• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Семантико-синтаксичні, формально-синтаксичні і комунікативні функції відмінків

Називний відмінок (первинні і вторинні функції). Називний відмінок іменника – центральна (найвищого рангу) грамема морфолого-синтаксичної категорії відмінка, яка в морфологічному плані відкриває відмінкову парадигму однини та множини з притаманною їй сукупністю закінчень і спеціалізована на вираженні формально-синтаксичної функції підмета, семантико-синтаксичної функції суб’єкта і в типових виявах позиції теми за актуального (темо-ремного) членування речення.

Первинною семантико-синтаксичною функцією називного іменникового є функція суб’єкта дії, процесу та стану. Функція суб’єкта дії зумовлена семантико-синтаксичною валентністю предиката дії, спрямованого передусім на формування суб’єктної позиції: До хати вбігло дівча, віддихуючись як після шаленої біганини (І. Багряний); Жінки співали на далекім полі (Д. Павличко).

Називний суб’єктний у його різновидах функціонує як необхідний компонент семантико-синтаксичної структури простого речення. Предикат і він увіходять до складу семантично елементарних простих речень.

Вторинні семантико-синтаксичні функції називного відмінка утворюються в результаті транспозиції відмінкових форм знахідного або орудного.

Взаємодія двох позицій – позиції вихідного знахідного відмінка і позиції взаємопов’язаного з присудком похідного називного – породжує у транспонованих конструкціях складну семантико-синтаксичну природу називного відмінка об’єктного суб’єкта, пор.: Студент написав повість– Повість написана студентом.

Вторинною семантико-синтаксичною функцією називного відмінка є називна в односкладних номінативних реченнях, що грунтується на формально-синтаксичній позиції однослівного односкладного речення або головного члена односкладних речень, напр.: Поле. Гай (Г. Чупринка); Пустеля. Спогади (В. Стус); Бензоколонка. Пилюга. Задуха (Д. Павличко). Однослівне односкладне номінативне речення у формі називного відмінка виступає конденсатом суб’єктно-предикатної структури.

Форма називного відмінка може виконувати вторинні позавідмінкові функції, коли йдеться про синтаксичний перехід іменника до сфери дієслова. Вона у предикативній сполуці відрізняється від форм називного в інших семантико- синтаксичних функціях. Предикативне функціонування форми називного відмінка перебуває поза системою власне-відмінка. У присудку вживається не самостійна відмінкова форма з певною семантико-синтаксичною функцією, а комплекс, що складається з аналітичної синтаксичної морфеми – дієслівної зв’язки, яка вказує на присудкову функцію й на синтаксичний час, спосіб і особу, й іменника у вихідній відмінковій формі. У присудковому комплексі дієслівна зв’язка переводить форму називного відмінка в дієслівну позицію, внаслідок чого нейтралізується в семантико-синтаксичному й формально –синтаксичному планах відмінкове закінчення. Предикативна форма називного відмінка звичайно вживається з дієслівною зв’язкою бути, напр.: Дід Захарко був коваль (О. Довженко).

Комунікативна функція називного відмінка полягає в типовому для нього вживанні за актуального членування речення. Називний здебільшого стоїть у позиції теми, або виконує роль складника комплексної теми, напр.: Григорій/ примостився край лави (І. Багряний); Мати, плачучи, / тикала Григорієві до рук набитий рюкзак (І. Багряний).

Знахідний відмінок (первинні і вторинні функції). Знахідний відмінок – одна з центральних грамем морфолого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як четвертий компонент до відмінкової парадигми однини та множини з її диференційованою сукупністю флексій і спеціалізована на вираженні формально-синтаксичної функції придієслівного сильнокерованого другорядного члена речення, семантико-синтаксичної функції об’єкта і в типових виявах приремної позиції за актуального членування речення.

N. b.! Однією із специфічних рис синтаксису сучасної української мови є наявність двох форм знахідного відмінка іменників чоловічого роду однини від назв неістот у функції об’єкта: форми, співвідносної з формою називного відмінка (перша форма), і форми із закінченням -а, співвідносної з формою родового відмінка (друга форма).

Знахідному відмінкові у сучасній українській літературній мові притаманна цілісність семантико-синтаксичних, формально-синтаксичних і комунікативних функцій. Ця цілісність виявляється у внутрішньому зв’язку його функцій, у сполучуваності з дієсловами. Знахідний як другий центральний відмінок має – подібно до називного відмінка – чітку синтаксичну спеціалізацію: він спеціалізований на вираженні семантико-синтаксичної функції об’єкта дії, процесу та стану, а також формально-синтаксичної функції придієслівного сильнокерованого другорядного члена. У функції суб’єкта стану вживається рідше.

Первинною семантико-синтаксичною функцієюзнахідного є функція об’єкта дії, процесу та стану.Своєрідність знахідного у функції об’єкта полягає в тому, що в синтагматичному плані йому властиве поєднання тільки з дієсловами. До цих дієслів потрібно зарахувати також перехідні аналітичні дієслова типу було (буде) видно, було (буде) помітно, було (буде) чутно.

Дієслова, які потребують знахідного відмінка об’єкта, становлять надзвичайно широку группу. Можна виділити такі основні підгрупи перехідних дієслів: 1) дієслова конкретної фізичної дії, що є найпоширенішою підгрупою прямо-перехідних дієслів (будувати, варити, пекти, творити, ткати, вудити; бгати, валити, гнути…); 2) дієслова переміщення в просторі (везти, вести, волокти, тягнути…); 3) діслова володіння, присвоєння й отримання (мати, держати, тримати, дарувати, позичати…); 4) дієслова мовлення (говорити, читати, шептати…); 5) дієслова, що виражають позитивнее чи негативнее ставлення до когось або чогось, внутрішній стан і почуття, зацікавлення (бадьорити, бентежити, вабити, ганьбити, клясти, ревнувати…); 6) дієслова чуттєвого сприймання (бачити, нюхати, чути…); 7) дієслова розумової діяльності (досліджувати, думати, ототожнювати…).

Обмежено вживається знахідний відмінок у вторинній відмінковій семантико-синтаксичній функції суб’єкта стану, яка є однією з первинних функцій називного відмінка. У подібних випадках знахідний суб’єкта поєднується з компактною групою дієслів стану, напр.: Платона лихоманило і заливало потом (М. Зарудний); Софійку аж тіпало від образи та злості (А. Дімаров).

