• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Міжкультурна комунікація. Толерантність і емпатія як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу

Питання про ціннісний характер культури тісно пов'язане із проблемою ціннісних аспектів міжкультурної комунікації.

Під комунікацією розуміється спілкування як процес соціальної взаємодії, взятий у знаковому аспекті. На рівні людського спілкування засобами комунікації стають різні соціально вироблені й фіксовані в певній культурі знакові системи (вербальні та невербальні).

Відомий німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) визначав комунікацію як взаємозалежність, протилежну договору, що повинна ґрунтуватися на усвідомленій духовній спільності ("контакт – замість контракту").

Міжкультурна комунікація, таким чином, – це процес взаємного зв’язку і взаємодії представників різних культур. Це специфічна суб'єкт-суб'єктна взаємодія, у якій відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями й навичками носіїв різних типів культур.

У процесі такого спілкування передається та засвоюється соціальний досвід, формуються історично визначені типи особистостей.

Можна виділити пряме міжкультурне спілкування (безпосередній контакт) і непряме, коли між партнерами існує просторово-часова дистанція. К. Ясперс називав комунікацію "безмежним взаємним перебуванням у бесіді". Особистий контакт має велику силу емоційного впливу, в ньому діє соціально-психологічний "механізм" зараження та наслідування. Особливу роль відіграє мова й так звана паралінгвістична система інформації (мова міміки і жестів), у якій закріплені певні соціальні значення.

Особливості міжкультурного спілкування визначаються й особливостями спілкування в середині культури. Комунікативним аспектам культури присвячені роботи Б. Маліновського, Й. Гейзинга, М. Еліаде, в яких культура розглядається як специфічно людський спосіб спілкування.

„Культура – це одна з форм гри. До ігрового елемента культурного спілкування треба ставитися більш серйозно, ніж це роблять сучасні люди. Багато сучасних людей порівняно з дикунами, що розуміли серйозність культурного спілкування, є просто варварами, які руйнують і саму сутність культури. Треба жити граючи, оскільки гра – найсерйозніше в житті”.

Й. Гейзинга. НОМО LUDENS Людина граюча

Підхід до культури як сфери спілкування був здійснений М.М. Бахтіним, В.С. Біблером, Н.А. Побєдою та іншими.Так,В.С. Біблер розглядає культуру як унікальний і універсальний спосіб спілкування, причому не тільки в рамках свого соціуму, а й у масштабі всього людства.

„У XX ст. типологічно різні культури (цілісні кристали творів мистецтва, релігії, моральності...) втягуються в один часовий і духовний „простір” дивно та болісно, сполучаються одна з одною, майже по-боровськи "доповнюють", тобто виключають й припускають одна одну. Культури Азії, Європи й Америки „юрбляться” в тій самій свідомості; їх не вдається розмістити по висхідній лінії (вище – нижче, краще – гірше)”

В.С. Біблер. Культура. Діалог культур

Важливо відзначити, що спілкування виникає між суб'єктами, які мають подібності та розбіжності, діють у різних ціннісних полях. Тому багато проблем спілкування концентруються саме навколо поняття цінності, а також пов'язані з потребами й установками, що формуються культурою. В Америці вищими цінностями є демократія, ліберальні свободи, вільне підприємництво, тоді як у Єгипті більше значення мають кланові цінності, пов'язані з дотриманням ісламських правил пристойності. Якщо ми хочемо, щоб спілкування було успішним, ми повинні не тільки усвідомити, що є найбільш цінним для нас, а й також що є цінним для тієї культури, з представниками котрої ми вступаємо в контакт. Нам можуть не подобатися ті речі, які уявляються найбільш цінними іншим, але ми маємо визнати важливість цих цінностей для них, а вони – визнати важливість наших цінностей для нас.

Культура, отже, може розумітися як певна форма присвоєння індивідом колективного досвіду. Вона слугує для „самодетермінації (тобто самовизначення) індивіда в обрії особистості” (Біблер В.С), але вона також обмежує „свободу маневру” цієї особистості в культурному просторі певного соціуму. Комуніканту (тому, хто всупає у культурний контакт) весь час пропонуються готові форми мови, висловлення, цитати, стереотипи, жорстко пов'язані з певним змістом.

