Лідерство як психологічний феномен. Теорії лідерства

Рівень домагань особистості у досягненні успіху

План

Тема 8. Соціальна зрілість: стратегія життєвчиняння

Лекція 8

1. Рівень домагань особистості у досягненні успіху.

2. Лідерство як психологічний феномен. Теорії лідерства.

3. Складові творення привабливого іміджу ділової людини.

4. Інтелект, моральність та творчість у професійній діяльності.

5. Характеристика самоактуалізованої особистості.

Кожна особистість має свій рівень домагань. Рівень домагань визначається: а) досягненням тих цілей і того ступеня складності, які особистість, на її думку, здатна подолати; б) співвідношенням двох протилежних мотиваційних тенденцій – прагнення до успіху та уникнення невдачі.

Рівень домагань — прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною.

Залежно від самооцінки він теж може бути адекватним можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із заниженим рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає невпевненість, тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому намагається відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенційні можливості. При завищеному рівні домагань індивід береться вирішувати непосильні проблеми, а тому часто зазнає невдач.

Самосвідомість особистості через механізм самооцінки чутлива до співвідношення рівня домагань і реальних досягнень. З цим феноменом пов'язана самоповага.

Типологія лідерства у психологічній літературі досконало не розроблена. Справді, як диференціювати лідерів на основі теорії характерних рис, коли співвідношення лише одних зовнішніх ознак у різних комбінаціях дасть надто велике число типажів. А коли сюди ввести інтелектуальні та психологічні складники, групування стане неможливим. Аналогічна ситуація обумовлена і теорією ситуативного лідерства та синтетичною теорією. Відтінки колізій, що виникають у діяльності групи, при поєднанні з можливостями конкретної особи лідера є безкінечно різноманітними, й кожного дослідника очікують значні труднощі при намаганні підібрати спільні критерії до певного типу.

Б.Д. Паригін пропонує модель типології лідерства, яка будується на трьох засадах, пов’язаних із визначенням: а) змісту; б) стилю; в) характеру діяльності. При цьому за змістом діяльності ним виокремлені:

а) лідер-натхненник, який пропонує свою програму;

б) лідер-виконавець, який організовує виконання заданої програми;

в) лідер, який є одночасно і натхненником, і організатором.

За стилем діяльності: 1) авторитарний лідер; 2) демократичний лідер; 3) лідер, який поєднує в собі елементи цих двох стилів.

За характером діяльності: 1) універсальний лідер; 2) ситуативний лідер.

На думку Б. Паригіна, різні поєднання цих ознак утворюють 8 типів лідера:

1) натхненник (програміст) – авторитарний – універсальний;

2) програміст – авторитарний – ситуативний;

3) програміст – демократичний – універсальний;

4) програміст – демократичний – ситуативний;

5) організатор (виконавець) – авторитарний – універсальний;

6) організатор – авторитарний – ситуативний;

7) організатор – демократичний – універсальний;

8) організатор – демократичний – ситуативний.

Не вдаючись у деталізацію поведінки кожного типу лідера, скажемо тільки, що тип лідера-програміста авторитарно-ситуативного, на нашу думку, нічим не відрізняється від типу лідера-програміста демократично-ситуативного, бо: 1) натхненник, той, хто пропонує свою програму й аргументує власні ідеї, у доведеннях не може бути ні авторитарним, ні демократичним, це питання педагогічного і людського такту у взаємостосунках, які активізують такого лідера й накладають відбиток на сприйняття програми групою; 2) ситуативний означає не програмовану спонтанну поведінку у окремих ситуаціях, і, таким чином, якщо лідер у певних випадках є демократичним, а в інших авторитарним, то програміст авторитарно-ситуативний і програміст демократично-ситуативний є рівноцінними між собою, незважаючи на те, що аспекти стилю поведінки у них різні; 3) лідер не може бути авторитарним, це протипоказано суті лідерства. Авторитар той, хто силою утримує владу. А це можливо лише у тому випадку, коли особа використовує адміністративні важелі. Лідерство таких важелів не має і мати не може. Отже, бути авторитарним лідером – це значить уже не бути ним. Тут або авторитар, або лідер.

Концепція функціонального лідерства ґрунтується на теорії лідерства, основу котрої становить вчинок. Авторами цієї теорії є українські психологи, серед яких провідну роль відіграють В. Роменець, І. Маноха та О. Киричук. Вчинок завжди детермінований психологічними задатками людини, її соціальним розвитком та зовнішніми умовами (час, місце, ситуація і т.д.) і розвивається у напрямку будь-якої окресленої домінанти, яка має серед інших у цьому процесі пріоритет. А позаяк вчинки у своїй сукупності не можуть бути універсальними, тобто завжди оптимально правильними, мають своє “лице”, що відповідає психосоціальній структурі особистості, то, таким чином, соціальні чи управлінські дії особи звужуються до власних можливостей. Звідси і розуміння лідерства як функціональної ролі, котрої вимагає конкретний тип управлінської діяльності, спроектований наскрізно через психосоціальну сферу особи.