Форма знахідного відмінка функціонує в позавідмінковій сфері. Тут відбувається синтаксична зовнішня транспозиція відмінкової форми й набуття нею прислівникових і дієслівних (предикатних) ознак. Транспонована відмінкова форма найчастіше вживається в прислівниковій семантико-синтаксичній функції часу. ЇЇ супроводжують кідькісні, вказівні та інші слова-конкретизатори для вираження трьох різновидів одночасності: а) означеної тривалості часу (слова типу тиждень, рік, доба, сторіччя, ранок…в поєднанні з означеннями весь, цілий, тривалий, короткий…, кількісними числівниками, неозначеними займенниковими прикметниками деякий, якийсь): Він увесь час байдужий (Остап Вишня); Цілий день стояв густий туман; Два дні й дві ночі не виходили десантники з бою (Ю. Яновський); б) дистрибутивного значення одночасності, утворюваного темпоральними словами в поєднанні із займенниковим прикметником кожний: І кожний день, і кожную ясну годину розгортується й закривається земля (П. Тичина); в) неозначеної тривалості часу (темпоральні назви + цей, той), є непродуктивним елементом синтаксису сучасної української літературної мови: І сміх ту ж митьприпинився (О. Гончар).

Форма знахідного відмінка у предикативній сполуці перебуває поза власне відмінковим функціонуванням. Дієслівні зв’язки становити і являти собою переводять відмінкову форму в дієслівну (присудкову) позицію і нейтралізують відмінкові ознаки, напр.: М’який ліризм становить особливу рису байок Глібова (М. Рильський); Загальна синтаксична структура слов’янського речення являє собою складну систему формальних відношень (О. Мельничук).

Родовий відмінок (транспозиційна природа). Природу родового відмінка у граматичній системі сучасної української мови розкривають його первинні семантико-синтаксичні функції з системно-типологічного, а не з генетичного погляду. Це напівцентральний відмінок. Напівцетральність родового відмінка полягає в тісних семантико-синтаксичних зв’язках із центральними відмінками – називним і знахідним.

У первинному функціонуванні родовий відмінок являє собою внутрішньовідмінкову семантико-синтаксичну транспозицію називного і знахідного відмінків відповідно із суб’єктною та об’єктною функціями і водночас зовнішню (частиномовну) формально-синтаксичну транспозицію в ад’єктивну (лат. adjectivum - прикметник) сферу. Така транспозиція супроводжує перетворення речення з дієслівними або прикметниковими предикатами і суб’єктним називним та об’єктним знахідним на іменникове словосполучення з опорними віддієслівними й відприкметниковими іменниками і залежними родовим суб’єктно-атрибутивним (атрибут від лат. attributum – додане; атрибутивний – той, що стосується означення, вживається як означення) та родовим об’єктно-атрибутивним, напр.: Хлопчик біжить – біг хлопчика; Дівчина співає – спів дівчини; Небо синє – синь неба; Студент написав статтю – Стаття написана студентом – написання статі студентом.

Залежачи від віддієслівних і відприкметникових іменників, родовий передає транспоновану від називного і знахідного семантику відповідно суб’єкта дії, суб’єкта процесу, суб’єкта стану, суб’єкта якісної ознаки та об’єкта.

Р о з р і з н я ю т ь:

Родовий дати (Неділя, шосте жовтня);

Родовий матеріалу (Меблі карельської берези);

Родовий міри або кількості (Пляшка молока; Мішок картоплі);

Родовий носія ознаки (Мужність солдата);

Родовий об’єкта (Виховання дітей)

Родовий означальний (Матеріал синього кольору);

Родовий відношення (Автор роману; житель міста);

Родовий предикативний (у ролі іменної частини складеного присудка) (Він був тихого норову);

Родовий належності (Ранець школяра);

Родовий сукупності (Зграя птахів; букет квітів);

Родовий змісту (Завдання дослідження; мета подорожі; послідовність викладу);

Родовий порівняння (Старший від сестри; повернутися не раніше вересня);

Родовий суб’єкта (Напад ворогів; крик дитини);

Родовий віддаляння (Боятися темноти; позбутися надії);

Родовий цілісного складу (Верхівка дерева; дах будинку);

Родовий частини (родовий кількісний/партитивний, родовий розподільчий) (Випити води; докупити зошитів; надавати порад).

Давальний відмінок (напівпериферія). Давальний відмінок – напівпериферійна грамема морфолого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як третій компонент до відмінкової парадигми однини і множини з її диференційованою сукупністю флексій і виражає первинну семантико-синтаксичну функцію придієслівного напівслабкокерованого другорядного члена речення і в типових виявах комунікативну функцію компонента комплексної ремиза актуального членування речення. Давльний відмінок у первинному функціонуванні (функції адресата дії) грунтується передусім на семантико-синтаксичній ознаці пасивності, а також фінальної спрямованості дії на адресата в її цільовому різновиді. У зв’язку з цим він поєднується з дієсловами, які позначають цілеспрямовану дію.

Щодо центральних відмінків у нього менша сила підрядного зв’язку, а щодо периферійних – дещо тісніший підрядний зв’язок.

Специфіку українського давального відмінка становить вузька, але продуктивна лексична база – назви осіб, що згруповує його семантико-синтаксичні функції навколо основної функції адресата дії і дає підстави узагальнити всі семантико-синтаксичні різновиди під назвою „давальний особи”.

У сучасній українській мові чітко вирізняються такі чотири власне-відмінкові угруповання давального: 1) давальний адресата дії (первинна функція): Він присвятив їй (науці) усе своє життя (Є. Гуцало); 2) давальний об’єкта дії чи стану (вторинна функція): Все ховайте: і одежу, й їжу, - хто чим може, шкодьте ворогам! (В. Сосюра); Як собі, вірили йому товариші (О. Гончар); 3) давальний суб’єкта стану (вторинна функція): Мені не сидиться; Йому не писалося; 4) давальний адресата дії – потенційного суб’єкта дії (вторинна функція): З ним нам не веліли товаришувати...(С. Васильченко); Дядько радить мені заїхати в Коломию (Л. Українка).

Орудний відмінок (семантико-граматична своєрідність). Орудний відмінок іменника – одна з периферійних грамем морфолого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як п’ятий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з її диференційною сукупністю флексій і виражає первинну інструментальну семантико-синтаксичну функцію, первинну формально-синтаксичну функцію придієслівного слабкокерованого другорядного члена реченняі в типових виявахкомунікативну функцію компонента комплексної реми за актуального членування речення.

Орудний відмінок створює ядро відмінкової периферійності. Він супроводжує основні семантичні іменникові компоненти речення, вказуючи, за допомогою чого реалізується дія.