Виділяють різні типи та рівні суб'єктів культури, спілкування між котрими можна розглядати як міжкультурне. Можна говорити про культуру нації, субкультуру, контркультуру, а також про культуру окремої соціальної групи, спілкування між представниками цих спільнот містить елементи, що становлять міжкультурну комунікацію. До міжкультурного спілкування належить також спілкування між представниками різних цивілізацій як культурних суперсистем.

Варто враховувати, що саме етнічний початок у культурі кожного народу становить її ядро і є проявом особливого стосовно загальної культури нації. Воно може бути зафіксоване через уявлення про характерні риси власної етнічної спільності (чим відрізняється вона від інших етнічних груп), через традиції, звичаї та ритуали, а також через соціальні регулятори, що виконують функцію соціального контролю й оберігають етнічну групу від змішування з іншими. Так, заборона на одруження з представниками інших громад чи народів бере початок в язичеських віруваннях і підкріплюється протягом багатьох століть церквою. Багато народів завдяки цьому зберегли свою етнічну самобутність більшою мірою, ніж інші. У колишньому Радянському Союзі тільки вірмени й азербайджанці мали найменшу частку змішаних шлюбів (відповідно 40 і 16на 1000 родин). В Україні наприкінці XIX – початку XX ст. міжнаціональні шлюби були винятком та не перевищували 2% від їх загальної кількості, тоді як наприкінці XX ст. фіксувалося більше ніж 200 змішаних шлюбів на 1000 створених родин.

Найбільш поширеним показником ідентифікації з етнічною групою є мова. Із соціальної точки зору зв'язок мови і культури нелінійний: можна зафіксувати приналежність того чи іншого індивіда до етнічної групи за мовною ознакою та походженням, але в реальній практиці використання мов буде множинним. В Індії нараховується 14 основних мов, при цьому „народний" хінді, яким говорять у кінофільмах, істотно відрізняється, на думку фахівців, від „офіційного” хінді, яким говорять на телебаченні й пишуть у газетах. І перший, і другий варіанти мови є індикаторами соціальної приналежності індивіда, його соціального статусу.

Звичаї, ритуали, традиції,як і мова, також являють собою характерні елементи етнічної культури. Наприклад, звичаї виступають як колективна форма дій, що повторюються у певних обставинах. Зрозуміло, що соціальне життя при всій його розмаїтості вимагає від людей однотипних вчинків. За їх допомогою відбувається передавання форм масової діяльності окремому індивіду. Звичаї існують у всіх сферах діяльності: у праці, побуті, відправленні релігійних вірувань, сімейно-шлюбних відносинах. Найбільш стійко і яскраво виявляється весільна обрядовість. Весільні обряди є поліфункціональними за соціокультурними елементами. У них органічно поєднуються народні пісні та танці, фольклор та драматургія весільного дійства, демонстрація рушників – як свідчення вміння нареченої, випічка короваїв і хлібів – як знак кулінарного мистецтва учасників шлюбного торжества. Відійшли в минуле плачі та голосіння при розлученні родичів з нареченою, але відродилися "викупи" за неї й „умикання”.

У тих випадках, коли звичай відтворюється за певним каноном і форма домінує над змістом, обряд перетворюється на ритуал. Ритуал одруження іноді переважає над емоційністю й інтимністю вступу до шлюбу молодих людей. Він являє собою церемонію демонстративного характеру та має мету вселити людям певні соціальні почуття, освятити накази силою церкви чи громадської думки.

Різновидом звичаю є традиції. Вони відрізняються від звичаїв більшою стійкістю і закріпленістю форм поведінки людей. Тому традиції є своєрідним сховищем цінностей, спонтанним вираженням потреб суспільства в їх масовій формі. При цьому традиція припускає, що світ, змінюючись, може перекрутити основні принципи існування етносу; виправлення такої ситуації розглядається як „повернення до джерел”, „відродження”.

Традиції то вгасають, то спалахують знову, посилюючись та впливаючи на сучасників. Для культурології інтерес становить не тільки сам набір традиційних елементів культури, але і їх модифікація, що відбувається після закінчення певного часу. При цьому відродження традицій позначається дослідниками як фактор збереження стабільності суспільства. Завдяки стійкості традицій деякі народи, втрачаючи завойовані території, а часом і державність, таки не асимілювалися в інших культурах. Але очевидне й інше: деякі традиції актуалізуються не тільки за етнічними, а й за соціально-економічними („викуп”), ідеологічними (радянські „трудові свята”, символіка державності) або релігійними причинами.

