Часткова лібералізація політичного режиму в Україні під час «відлиги». Нові експерименти в економічній та соціальній сферах.

Україна в повоєнне десятиріччя (1945‒1955 рр.). «Війна після війни» в західних областях України в повоєнний час.

Визволення Правобережної України e період зими - весни 1944р. На початку 1944 р. СРСР вступив у завершальний період Великої Вітчизняної війни. Перед Червоною армією стояло завданняостаточного визволення території СРСР від військ супротивника, повного розгрому Німеччини та її союзників. Ставка Верховного Головнокомандування вирішила силами чотирьох Українських фронтів завдатиосновного удару по ворогу на території Правобережної України, розчленувати і розгромити його основні сили і визволити від німецько-фашистських військ усю територію Правобережної України і Криму.

3.1. Житомирсько-Бердичівська операція. Війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна до середини січня 1944 р. завдали поразки військам групи армій «Південь» і створили передумови для оточення ворожих військ у районі Корсунь-Шевченківського виступу. У ході операції військами фронту були визволені території Житомирської області, велика частина Київської області, частина Вінницької та Рівненської областей.

3.2. Корсунь-Шевченківська операція.Корсунь-Шевченківський виступ у планах обох сторін мав особливе значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ на Правобережній Україні, планувало оточити і ліквідувати сили супротивника в цьому районі. У свою чергу, керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удар по київському угрупованню радянських військ. Ця наступальна операція здійснювалася військами 1-го і 2-го Українських фронтів з 24 січня по 17 лютого 1944 р. Військам Червоної армії вдалось оточити і розгромити 10 німецьких дивізій. Супротивник втратив убитими і пораненими 55 тис. солдатів і офіцерів, близько 18 тис. гітлерівців потрапили в полон. На честь «нового Сталінграда», як називали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала бійцям Українських фронтів 20 залпами з 224 знарядь.

3.3. Рівненсько-Луцька операція. Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська 1-го Українського фронту почали наступ на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався у складних умовах заболоченої місцевості і бездоріжжя. Велику допомогу їм надали партизанські з'єднання Сабурова, Федорова, Бегми. 2 лютого 1944 р. були визволені від окупантів Луцьк і Рівне, а в результаті подальшого наступу - Проскурів, Тернопіль, Вінниця.

3.4. Нікопольсько-Криворізька операція.Наприкінці січня 1944 р. війська 3-го і 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя, Кривого Рогу і прилягаючих територій - районів, багатих марганцевими і залізними рудами, які гітлерівська Німеччина використовувала для своїх потреб. Війська 3-го і 4-го Українських під командуванням генералів Р. Маліновського і Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону гітлерівців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) і Кривий Ріг (22 лютого).

3.5. Проскурівсько-Чернівецька операція. Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. здійснили Проскурівсько-Чрнівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. У ході операції були визволені міста Проскурів, Кам'янєць-Подільський, Чернівці. Радянські війська вийшли до передгір'їв Карпат. -

3.6. Умансько-Ботошанська операція. 5 березня - 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту розгромили 8-у німецьку армію і 26 березня 1944 р. вийшли до державного кордону СРСР, перенесли бойові дії на територію Румунії - держави-сателіта нацистської Німеччини.

3.7. Одеська операція. Війська 3-го Українського фронту за підтримкою сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію, у ході якої були визволені Херсон (13 березня), Миколаїв (28 березня), Одеса - (10 квітня).

4. Визволення Криму. Масова депортація татар, греків, вірменів, болгар з півострова.Навесні 1944 р. Ставка поставила перед військами 4-го Українського фронту, Приморської армії та Чорноморського флоту завдання розгромити військове угруповання супротивника в Криму і визволити Кримський півострів від загарбників. Кримське угруповання супротивника складалося із 7 німецьких і 5 румунських дивізій і нараховувало до 200 тис. солдатів і офіцерів.

8 квітня 1944 р. почалися кровопролитні бої за Крим. 11 квітня була визволена Керч, 13 квітня - Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-гори Після 9-годинного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 р. від загарбників був визволений Севастополь. 12 травня Крим був цілкомвизволений від німецько-фашистських військ.

Однак доля багатьох жителів Криму склалася трагічно. Усе кримсько-татарське населення півострова за обвинуваченням у співробітництві з окупантами рішенням Державного Комітету Оборони (ДКО) в травні 1944 р. було примусово виселене в Середню Азію. Із загальної кількості виселених (понад 235 тис. чоловік) понад 80% були жінки і діти. Близько 50% загинули дорогою й у перші роки перебування на нових місцях проживання. Незабаром така ж доля спіткала грецьке, вірменське, а згодом і болгарське населення Криму. Тільки в роки незалежності України почалося повернення кримських татар, які залишилися серед живих, і представників інших народів на півострів, при цьому витрати, пов'язані з їхнім поверненням й облаштуванням у Криму, лягли на плечі уряду України.

5. Завершення вигнання гітлерівських військ з України. Влітку і восени 1944 р. завершилося визволення території України від німецько-фашистських загарбників. У результаті успішного здійснення Львівсько-Сандомирської, Яссько-Кишинівської, Карпатсько-Ужгородської операцій військами Червоної армії були визволені Львівська, Ізмаїльська області, a також Закарпатська Україна. 28 жовтня 1944 р. останні окуповані гітлерівцями території України були визволені радянськими військами.

Битва за визволення України, що тривала 680 діб і складалася з ряду великих операцій, у яких брали участь до половини живої сили і бойової техніки всіх діючих радянських Збройних Сил, стала найважливішим етапом на шляху до перемоги над нацистською Німеччиною та її союзниками.

Визволивши від німецько-фашистських загарбників територію України, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти взяли участь у бойових діях у Європі. Сотні тисяч солдатів і офіцерів загинули при визволенні від нацистів територій Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Австрії. Українські війська пройшли в Європі героїчним бойовим шляхом, зробивши величезний внесок в остаточний розгром нацистської Німеччини, крок до великої Перемоги над ворогом.