Наприклад:

Хтось лопатою одкидав сніг (А. Головко). – Орудний знаряддя, конкретний предмет, який використовують для успішного завершення дії.

Їхали саньми із ярмарку (М. Рильський). – Орудний засобу реалізації дії.

Орали двома парами биків (Г. Тютюнник). – Орудний істот, за допомогою яких реалізується дія.

Попереду Гамалія байдаком керує (Т. Шевченко). – Вторинна функція об’єкта дії.

Ось в холодочку зібралися сиві діди, і милуються дітьми своїми, і тиху розмову ведуть проиіж себе (Дніпрова Чайка). – Орудний об’єкта стану, вторинна функція.

Школа буде збудована молоддю. – Вторинна функція суб’єкта дії.

Іду шляхом, поля й ліси минаю, Але життя свого не омину (Л. Первомайський). – Вторинна просторова семантико-синтаксична функція.

Усі наведені приклади передають різновиди значення субстанціональності, зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката.

Нерідко форма орудного відмінка синтаксично транспонується в інші частини мови – прислівники, дієслова і прикметники (синтаксично).

Наприклад:

Назавтра маю їхати в Пампаси, Де бізони бродять табунами

(М. Рильський). – Обставинний компонент речення , синтаксично – прислівниковий, зі значенням сукупності.

Я не виходив з будинку посольства тижнями (О. Довженко). – Форма орудного відмінка з прислівниковим уживанням у функції часу.

Абсолютно морфологізованими треба вважати утворені на базі форми орудного відмінка прислівники на зразок нишком, вистрибом, галопом,, жужмом, часом, підтюпцем.

Кличний відмінок. Кличний відмінок іменника – одна з периферійних грамем морфолого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як сьомий компонент до відмінкової парадигми однини й множини з її диференційованою сукупністю флексій і валентно поєднана з дієслівними формами наказового способу другої особи та виражає первинну семантико-синтаксичну ускладнену функцію адресата мовлення – потенційного суб’єкта дії, первинну формально-синтаксичну функцію підмета і в типових виявах комунікативну функцію теми за актуального членування речення.

Первинною семантико-синтаксичною функцією кличного відмінка є функція адресата – потенційного суб’єкта дії, з якою корелює його первинна формально-синтаксична функція підмета. Ці первинні функції кличний реалізує в реченнях з дієслівними присудками у формі наказового способу, напр.: Кажіть, мамо! (І. Багряний); Моя пісне, на гори зійди і впади, ніби річка зі скелі (Д. Павличко).

Навколо базової функції адресата – потенційного суб’єкта дії групуються вторинні функції кличного:

1) семантико-синтаксична функція семантично акцентованого адресата і відповідно нейтралізованого потенційного суб’єкта дії та формально-синтаксичну функцію другорядного члена(детермінанта) речення, залежного від предикативної (зокрема присудково-підметової у двоскладному простому реченні) основи речення: Костю, мій Костю, синьоокий бродяго, Он весна викреслює свій шлях по птицях (А. Малишко); Нам випало, сину, досіяти і долюбити Отецьке поле (Б. Олійник);

2) вторинна семантико-синтаксична функція ідентифікації, де семантично дублюються займенникові іменники другої особи і вказується на тотожну їм семантико-синтаксичну роль. У таких реченнях кличний відмінок виступає опосередкованим другорядним членом речення: Де зараз ви, кати мого народу? (В. Симоненко); Де ж ти, свободо без фальшивих слів, Де ж ви, пісні без мук, без падань злети (Д. Павличко); Я вас люблю великою любов’ю, Моя старенька мамо, тату мій (Д. Павличко); Учителю, стою перед тобою, Малий, вчарований до німоти (Д. Павличко);

3) вторинна синтаксична позиція однослівних односкладних речень із семантико-синтаксичною функцією суб’єкта дії: Шуро! – вперше за сьогодні Євген назвав її на ім’я (О. Гончар); - Тату! – більше нічого не промовляє, біжить і опускається на землю біля батька (М. Стельмах). Такі речення називають звертаннями-реченнями, еквівалентами речень або одним із варіантів вокативної синтаксеми.

Місцевий відмінок. Місцевий відмінок іменника – одна з периферійних грамем морфолого-синтаксичної іменникової категорії відмінка, яка вживається тільки з прийменниками (прийменники в (у), о (об), на, по, при), у морфологічному плані входить як шостий компонент до відмінкової парадигми однини і множини з її диференційованою сукупністю флексій, у первинному функціонуванні валентно поєднана з дієслівними локативними (локалізація – обмеження місця дії того чи іншого явища, процессу певними просторовими межами) предикатами, виражає первинну семантико-синтаксичну функцію статистичної локалізації та первинну формально-синтаксичну функцію придієслівного керованого другорядного члена речення і в типових виявах комунікативну функцію реми або складника комплексної реми за актуального членування речення.

Прийменники в (у), на, по, при, о (об) із флексією утворюють складну морфему з функціонально-семантичним навантаженням відповідного прийменника і відмінкової флексії.

Не всі уживання місцевого відмінка стосуються власне-відмінкового функціонування. До власне-відмінкових функцій потрібно зарахувати тільки ті семантико-синтаксичні функції місцевого відмінка, які зумовлені семантико-синтаксичною валентністю предиката й пов’язані з надкатегорією субстанціональності (значенням предметності) в її варіаціях статичної й динамічної локативності, інструментальності, об’єктності й суб’єктності.

Досить продуктивні обставинні значення місцевого відмінка виходять поза межі семантико-синтаксичного іменникового функціонування й засвідчують синтаксичний ступінь переходу іменників у прислівники.

Наприклад:

Другого дня ми Були в Києві (О. Довженко) – первинна локативна функція (функція статичної локалізації; прийменник вказує на розташування всередині простору, предмета ), тобто семантико-синтаксична; і первинна формально-синтаксична – функція придієслівного керованого другорядного члена.

Черниш і Брянський лежалив садкуна вигорілійтраві(О. Гончар) - первинна локативна функція (функція статичної локалізації; прийменник вказує на місце на поверхні об’єкта ), тобто семантико-синтаксична; і первинна формально-синтаксична – функція придієслівного керованого другорядного члена.

Готель «Солома» стояв при дорозі (М. Томчаній) - первинна локативна функція (функція статичної локалізації; прийменник вказує на просторову близькість предмета ), тобто семантико-синтаксична; і первинна формально-синтаксична – функція придієслівного керованого другорядного члена.