Тому лідери у своїй поведінці незалежно від ситуації діють так, як до цього спонукає їх внутрішній психологічний вияв, і мають перевагу тільки там, де можуть проявити свої найкращі властивості. Відповідно до них лідери нами поділяються на: лідерів-організаторів, лідерів-програмістів, лідерів-інтелектуалів, лідерів-умільців, лідерів-універсальних, лідерів-емоційно-спонукальних. Це визначальні ознаки кожного з лідерів. Зрозуміло, що той же організатор має високий емоційно-вольовий потенціал, а лідер-програміст – це абсолютний інтелектуал і від лідера-інтелектуала він відрізняється лише тим, що свої знання може спрогнозувати, розділити на етапи, прикласти їх стратегічно до ним же спрограмованих подій, суспільних явищ. Лідер-інтелектуал, як правило, має глибинні знання в гуманітарній сфері, осмислює власні вчинки не в логіці реальних параметрів та зв’язків, а у власному баченні і трактуванні. Інколи він видає бажане за дійсне, але не тому, що живе у світі ілюзій, а тому, що розраховує на очікуваний процес розвитку лише за тими чинниками, які є в наявності. Лідер-умілець – це лідер-талант у будь якій галузі людської діяльності, якому природа, окрім високих природних задатків, дала наснагу до праці та прагнення відтворити себе в послідовниках і вивести їх на вищий рівень майстерності. Лідер-універсальний – особа багатогранного таланту, що, мабуть, здатна перевищити саму себе і в якої з успіхом здійснюється задумана справа найвищої складності. Така людина володіє багатьма прикладними та гуманітарними знаннями, наполеглива та цілеспрямована, контактна, на рівні любительського захоплення здатна створити речі професійного ґатунку в літературі, музиці, малярстві. В історії української еліти таких лідерів обмаль, якщо не найменше в порівнянні з іншими країнами, але в даному випадку ця особливість українців є предметом розгляду іншої наукової галузі, зокрема, етнопсихології, філософії кордоцентризму.

За своїми функціями один тип лідерського управління може вбирати в себе деякі стандартні ролі інших типів – частково або повністю. Наприклад, лідер-програміст є одночасно і лідером-організатором, а лідер-універсал поєднує в собі функціональну діяльність двох попередніх. Є лідерство, що не залежить від жодних інших синтетичних функцій. Це лідер емоційно-спонукальний, яскравим прикладом такого типу є Лев Троцький, чиї колоритні складники емоційно-спонтанного лідерства з успіхом реалізовує і лідер-універсал. Представником цього типу є Іван Мазепа, а серед відомих сучасників – кубинець Фідель Кастро. Лідерові-умільцю важко дається функція лідера-програміста, а лідер-інтелектуал може мати серйозні проблеми з організацією емоційно-спонукального впливу на групу. Взагалі, лідер емоційно-спонукальний, як правило, є фанатиком ідеї, а фанатизм, в свою чергу, дедалі більше відриває його від мас.

Лідер-організатор перебуває в центрі організації будь-якої справи. Якщо він генератор ідей, то діяльність групи і поведінка лідера-організатора підсилюють одне одного, у групі усталено формується оптимістично-піднесений настрій, він є великою частиною групи, а група – малою часткою лідера. Ця дуже й дуже тонка грань у стосунках живиться лише високою духовністю лідера, його тактовністю, людяністю. Коли ж її немає, лідеру-організатору з власними ідеями доводиться долати труднощі у стосунках з мікрогрупами всередині самої групи і постійно відстоювати право на лідерство. Такі стосунки зближують одних членів групи і віддаляють інших, додатково формують відцентрові сили і породжують небезпеку зриву поведінки самого лідера як серед тих, хто віддалений, так і серед тих, кому виявлена “ласка”. Перші будуть сприймати поведінку лідера (міміка, інтонація, організація справи) надто загострено, другі – надто сповільнено, розслаблено. Такий спектр взаємин і лінія поведінки лідера існують доти, поки всередині групи не сформується новий лідер або поки лідер-організатор не вичерпає себе.