Після вигнання німецьких військ за межі Радянського Союзу бойові дії розгорнулися на територіях рейху та його союзників. Збройні сили, які вели наступ, були добре озброєні, згуртовані, навчені. У їхньому багатонаціональному складі різко зросла частка воїнів-українців. Особливо це стосувалося 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських та 1-го Білоруського фронтів, особовий склад яких був українізований за рахунок жителів України, мобілізованих до армії у 1943—1945 pp. Тільки із західних областей України з лютого 1944 р. до осені 1945 р. лави Радянської Армії поповнили 750 тис. осіб призивного віку (96—98% усіх тих, хто підлягав мобілізації).
У середині січня 1945 р. розпочався загальний наступ радянських військ. Були успішно завершені Вісло-Одерська, Східно-Прусська і Західно-Карпатська операції. 16 квітня 1945 р. почалася Берлінська операція. Під час її було розгромлено 93 піхотних, танкових і моторизованих німецьких дивізії. З 16 квітня по 7 травня радянські війська взяли в полон 480 тис. солдатів і офіцерів, захопили 1550 танків, 8600 гармат, 4510 літаків. Всього цього було досягнуто ціною життя понад 100 тис. радянських воїнів, Берлін впав.
8 травня 1945 р. Німеччина підписала акт про беззастережну капітуляцію. З війною в Європі було покінчено. 9 травня стало всенародним святом — святом Перемоги.
Через три місяці (8 серпня 1945 p.), виконуючи зобов'язання, взяті на Кримській конференції (4—11 лютого 1945 р.), СРСР оголосив війну Японії. Розгромивши за три тижні мільйонну Квантунську армію, радянські війська прискорили капітуляцію мілітаристської Японії. 2 вересня 1945 р. на лінкорі «Міссурі», який кинув якір у Токійській бухті, відбулося підписання акта про беззастережну капітуляцію Японії. .Цей історичний день означав завершення Другої світової війни.
У чотирирічній жорстокій боротьбі проти гітлерівського рейху радянські народи здобули веесвітньо-історичну перемогу. Радянсько-німецький: фронт був основним фронтом Другої світової війни. Саме тут було розгромлено 507 німецьких дивізій і не менше 100 дивізій сателітів. Основну масу бойової техніки (75%) Німеччина теж втратила у війні з Радянським Союзом — 167 тис. гармат, 48 тис. танків, 77 тис. літаків. На західноєвропейському та середземноморському театрах воєнних дій було розгромлено 176 дивізій, причому, як свідчать документи, то були з'єднання, менш боєздатні й гірше озброєні, ніж ті, які використовувались проти СРСР. Загальні втрати Німеччини вбитими, пораненими й полоненими становили 13,6 млн осіб, із них понад 10 млн на радянсько-німецькому фронті.
Досвід минулої війни свідчить, що перемога — це заслуга й спільний капітал усіх держав і народів, які об'єдналися в боротьбі проти сил агресії. Приклад антигітлерівської коаліції в роки війни довів, що у важкий час країни з протилежними соціально-економічними системами можуть об'єднатися проти спільного ворога, в ім'я миру. За бажання можна знаходити ефективні шляхи переборення суперечностей, альтернативу небезпечній конфронтації. На зміну поняттям, «сила», «погроза», «перемога» повинні прийти поняття «довір'я», «рівність», «повага». Все добре, корисне й конструктивне, що було нагромаджено між країнами та нарбдами світу у відносинах між собою в різні історичні періоди, в тому числі й під час Другої світової війни, потрібно берегти й брати з собою в майбутнє.
Не мир на основі сили, а мир на основі згоди й розуму — таке веління часу.
Внесок України у розгром фашизму
Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості.
На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії.
У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р.
Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої РУД. Тисячі гірників поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці.
Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р.
Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу.
Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова.
У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.
В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість.
Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехо-словаць-кого, румунського, угорського, італійського та інших урядів.
Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-ук-раїнців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці.
Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 Млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.

Завершення Другої світової війни.
Наслідки Другої світової війни і доля українського народу.

Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн осіб, інші — понад 40 млн, у тому числі 15— 20 млн загиблих на полі бою, померлих від ран, у концтаборах. Втрати мирного населення, в тому числі й демографічні, становлять більше 40 млн осіб.
Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ: Уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн. людей. Понад 41 млн з них були жителями України. Для порівняння: німецькі війська окупували лише 17% території Росії (600 тис. кв. км) з населенням у 27 млн осіб.
З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей.
На окупованій території було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. Матеріальні втрати республіки становили 1,3 трлн крб. (30% національних багатств України).
Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів 5,5 млн людей. Майже 2,5 млн полягло на фронтах. Втрати українського народу становили 40—44% від загальних втрат СРСР — понад 14 млн осіб.
Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці.
Масового винищення і страшного насильства зазнало населення західноукраїнських земель внаслідок суперечок СРСР із Польщею за кордони. У вересні 1944 р. в Любліні між Польським комітетом національного визволення та урядом Радянської України було укладено угоду про добровільне переселення українців з польської території в Україну, а поляків з УРСР — у Польщу. З жовтня 1944 р. до серпня 1945 р. було переселено до УРСР майже 433 тис. українців з 750 тис, що з давніх часів мешкали на території сучасної Південно-Східної Польщі. Тих, хто відмовлявся переселитися, знищували (або відправляли до концтаборів). Під час переселення було спалено і пограбовано понад 8 тис. українських господарств.
У 1947 р. Польща вирішила назавжди покінчити з українським питанням. Приводом до цього стало вбивство вояками У ПА заступника міністра оборони країни, генерала Кароля Сверчевського.
У квітні 1947 р. підрозділи Війська Польського розпочали активну боротьбу із загонами УПА під кодовою назвою «Операція Вісла». Ліквідувавши основні підрозділи УПА та їх спільників, поляки приступили до насильницького переселення всіх українців, у тому числі лемків Центральних Карпат, на західні та північні землі Польщі. До серпня 1947 р. було переселено 140,5 тис. осіб. У 1950 р. були депортовані останні 32 сім'ї. Українське населення розпорошили по всій Польщі з метою якнайшвидшої його асиміляції. Нині там мешкають усього 300—350 тис. українців.
Отже, у 1945 р. в Україні залишилось лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 р. Важкі соціально-еко-номічні та інші наслідки від цих втрат Україна відчуває й нині.
На початку 1945 р. розгорнулася боротьба радянської дипломатії за визнання СІЛА та Англією нових західних районів СРСР. Постановою Кримської конференції глав трьох держав (лютий 1945 р.) «Про Польщу» юридично визнавалося встановлення кордону між Радянським Союзом і Польщею по лінії Керзона. Остаточно питання про радянсько-польський кордон було вирішено 16 серпня 1945 р. договором про державний кордон між обома країнами. За цим договором кордон між СРСР і Польщею пролягав вздовж лінії Керзона з відхиленням від неї у деяких районах до 5—8 км на користь Польщі.
У листопаді 1944 р. І з'їзд Народних комітетів Закарпатської України ухвалив рішення про вихід Закарпаття із складу Чехо-Словаччини і возз'єднання його з Радянською Україною. 29 червня 1945 р. у Москві було укладено радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Україну, в якому визнавалося, що на основі дружньої угоди обох сторін Закарпатська Україна возз'єднується з УРСР. Возз'єднання Закарпатської України з УРСР завершило історичний процес збирання всіх українських земель у межах однієї держави.
Трагічні наслідки світової війни поставили на порядок денний питання перетворення воєнного союзу країн антигітлерівської коаліції на Організацію Об'єднаних Націй для захисту миру і безпеки. В Ялті глави урядів СІЛА, СРСР і Англії погодилися скликати навесні 1945 р. установчу конференцію цієї організації, яка відкрилася у Сан-Франциско (СІЛА) 25 квітня 1945 р. Пленум конференції ЗО квітня 1945 р. запросив уряди Української РСР і Білоруської РСР направити свої повноважні делегації до Сан-Франциско. Це означало, що Україна стала членом-засновником ООН.
Возз'єднання всіх українських земель, як і вступ України до ООН, стали важливим кроком на шляху втілення в життя споконвічної мрії українського народу про відродження своєї незалежної соборної держави.
Історія розпорядилася так, що акт капітуляції Японії 2 вересня 1945 р. в Тихому океані на борту лінкора «Міссурі» від імені СРСР підписав 40-річний генерал із села Косинівка, що на Уманщині, Кузьма Дерев'янко. Наприкінці XX ст. Україна першою з ядерних держав за власною ініціативою започаткувала етап ліквідації смертоносної зброї, щоб врятувати людство від нової війни.

