Культурного поступу

Загальна характеристика періоду. Тенденції

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ –ХVІІІ ст.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Л е к ц і я 5

1. Загальна характеристика періоду. Тенденції культурного поступу

2.Культурно-національне піднесення другої половини ХVІ – першої половини ХVІІ ст.

3.Соціальна та побутова культура українців

4.Розвиток освіти, науки, мистецтва та книгодрукування

Друга половина ХVІ – ХVІІІ ст. – велика епоха, у межах якої український народ пройшов декілька самостійних етапів свого розвитку. Це польська доба, національно-визвольна революція середини – другої половини ХVІІ ст., доба Гетьманщини та ліквідації автономії України в складі Російської імперії. Однак, за рядом тенденцій соціально-економічного, політичного, релігійного та культурного розвитку друга половина ХVІ – ХVІІІ ст. становить цілісну епоху. У даних хронологічних межах відбувалася боротьба українського народу за національне, соціальне та релігійне визволення, в аграрному секторі завойовувало позиції козацько-селянське землеволодіння. Зрештою, у культурному поступі впродовж другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. визначальною тенденцією стало поширення ідей гуманізму і просвітництва.

Об’єктивною основою гуманістичної спрямованості суспільної думки була боротьба українського народу за соціальне та національне визволення. Соціальне та національно-релігійне гноблення та протидія йому з боку широких верст населення акцентували увагу на проблемах реальних людей і водночас сприяли усвідомленню спільності історичної долі, а з ним і кристалізації національної свідомості українського народу. В усній народній творчості (передусім думах) були підняті та оспівані загальнолюдські проблеми: прагнення та боротьба за свободу, любов до співвітчизників та до Батьківщини загалом.

Утвердження ідей гуманізму, а згодом і просвітництва в світогляді українців також припало на другу половину ХVІ – ХVІІІ ст. Їхній вплив позначився фактично на всіх сферах життя, визначав уявлення про характер та напрямки поступу соціального та політичного ладу, проблематику літературних та наукових творів. Започаткування та розвиток книгодрукарства вніс революційні зміни в систему інформаційних комунікацій і сприяв фіксації і поширенню гуманістичної ідеології.

У першій половині ХVІІ ст. в суспільній свідомості сформувалося бачення окремішності українського народу та його права на самостійне державно-політичне існування. Про це свідчить вживання у народних думах та офіційних документах поняття „українці” та „Україна”, поступове формування уявлення про „руських людей” різних віросповідань (що свідчить про спроможність національної ідентифікації людей, а не визначення їх належності лише за релігійними чи соціальними ознаками), зосередження уваги літописних пам’яток передусім на подіях в українських землях. Визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького, існування Гетьманщини посилили в українського народу усвідомлення своєї самостійності і цілісності. Входження до складу одновірної православної Росії, розчленованість українських земель, згодом ліквідація автономії України не зупинили процес розвитку національної самосвідомості. У ХVІІІ ст. вітчизняна література зафіксувала територіальну, політичну та етнічну самостійність українців по відношенню до білорусів і росіян (Літопис Григорія Грабянки, праці Феофана Прокоповича, „Історія русів” невідомого автора, ін.), а термін „українці” поширився в якості самоназви українського народу. Уявлення українців про свою національну приналежність добре проявилися в 1767-1768 роках у ході виборів та роботи Законодавчої комісії Російської імперії зі складання нового зводу законів. Певна частина населення вважала, що скликання комісії та вироблені нею закони стосуються тільки Росії, а українців туди запрошують лише як досвідчених юристів і порадників. Обрані від України депутати, незважаючи на глибокі розбіжності між собою, викликані соціальним становищем, відкрито позиціонували себе як таких, що представляють інтереси України, а не лише конкретних суспільних прошарків. Вони демонстрували добре знання історичного минулого українського народу, консолідовано виступали за повернення колишніх прав, здобутих у часи Хмельниччини та Гетьманщини.