Релігія,як і мова, являє собою певну семіотичну(знакову) систему (від грец. sета – знак) та поряд з іншими семіотиками (знаковими формами) – повсякденною свідомістю, мистецтвами, науками – творить сукупну суспільну свідомість народу. Як і будь-яка семіотична система, релігія й мова мають певний зміст, тобто є відображеннями зовнішнього світу: релігія в системі релігійних уявлень, мова – в системі лексичних і граматичних значень. Релігія (особливо в епоху розквіту та домінування світових релігій) була найважливішою формою суспільної свідомості, її змістовним фундаментом. Мова ж на всьому історичному шляху народів постає як загальнодоступна оболонка суспільної свідомості. Порівняно з релігією мова – це більш формальна (менш змістовна) і ніби допоміжна семіотика. Однак мова більше ніж релігія є обов'язковою для всіх членів соціуму – як елементарний базовий шар свідомості кожної людини (члена мовного колективу). Таким чином, мова й релігія по-різному пов'язані з менталітетом народу. Якщо релігійні уявлення – це живильне джерело, фундамент народного менталітету (хоча в сучасній культурі це не завжди й не до кінця може усвідомлюватися), то роль мови істотно менша, вона більш формальна. Однак, з іншого боку, в той час як релігія, звичайно, не є специфічно національною системою поглядів і тому в цілому менше пов'язана із зовнішніми проявами самобутності, мова, навпаки, як перший елемент таких форм суспільної свідомості, як фольклор та художня література, може сприйматися як символ етнічної самобутності. В такому романтичному ставленні до мови бувають серйозні перебільшення, але це водночас і можливі шляхи розвитку самосвідомості народу.

Поширеними формами традиційної культури є фольклор, казки, історичні перекази, національний костюм, національна кухня.У перетвореній формі традиції знаходять вираження в стилізації художньо-прикладних виробів, архітектурі, фолкмузиці, сімейних ролях і традиційній домашній роботі чоловіків та жінок. Часто традиційну культуру ототожнюють з народною, але насправді традиційна вона – за змістом, народна – за суб'єктом. Носіями найбільш поширених її форм є всі верстви населення. Наприклад, у карнавалах у Латинській Америці, країнах Карибського басейну беруть участь міські й сільські жителі, бідні та багаті. З італійських масових ходів (що виникли з містерій і біблійних сказань) утворилися світська драма, фарс, пантоміма, а пізніше – традиційні фестивалі видовищних мистецтв. Їх соціальний зміст полягав у задоволенні природної людської потреби в спілкуванні. Тут публіка, що складається з різних соціальних прошарків, виконувала подвійну роль – акторів та глядачів.

Особливі функції консолідації суспільства виконують світські свята, оскільки вони демонструють єдність і готовність до соціальної взаємодії. Навіть у наш час при проведенні демонстрацій профспілки в західних країнах використовують стрічки, кулі, маски, костюми й інші атрибути святкових процесій. Як засіб інституціоналізації соціокультурного життя розглядаються фестивалі.

Отже, в процесі соціалізації відбувається не тільки залучення особистості до норм, традицій, цінностей, створених у результаті розвитку етносу в одному соціокультурному середовищі, але й вироблення умінь, навичок, формування соціальних установок індивідів, що відповідають їх соціальним ролям.

Проте соціалізацію слід відрізняти від процесу акультурації. Загальною рисою для них, безсумнівно, є залучення особистості до більшої за обсягом культури. Про акультурацію як процес змін, що відбуваються внаслідок контакту груп, які належать до культур з конфронтуючими способами життя, йдеться, наприклад, тоді, коли розглядається процес залучення до цивілізації індійських племен в Америці, аборигенів Австралії тощо. При цьому одна з культур займає домінуюче, інша – підлегле становище.