Новизна становища України в світі полягала в поверненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждержавних відносин. У 1944 р. було відновлено Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ УРСР Д. Мануїльського. Він став головою першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 p.). Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.
У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про режим судноплавства Дунаєм.
У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20 міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних угод. 1947 p., після кількадесятирічної перерви, в Києві відкрилося перше представництво іноземної держави — Консульство Польської Народної Республіки, згодом — дипломатичні представництва інших країн Східної Європи. Пропозиції встановити консульські відносини УРСР з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.
Отже, повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалась в жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму перед реаліями життя.
Україна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму. З 1953 р. УРСР щороку вносила значні кошти у Фонд ООН для країн, що розвиваються, готувала і надсилала до них кваліфіковані кадри. Поступово, хоч і повільно, розвивалися міжнародні наукові та культурні зв'язки, обмін науковою інформацією, пізніше українські та зарубіжні вчені спільно виконали чимало наукових розробок.
У 1950 р. 20 млн трудящих УРСР підписали відозву до народів світу про заборону атомної зброї, яку прийняв у Стокгольмі Постійний комітет Всесвітнього конгресу прихильників миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша українська республіканська конференція прихильників миру.Передача Кримської області до складу УРСР: мотиви і правова основа
Після громадянської війни уряд РСФРР вирішив остаточно залишити за собою Крим. Адже попри підпорядкованість уряду УРСР Москві Кримський півострів мав надзвичайно важливе стратегічне значення. Тут знаходились провідні бази Чорноморського флоту. Крім того, перефразовуючи відомий вислів В. Черчілля, Крим був «м'яким підчерев'ям» України. Маючи його в своїх руках, Росія замикала південні рубежі України. Однак існувала одна проблема: більшість населення Криму були не росіяни. За переписом 1897 р., у Таврійській губернії, до якої входив і Крим, мешкало 42,2% українців, 13 — кримських татар, 3,8 — євреїв, 2,8 — болгар, 5,4% німців та представників інших народів. Отже, створювати автономію за національно-територіальною ознакою для переважаючої національної групи українців на кордоні з Україною не мало ніякого сенсу. Ось тому влада вдалася до демографічних фальсифікацій. Українців, росіян і білорусів об'єднали в одну національну групу під назвою — «росіяни». В окремі національні групи були об'єднані також татари і турки, євреї і караїми. Перепис дав такі результати: всього в Криму було зареєстровано 729 тис. мешканців. З них 51,5% становили росіяни і українці, 29,5% — кримські татари, 6,8 — євреї, 5,9% — німці та інші (вірмени, болгари, поляки, греки). Таким чином, шлях до створення територіальної автономії був відкритий. 18 жовтня 1921 р. Голова Раднаркому РСФРР В. Ленін та голова ВЦВК М. Калінін підписали постанову про утворення Кримської АСРР.
У центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається «Доповідна записка» Комісії з адміністративно-економічного районування Криму, яку вона в березні 1923 р. направила до ЦВК Кримської АСРР і відповідно до якої автономний уряд півострова прийняв рішення звернутися до України з пропозицією віддати 10 волостей Дніпровського і Генічеського повітів.
Завдяки приєднанню 10 українських повітів уряд Криму мав на меті знайти необхідні джерела для фінансування місцевих бюджетів.
Український уряд і місцеві органи влади на ці пропозиції уряду Кримської автономної республіки відреагували негативно. Внаслідок цього ЦВК Союзу РСР не наважився поставити на розгляд цей проект, і кордони між Україною і Кримом залишились без змін.
З часу свого заснування Кримська АСРР за своїм статусом мало чим відрізнялася від місцевих адміністративних одиниць у складі Російської Федерації. А після того, як 10 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар у східні райони, відпала будь-яка необхідність «гратися» у кримську державність. ЗО червня 1945 р. указом Президії Верховної Ради Кримська АСРР була перетворена на Кримську область.
Війна стала тяжким випробуванням для населення півострова, яке скоротилося до 780 тис. осіб. У Криму діяло лише 342 дрібних та середніх підприємства. Для відбудови економіки Кримська область не мала ні матеріальних, ні людських ресурсів. Щоб поліпшити демографічну ситуацію, до Криму спішно направляли переселенців з України та РСФРР. На початку 1945 р. на півострів було переселено понад 17 тис. сімей, а в 1950—1954 рр. — ще 57 тис. осіб. Проте незвичні умови життя і праці, посуха 1946 р. і неврожай 1947 р. призвели до того, що переселенці стали масово залишати Крим. На їх місце присилали нових, але це не могло змінити на краще демографічну ситуацію. Лише в умовах інтеграції економіки Криму в економіку України можливо було подолати існуючі труднощі. І такий процес почався. Оскільки Крим є аграрним регіоном зі специфічними природними умовами, то в розвитку сільського господарства величезну роль відігравало зрошувальне землеробство. «Укрводбуд» розпочав будівництво Сімферопольського і Старокримського водосховищ. Тоді ж почалося проектування будівництва головної водної артерії Криму — Північнокримського каналу, який живиться водами Дніпра. Добувна промисловість півострова тісно пов'язувалася з Україною. З України Крим одержував хліб та інші продукти харчування.