Існування українців як окремої національної спільноти було добре помітним із ззовні – серед інших народів. На початку ХVІ ст. австрійський посол С.Герберштайн відрізняв різні частини Русі і називав Росію Московією, а українські землі – Рутенією, її мешканців – русинами. Наприкінці ХVІ ст. в офіційних актах польського короля Стефана Баторія щодо українських земель, які входили до складу Речі Посполитої, вживався термін „Україна”. У першій половині ХVІІ ст. французький інженер Г.Л.Боплан назвав свою працю, присвячену становищу українських земель, „Опис України …” і досить чітко окреслив їх територію, яка наближена до сучасних етнографічних кордонів України. У липні 1651 року одна з англійських газет повідомляла про „край козаків, що називається Україною”. Наприкінці ХVІІ ст. німецький вчений Йоган Гербіній у своїх працях чітко відокремлював Україну від Росії. Першу він називав Руссю, народ її – рутенами, а другу – Московією. При цьому згадав і про поширення народної назви Русі – Україна. Історією українського народу, його відносинами із своїми сусідами: Польщею, Туреччиною, Росією – цікався видатний французький філософ Вольтер

У політичній культурі українців розвивалося уявлення про право на свою державно-політичну самостійність. У першій половині ХVІІ ст. у ході козацько-селянських повстань постало питання про автономію України в складі Речі Посполитої, а згодом і державний суверенітет. Напередодні Хмельниччини, у 40-х роках ХVІІ ст. в народних масах ширилася ідея про прихід „нашого руського короля”. У часи Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького державно-політична самостійність України стала реальністю.

Для українців другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. було характерним усвідомлення себе як складової усього православного слов’янства. Принцип єдності з усіма слов’янами простежувався в різних формах. У політичній сфері була популярною ідея слов’янського братерства і взаємодопомоги. Її дотримувалися відомі культурні, наукові та політичні діячі – Лазар Баранович, Іов Борецький, Захарія Копистенський, Павмо Беринда, Петро Сагайдачний. У ході Національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького та укладення в 1654 році україно-російських домовленостей вона змогла реалізуватися і утвердила в політичній культурі принцип „подвійної лояльності”. Він передбачав усвідомлення свого права на державність, поєднане з визнання існування спільної для українців і росіян монархії.

Історична свідомість вказувала на спільне походження слов’ян, які у давні часи були об’єднані у Київській Русі під владою князівської династії Рюриковичів (на це вказують історичні праці: „Синопсис” Інокентія Гізеля, козацькі літописи, ін. твори). Належність до однієї віри – до православ’я – також духовно поєднувало українців з іншими народами-одновірцями, служило базою для широких контактів у церковно-релігійній та освітній сфері.

Іноземне поневолення слов’янських православних народів сформувало уявлення про спільні інтереси слов’янства, культивувало ідею взаємодопомоги та спільної боротьби, необхідності державного єднання в майбутньому. Державне існування російського народу, який єдиний серед православних народів спромігся створити свою державу, виробило бачення Росії як захисника православного світу. Водночас перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського та католицької Речі Посполитої виробило в українців здатність до засвоєння західноєвропейських досягнень і цінностей. Це відкривало можливості поставити їх на службу не лише українському народу, а й православного світу в цілому.

Однією з ключових проблем тієї епохи було сусідство з кримськими татарами та Османською імперією. Це сусідство позначалося на усіх складових суспільного життя, у тому числі й соціальному устрої українських земель та культурі українців.

Вказані особливості історичного розвитку українських земель визначили характер культурного поступу України впродовж другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. Характер культури зумовлювався внутрішніми тенденціями суспільного розвитку та можливостях культурного обміну з православним і західноєвропейським (католицьким, протестантським) та ісламським світом. Внутрішні тенденції сприяли виробленню консолідованих цінностей, ідентифікації власних досягнень та уподобань за національними ознаками. Зовнішній світ давав можливість запозичувати досягнення інших народів і передавати їх іншим слов’янським народам на засадах взаємодопомоги, спільності інтересів та культурного обміну.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Порівняльна характеристика вірусів і дроб’янок	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.