Районоутворюючі фактори

Ще наприкінці XIX ст.. у науковій літературі Україна поділялася на Правобережну, Лівобережну та Південну. В основі цього лежав історико-географічний принцип, зокрема та обставина, що у 1686 р. уся тогочасна Україна була поділена між Росією та Польщею по Дніпру. У складі Російської імперії найбільш тривалим був поділ на дев’ять губерній, об’єднаних у три регіони: 1) Південно-Західний край (Волинська, Київська, Подільська губернії); 2) Лівобережна Україна (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії); 3) Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії).

У колишньому Радянському Союзі постійною проблемою було економічне районування країни. На сьогодні більш актуальною є соціально-економіко-територіальна регіоналізація України. Районування – це є своєрідна територіальна систематизація, процес розподілу території на певні складові, що виділяються за твоє, чи іншою ознакою (однорідне районування) або ж за їх поєднанням та взаємодію (функціональне районування). Але кожний із виділених районів відразу набуває специфічну якість – своє місце розташування, тобто розміщення відносно інших районів. У цьому полягає головна відмінність району (як одиниці територіальної систематики) від будь-яких інших таксонів – типів, видів, класів, що виділяють незалежно до місця розташування відповідних об’єктів.

В.Поповкін дає таке визначення економічного району: економічний район – це територіальна частина народного господарства країни, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність. Там обґрунтована дворівнева схема економічного районування країни, що включає п’ять макроекономічних районів та десять мезорайонів.

Економічний район – це не просто теоретична або «паперова» конструкція. В сучасних умовах економічне районування розглядають як засіб управління господарством у територіальному розрізі, як основу розробки і реалізації державної регіональної політики. Економічний район, з одного боку, – об’єкт державного управління, основна складова частина регіональної політики. З другого боку, це відповідна територіальна природно-ресурсна цілісність, що має свою специфіку – історичну, природну, соціальну, економічну, а також свій певний потенціал, який сприяє його розвитку. В свою чергу це є основа підходу до регіонального управління, організаційного поєднання державного управління, організаційного поєднання державного поєднання державного управління з місцевим самоврядуванням.

Процеси формування економічних районів зумовлені відмінностями в історичному розвитку різних земель України, їх природних умов і природно-ресурсного потенціалу, етнокультурних та соціально-демографічних особливостей, рівня розвитку продуктивних сил території, їх господарської спеціалізації та структури господарства. Оскільки українські землі протягом тривалого перебували у межах кордонів інших держав, українські вчені-економісти та географи не могли не зважати на становище українських регіонів у складі цих держав.

Територіальна цілісність країни й ефективне функціонування соціально-економічного комплексу кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами є головним фактором регіональної соціально-економічної політики української держави, яка має враховувати загальнонаціональні потреби та інтереси.

У зв’язку зі стрімким розвитком важкої індустрії та хімічної галузі в окремих регіонах за останні роки проблемним фактором регіоналізації стає екологічна ситуація, наявність спільних для регіону спільних природоохоронних та соціально-економічних проблем. Це має стати регулюючим фактором як розвитку регіональної економіки, так і міжрегіональної, де на першому місці має бути здоров’я населення і охорона навколишнього середовища.

Одним з факторів, що найбільш впливають на формування економічних районів, це економічний.

Головним районоутворювальним фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Другим важливим районоутворювальним фактором, похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці зумовлює формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, зумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК.

До складової частини ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси. Основою цих комплексів є стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств різних галузей. Їх зв’язки визначені технологією і економікою виробництв, наприклад, молокозаводи в сільській місцевості і цукрові заводи з їх сировинними зонами і взаємопов’язаним з ним тваринництвом, яке використовує відходи цих виробництв. Це сприяє утворенню територіально-виробничого комплексу, який охоплює значну частину економічного району. У межах одного економічного району може бути декілька тісно пов’язаних ТВК.

До основних районоутворювальних чинників належать також найбільші міста країни – великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Велике місто, як економічний центр, впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечуються зв’язок центру і периферії економічного району. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів.

Не менш важливе районоутворювальне значення мають особливості економіко-географічного положення території району, які значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства.

На утворювання економічного району також важливий вплив мають природні умови і ресурси, особливо природні ресурси як основа розвитку спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіально-виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Не менш важливе значення мають промислові центри, промислові вузли, багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси як районоутворюючі фактори, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в господарській комплекс економічного району.

Великий вплив на формування економічних районів має національно-політичний устій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах ринкової економіки ще значна частина промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, тому адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле зі своїм органами управління, господарством. В їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні районні центри, як правило, є важливими економічними центрами, вони створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства.	\|	Принципи економічного районування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.