Отже, в перші повоєнні роки економіка півострова стала ще більше залежати від України. В той же час РРФСР не могла приділити достатньої уваги відбудові своєї Кримської області. Як свідчать дані, в 1950 р. промисловість Криму досягла лише 81 % довоєнного рівня. До того ж становище продовжувало погіршуватися. Розуміючи, що уряд РРФСР не спроможний надати необхідної допомоги для виведення області з кризового стану, населення і місцеві органи влади дедалі частіше стали висловлюватися за приєднання до України, вбачаючи в цьому можливість поліпшити становище на півострові. Отже, чи не вперше в історії радянського законодавства питання про передачу Криму було порушено не у вищому політичному органі, а на місцевому рівні.
Після детального вивчення Рада Міністрів РРФСР дійшла висновку про доцільність передачі Кримської області до складу України. З цією пропозицією вона звернулась до Президії Верховної Ради РРФСР, а та — до Президії Верховної Ради Української РСР і одержала принципову згоду. Після цього питання про передачу Кримської області Україні було розглянуто на спільному засіданні Президії Верховної Ради РРФСР за участю представників Кримської обласної та Севастопольської міської рад. У прийнятій постанові зазначалося: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР5 а також беручи до уваги згоду Президії Верховної Ради Української республіки, Президія Верховної Ради РРФСР вважає за доцільне передати Кримську область до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Ця постанова була надіслана до Верховної Ради СРСР.
13 лютого 1954 р. питання «Про подання Президії Верховної Ради РРФСР щодо питання передачі Кримської області до складу Української РСР» було розглянуто на засіданні Президії Верховної Ради УРСР. Постанову також було надіслано до Президії Верховної Ради СРСР. Президії Верховних Рад обох республік діяли згідно зі статтями 15 Конституції УРСР та 16 Конституції РРФСР.
19 лютого 1954 р. в Москві відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю представників усіх зацікавлених сторін: голів Президій Верховних Рад РРФСР М. Тарасова та УРСР — Д. Коротченка, секретарів Президій Верховних Рад І. Зиміна і В. Іваненка, заступників голів Рад Міністрів відповідно В. Маслова та М. Гречухи, а також від Кримської області першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, голови виконкому Сімферопольської міської ради Н. Каткова, голови виконкому Севастопольської міськради С. Сосницького. М. Хрущова на цьому засіданні не було, будучи на той час був першим секретарем ЦК ВКП(б), він якщо і мав до цього якесь відношення, то лише опосередковане.
Президія Верховної Ради СРСР одностайно затвердила Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». В ньому наголошувалось: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські і культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє: «Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області із складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».
26 квітня 1954 р. Верховною Радою СРСР після детального обговорення цього питання був прийнятий закон «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР». Він мав усього два пункти:
1. Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
2. Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції СРСР.
Отже, передача відбулася не тільки за обопільною згодою, а й з ініціативи самої Російської Федерації. Крім того, в жодному з наведених документів немає й згадки про дарунок з нагоди 300-річчя возз'єднання України з Росією. Не збігаються ці рішення зі святкуванням і хронологічно.
У 1950 р. народне господарство України майже у всіх галузях промисловості мало найнижчі показники за весь час її перебування у складі Радянського Союзу.
Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Причина крилася й в економічній політиці Москви, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток насамперед нових індустріальних російських центрів.
З розвитком промисловості не зростав життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80% довоєнного рівня. Складно було купити продукти харчування. Особливо ці труднощі посилилися після грошової «реформи» 1947 p., яка звела нанівець особисті заощадження.
У складних умовах відбувалося відродження сільського господарства України. Хоч наприкінці 1945 р. посівні площі дещо розширились, республіка змогла продати державі зерна на третину менше, ніж до війни. Ресурси села були мізерними.