Три дівчини, студентки-агрономи Йшли взимку по доріжці лісовій (М. Рильський) – вторинна семантико-синтаксична функція динамічної локалізації (прийменник по з формою місцевого), стоїть у позиції придієслівного керованого члена речення.

Сам на дудці він Майстерно грав – а мріяв про баяна (М. Рильський); У війну був пілотом, літав на винищувачах... (О. Гончар); Хід церемонії транслювали по радіо (О. Гончар) – вторинна інструментальна семантико-синтаксична функція.

Може людина помилятися в людині, але не можуть народи помилятися в народах (О. Довженко); Але хоч на історії дід і не знався, та все ж із ним цікаво було побалакати (Г. Хоткевич) – вторинна об’єктна семантико-синтаксична функція і вторинна формально-синтаксична функція придієслівного сильнокерованого другорядного члена речення.

5.Співвідношення семантико-граматичного і формально-граматичного змісту в категорії роду.

Категорія роду іменника – несловозмінна (класифікаційна) самостійна морфологічна категорія, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на грунті їхнього стосунку до біологічної статі або недорослості та формально-граматичний зміст назв неістот і складається з грамем чоловічого, жіночого і середнього роду. Категорії роду притаманні семантичні ознаки і формальні.

Протиставлення за родом передавано тільки у формах однини. Кожний іменник, якому притаманна форма однини, входить до одного з граматичних родів. Іменники у формах множини перебувають поза категорійним протиставленням грамем роду. Тому іменники pluralia tantum не належать до жодної з трьох грамем категорії роду.

Із семантичного погляду категорія роду пов’язана з позначенням іменниками істот чоловічої статі (чоловічий рід), істот жіночої статі (жіночий рід) і нейтралізацією ознаки статі та акцентуванням ознаки недорослості (середній рід). У граматичній системі сучасної української мови наявна градація розрізнення назв істот за статтю, а отже, і за граматичним родом. Здатність позначати стать найсильніше виявлено в назвах осіб і меншою мірою в назвах тварин. Назви неістот позбавлено такого, як у назвах істот, семантичного розрізнення, вони грунтуються на формально-граматичному змісті іменникової категорії роду.

Категорію роду структурують три грамеми: грамема чоловічого роду як центральна грамема, жіночого роду і грамема середнього роду. Грамеми роду іменників формально розрізнювані морфологічною системою флексій в однині, суфіксами і синтаксичною сполучуваністю із залежними компонентами прикметникового типу (формами узгоджених слів) чи координованими словами (дієсловами та їхніми еквівалентами в позиції присудка).

Грамема чоловічого роду іменника – центральна грамема несловозмінної (класифікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на грунті їхнього стосунку до чоловічої статі й формально-граматичний зміст назв неістот. Вона є продуктивною вихідною базою для утворення співвідносних іменникових слів у формі грамеми жіночого роду, н а п р.: учитель – учителька, пенсіонер – пенсіонерка, співак – співачка, лікар – лікарка, програміст – програміста, песиміст – песимістка, лис – лисиця, вовк – вовчиця.

Грамема жіночого роду іменника – одна з грамем несловозмінної (класифікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на грунті їхнього стосунку до жіночої статі й формально-граматичний зміст назв неістот. Їй притаманне в сучасній українській мові розгортання словотвірної продуктивності назв жіночої статі на базі вихідних грамем чоловічого роду.

Грамема середнього роду іменника – одна з грамем несловозмінної (класифікаційної) самостійної морфологічної категорії роду, яка в типових виявах має диференційовану сукупність афіксів (флексій і суфіксів) для свого вираження, поєднує семантико-граматичний зміст назв істот на грунті їхнього стосунку до молодого віку й формально-граматичний зміст назв неістот. Ця грамема в семантико-граматичних різновидах грамем категорії роду структурована за ознакою не біологічної статі, а молодого віку істот.

Іменники на позначення статі в багатьох випадках визначають належність назв істот до граматичного роду – чоловічого і жіночого. За цієї умови категорійна функція грамем чоловічого і жіночого роду спрямована на відображення реальних, пов’язаних із позамовною дійсністю, розрізнень істот. Отже, у сфері семантико-граматичного функціонування категорія роду спрямована на вирізнення передусім грамем чоловічого і жіночого роду та їхнього підгрунтя – номінації статі. Грамема середнього роду відображає іншу семантико-граматичну сутність. Вона спеціалізована на виокремлені малих щодо віку істот, без розрізнення статі. Значить, у грамемі середнього роду нейтралізовано семантичну диференціацію статі й закріплено відбиття молодого віку істот, їхньої недорослості, н а п р.: дівча, хлопча, хлоп’я, дитинча, дитя, лоша, теля, гуся, гусеня, індича, індиченя.

З віддаленням від центру семантико-граматичних родових розрізнень за статтю, тобто від назв осіб у напрямку до назв інших істот, спостерігаємо непослідовність у виявах морфологічної категорії роду. Наприклад, диференціації за статтю немає в багатьох назвах фауни: білка, карась, кріт, крокодил, ластівка, миша, муха, рись, оса і под. Факти сучасної української мови засвідчують нерозрізнення таких істот за статтю морфологічно і синтаксично. Морфологічне нерозрізнення виявляється тут у зарахуванні обох статей до одного граматичного роду (чоловічого або жіночого), а синтаксична „байдужість” до диференціації за статтю – в синтаксичному нерозщепленні морфологічного роду за допомогою узгоджених або координованих слів. Таке явище виокремлює суміжність або й повне входження деяких назв істот до підкласу іменників із формально-граматичним змістом.

У триграмемній моделі морфологічного роду з семантико-граматичним змістом побудовано розрізнення чоловічого й жіночого роду, з одного боку, і середнього роду, з іншого боку, не на одній семантичній пдощині. Крім того, дедалі більше проникнення категорії роду до семантичної сфери викликає посилення ролі додаткових змісторозрізнювальних засобів, зокрема словотворчих суфіксів. Це спонукає звернути увагу на характер дериваційних процесів у категорійній морфології. У цій сфері слід розрізняти внутрішні й зовнішні дериваційні процеси. Зовнішні процеси характеризують безпосередню похідність іменника від іншої частини мови або від синтаксичних одиниць-конструкцій (речення чи словосполучення) за допомогою іменникових суфіксів, пор.: той, хто гасить пожежу – пожежник; той, хто мандрує – мандрівник; той, хто сіє – сівач або сіяч.