Акультурація у свою чергу тісно пов'язана із проявами етноцентризму. Крайня форма етноцентризму – це заперечення цінностей культури інших груп, презирство до їх звичаїв та традицій. Етноцентризм, наприклад, виявляється у насильницькій акультурації білими колоністами племен, що населяють Африку, Південну Америку, Азію. Найбільш розвиненим націям стереотипи культурної діяльності народів, що знаходяться на нижчій сходинці, здаються варварством, і вони намагаються нав'язати їм свої ідеї реконструкції й шляхи руху до цивілізації. Елементами етноцентризму перейняті європейська, американська, російська системи освіти. Всесвітня історія в університетах, коледжах і школах більшості західних країн представлена історією країн Середземноморського басейну. Шкільні підручники з літератури в колишньому Радянському Союзі на дев'яносто відсотків включали твори російських письменників і лише одинично – представників української, білоруської літератури, народів Закавказзя та Середньої Азії.

Вплив етноцентризму виявляється в мові й у позначенні спільнот, що історично склалися, – „Малоросія”, „Великоросія”. У США говорять про проблему „чорних”, забуваючи, що поява людей африканського походження стала наслідком работоргівлі, яка здійснювалася білими поселенцями.

Слід зазначити, що всі народи, великі та малі, мають певну схильність до етноцентризму при відтворенні свого минулого, при створенні образів історичних героїв, при осмисленні месіанської ролі свого народу. Однак у цих випадках вони мають справу зі своєю власною історією. Але якщо ця історія гіпертрофується і робиться спроба нав'язати міф про чистоту його походження, про божественну обраність народу, виникають соціальні суперечності. Вони стають бар'єрами до розуміння культурного різноманіття і політичної консолідації народів і націй.

Альтернативою етноцентризму, а може, й своєрідною формою його прояву, є культурний релятивізм, сутність якого виявляється насамперед у додаванні своєрідних неповторних рис культурі етносу, внаслідок чого передбачається, що інші народи не можуть осягти ані систему цінностей, ані характер взаємодії в рамках тієї чи іншої етнічної спільності.

Своєрідність культур, справді, є відмінною рисою етносу. Однак можливість збагнення специфічності культури залежить від суб'єктивного бажання того чи іншого дослідника, індивіда і від контактів народів, що проживають у визначених регіонах світу. Європейцям складніше зрозуміти культуру народів Азії. Своєрідність японської культури більш зрозуміла китайцю чи в'єтнамцю, аніж французу, росіянинові чи українцю.

Узагальнюючи теоретичний огляд особливостей міжкультурної взаємодії, можна відзначити, що культура визначає не тільки обличчя суспільства, але і його здатність сприймати цінності інших народів. Сьогодні жодна культура не може вижити в ізоляції. Культурна самобутність та культурне співробітництво не суперечать один одному, а є взаємодоповнюючими факторами в загальному процесі розвитку. Культура є тим елементом, що формує в людей почуття приналежності до групи. Члени однієї культурної групи більше розуміють і симпатизують один одному, ніж стороннім. Ці загальні для членів групи почуття відбиваються в різноманітних культурних особливостях.

Культура викликає не тільки солідарність, але й конфлікт у середині груп та між ними. Розглянемо це на прикладі мови – головного елемента культури. З одного боку, можливість спілкування сприяє об'єднанню членів соціальної групи: загальна мова поєднує людей. З іншого боку, загальна мова „виключає” з групи тих, хто не знає цієї мови, і навіть тих, хто розмовляє в трохи іншій манері. У будь-якому суспільстві існують кілька версій мови, так само як і варіацій у жестикуляції, стилях одягу й наборах ціннісних орієнтацій. Усе це призводить довідокремлення соціальних груп та може стати причиною групових конфліктів.

Відомий соціолог Н. Смелзер виділяє три види культурних конфліктів: аномію, культурне запізнення та панування чужої культури.

Термін „аномія” (від фр. апотіе – неорганізованість) як руйнування культурної єдності через відсутність чітких соціальних норм, уперше вжив французький соціолог Е. Дюркгейм ще в 90-ті роки XIX ст., підкреслюючи, що аномія була пов'язана з руйнацією, послабленням або суперечностями в системі соціальних цінностей, норм та соціальних зв'язків. І з тих пір дослідники суспільства неодноразово відзначали, що зростання злочинності, збільшення кількості розлучень були результатом руйнування культурної єдності, особливо щодо релігійних та сімейних цінностей.

Інший дослідник цієї проблеми – американський учений Р. Мертон – вважав, що аномія виникає в разі розриву між існуючими в культурі цілями (цінностями) й схвалюваними засобами їх досягнення (нормами).