Повоєнна відбудова народного господарства.

Після війни відбудовний процес відбувався прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорнулася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя.
У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 pp. Основні завдання четвертої п'ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати. Партійно-радянська влада використала звичні для неї методи мобілізацій, застосування примусової праці ув'язнених та військовополонених, практично безплатної роботи колгоспників і дітей.
І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень.

Голод 1946—1947 pp.

На початку 1946 р. у сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін у аграрній політиці та негайної допомоги з боку керівництва СРСР. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель.
Ситуація загострилася до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш посушливими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярі культури майже цілком загинули. Керівництво кількох областей наполегливо зверталося до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель. Виконуючи вказівки Москви, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не тільки підтверджувало нереальні плани, а й вимагало від колгоспів повернути борги за минулі роки. Було вжито надзвичайних заходів для того, щоб будь-якою ціною отримати від колгоспів заплановану кількість хліба. Події розгорталися за сценарієм трагічного 1933 р.
У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки й областей, суду і прокуратури. Відновивши діяльність «Закону про п'ять колосків» початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. Але, незважаючи на суворі каральні заходи, у колгоспах не виконувалася повною мірою заготівля зерна. У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод. За неповними даними 1946—1947 pp. у 16 східних областях померли від голоду майже 800 тис. людей.
Закуповувати українським колгоспам і радгоспам за власні кошти хліб на Кубані Москва не дозволяла. Водночас у період голоду з Радянського Союзу було вивезено 1,7 млн пудів хліба як безплатну допомогу країнам «народної демократії» — Польщі, Чехо-Словаччині, Болгарії та ін.
Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим намагалося знизити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталося по допомогу особисто до Сталіна, інформувало його про тяжку ситуацію в Україні. Реакція Москви була типовою — замість, за висловом Сталіна, «м'якотілого» М. Хрущова у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено більш «твердого» Л. Кагановича. Проте мінімальну допомогу насінням і фуражним зерном все ж було надано. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отримала позичку в розмірі 35 млн пудів.
Офіційна пропаганда усіляко замовчувала масштаби трагедії, звинувативши у труднощах «саботажників», а спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувала як злісне порушення радянських законів.
Отже, третій голод в Україні був спричинений, насамперед сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.
Особливості політичних та економічних перетворень в західних областях республіки
Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи їх східних співвітчизників. Із східних областей УРСР та інших республік до середини 1946 р. у західні області було направлено 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, освіти та охорони здоров'я. Місцевим кадрам у той час не довіряли. І хоч понад ЗО місцевих жителів були депутатами корпусу Верховної Ради СРСР і УРСР, реальної влади і впливу на події вони не мали. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну роботу було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, однак це були другорядні посади на рівні району або села.
Такою ж була ситуація в усіх сферах суспільно-політичного життя західного регіону України. Погано обізнані з місцевими особливостями, не завжди освічені й компетентні, прибулі керівники припускалися серйозних помилок та зловживань, особливо в період встановлення радянських порядків. Поширеними були адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, штучне розмежування українців на «східняків» і «західняків».
Нищівного удару завдала радянська влада греко-като-лицькій церкві. Після смерті митрополита цієї церкви А. Шептицького (листопад 1944 р.) з ініціативи органів держбезпеки почалася ліквідація уніатства. Було ув'язнено церковних ієрархів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим, а в березні 1946 р. сфальсифікований собор греко-католицької церкви проголосив про розрив унії з Римом і підпорядкував її Російській православній церкві.
Основні напрями програми індустріалізації в західних областях було викладено у постанові уряду України від 7 травня 1945 року. Ще в грудні 1944 р. при РНК УРСР було утворено Раду допомоги західним областям у їх відбудові та відродженні. Тільки 1944 р. було асигновано 10 млрд крб. і, як наслідок, наприкінці 1945 р. стали до ладу 1700 промислових підприємств і майже 500 промислових артілей. Новозбудовані підприємства були обладнані вивезеним з Німеччини устаткуванням. На початку 50-х років промислове виробництво становило 10% республіканського. Однак підприємства західного регіону були позбавлені їх самостійності й цілком залежали від союзних відомств.
Індустріалізація спричинила тенденцію до перерозподілу населення, зайнятого в основних галузях народного господарства. Знизилася з 74 до 72% питома вага зайнятих у сільському господарстві й підвищилася з 26 до 28% частка працівників інших галузей.
У Західній Україні в повоєнні роки (1948—1953) тривала примусова колективізація. До середини 1950 р. 7190 колгоспів об'єднували 98% селянських господарств. Відтак у стислі строки відбулося примусове об'єднання колгоспів. Наприкінці 1950 р. їх стало не більше 800. Тривали так зване ^розкуркулення» і виселення середняків. У східні райони було депортовано 65 906 родин — понад 200 тис. так званих співучасників бандерівських угруповань. Все це ще більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських землях.
Рух Опору на західноукраїнських землях у другій половині 40-х — на початку 50-х років
Стратегічні цілі ОУН—УПА у період 1945—1952 pp. залишалися незмінними: боротьба за українську соборну державу, за оборону української нації. Після звільнення України від німецької окупації дії ОУН—УПА були зосереджені на збройному опорі сталінському режимові. Лідери національного руху Опору ставили за мету захистити місцеве населення від беріївських знущань і насилля, стримати процес так званих соціалістичних перетворень, продемонструвати нескореність української нації, заявити перед світовою громадськістю її прагнення до самостійності та незалежності.
На боротьбу з УПА радянський режим мобілізував великі військові формування. У Рівненській області проти загонів УПА було кинуто майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис, Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівці, особливо на території Волині та в передгір'ї Карпат. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема головнокомандувач генерал Тарас Чупринка (Роман Шухевич), у 1947 р. відмовилося від дій великими з'єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими рухливими загонами-сот-нями. Чимало партизанських загонів було розформовано, і вони злилися з оунівським підпіллям.
Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907— 1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польських тюрем і концтабору (1934—193 7). Після політичних змін у Че-хо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні «Карпатської Січі». Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН(б). У 1941р. фактично командував батальйоном «Нахтігаль», потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. Влипні1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою під Львовом.
