КИЇВСЬКА РУСЬ

В процесі соціально-економічного розвитку, що супроводжувався розподілом праці, переходом від родової до сусідської територіальної общини, первісні общини східних слов’ян переростали у великі племінні союзи (князівства), які також, в свою чергу, тяжіли до об’єднання. Зрештою цей процес призвів до створення держави Київська Русь (2.7.).

2.7. Київська Русь – давньоруська держава з центром у Києві, яка виникла у ІХ ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та культурної консолідації східнослов’янських племінних князівств і у різних формах існувала до сер. ХІІІ ст. Займала територію Східної Європи від Балтійського моря до Чорного, від р. Сяну до р. Волги та Оки.

Ознаки держави Київська Русь:

- утворення апарату влади;

- розміщення населення за територіальним, а не племінним принципом;

- збір данини;

- спадкоємність княжого престолу.

Основні концепції виникнення держави Київська Русь:

- норманська – сформульована у ХVІІІ ст. німецькими вченими Г.Байером, Г.Міллером і А.Шльоцером; за нею Київську Русьзаснували нормани – представники германо-скандинавської народності, а слов’яни вважалися не здібними на утворення держави власними силами;

- антинорманська – вперше висловлена російським вченим ХVІІІ ст. М.Ломоносовим, підтримана українськими істориками М. Костомаровим, М.Грушевським та радянськими вченими; за нею Київську Русьзаснували самі слов’яни, а нормани просто не спроможні були суттєво вплинути на сформовані суспільно-політичні, соціально-економічні та культурні засади життя східнослов’янських племен.

Етапи політичної історії Київської Русі:

1. Утворення, розвиток держави (від початку княжіння Олега у 882 р. до смерті у 972 р. князя Святослава).

- за Олега: об’єднавчий похід з Новгорода до Києва, поширення влади князя на більшу частину Східної Європи; походи на Візантію;

- за Ігоря: походи на Візантію, Грецію, в райони Каспію, за Кавказькі гори; невпорядкованість збирання данини;

- за Ольги: встановлення регулярного збору данини з населення; початок утворення великого боярського землеволодіння;

- за Святослава: завойовницькі походи на хозарський каганат, Болгарське царство, Придунайські землі.

2. Економічний і культурний розквіт держави, її стабільність і політична могутність (978-1054, князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого).

- за Володимира Великого: поширення володінь на Галицьку землю та Закарпатську Русь; визначення та украплення кордонів держави; в межах воєнної реформи – посилення обороноздатності, ліквідація племінних військових об’єднань і злиття військової системи з системою феодального землеволодіння; запровадження нового зведення законів усного звичаєвого права “Устав земляний”; боротьба з сепаратизмом місцевої верхівки шляхом проведення адміністративної реформи (призначення на управлінські посади на місцях своїх синів замість племінних вождів); укріплення централізованої влади через релігійну реформу – введення християнства у візантійсько-православному варіанті; введення тризуба як знаку княжої влади; укріплення міжнародного положення Київської Русі шляхом налагодження активних дипломатичних та торгівельних контактів з багатьма державами та через практику династичних шлюбів;

- за Ярослава Мудрого: поширення володінь на Прибалтику; розгром печенігів; розквіт культури; складення першого письмового зводу законів – “Руської Правди”; поширення міжнародних зв’язків Київської Русі,у тому числі – шляхом династичних шлюбів.

3. Політичне (феодальне) роздрібнення, княжі міжусобиці, загроза нападів кочовиків(1054- сер. ХІІІ ст.).

- розділення держави після смерті Ярослава на Київське, Чернігівське, Переяславське, Турово-Пінське, Галицьке та ін. князівства;

- за Володимира Мономаха тимчасове об’єднання та укріплення держави; спроба введення жорсткої централізації управління; доповнення “Руської Правди” новими статтями; династичні зв’язки з правлячими родинами Європи;

- після смерті сина Мономаха Мстислава (1132 р.) припинення існування Київської Русі як централізованої держави; перетворення її на федерацію (або конфедерацію), коли князі спільно управляли нею;

- сер. ХІІІ ст. – остаточне падіння держави під навалою монгольсько-татарських орд.

Політичний устрій Київської Русі – ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. При цьому до Х ст. вона мала риси родоплемінного господарювання, а вже з кінця Х ст. – феодального способу виробництва.

Система влади Київської Русі:

- Великий князь Київський – очільник влади на Русі;

- княжа дружина до Х ст. – військова сила й адміністративний апарат (функції збирання данини й здійснення судочинства), потім – тільки військова сила;

- бояри (колишні старші дружинники або представники племінної арістократії) – з Х ст. обіймають адміністративні посади;

- “світлі князі” (родичі Великого князя) – з Х ст. забезпечували місцеву владу;

- віче (всенародні міські збори) – елемент політичної демократії, посередництво між княжою владою та громадськістю міст.

Основні галузі господарства Київської Русі:

1. Землеробство, базоване на вирощуванні пшениці, жита, ячменю, вівса, проса, культивувалася парова система обробки землі, двопільний та трипільний сівообіг;

2. Тваринництво засновувалося на вирощуванні коней, волів, овець, кіз, свиней, курей;

3. Ремісництво – існувало більше 60 професій ремісників, провідну роль грали чорна металургія та металообробка;

4. Торгівля, особливо жвавою була зовнішня; торгували передусім з Візантією, арабськими країнами та країнами Центральної Європи; з Х ст. розпочалася чеканка власної монети.

Соціально-економічні відносини у Київській Русіносили ранньофеодальний характер (2.8.).

2.8. Ранньофеодальний характерсоціально-економічних відносин заснований на державно-феодальній власності на землю, коли виробники за користування землею сплачували князю дань.

Його ознаки:

- поява в ХІ ст. індивідуальної (вотчинної) власності на землю, коли знать захоплювала общинні землі і давала її селянам-смердам у користування, за що ті мусили відробити;

- регулювання відносин смердів і феодалів за допомогою грошової ренти;

- повна залежність від феодалів дворової челяді та холопів;

- існування прошарку сільських та міських ремісників.

Плином того, як феодали захоплювали все більше земель, для Великого князя київського все труднішим ставало забезпечення захисту їх інтересів на великій території. Не додавала єдності й етнічна неспорідненість населення. Це спровокувало укріплення місцевих апаратів влади, заведення місцевими феодалами власних військових формувань, а згодом призвело до послаблення зв’язків між удільними князівствами, до подрібнення держави на окремі частини, тобто до феодальної роздрібненості. Міжусобиці підірвали єдність країни і призвели до розпаду Київської Русіна окремі землі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Становлення Давньоруської держави	\|	Соціокультурний розвиток Київської Русі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.