Внутрішні процеси ілюструють безпосередню похідність іменника від іншого іменника, тобто дериваційні процеси відбуваються у межах тієї самої частини мови, н а п р.: патріот – патріотка; співак – співачка. Цей різновид деривації треба визнати морфологічною деривацією, бо граматичні перетворення відбуваються в межах граматичної категорії, тобто категорії роду. У структуруванні показників чоловічого, жіночого й середнього роду показову роль відіграють суфікси в похідних іменниках: бадьорість, віртуозність, щирість, скромність (жін. рід); байкар, килимар, багач, вимикач, вихованець, кравець, пасічник, ремонтник, визволитель, учитель (чол. рід); малювання, постачання, голосіння, ствердіння, геройство, новаторство (сер. рід).

За ознакою семантико-граматичної або формально-граматичної домінанти категорія роду належить до проміжних категорій, у якій семантичне підгрунтя сприяє її збереженню в граматичній системі сучасної української мови. Від того, якою грамемою представлено категорію роду в реченні, не залежить тип синтаксичної конструкції. За характером морфологічного вираження вона перебуває поза межами форм того самого слова.

Категорія роду функціонує також у прикметниках і в деяких формах дієслова, проте в іменникові й інших частинах мови вона не тотожна. Самостійний, незалежний характер вона виявляє лише в іменникові, а її наявність в інших частинах мови зумовлена іменником. З такого погляду її варто кваліфікувати як синтагматично зумовлювану іменникову категорію щодо синтагматично зумовленого її варіанта в прикметникові та деяких формах дієслова.

Семантико-граматичний зміст категорії роду скріплює іменникові граматичні категорії відмінка, числа й роду в єдину функціонально-граматичну сукупність, призначену для підкреслення іменникової частиномовної семантики предметності й вираження пов’язаних з іменником різновидів семантичних функцій. У категорії роду наявний і той тип інформації, який не споріднений із семантико-граматичним змістом морфологічних одиниць і категорій. Цей тип інформації формально-граматичний, близький до внутрішньомовної інформації формальних класів і спрямований на формально-морфологічне виокремлення іменника як центральної частини мови.

У сучасній українській літературній мові родова диференціація іменників динамічна. У сучасних тенденціях щодо родової категоризації іменника помітним явищем постає співвідносність назв осіб чоловічого й жіночого роду. Ця співвідносність є найпродуктивнішим і найтиповішим способом творення іменників на позначення осіб. Вона втілюється в суфіксальному різновиді афіксальної деривації (особи за фахом, суспільною діяльністю, національністю, територіальною належністю тощо), н а п р.: аптекар – аптекарка, арматурник – арматурниця, аспірант – аспірантка, ветеринар – ветеринарка, делегат – делегатка, прем’єр – прем’єрка, опозиціонер – опозиціонерка, протестант – протестантка, американець – американка, англієць – англійка, німець – німка, німкеня, чеченець – чеченка, киянин – киянка, парижанин – парижанка, полтавець – полтавка.

Морфологічну родову належність іменників-назв осіб іншомовного походження, що належать до іменникової відміни з нульовими омонімічними закінченнями, семантично мотивує позамовний чинник – стать особи: ефенді, портьє, рефері (чол.р.); мадемуазель, мадам, пері, фрау (жін. р.).

У сучасній українській літературній мові найпомітніші нові тенденції стосовно перерозподілу іменників-загальних назв іншомовного походження за морфологічними родами припадають на назви неістот. Зміна граматичного роду зумовлена низкою причин, з-поміж яких виступають передовсім ступінь входження іншомовного слова до лексичної системи української мови, формування його лексико-семантичних зв’язків (домінантний чинник) і підпорядкування цього слова відповідним морфологічним категоріям. Іншомовне слово входить до певної лексичної групи однорідних назв, відбиваючи перенесення граматичного роду загальнішої (родової) назви на назву конкретнішу (видову): сироко (теплий *вітер), памперо (холодний *вітер), торнадо (смерч) - (чол. р.); гінді (мова), урду (мова), фарсі (мова) – (жін. р.). У названих лексико-семантичних групах визначниками морфологічного роду видових назв є лексеми-родові назви „вітер”, „смерч”, „мова”.

Відбуваються граматичні зміни і в морфологічному роді абревіатур. Зазвичай морфологічний рід абревіатур зумовлений опорним словом іменником вихідних для них словосполучень (ООН, ОУН, СНД, НАН). Останнім часом в українській мові спостерігаємо формально-граматичну мотивованість морфологічного роду окремих абревіатур на зразок ВАК (чол. р., хоча „комісія”), ЖЕК (чол. р., хоча „контора”). Такі тенденції притаманні лише абревіатурам ініціально-звукового різновиду (з голосним), роль опорного слова яких виконують іменники жіночого та середнього роду.

За наявності в українській мові похідних іменників з повною, завершеною морфологічною іменниковістю стосовно граматичного роду немає потреби, звичайно, запозичати з російської мови слова типу завідуючий (завідувач), командуючий (командувач).

6.Словозмінні і класифікаційні елементи в категорії числа.

Категорія числа іменників – словозмінна морфологічна категорія, яка позначає кількість предметів і складається з двох співвідносних грамем того самого слова – однини і множини (основний вияв категорії), а також категорія з елементами несловозмінного, тобто класифікаційного, типу, який стосується форм не того самого слова, а різних слів (неосновний вияв категорії).

У морфологічній категорії числа іменників виразно виявляється її семантичне спрямування – відображення кількісних співвідношень предметів у позамовній дійсності. У категорії числа чітко вирізняється її семантико-граматична домінанта. Проте на семантико-граматичний зміст категорії числа нашаровується низка хоча й не протилежних, але різноспрямованих значень, що дає підстави інтерпретувати її по-різному, залежно від того який з її семантично неоднорідних виявів лінгвісти кладуть в основу класифікації.

Найлогічнішою постає семантична класифікація граматичного числа за ознакою одиничність/неодиничність предметів.

Категорія числа являє собою морфологічну категорію з семантико-граматичною домінантою. Більшість іменників позначають або один предмет, або кількість предметів більшу, ніж один: хлопчик – хлопчики, село – села, ясен – ясени тощо. У граматиці під одиничністю розуміють словоформу, яка вказує на один предмет, а під множинністю - словоформи, які можуть стосуватися будь-якої кількості предметів, крім одного. Семантико-граматичний зміст, пов’язаний із числом, не поширюється на всю сукупність іменників. З-поміж іменників вирізняються лексичні групи, до яких ідея рахунку не застосована. Це передусім синтаксичні віддієслівні й відприкметникові деривати: біганина, писанина, мовлення, бадьорість, млявість, сміливість, хоробрість, смаглявість, далечінь, синь і под. Сюди зараховуємо й назви речовин: молоко, м’ясо, сало, цукор та ін.