На початку XX ст. У. Огборн запропонував увести в науковий обіг поняття „культурного запізнення”. Цим терміном описуються ситуації, коли зміни матеріальної сфери випереджають можливості нематеріальної культури (звичаї, переконання, філософські системи, закони і форми правління) пристосуватися до них. Результатом цього, як вважає У. Огборн, є постійна невідповідність між матеріальною і нематеріальною культурою, що породжує велику кількість досі не розв’язаних соціальних проблем.

Третій вид культурного конфлікту спостерігається в доіндустріальних суспільствах, колонізованих європейськими націями. Згідно з дослідженнями Б. Маліновського, ці суспільства мало інтегровані через наявність великої кількості суперечливих елементів у їх культурі. Вивчаючи суспільства Південної Африки, Б. Маліновський відзначив протиборство двох культур, що мають різну структуру: місцевої та культури європейських колоніальних держав. Якщо європейські цінності „накладаються” на місцеві, африканські, результатом є не інтеграція, а конфліктне змішування двох культур. На думку Б. Маліновського, ця суміш виглядала нестабільною. Він передбачив тривалу боротьбу між двома культурами навіть після того, як колонії здобудуть незалежність.

Отже, моделі культури формуються в ході постійної боротьби між протилежними тенденціями – до об'єднання й роз'єднання.

Для позначення особливого соціального феномена, вираженого в почутті приналежності до спільності, скріпленої спільним минулим і сьогоденням та бажанням загального майбутнього, використовується поняття „ідентифікація” –процес і результат самоототожнювання людини з іншою людиною (в нашому випадку – носієм іншої культури). Основою для цього почуття є сформована подібність у способі життя, традиціях, цінностях, світогляді. Складаючись у порівнянні „своїх” та „чужих”, воно випробовує вплив від сприйняття себе з боку цього „чужого”. При цьому почуття ідентичності може або посилюватися від подібного порівняння, або піддаватися руйнуванню, якщо деякі характеристики „своїх” перестають відповідати сформованим уявленням, а їх поведінка вже не відповідає очікуванням, основаним на минулому досвіді. В останньому випадку відбувається переосмислення традиційної і пошук нової ідентичності. Результатом може стати або зміцнення власної ідентичності, нерідко в дещо зміненому вигляді, або „примикання” до іншої, більш „сильної”. Втрата ідентичності загрожує втратою психологічної рівноваги, дискомфортом, розпадом цінностей та не може продовжуватися довго.

Суспільні науки пропонують кілька підходів до аналізу соціальних ідентифікацій. Так, когнітивістський підхід (X. Тажфель, А.А. Леонтьєв) акцентує увагу на потребі людини в поясненні власної поведінки, а для соціопсихологічного підходу найбільш важливим є питання про взаємозв'язок процесів ідентифікації з базовими потребами особистості, такими, як самозбереження, самореалізація, потреба у належності до групи або дистанціюванні від неї. Ідентифікація з групою чи спільністю, відповідно до психоаналітичної теорії 3. Фрейда, співвідноситься з потребою в любові, захисті з боку сильного авторитету, проте в цій концепції недостатньо висвітлюються механізми соціальної ідентифікації, а саме – факт уключеності людини у безліч соціальних зв'язків – як прямих, так і опосередкованих.

Інтенсифікація соціального розвитку, значні соціокультурні зміни неминуче сприяють виникненню соціальної маргінальності, що важливо враховувати при дослідженні особливостей міжкультурної комунікації.

Маргінальність (від лат. таrgо – межа, край) – це стан особистості або соціальної групи, спільності, що існує на межі двох різних культур. Поняття маргінальності фіксує відрив від цінностей і норм однієї культури при недостатньому рівні адаптації у системі цінностей та норм іншої.

В особистісному плані маргінальність спричинює психічне напруження, адже на індивіда впливають відразу дві культурні системи, цінності й норми яких можуть заперечувати одна одну, що може призвести до подвійності особистісної самосвідомості. На думку американського соціолога Р. Парка, маргінальна особистість – продукт природно-культурного процесу, що розширює взаємодії культур. Така людина, за Р. Парком, неминуче стає (порівняно з оточуючим його культурним середовищем) індивідом з ширшим світоглядом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами.

Велике значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії "толерантність" і "емпатія".