Розуміючи, що УПА користується підтримкою місцевого населення, власті висилали до Сибіру сім'ї і навіть цілі села, кожного, хто був пов'язаний з опором. Усього в 1944—1953 pp. було депортовано понад 600 тис. осіб. Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля й ослабленню УПА. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, перебуваючи під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.
Із свого боку «оунівська служба безпеки», яка теж мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і громадян, які виявили готовність співробітничати з органами влади. Так, у 1945 р. підпілля ОУН знищило відомого радянського журналіста Я. Галана. У 1946 р. було проведено противиборчу кампанію, а також акцію проти колективізації.
Крім відкритої боротьби, уряд УРСР кілька разів звертався до вояків УПА з пропозицією амністії. Зазнаючи великих втрат, УПА спробувала пристосуватися до наростаючого наступу радянських військ. Наприкінці 40-х років командування руху Опору знову провело реорганізацію УПА. Командувач УПА генерал Р. Шухевич отримав від Української Головної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 p., була політичним центром національно-визвольних змагань) директиву про докорінну реорганізацію повстанської армії. Оскільки сподівання на американо-радянську війну не виправдалися, частина армії була відправлена на Захід, а інша частина залишена для роботи в підпіллі.
Умови діяльності ОУН—УПА ставали неймовірно складними. Збройні акції не припинялися, але ОУН вирішила остаточно зосередити свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Однак боротьба пішла вже на спад. У 1950 р. оточений спецпідрозділами МВС—МДБ загинув під Львовом головнокомандувач УПА Р. Шухевич. Його замінив полковник Василь Кук (Коваль).
У червні 1950 р. конференція ОУН прийняларішення, відповідно до якого було здійснено децентралізацію УПА і керівництва рухом Опору. Окремі збройні відділи підпілля У краї діяли ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували в еміграції закордонні частини ОУН.
Однією з трагічних сторінок українського руху Опору була боротьба населення західноукраїнських земель, депортованого до концтаборів ГУЛАГу. ГУЛАГ (система концентраційних, каторжних таборів, колоній та спецпосе-лень) було створено за наказом Сталіна на початку 30-х років. Напередодні війни це була держава в державі, засіб знищення усіх незадоволених існуючим режимом. До війни система ГУЛАГу нараховувала декілька сотень таборів та колоній, найбільшими з яких були: Воркута-РічЛаг, Колима-БерЛаг, Тайшет-ОзерЛаг, Мордовія-Лаг, Норільськ-Горлаг та інші, за колючим дротом яких перебували сотні тисяч українців.
Загальний контингент в'язнів ГУЛАГу, за даними російського історика В. Земскова, становив 1 668 200 осіб. У повоєнний час кількість таборів та колоній зросла. На початку 1950 р. в концтаборах, тюрмах, на спецпоселенні та у засланні, за даними київського історика О. Веселової, перебувало 5,5 млн ув'язнених. Лише в західному регіоні було відкрито 25 в'язниць, кількість в'язнів яких в десятки разів перевищувала ту, що існувала в краї за часів польської окупації.
Внутрішній режим у таборах ставав з кожним роком жорстокішим. З другої половини 30-х років були заборонені побачення в'язнів з рідними і близькими, похорони за межами ГУЛАГу. відмінена заробітна плата, яка становила 25% від ставки робітника в державній промисловості. Літній робочий день доведено до 14 годин. Було визнане за можливе працювати в 40—50-градусні морози, посилено також охорону таборів.
Великою була смертність в таборах. За деякими даними лише у таборах воєнних років смертність становила щоденно 1% від усієї кількості в'язнів. У радянських концтаборах, за даними американського історика Р. Конквеста, лише з 1938 до 1950 рік загинуло 12 млн осіб, окрім 1 млн розстріляних.
У Західній Україні сталінський режим, як і в довоєнний час, знову почав масові арешти, вбивства і вивезення до Сибіру українського населення. Так, після остаточного визволення України від німецьких загарбників 7 січня 1945 р. вийшло розпорядження НКВС СРСР за підписом Л. Берії, згідно з яким «усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і направити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край).
Тоді ж М. Хрущов вніс пропозицію про переселення сімей активних учасників українського підпілля. Уже на квітень 1944 р. було відправлено в Норильський район та на будівництво підприємств гірничодобувної промисловості 2 тис. сімей оунівців та членів ОУН—УПА. У доповідній записці МВС СРСР від 10 вересня 1947 р. згадується про виселення із західних областей України 25 000 сімей активних націоналістів і 74 898 членів ОУН—УПА.
Всього ж, за підрахунками українських дослідників В. Сергійчука та О. Реєнта, на початку 1950 р. з України до Сибіру було депортовано 143 141 членів сімей оунівців та бойовиків УПА. Терор, розгорнутий тоталітарним режимом щодо населення Західної України призвів до того, що станом на 1 січня 1953 р. число українців-в'язнів в таборах ГУЛАГу збільшилося в 2,4 раза, а кількість оунівців досягла 175 тис. осіб.
Найяскравішим виявом руху Опору в радянських концтаборах стали масові страйки і повстання в'язнів. У системі ГУЛАГу із середини 40-х до середини 50-х років відбулося майже півсотні повстань. Потрапивши за колючий дріт, українські патріоти, загартовані підпіллям і партизанською боротьбою у роки війни, в місцях заслання згуртували на боротьбу проти свавілля табірної адміністрації не лише українців, а й представників інших народів.
Історики вважають, що документом, який визначав політичну орієнтацію українських в'язнів у концтаборах та засланців у місцях примусової депортації, стало звернення ОУН—УПА «До насильно вивожуваних на Сибір і більшовицькі каторжні роботи», видане проводом ОУН 1947 р. З того часу почали виникати українські структури опору в тайшетському таборі. У Воркуті виникла підпільна мережа «ОУН—Північ». Станом на 1947 р. організація мала систему зв'язку з багатьма таборами навіть в Україні.
З 1948 р. за наказом Л. Берії було прийнято рішення виділити політичних в'язнів в особливу категорію та ізолювати їх у спеціальних таборах суворого режиму. Правила там були жахливі. В'язні, крім всього іншого, не мали права листування і побачення. До того ж після закінчення терміну ув'язнення (як правило, 25 років) їм не дозволяли повертатися додому, залишаючи на довічному засланні поблизу таборів, з яких їх щойно випустили.
Створення особливих таборів вплинуло на моральний дух в'язнів, які часто вдавалися до опору владі. У вересні 1949 р. в спеціальному таборі №1 на Інті було створено підпільний центр з підготовки повстання. У таборі нараховувалося на той час 4 560 в'язнів, з них 60% становили українці. Саме з них було сформовано три курені по 450 осіб в кожному, а також рота смертників-добровольців з ЗО осіб. Вони у перші хвилини повстання мали захопити радіостанцію «МінЛагу», щоб сповістити світ про все, що відбувається у сталінських концтаборах. Крім українських куренів, сформували ще дві російські роти, а також по одній білоруській, литовській і латиській. На початку грудня 1949 р. було створено координаційний комітет. З того часу міжнаціональна організація дістала кодову назву «Північне сяйво».
З лютого 1950 р. провокатор виказав керівний центр повстання, внаслідок чого було заарештовано 31 в'язня, 11 з них було засуджено до розстрілу, інших — вдруге до 25 років таборів. Тільки завдяки глибокій конспірації та мужності заарештованих вдалося уникнути масових розправ над учасниками організації «Північне сяйво».