В іменниках названих двох груп число із семантичного погляду формальне, характеризує ці слова лише граматично, з формально-граматичного боку. Відсутність семантико-граматичного змісту числа в таких іменниках підтверджуване їхньою нездатністю сполучатися з означеними числівниками.

З-поміж іменників, які позначають предмети з органічно притаманними їм кількісними характеристиками, виділяють дві групи: з одного боку, дуже велика кількість іменників, у яких одиничність і множинність виражена морфологічними засобами: берест – берести, будинок – будинки, парта – парти, човен – човни, колесо – колеса, професор – професори, з іншого боку, кількісно набагато менша група іменників, у яких одиничність і множинність не виражена морфологічними засобами і які становлять дві групи: а) іменники типу ворота, ножиці, окуляри, сани, штани з морфологічно вираженою множиною; б) так звані невідмінювані іменники на зразок кенгуру, поні, таксі з морфологічно не вираженою одниною і множиною. В останньому випадку наявні омонімічні з граматичного погляду форми однини і множини в одній лексемі. Фактична одиничність чи множинність предметів, позначених іменниками з морфологічною множиною і з омонімічними одниною і множиною, виявляється тільки в контексті.

Незаперечним є факт, що морфологічна форма числа може не збігатися з реальним числовим значенням словоформи. Проте тут потрібно розрізняти явища, що стосуються мовної системи, і явища, існування яких зумовлене мовленням. Це ті випадки, коли морфологічна форма й реальне значення числа збігаються в системі мови, але в мовленні словоформа набуває протилежного, не властивого в системі мови, числового значення. Н а п р и к л а д, словоформа людина має граматичну форму однини, позначає одиничний предмет: Ця людина мені подобається. Проте в реченні Людину пізнають у праці ця ж словоформа позначає не одиничний предмет, а множинність предметів. У таких випадках спостерігаємо нейтралізацію в мовленні (під впливом відповідного контексту) закріпленого в мові числового значення.

Контекстуальні семантичні модифікації словоформ числа зближують числове значення зі значенням означеності/неозначеності. Оскільки числівник утворює з іменником єдиний член речення, тобто нероз’єднувану синтаксичну сполуку, то на базі числівників та взаємодії граматичної категорії числа і мисленнєвої категорії означеності/неозначеності відбувається семантичне збагачення категорійного змісту числа значеннєвими компонентами категорії означеності/неозначеності. У зв’язку з цим посилюється поляризація неозначеного числа/ означеного числа. Числівники перетворюють так звані морфологічно множинні іменники на форми з реальною одиничністю або з реальною (в останньому випадку й означеною) множинністю, н а п р.: одні ворота – троє воріт, одні обценьки – двоє обценьок, одні сани – п’ять саней.

Значення означеності найбільшою мірою спрямоване на форму множини. Морфологічна (синтетична) форма множини і форма множини з числівником (аналітична форма) чітко виражають протиставлення неозначена множина/означена множина: учні – двоє учнів, троє учнів,… сорок учнів…; яблуні – дві яблуні, три яблуні,…десять яблунь, п’ятнадцять яблунь…

Отже, категорія числа є іменниковою категорією з семантико-граматичною домінантою. Грамеми іменникового числа використовуються майже в кожному реченні, але вини не визначальні для типу синтаксичних конструкцій, бо не змінюють кількісного або якісного характеру схем речення, а тільки одна з них супроводжує наявний іменниковий компонент у реченнєвій структурі. За способом морфологічного вираження категорія числа здебільшого реалізується в межах того самого слова і рідше – в різних словах. В іменнику вона незалежна, самостійна, а у прикметнику і дієслові її наявність зумовлена грамемами числа іменника.

Семантико-граматичний і формально-граматичний зміст категорії числа іменників пов’язаний відповідно з її словозмінними і класифікаційними елементами. Словозмінні елементи цієї категорії спрямовані на відображення кількісних характеристик предметів і закріплені у грамемах однини та множини того самого слова, напр.: юнак – юнаки, зошит – зошити. Класифікаційні елементи категорії числа стосуються форм різних слів. Такі іменникові слова вживаються або тільки в однині (singularia tantum: матеріально-речовинні, абстрактні, збірні, власні назви), або тільки в множині (pluralia tantum: матеріально-речовинні,збірні, дії, процеси, стани, відрізки часу, свята, традиційно-побутові обряди, деякі власні назви).

7.Іменник і категорія істот/неістот.

Категорія істот/неістот іменників – класифікаційна (несловозмінна) морфологічна категорія, що вказує на належність названого предмета до розряду істот (назви осіб і тварин) або до розряду неістот (назви конкретних неживих предметів, рослин, абстрактних понять тощо). Ця категорія складається з двох грамем – грамеми істот та грамеми неістот і передавана формами не того самого слова, а різних слів.

Розрізнювальним для двох грамем засобом слугує формально-морфологічна диференціація знахідного відмінка валентно поєднуваного з дієсловом. Грамему істот виражає збіг форми придієслівного знахідного відмінка з формою родового відмінка назв істот у множині, а в однині ця закономірність поширюється тільки на назви істот чоловічого роду другої відміни: зустріли робітників, робітниць, дітей; зустріли приятеля, інженера, лікаря.

В іменниках-назвах неістот форма знахідного придієслівного відмінка збігається з формою називного відмінка: купив диван, дивани, словники.

Трапляються суперечності між семантичною і формально-граматичною природою іменників, пов’язаних із категорією істот/неістот. Зокрема назви сукупностей людей і тварин (народ, натовп, юрба, загін, стадо, череда і под.) граматично належать до неістот: Та вода, що зблисне в норі, Нам отрутою буде! Бо вона не народ оживить, Лиш обдерту голоту, Тож не даймо йому закінчить Цю шкідливу роботу! (Д. Павличко); Любити свій народ і в тій любові Ходити, наче кінь у хомуті, - Дарма що день у день гризе до крові, Здуває горб на гордому хребті (Д. Павличко).

Низка іменників, що називають тварин, можуть мати паралельні форми знахідного відмінка: форми знахідного, які збігаються з формами родового відмінка, і форми знахідного, які збігаються з формами називного відмінка: пасемо ягнят і ягнята, телят і телята, коней і коні, овець і вівці, гусей і гуси.

8. Іменник і категорія особи.