Лідер-організатор (виконавець) свою увагу зосереджує на справі, і його поведінка стосовно членів групи є такою, якою є цінність кожного в загальній дії, якщо, звичайно, лідер-виконавець відкидає при цьому свої особисті симпатії. Виконавець має менший вплив на членів групи, позаяк пошук нових ідей дещо самоізолює його від інших, змушує урізноманітнювати тактику поведінки, а це потребує значного вільного часу. Лідер-виконавець апелює більше до логіки, і це прагматизує його стосунки з групою. Але коли стан справ є таким, що прагматизм забезпечує великі дивіденди і сама група прагне до цього, то стосунки лідера-організатора (виконавця) з усіма майже ідеальні – у підтримці, взаєморозумінні, терпінні і т.д. Такому лідеру-виконавцеві при епізодичному освоєнні нових ідей конче необхідний лідер емоційно-спонукальний, котрий не претендує на вершину ієрархічної драбини. Він повинен бути позбавлений фанатизму так само, як і широти кругозору, уяснення глибини, суті справи у всіх варіантах та відтінках. Класичною формою такої пари у громадянську війну були командири Червоної Армії з царських офіцерів у співдіяльності з безграмотними комісарами більшовиками або професіонали-виробничники радянських підприємств з секретарями парткомів. Коли ж лідер емоційно-спонукальний має фанатичні задатки, а таке трапляється значно частіше, ніж його професійна ерудованість, то він підминає під себе організатора-виконавця й розвалює професійну групу. Лідери-організатори (виконавці) не продумують до кінця можливі наслідки своєї діяльності, тим більше сприйняття цих наслідків зокрема, вони розраховують на експромт і не бояться його. Їм більше імпонує процес організації як такий, знаходження вибраного ними порядку речей, людей, стосунків. Лідер-виконавець – явище в принципі спонтанне, на виконання ролі лідера на “всі випадки життя” він не підходить, але претензія на таку універсальність обертається для організації більшими втратами, ніж здобутками.

Лідер-програміст включає в себе особливості лідера-організатора, він скоріше натхненник, ніж виконавець, і глибоко володіє спеціальними знаннями. Програмісти належать радше до інтровертів, обдумують процеси майбутніх справ у деталях, дуже чітко уявляють собі всі етапи власної поведінки й з успіхом підпорядковують інших людей у тому напрямі, який їм необхідний. Програмісти не губляться у несподіваних ситуаціях, але вирішують їх не толерантно й оптимально, а жорстко й категорично. Вони контролюють себе, не відступають від наміченої мети, не завжди вдаються у моральні сентенції і відступ від загальноприйнятих норм не вважають смертельним гріхом, хоча практично не зловживають тією межею, за якою починається ницість, підлість, ганьба. Лідери-програмісти наперед підбирають виконавців, рідко в них помиляються, мають вплив на людей від своєї внутрішньої сили і впевненості у своїй правоті. Такі особи щиро вірять у справедливість своїх діянь, у них відсутні сумніви, якщо справа розпочата і, як правило, завжди отримують перемогу. Стосунки в їхньому середовищі підпорядкування рівні та витримані, кожний, а лідер особливо, знає діапазон своїх похибок та можливі санкції у разі помилки. Лідери-програмісти належать до авторитарного типу, демократичні елементи в їхньому управлінні проявляються як підсвідоме. Однак їхній авторитаризм виявляється не стільки у стосунках, скільки в одноосібному прийнятті рішень й цілеспрямованому виконанні програми. І наостанок. Лідери-програмісти владу над людьми не гублять, але коли необхідно “здати” повноваження, вони це роблять з найбільш можливою вигодою для себе.

Лідер-інтелектуал найкраще почуває себе в групі подібних, тому його лідерство в неадекватному середовищі є або самодопінгом (відчуття влади), або вимушеним. У цьому випадку таку особу слід характеризувати як високо відповідальну. В інтелектуальному середовищі лідер-інтелектуал стає чимраз потужнішим, а в звичайному – втрачає кондицію. Інтелектуали у взаємостосунках апелюють до чистоти відносин, побудованих на засадах християнської моралі, віри в людину, інколи висувають свої теорії та концепції справедливості побудови світу і поведінки в ньому людини як абстрактної величини. Їм важко осягнути алогізм стосунків і тоді вони щиро прикладаються до налагодження гармонії у взаєминах; якщо ж вважають, що особиста поведінка кожного є теж справою особистою, то відзначаються високою скептичністю і мають вплив лише тому, що залишають за собою право втрутитися там, де є змога найбільше виділятися інтелектом. Лідери-інтелектуали часто в поведінці мають багато спільного з програмістами, але вони м’якші в поводженні, схильні до колегіальних дій, можуть відійти від проектованого ходу задуманого процесу, чітко тримаючи в полі зору кінцевий результат. Інтелектуали цінують ініціативу й творчість, дають можливість для самовияву особи і в той же час надіються тільки на себе, на своє осяяння. Така установка виснажує лідера-інтелектуала, робить його різким у поводженні, категоричним, неприступним. Особистості такого типу, як правило, ректори наукових закладів, діяльність яких пов’язана з найновішими технологіями суспільного виробництва.