Дух непокори спостерігався не тільки у північних таборах ГУЛАГу. Одним з перших заявив про себе в Казахстані табір Кенгір, у який 1949 р. привезли великий етап зі Львова. Здебільшого це була національно свідома молодь, яка, за визнанням О. Солженіцина, зробила у таборах дуже багато для всього повстанського руху. Після бунту оунівців адміністрація табору розпорошила в'язнів по інших таборах, що призвело до несподіваних для МВС наслідків.
В екібастузькому таборі за активної участі оунівців було створено національні центри: український, об'єднаний мусульманський, естонський, литовський. З'явився і об'єднуючий консультативний орган «Раданаціональностей», яка змусила адміністрацію табору задовольнити деякі вимоги в'язнів.
Звістки про смерть Сталіна, арешт і страту Берії потрясли табори. У в'язнів зажевріли надії на зміни, але сподівання були марними. Влітку 1953 р. в РічЛазі (Воркута) вибухнув страйк в'язнів, який очолив українець Ю. Левада. Страйковий комітет розробив меморандум не лише з економічними, а й з політичними вимогами, зокрема щодо перегляду всіх судових справ. Вимогу страйкуючих підтримали деякі підприємства міста. Влада вдалася до перевірених методів приборкання. Як наслідок — 480 осіб вбито і 780 поранено, з них 60% українців.
Ще більшим за масштабами було повстання (8 тисяч в'язнів) у Кенгірі в травні-червні 1954 р., яке тривало 40 днів. Під час повстання працював пропагандистський центр. В'язні видавали газету, писали листівки, які запускали за межі зони з допомогою повітряного змія. У листівках містилося прохання розповісти світові про розстріли в'язнів. Перелякана адміністрація табору за вказівкою з Москви залучила для придушення повстання авіацію та танки. Кількість загиблих під час Кенгірського повстання становила понад 560 осіб, з них 200 жінок, декілька сотень людей були поранені.
Найбільшим повстанням в таборах ГУЛАГу за всю історію його існування був виступ в'язнів Норильська влітку 1953 р. З тих країв в'язнів не вивозили на велику землю, а залишали на довічне поселення. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе похитнути устоїв ГУЛАГу- Але в 1952 р. в Норильськ привезли етап українців, членів УПА, засуджених на 25 років у 1949 р.
Причиною вибуху було вбивство молодого в'язня з Волині. 40 тисяч в'язнів Норильська відмовилися працювати. Ватажки повстання були заарештовані. Це спричинило повторний виступ норильчан по всій зоні. В'язні висунули ще одну вимогу: «Воля або смерть». Економічне життя Норильська було паралізовано на 12 днів, після чого в зону ввели війська. Під час придушення повстання було вбито до 800 та поранено понад 300 осіб.
Найдовше трималися каторжники третього концтабору, які заздалегідь створили керівний центр, змогли протриматися майже два місяці. У серпні 1953 р. війська МВС штурмом захопили табір. Найактивніших в'язнів відправили на Колиму та в каторжні тюрми.
Боротьба ця не була марною. її результатом було задоволення багатьох економічних вимог в'язнів. Найголовніше те, що боротьба в'язнів наприкінці 40-х — у першій половині 50-х років спричинила кризу системи трудових таборів. Страйки і повстання не тільки засвідчили силу політв'язнів, а й змусили керівництво таборів і держави піти на поступки. Як стверджує історик Ю. Шаповал, в концтаборах ГУЛАГу більшість становили українці, і саме вони зробили великий внесок у боротьбу і захист прав політичних в'язнів радянських концтаборів.
Очолюваний ОУН повстанський рух мав на меті завершити процес державотворення українського народу. Це прагнення визрівало віками. Засобами мобілізації, а також завдяки антинімецьким, антипрльським, антирадянським та передусім самостійницьким гаслам оунівському керівництву вдалося залучити до УПА і підпілля ОУН понад 400 тис. учасників.
Рух мав народний характер, набувши масштабів відкритої громадянської війни, яка постійно роздмухувалася з обох боків. Формування руху відбувалося в надзвичайно складних політичних умовах. Йому доводилося протистояти водночас кільком могутнім іноземним силам. До того ж повстанські маси не були однорідними. Серед ідейних борців часто траплялися випадкові люди, яких мало хвилювали ідеї та цілі ОУН та УПА, а більше — власні корисливі інтереси. Шкодило рухові й те, що керівництво втратило живий зв'язок з населенням, дедалі більше по-кладаючись на силові методи в стосунках із рядовим повстанським загалом.
У тоталітарну епоху ЗО—50-х років цей рух за методами досягнення мети не міг не бути екстремістським, адже бандерівці діяли не тільки в умовах тоталітаризму, а й проти тоталітарних сил. Наслідки цього змагання були жахливі: нашаровуючись, вони виливалися в нескінченну громадянську війну.
Нині, з піввікової дистанції, є очевидною безперспективність спроб керівних кіл українських самостійників «у тіні німецького походу» або у вирі громадянської війни мільйонів своїх співвітчизників вибороти незалежність України. Об'єктивні історичні умови того часу не могли сприяти створенню самостійної Української держави.
Суперечливий характер суспільно-політичного життя
Суспільне життя у повоєнні роки залишалося надзвичайно складним і суперечливим: з одного боку, відновлювалися традиційні для радянської системи політичні форми, а з іншого — зберігались обмеження й деформації.
У 1946, 1947 і 1948 роках відбулися перші повоєнні вибори депутатів рад різних рівнів. У них брало участь понад 90% громадян України, які мали право голосу. Але це не свідчило про високу громадянську активність мас, — бюлетені містили лише одне прізвище кандидата в депутати, тобто вибору не надавалося. І проголосувати проти цього кандидата під невсипущим оком виборчої комісії та представників партійно-державного апарату рідко хто наважувався.
У 1949 р. було затверджено прапор УРСР — червоно-синій — та її гімн, що мали символізувати державність України. Однак діяльність органів влади республіки визначалася центральними союзними структурами. Всі основні питання її життя вирішувались у Москві Сталіним та найближчим його оточенням. Вироблена там політика реалізовувалася, насамперед, через Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У, яка мала статус місцевої партійної організації. За таких умов роль рад, профспілок та громадських організацій зводилася до виконання відповідних партійних директив, а діяльність членів їхніх виборчих органів, у тому числі депутатів, перетворювалася на формальність.
Відсутність реальних громадянських свобод і демократії, репресії, жорстокий політично-ідеологічний тиск і контроль, культ особи Сталіна й безмежна влада виконавців його волі на місцях — ці та інші риси тоталітарної системи, посилюючись, згубно впливали на суспільно-політичне й духовне життя народу.
У 1947 р. з приїздом в Україну Л.Кагановича (він змінив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У і з березня по грудень 1947 р. очолював найвище керівництво республіки) було задіяно на повну потужність увесь охоронно-репресивний механізм системи. Розгорнулася нещадна боротьба з «українським націоналізмом», безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри. Так, у 1949—1952 pp. за звинуваченням в українському націоналізмі з партії було виключено понад 22 тис. осіб, або 3% загальної чисельності. У західних областях України, де з приходом сталінського режиму було ліквідовано політичний плюралізм і багатопартійність, не припинялися масові депортації населення, проводилась примусова суспільна колективізація — у селян забирали майно й нещодавно отриману землю. Це викликало обурення й опір.
Ускладнював ситуацію в регіоні й беріївський репресивний апарат, який жорстко пересліду