Толерантність (від лат. tоlеrапtiа – терпіння) ми розуміємо як терпимість до іншого способу життя, поведінки, інших поглядів, звичок, вірувань тощо. Зрозуміло, що толерантність необхідна у відносинах між представниками різних народів, націй і релігій. Вона є ознакою впевненості в собі й усвідомлення надійності власних позицій, які не бояться порівняння з іншими точками зору та не уникають духовної конкуренції.

Одне з найбільших досягнень цивілізації пов'язане з умінням знаходити контакт між представниками всіляких культурних світів. Одна справа – мати уявлення про іншу культуру, знати її мову (яка в широкому значенні містить усю систему символів і символічних дій), а інша – спробувати зрозуміти чужий світ та визнати всі наслідки усвідомлення факту універсальності людської природи, що виявляється в створенні різних унікальних культур із власним поглядом на світ, особливими традиціями й ритуалами, зі своїми цінностями.

Людям, котрі потрапляють в інший культурний світ, потрібні роки для того, щоб освоїтися в "новому" для них символічному просторі. При цьому кращу пристосованість демонструють люди, які представляють культури з досвідом міжкультурного спілкування, і, навпаки, представники замкнених культур важче освоюють культуру „інших” світів. Багато емігрантів, що прожили половину життя за кордоном, виявляються не в змозі зробити остаточний ціннісний вибір між „далекою своєю” і „близькою чужою” культурами.

У цьому розумінні представники багатонаціональної культури України й Росії з її тисячолітнім досвідом спілкування з різними типами культур (як Сходу, так і Заходу), мають високий рівень толерантності. У психології прийнято умовний розподіл людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти звернені на самих себе і зосереджені на собі, а екстраверти представляють їх повну протилежність – вони спрямовані, насамперед на навколишній світ. Цю поширену градацію цілком можна застосувати до типології більших об'єктів, у тому числі й до масштабного комплексу питань про український національний характер. У деякому значенні слов'янський характер – інтровертний. При зовнішній відкритості до впливу інших культур він внутрішньо залишається несприйнятливим до них. Так, найбільший знавець російської культури академік Д. Лихачов розділяє Росію та Захід за принциповою різницею в типі цивілізацій. Росія, як вважав Д. Лихачов, це „цивілізація Слова і Духа, Душі, а не цивілізація Справи як на Заході”.

Формування толерантності є одним із завдань багатьох культур (як Заходу, так і Сходу). Але практика ставлення до індивідів зі своєї культури як „до людей”, а до інших індивідів – як до „не зовсім людей”, характерна й донині для деяких (а може, і багатьох) культурних груп незалежно від того, є вони представниками етнічної культури, національної, традиційної чи модерну. Це ставлення виявляється в поглядах латишів на росіян, росіян на чукчів, слов'ян на албанців, білих на чорних та ін. У широкому змісті всі форми пригнічення, насильства, експлуатації ґрунтуються на розподілі світу на „своїх” і „чужих”, уявленні про власну моральну перевагу та неповноцінність інших людей.

„Ми називаємо групу диких племен, що живуть у Північній Америці, ескімосами. Ця назва означає „той, хто їсть сиру рибу”. Однак ескімоси називають себе „інупук”, що означає „справжні люди”. Своїм ім'ям вони підкреслюють суперечності, що існують між ними й усіма іншими людьми, які можуть бути реальними, але „не справжніми”.

В. Освальд. Розуміння нашої культури

Розглядаючи проблему міжкультурних відносин, Р. Ханвей виділяє кілька рівнів міжкультурного розуміння (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Читайте також:

1. Автоматизація виробничих процесів
2. Адаптовані й специфічні методи дослідження у журналістикознавстві
3. Банківські правовідносини мають такі самі характерні риси, що властиві усім видам правовідносин, але в них є і свої специфічні ознаки.
4. Безпечність виробничих процесів
5. ВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ. ЗАСОБИ ВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ.
6. Взаємодія процесів
7. Взаємозв’язок фінансових потоків та інфляційних процесів
8. Взаємозв’язок фінансових потоків та інфляційних процесів
9. Види соціальних процесів.
10. Використання особливостей протікання відновних процесів при побудові спортивного тренування
11. Використання процесів псевдозрідження
12. Вимоги IDEF3 до опису процесів бізнесу

Переглядів: 2645