Категорія особи найбільшою мірою стосується займенникових іменників, в яких чітко розрізнювано грамеми першої, другої і третьої особи, пов’язані з особовими займенниковими іменниками.

Стосовно власне-іменників, то категорія особи виявляється в них у дещо згорнутому вигляді. Категорія особи власне-іменників характеризує відношення суб’єкта до дії, процесу або стану з погляду мовця. Вона передавана двома грамемами: грамемою другої особи і грамемою третьої особи.

Грамема другої особи вказує на адресата мовлення (співрозмовника, слухача). Спеціалізованим засобом вираження цієї грамеми власне-іменників виступає кличний відмінок. Синтаксично він функціонує в реченні як звертання. Другоособовий кличний відмінок найчастіше вживається в реченнях із дієслівним присудком у формі другої особи наказового способу, в яких кличний є складною синтаксемою зі значенням адресата мовлення і потенційного суб’єкта дії. Ця функція являє собою первинну семантико-синтаксичну функцію кличного відмінка, з якою співвідноситься його первинна формально-синтаксична функція підмета, напр.: Чоловіче мій, запрягай коня! (Л. Костенко); Зупиніться, поети! (Б. Олійник). Функція адресата й потенційного суб’єкта дії у спонукальних реченнях є базовою для кличного відмінка у вторинних функціях.

У неспонукальних реченнях будь-якої структури акцентовано у другоособовому кличному відмінку значення адресата мовлення і відповідно знебарвлено значення потенційного суб’єкта дії, а також набуто залежність кличного відмінка-звертання від граматичної основи речення, напр.: Як легко й просто це, мій дорогий Андрію, Враз - розчерком пера – з історії змести Петрарки, Пушкіна, Міцкевича листи У вічність – ковану в залізні рими мрію!;Бідна волошко, чому ти у житі, А не на клумбі волієш рости? (М. Рильський). У другому випадку кличний відмінок синтаксично пов’язаний із займенниковим іменником другої особи й дублює його семантико-синтаксичну функцію. Цей відмінок може функціонувати в однослівних реченнях на зразок Оксано! Тату!, які передають значення другої особи, адресата мовлення і є семантико-функціональними еквівалентами речень із присудком у формі наказового способу.

Поширеним є використання власне-іменників у функції третьої особи, об’єкта повідомлення. Об’єкт повідомлення не є ні мовцем, ні адресатом мовлення, тобто не бере безпосередньої участі в комунікативних актах. Спеціалізованою формою вираження комунікативної функції об’єкта повідомлення (третьої особи) виступає називний відмінок власне-іменників і передусім співвідносні з власне-іменниками особові займенникові іменники, пор.: Мати боялася і ненавиділа старців, але подавала їм завжди щедро. Вона була гонориста, і їй дуже хотілось, аби хоч сліпі вважали її за багату (О. Довженко); Місяць над садками червонів щербато. Про всі початки і про всі фіналь нагадував він (О. Гончар).

Щодо переходу інших частин мови в іменники, то у частиномовній транспозиції потрібно розрізняти три ступені: синтаксичний, морфологічний і семантичний. Відповідно до розрізнення цих трьох ступенів переходу частин мови та концепції п’тикомпонентної системи частин мови (іменника, дієслова, прикметника, числівника і прислівника) розрізняють чотири види субстантивації: віддієслівна субстантивація, відприкметникова субстантивація, від числівникова субстантивація і відприслівникова субстантивація. Частіший і регулярніший вияв має в і д д і є с л і в н а морфологізована субстантивація (Написання роману – велике досягнення письменника; Вивчення іноземних мов потребує великих зусиль).

Основний тип в і д п р и к м е т н и к о в о ї синтаксичної (тобто морфологічно незавершеної) субстантивації реалізується шляхом редукції опорного іменника у вихідному словосполученні і перетворення залежного прикметника на позиційний (синтаксичний) іменник з одночасною заміною залежних від іменника граматичних категорій відмінка, числа й роду на власне-іменникові, незалежні. Проте такі частиномовні синтаксичні перетворення не завжди закріплюються в системі мови, а отже, позначені спрямуванням у мовлення. Частіший вияв має морфологізована транспозиція прикметника в іменник, за якої похідна іменникова одиниця, зберігаючи попередню лексичну прикметникову семантику, набуває функціональної граматичної предметності й відповідно іменникових незалежних граматичних категорій відмінка, числа й роду (Веселий хлопчик тішив матір своїми витівками ->Хлопчик був веселий ->Веселість хлопчика обернулася задумою).

Непродуктивною в сучасній українській літературній мові є в і д ч и с л і в н и к о в а субстантивація, хоча для неї характерні всі три різновиди: синтаксичний, морфологічний і семантичний, наприклад: П’ять поділіть на два (синтаксичний різновид, переміщення числівника в синтаксичні позиції іменника); четвірка, п’ятірка вісімка, десяток, сотня (морфологічна відчислівникова субстантивація з відповідним іменниковим суфіксальним і флексійним оформленням та іменниковими морфологічними категоріями роду, числа і відмінка); Тут були величезні вісімки, важкі й солідні, легкі четвірки і двійки, зовсім маленькі одиначки, стояли байдарки і каное (В. Собко) (відчислівниковий іменник набуває нових значень – семантична відчислівникова семантизація).

Щодо інфінітива в іменниковій позиції. З погляду синтаксичної деривації інфінітив є іменниково-дієслівним перехідним утворенням, своєрідність якого становить різний спосіб закріпленості за іменниковою і дієслівною сферами. Іменникове функціонування здійснюють синтаксичні позиції, а дієслівне – аналітичні синтаксичні морфеми або дієслівні модифікатори. Перехід дієслова в синтаксичний іменник-інфінітив супроводжуваний втратою найважливіших граматичних категорій дієслова – часу, способу та особи. Проте цей перехід не завершений набуттям морфологічних категорій іменника – відмінка, числа і роду. Через те вказані граматичні процеси називаємо напівморфологізацією. Водночас синтаксично інфінітив набуає валентних ознак відмінка як найважливішої граматичної категорії іменника. Варто зазначити, що він може займати позиції тільки центральних відмінків – називного відмінка (частіше) і знахідного відмінка (рідше), пор.: Малювати – мрія онука; Онука любить малювати. Отже, інфінітив-субстантив функціонує в центральних позиціях підмета і сильнокерованого придієслівного другорядного члена речення.

Контрольні питання

1. Особливості семантичної характеристики іменника: а) семантичне ядро; б) периферія; в) загальна категорійна ознака;

2. Що таке предикатні й не предикатні знаки (слова)? Якими є критерії розрізнення предикатних і непредикатних знаків (слів)?