1. Спроби децентралізації радянської системи

Першим кроком до започаткування реконструкції сталінізму стало закрите засідання ХХ з’їзду КПРС, на якому перший секретар ЦК партії виголосив таємну доповідь, що була присвячена культові Сталіна. І хоча ця промова не стала відома для широких кіл населення, камінь з місця було зрушено. Перед партійними керівниками була зображена реальність з усіма її неприємними сторонами. Було піддано жорстокій критиці культ Сталіна, системи насаджуваних десятиліттями цінностей, ідола десятків мільйонів людей, символу єдності і могутності радянської системи. Це і була точка відліку ланцюгової реакції звільнення радянського суспільства від найбільш реакційних рис, що гальмували його розвиток. Результатом стала часткова лібералізація деяких сфер життя, передусім духовної.

“Відлига” не була викликана тільки-но особистими бажаннями Хрущова. Розвиток західного світу з його науково-технічною революцією вимагав змін. “Змагання двох систем” потребувало нових темпів у розвитку радянського суспільства, прискорення економічного поступу, підвищення життєвого стандарту. Для збереження тоталітарної системи необхідно було вдатися до її реструктуризації, звільнення від почуття надцентралізму, майже повної самоізоляції та духовної скутості. До цього треба ще додати амбіційні прагнення партійно-державної бюрократії розширити межі власної компетенції шляхом усунення від влади висуванців сталінської епохи; прагнення технократів, які набирали силу завдяки світовим економічним тенденціям; нарешті – міркування боротьби за владу між прибічниками Хрущова та ортодоксальними сталіністами у “верхах”.

Розгорнулася “десталінізація по вертикалі”: ланцюгове засудження “культу особи” всіма партійними та ідеологічними структурами. На Україні цей процес відбувався повільніше, ніж у центрі. Статті у пресі в “дусі рішень ХХ з’їзду” стали з’являтися пізніше. Зміст та тон критики були стриманішими. Зміни переважно стосувалися сфери культурного життя.

Треба підкреслити початок процесу реабілітації жертв сталінських репресій. На кінець 50-их рр. Органами КДБ було переглянуто справи 5,5 млн. чол., які перебували на обліку репресивних органів. З цього обліку було знято (фактично реабілітовано) 58% справ. Це одночасно свідчить про жахливі масштаби репресій та про обмеженість процесу реабілітації їх жертв. Поза законом залишились більшість жертв репресій 20 - початку 30-х рр., діячі ОУН-УПА та ін. Можна простежити в цьому закономірність: з реабілітаційного процесу викреслювався той, хто був звинувачений у “націоналізмі”.

Найкричущим парадоксом “відлиги” було те, що процес реабілітації сталінських репресій супроводжувався новими політичними репресіями. На ХХІ з’їзді КПРС (січень 1959) М.Хрущов заявив, що в СРСР немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Це було абсолютною брехнею. Протягом 1954-1959 рр. в Україні було притягнено до судової відповідальності і піддано іншим формам переслідувань за антирадянську діяльність близько 3,5 тис.чол. Репресії продовжувались і під час піку “відлиги”. Зокрема, в Україні була репресована група львівських юристів, які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР (відповідні статті конституцій Союзу і Республіки давали таке право). Членів групи (Л.Лук'яненка, І.Кандибу, С.Віруна та ін.) звинуватили у “зраді Батьківщини” і засудили на максимальні строки ув'язнення. Того ж року КДБ “викрив” у Львові підпільну організацію “Український національної центр”. Не припинялись й утиски та переслідування учасників збройної боротьби ОУН-УПА. Населення західних областей України стало об'єктом масової ідеологічної обробки у дусі боротьби з “націоналізмом”.

Національне питання й надалі залишалося однією з найскладніших проблем суспільно-політичного життя. З одного боку, певна ідеологічна лібералізація сприяла плюралізації деяких проблем, наприклад мовної. У 1963 р. в Києві відбулася конференція з питань культури української мови, яка продемонструвала досить серйозне незадоволення інтелігенції становищем української мови та культури. Дедалі частішими стали висловлювалось незадоволення провінційністю української культури і науки. Партій не керівництво почало вживати заходи, щоб подолати ці „окремі недоліки”. У другій половині 50 — першій половині 60-х рр. було розпочато видання фундаментальних наукових праць для підвищення престижу української науки і культури („Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник української мови тощо). Проте ці заходи, здійснені повністю у рамках офіційної ідеології, значною мірою нівелювалися іншими. Зокрема, за загальносоюзним законом про зв'язок школи з життям, спрямованим на докорінну реформу системи середньої освіти, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької, однак могли відмовитися від української. В результаті на поверхню випливала непрестижність української мови та культури, їхня непотрібність для життя. Закон викликав велике незадоволення та протести проти впровадження його „мовного” пункту в Україні.

2. Економічні зміни

Паралельно з „відлигою” в галузі суспільно-політичного і культурного життя розгорталась широка програма реформування економіки. Завдання „наздогнати й перегнати Америку”, а також обіцянки громадянам країни за 20 років побудувати комунізм, змушували М.Хрущова вдаватися до серії економічних експериментів.

Одним з найрадикальніших заходів була спроба частково децентралізувати керівництво економікою. Від центральних відомств місцевим радам народного господарства (раднаргоспам) було передано право планування й розпорядження місцевими ресурсами. Внаслідок цього Україна несподівано отримала небачену досі економічну самостійність, до якої здебільшого не була готовою партійно-господарська бюрократія республіки. Втім ця економічна „незалежність” не означала, що Україна могла сама оперувати своїми економічними здобутками. Тільки у 1959—1961 рр. вона віддала до загальносоюзного бюджету близько 14% свого національного доходу, які нічим не були відшкодовані. Проте, Україна не мала змоги скористатися можливостями цієї тимчасової децентралізації, оскільки економічна система працювала за старими правилами.

Багато обіцяли нововведення в сільському господарстві. В цій галузі треба звернути увагу на ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Цим було скасовано зайву ланку громіздкої системи управління сільськогосподарським виробництвом. Позитивним було підвищення заробітної платні колгоспникам. Ці покращення все ж таки програвали іншим тенденціям. Можна згадати хоча б „кукурудзяну епопею”, коли за рахунок засіву мільйонів гектарів землі кукурудзою намагалися вирішити проблему кормів для тваринництва. Справжнім лихом для сільського господарства стали карикатурні м'ясні й молочні кампанії, спрямовані на те, щоб підвищити обсяги здачі цієї продукції державі. Такі експерименти м

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Закінчення Другої світової війни. Внесок українського народу в розгром фашизму.	\|	Застій в економічному, суспільно-політичному та культурному розвитку України в 1970 – першій половині 1980-х років.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.