Становлення і розвиток педагогіки

Педагогіка як наука про навчання і виховання людини. Становлення і розвиток педагогіки.

Педагогіка є комплексною наукою, яка об'єднує, синтезує дані природничих і суспільних наук, що стосуються процесів виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Педагогіку також можна розглядати як мистецтво виховання. Воно виражається в умінні знайти найбільш гуманні і водночас найбільш ефективні засоби навчально-виховного впливу, які сприяють нормальному різнобічному розвитку особистості.

Термін «педагогіка» походить від давньогрецьких слів раіз {раісіоз) — дитя і а&о — веду. У Давніх Вавилоні, Єгипті, Сирії «пайдагогос», тобто вчителями-вихователями найчастіше були жерці, а в Давній Греції — найрозумніші, найталановитіші вільнонаймані громадяни. їх називали «педононами», «педотрибами»,«дидаскалами», «педагогами». У Давньому Римі цю роботу доручали найосвіченішим державним чиновникам, які багато мандрували, знали іноземні мови, культуру і звичаї різних народів.

В епоху середновіччя педагогічна діяльність була переважно справою священиків, ченців. У міських школах та університетах могли викладати і люди, які не мали духовного сану.

«Майстрами» називали педагогів у Давньоруській державі. Спеціальних навчальних закладів для підготовки вчителів не існувало. Ними були і дяки з піддячими, і священики, і мандрівні дидаскали — «школярі-книжники».

У процесі розвитку педагогіки виокремилися такі її галузі, як народна педагогіка, духовна педагогіка і світська педагогіка.

1. Народна педагогіка.Термін «народна педагогіка» уперше вжив український письменник, культурний діяч, педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ і учителей сельских».

Народна педагогіка — галузь педагогіки, що охоплює накопичений віками народний досвід, погляди на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання підростаючого покоління.

Невід'ємними складовими народної педагогіки є родинна педагогіка, педагогічна деонтологія (народні знання про виховні обов'язки та етичні норми батьків перед дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихованцями), педагогіка народного календаря.

Родинна педагогіка — складова народної педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, започаткування та продовження сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких).

Родинна педагогіка сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.

Актуальні для сучасної педагогіки питання стосунків між вихователями і вихованцями розглядає педагогічна деонтологія.

Педагогічна деонтологія (гр. сіеопіоз — належне, потрібне, необхідне) — народні знання про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихованцями, про етичні норми, необхідні для виконання педагогічних функцій.

Значні виховні можливості закладено в педагогіці народного календаря, який попри певні універсальні особливості закорінений у буттєвий досвід кожного народу.

Педагогіка народного календаря — складова народної педагогіки, що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучення їх до сезонних робіт, підтримання звичаїв, участі у святах і обрядах.

Великі потенційні можливості національного виховання, зокрема формування патріотичних рис, має педагогіка, джерелом якої є історична пам'ять про оборонців рідної землі, традиції формування мужнього воїна — захисника вітчизни. У контексті педагогіки українського народу нею є козацька педагогіка.

Козацька педагогіка — педагогіка українського народу, спрямована на формування мужнього громадянина (козака-лицаря) з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Новий сплеск інтересу до надбань козацької педагогіки стався з набуттям Україною державної незалежності

2. Духовна педагогіка.Духовна педагогіка найбільшого розвитку набула в епоху Середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до того часу розвивалася на ґрунті філософії, стала елементом теології (богослов'я). У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початкових школах) на арабському Сході, у школах брахманів (жерців) у Індії виховання набуло яскраво вираженого теологічного характеру.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань, що передбачає пріоритет релігії у вихованні і навчанні особистості.

Значний внесок у розвиток духовної педагогіки зробили християнські теологи, філософи та церковні діячі Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222), Августин (Блаженний) Аврелій, Фома Аквінський (1225— 1274).

Вплив духовної педагогіки на вітчизняну педагогічну думку виявляється в акценті на етичні орієнтації, що базуються на принципах свободи й унікальності особистості, альтруїстичних цінностях, увазі до внутрішнього світу особистості, вихованні моральних чеснот.

3. Світська педагогіка.Своїм корінням вона сягає педагогічних пошуків давнього світу. У Давньому Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати основні педагогічні ідеї. Саме на той час припадають перші педагогічні міркування щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, а також про цілі, зміст та правила виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток світської педагогічної думки зробили давньогрецькі філософи (Демокріт, Сократ, Платон, Арістотель, Марк Квінтіліан).

Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Арістотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи при цьому ідеї першопоштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана«Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

В епоху Відродження в багатьох країнах Європи набули значного поширення гуманістичні ідеї. їх пропагували видатні філософи-гуманісти, письменники, педагоги Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Луїс Вівес (1492—1540)в Іспанії, Франсуа Рабле (1494—1553) і Мішель Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536)у Голландії. Гуманісти проголосили людину найвищою цінністю і стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням.

До надбань світської педагогіки належить і доробок видатного чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592—1670). У своїй головній книзі «Велика дидактика», яка містить засади світської педагогіки, Коменський з позиції гуманізму трактує основні педагогічні категорії — «виховання», «навчання» й «освіта» — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й залежать від особливостей дитини. У численних його працях окреслено всі найважливіші питання педагогічної науки, яку він розглядав як науку про виховання дитини. Запропоновані ним принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям багатьох педагогічних теорій, чимало ідей актуальні й нині.

Загалом найбільш відомими педагогічними творами різних часів є "Велика дидактика" - Я.А.Коменського; "Еміль або про виховання" - Ж.-Ж.Руссо; "Лінгард і Гертруда" - Й.Песталоцці; "Людина як предмет виховання" - К.Д.Ушинського; "Народна педагогія" - О.В. Духновича; "Як любити дітей" -Я. Корчака; "Педагогічна поема" - А.С. Макаренка; "Серце віддаю дітям" - В.О.Сухомлинського, праці сучасних педагогів-новаторів та ін.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Галузі і методи психологічних досліджень.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.