Лідер-умілець – обов’язково самородок, талант, видатний майстер. Його основним правилом організації справи та людей є предметна діяльність, яка дає йому натхнення й служить доказом його непересічності. Їх навіть важко назвати лідерами, позаяк вони і без відповідних психологічних ознак все одно переважають інших, є професійними авторитетами для фахівців у даному виді діяльності. Такі люди мають свої школи, добровільних послідовників, симпатиків і навіть фанатиків. Але це не впливає на їх поведінку, на їхню самооцінку – якщо це справді неабиякий талант. Зате якщо рівень таланту піднятий штучно, то така особа стає капризною, амбітною, некерованою, чим відштовхує і послідовників, і симпатиків. Це, здебільшого, представники мистецтва. Вони ранимі, дещо сумбурні, оригінальні до певного часу й межі. В ринкових стосунках умільцям самостійно вижити важко. Інколи їм необхідно простого везіння для викристалізації усіх граней таланту, а в основному – значної підтримки та віри у власні сили.

Колоритною фігурою виступає лідер емоційний або емоційно-спонукальний. Йому здається, що немає проблем, які він не може успішно вирішити. Емоційно-спонукальний лідер відчуває настрій групи, момент, коли необхідно переключити увагу на себе й не випустити її з-під контролю. Спілкування надає їм снаги, екзальтує їхнє єство, запалює душу, серце, випромінює з очей блиск. І хоч зміст думок таких лідерів не є принципово новий, проте наголоси, якими емоційний лідер увиразнює свою мову (акценти на окремих словах, мовних зворотах, темп мовлення, паузи) гальванізують групу, примушують її об'єднатися довкола тієї думки, що її вперто нав’язує слухачам лідер. Така людина значно небезпечніша в тому випадку, коли суспільна потреба дії уже “висить” у повітрі, нею пройнялися маси, а її ідея має руйнівний характер. Зрештою, лідери цього типу здатні більше на плюндрування, ніж на творення. Запалити людей на організацію конструктивної ідеї лідер емоційно-спонукальний може лише тоді, коли викликає емоції співчуття або тоді, коли йому притаманні ще й риси лідера-організатора.

Лідер-універсальний – людина, яка в кожній ситуації проявляє ті необхідні задатки, уміння та навики, які найбільш необхідні для ефективного вирішення проблеми. В універсалові переважає над усіма якостями високий інтелектуалізм, що гармонійно поєднаний з великим досвідом соціальної поведінки та практикою людських відносин в політиці, дипломатії, військовій справі, професійній діяльності і т.д. Власне тут важливий не стільки розум, скільки нагромаджені життєві цінності, практика їх застосування і система знань, котрою розпоряджається така особа. Лідер універсальний – кмітливий, обережний, нестандартний у прийнятих рішеннях, уміє бачити перспективу своєї діяльності, ерудит у гуманітарній сфері і мудрець у своїй безпосередній справі.

Даний тип лідера може миттєво переключатися з одного предмета на інший, швидко адаптовуватися до обставин, володіє багатьма прийомами впливу на людей; синхронно зі своїми почуттями виявляє власні емоції, але тільки до тієї межі, за якою вони не можуть зашкодити йому й показати його справжнє ставлення до людей, явищ, подій. Одночасно лідер-універсал схоплює все в цілісній системі, його досвід дає йому моделі поведінки, які він швидко удосконалює, варіативно аналізує й майже на рівні інтуїції “прокручує” найоптимальніші шляхи виходу із будь-яких ситуацій. Та саме це є для універсала і великою пасткою, оскільки в ньому часто переважає не програміст, а емоціонал. В якихось деталях лідер-універсал наявну інформацію сприймає гіпертрофовано, бачить в ній більше плюсів, ніж мінусів, а по суті існуючі мінуси він просто відкидає і тоді вся сконструйована ним система набуває тільки бажаного вигляду, а не реального. Загалом, розумові операції не обов’язково ведуть лідера-універсала до поразок. Проте з великими особистостями, представниками саме цього типу лідерів, траплялося, що дрібні невраховані деталі в їх стратегії ставали причиною катастрофи для них самих, цілого суспільства, яким вони розпоряджалися і котре вони ж вивели на вершину розвою. Історія знає у різних суспільствах немало таких імен і прикладів, а ми для ілюстрації виберемо найсуттєвіші. Це Наполеон: у битві під Ватерлоо не врахував звичайну дрібницю – туман, що змінило час початку кінної атаки; це Олександр Македонський, славетний учень Арістотеля, який своє військо згубив у Індії; це Іван Мазепа, що за всіма правилами військової дипломатії обдурив і Петра Першого, і своїх полководців, і царських наглядачів, але при цьому обдурив і самого себе.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Складові творення привабливого іміджу ділової людини

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.