Структура особистості

Поняття про особистість

Особистість є соціалізований індивід, котрий утілює найсуттєвіші соціально значущі властивості. Особистістю є людина, яка має свою життєву позицію, що утвердилася внаслідок тривалої і кропіткої свідомої праці; їй притаманні свобода волі, здатність до вибору, відповідальність. Така людина не просто вирізняється завдяки тому враженню, яке справляє на інших, вона свідомо виділяє себе з навколишнього світу. Глибина і багатство особистості зумовлені її зв’язками зі світом, з іншими людьми, уявленням про себе, про своє «Я».

Особистість – це цілісність і нерозривна єдність психіки людини.

Особистість – це людина з розвиненими функціональними новоутвореннями, яка має свій унікальний і неповторний внутрішній світ, здатна до саморозвитку, самовизначення, саморегуляції в діяльності та поведінці. Природа людської психіки – особистісна. Вона – вищий рівень розвитку буття, наділений рефлексією і тому здатний відображати буття і самого себе, втілюватись в нього і ставати дійсним способом існування людини. І навпаки – життя людини в світі є дійсним способом ( формою) існування вищої психіки.

Особистість – це людина із притаманними їй своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними якостями, які матеріалізуються в продуктах її діяльності.

Особистість – це свідомий індивід, який посідає певне місце у суспільстві і виконує ту чи іншу соціальну роль або функцію.

Особистість – це нова соціокультурна форма існування психіки людини як біологічної істоти, яка являє собою цілісність, здатну до саморозвитку, самовизначення, свідомої предметної діяльності, поведінки і саморегуляції та має унікальний і неповторний внутрішній світ.

Кожна особистість має свою структуру – впорядковану сукупність взаємопов’язаних компонентів. Існують різні підходи до розгляду структури особистості. У світі існує близько 300 теорій особистості, у яких вчені по-різному дивляться на структуру особистості.

І. Концепція персоналізації А. В. Петровського:

1) внутрішноіндивідну (інтраіндивідну) підсистему, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності;

2) інтеріндивідну підсистему, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як вияв групових взаємовідносин, а групове — в конкретній формі виявів особистості;

3) надіндивідну (метаіндивідну) підсистему, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв'язки "тут і тепер" з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається "внесками", що їх робить особистість в інших людей.

Діяльність кожного індивіда та його участь у спільній діяльності зумовлє зміни в інших особистостях. Таким чином, особистість ніби набуває другого життя в інших людях. Зафіксувавши зміни, що їх спричиняє індивід в інших людях, можна було б дістати найповнішу його характеристику саме як особистості. Індивід може досягти рангу історичної особистості в певній соціально-історичній ситуації лише тоді, коли впливатиме на широке коло людей і буде оцінений не лише сучасниками, а й нащадками.

А. В. Петровський метафорично трактує справжню особистість як джерело могутньої радіації, що перетворює пов'язаних з нею людей (радіація, як відомо, може бути корисною і шкідливою, може лікувати й калічити, прискорювати й сповільнювати розвиток, бути причиною різноманітних мутацій тощо). Індивіда, обділеного особистісними характеристиками, він порівнює з нейтрино, тобто з частинкою, яка, пронизуючи будь-яке середовище, не спричинює в ньому змін — ні корисних, ні шкідливих. Безособистісність — це характеристика особи, яка байдужа до інших людей, нічого не змінює в їхньому житті й поведінці, не збагачує і не збіднює їх.

Постає запитання: якщо особистість та індивід не тотожні, то, теоретично враховуючи можливу наявність індивіда, котрий не утвердив себе як особистість, чи можна припустити існування особистості без індивіда? Так, але це буде, як зазначає А. В. Петровський, квазіособистість. Якщо й не було Ісуса Христа як конкретного індивіда, його "особистість", сконструйована євангельськими легендами, мала величезний вплив на соціальне життя і християнську культуру протягом двох тисячоліть, змінюючи особистості й долі людей, їхні погляди, почуття, переконання. Перетворювальний вплив історичної квазіособистості не менш дійовий, ніж історичної особистості.

Персоналізація як втілення особистісних внесків відбувається в діяльності. Аби одна людина в позитивному плані ідеально ввійшла в іншу, вона повинна вміти щось важливе зробити чи сказати для неї. Щоб здійснити акт трансляції, треба мати що транслювати. Засобами персоналізації є думки, знання, художні образи, виготовлені предмети, розв'язані завдання тощо.

Потреба людини бути особистістю, тобто потреба в персоналізації — це несвідоме прагнення одного індивіда втрутитися в буття іншого, готовність знайти своє "інобуття" в іншій людині. Індивід щодо цього діє вибірково, оскільки одні люди своїми якостями стимулюють у партнерові потребу в персоналізації, а інші знижують, вбивають її.

Якщо в людини є потреба в персоналізації, а засобів для цього бракує (немає оригінальних думок, почуття гумору, знань, тобто багатства душі, вона стає на хибний шлях так званої квазі-персоналізації. Квазіперсоналізація — це реалізація потреби бути особистістю поза діяльністю, спроба з непридатними засобами.

ІІ. К. К. Платонов у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури:

1) підструктуру спрямованості, яка об'єднує спрямованість, ставлення та моральні якості особистості. Елементи особистості, що входять до цієї підструктури, не породжуються природними задатками і відображають індивідуально заломлену класову свідомість. Формується ця підструктура шляхом виховання і є соціально зумовленою;

2) підструктуру досвіду — включає в себе знання, навички, уміння і звички, набуті в індивідуальному досвіді через навчання, але вже з помітним впливом біологічно зумовлених властивостей особистості. її називають ще індивідуальною культурою, підготовленістю;

3) підструктуру форм відображення, яка охоплює індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій як

форм відображення. Вплив біологічно зумовлених особливостей у цій підструктурі виявляється ще чіткіше. Формується вона шляхом вправляння;

4) біологічно зумовлену підструктуру: темперамент, статеві й вікові особливості, патологічні зміни. Ці елементи залежать віл фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

К. К. Платонов називає запропоновану структуру особистості основною, загальною, динамічною, функціональною і психологічною.

Основною — тому що, крім цих чотирьох головних, виокремлюють ще дві накладені на них підструктури — характеру та здібностей;

загальною — оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру;

динамічною — тому що не залишається незмінною впродовж життя конкретної особистості; функціональною — тому що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції;

психологічною — бо вона узагальнює психічні властивості особистості.

Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості.

ІІІ. Ю. Б. Гіппенрейтер у структурі особистості виділяє три компоненти:

1) СОЦІАЛЬНА РОЛЬ – набір звичних стереотипних норм поведінки, які вона виконує;

2) МОТИВАЦІЙНО – ПОТРЕБОВА СФЕРА – відображає дійсну мотивацію і дійсне бажання людини ( Навіщо я це роблю?)

3) САМОСВІДОМІСТЬ ( „Я- КОНЦЕПЦІЯ”) – відображає уявлення людини про себе, самооцінку і ставлення до себе.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 3 Психологія особистості	\|	Спрямованість особистості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.