3. Яка ознака – семасіологічна чи ономасіологічна – покладена в основу розрізнення іменників? У чому різниця між цими двома підходами – ономасіологічним і семасіологічним?

4. Наведіть приклади слів, у яких наявна суперечність між глибинною й категорійною семантикою. Якою буде їх «поведінка» в реченні?

5. У якому тлумаченні категорія предметності поширюється на абстрактні іменники? Як вони (абстрактні іменники) класифікуються?

6. Що таке іменники складної семантичної структури?

7. У чому суть явища номіналізації?

8. За якими ознаками слід класифікувати морфологічні категорії?

9. «Морфологічні категорії іменника належать до багатоознакових одиниць» (І. Вихованець). Аргументуйте це твердження.

10. Як репрезентована ознака корелятивності в категоріях роду, числа, відмінка, істоти/неістоти?

11. У теорії відмінків функціонально-категорійного спрямування потрібно розрізняти три граматичні величини: … Які?

12. Назвіть первинні семантико-синтаксичні функції відмінків української мови.

13. Що таке «категорія відмінка» і «відмінок як грамема»?

14. Які грамеми структурують категорію роду? Чому іменники pluralia tantum не належать до жодної з трьох грамем категорії роду?

15. «Грамема середнього роду відображає іншу семантико-граматичну сутність» (І. Вихованець). Яку?

16. Чому немає диференціації за статтю в багатьох назвах фауни?

17. Чому в прикметникові та в деяких дієслівних формах категорія роду є синтагматично зумовленою? Поясніть.

18. Чи однорідним є семантико-граматичний зміст категорії числа? Доведіть.

Термінологічний словник теми

Абстрактні іменники – це іменники, які позначають не власне-предмети, не матеріальні об’єкти, а абстраговані, узагальнені людською свідомістю і представлені в мові у вигляді предметів дії, процеси, стани, якості і под., безпосередньо пов’язані з конкретними предметами.

Власне-предметне значення – це відображення матеріальних предметів, воно містить у собі категорійну ознаку власне-предметності, тобто не граматичної предметності, а реальної (конститутивна сема «речовість (предметність)»).

Глибинна характеристика (частини мови) – семантична характеристика.

Знахідний відмінок. Знахідний відмінок – одна з центральних грамем морфолого-синтаксичної категорії відмінка, що в морфологічному плані входить як четвертий компонент до відмінкової парадигми однини та множини з її диференційованою сукупністю флексій і спеціалізована на вираженні формально-синтаксичної функції придієслівного сильнокерованого другорядного члена речення, семантико-синтаксичної функції об’єкта і в типових виявах приремної позиції за актуального членування речення.

Іменник – частина мови, що відображає субстанціональні (зі значенням реальної предметності або зі сприйманим у нашій свідомості таким значенням) об’єкти.

Іменники-деривати – граматичний підклас іменників з предикатними (ознаковими) сутностями.

Іменники власні – це індивідуальні назви конкретних предметів.

Іменники загальні – назви предмета як репрезентанта класу однорідних предметів.

Конкретні іменники - лексико-граматичний розряд, що охоплює іменники, які позначають дискретні предмети, тобто такі предмети, котрі існують окремо, а отже, підлягають рахункові.

Кореляція (від лат. correlatio – співвідношення) – взаємозалежність, співвідносність двох чи більше мовних одиниць (кореляція видова (для дієслова), відмінкова, стану (активного/пасивного – для дієслова), фонологічна).

Лексико-граматичні розряди –окремі групи іменниківвсередині іменникового класу з семантичними і морфологічними характеристиками.

Непредикатні знаки (слова) - одиниці зі значенням речі (предмета).

Називний відмінок (іменника). Називний відмінок іменника – центральна (найвищого рангу) грамема морфолого-синтаксичної категорії відмінка, яка в морфологічному плані відкриває відмінкову парадигму однини та множини з притаманною їй сукупністю закінчень і спеціалізована на вираженні формально-синтаксичної функції підмета, семантико-синтаксичної функції суб’єкта і в типових виявах позиції теми за актуального (темо-ремного) членування речення.

Номіналізація - здатність іменників називати результати тактів переходу від знаків-повідомлень до знаків-назв.

Поверхнева характеристика (частини мови) – граматична характеристика.

Предикатні знаки (слова) – це ознакові знаки (слова); конститутивна сема „ознака”.

Сема (=диференційна семантична ознака = семантичний компонент = семантичний множник = семантичний маркер = ноема) – мінімальна, межова одиниця плану змісту; елементарне значення слова (лексико-семантичний варіант слова); елементарне відображення в мові різних сторін і властивостей позначуваних предметів і явищ дійсності.

Семантема– носій лексичного значення слова (Ш. Баллі).

Семантико-синтаксичні функції – це функції суб’єктна, об’єктна, адресатна, інструментальна (знаряддя або засобу дії), локативна.

Лекція № 4

Тема: Прикметник, займенник, числівник як периферійні частини мови.

План

1.Семантико-синтаксична характеристика прикметника. Морфологічні і словотвірні категорії прикметника. Проблема кількості відмінкових грамем прикметника.

2.Проблема частиномовної природи числівника. Семантичні розряди числівника.

3.Морфологічні категорії числівника.

4. Займенникові слова в системі частин мови. Прономіналізація.

Література

1. Вихованець І.Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті.- К., 1989.

2. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академічна граматика української мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця. – К.: Унів. вид-во „Пульсари”, 2004.

3. Горпинич В. О. Українська морфологія. – Дніпропетровськ: ДДУ, 2000.

4. Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. – К., 1984.

5. Загнітко А. П. Основи функціональної морфології української мови. – К.: Вища школа, 1991.

6. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – К., 1999.

7. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. – К., 1996.

8. Сучасна українська літературна мова / За ред. проф. А.П.Грищенка. – К., 1997.

Читайте також:

1. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
2. Алгоритм знаходження ДДНФ (ДКНФ) для даної булевої функції
3. Але відмінні від значення функції в точці або значення не існує, то точка називається точкою усувного розриву функції .
4. Аналіз коефіцієнтів цільової функції
5. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
6. Асимптоти графіка функції
7. Базальні ядра, їх функції, симптоми ураження
8. Базові функції, логічні функції
9. Банки як провідні суб’єкти фінансового посередництва. Функції банків.
10. Банківська система та її основні функції
11. Банківська система та її структура. Функції Центрального банку.
12. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн

Переглядів: 9714