Київська Русь

Основним джерелом, яке висвітлює події виникнення і становлення Київської Русі, є “Повість врем’яних літ” Нестора – літописця, що була складена на початку XII століття. Літопис повідомляє, що у 862 році ільменські словене призвали варягів на князювання і до них прийшли три князі – брати Рюрик, Синеус і Трувор з воєнними дружинами. Через два роки Синеус та Трувор померли і Рюрик став єдиновладним князем в заснованому ним Новгороді. В 879 році Рюрик, за нез’ясованих причин, передав владу Олегові, оскільки син Рюрика Iгор (Iнгвар) був неповнолітнім. Ставши регентом (опікуном), Олег узурпував князівську владу і правив до своєї смерті в 912 році. В 882 році Олег зібрав велику рать і пішов походом на південь Русі, де захопив Смоленськ, Любеч і, нарешті, підступно вбивши князів Аскольда і Діра, Київ. Він об’єднав Новгородське і Київське князівства в єдину державу зі столицею в Києві.

Перший князь Київської Русі – Олег (882-912) – виявився талановитим правителем – він підкорив і приєднав інші слов’янські племена: сіверян, деревлян, радимичів, уличів, тіверців, завдав ряд поразок хазарам, успішно воював з Візантійською імперією, з якою в 907 і 911 роках підписав дуже вигідні для Русі договори.

Політику Олега, хоча і не так успішно, продовжував князь Iгор (912-945). Він зміцнив князівську владу і приєднав нові території між Дністром та Дунаєм. Однак походи на Каспій (913 і 943 рр.) і війна з Візантією не були вдалими. I саме князювання Iгоря закінчилося безславно: в 945 році, в результаті повстання деревлян, які були обурені подвійним збиранням данини (полюддя), він був жахливо вбитий.

Після смерті Iгоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945-957). Її правління характеризується стабільністю і упорядненістю державного життя. Криваво помстившись на деревлянах, вона здійснила ряд реформ, які регламентували данину. Вона замінила “полюддя” “повозом”, і тепер були встановлені розміри данини (уроки, устави), місця для її збирання (погости) і призначені урядовці (данщики). У зовнішній політиці головним і дуже дійовим засобом стали дипломатичні переговори і особисті зустрічі з правителями сусідніх держав. Вона встановила в 957 р. приятельські стосунки з імператором Візантії Костянтином Порфірородним, а в 959 році дипломатичні відносини зі Священною Римською імперією. За часів Ольги починається християнізація Русі – сама княгиня хрестилася в 955 році. Конструктивна державна діяльність княгині Ольги дала літописцю підстави назвати її “найбільш мудрою серед мудрих чоловіків”.

Разючим контрастом було князювання сина Iгоря і Ольги Святослава (957-972). Це був войовничий князь з лицарським характером. Він майже безперервно воював: в 964 році підкорив плем’я в’ятичів і розгромив камських булгар; в 966 році знищив Хазарський каганат, що, до речі, відкрило для кочовиків Азії шлях на Русь; розбив ясів (осетинів) та касогів (черкесів) на Північному Кавказі і заснував у південному Приазов’ї Тмутараканське (від назви грецького міста Фанагорія) князівство, яке війшло до складу Київської Русі. З 968 року і до кінця життя він воював на Балканах, де розбив болгарські війська, але зазнав поразки у війні з Візантією і примушений був у 972 році відступити. Біля дніпровських порогів в цьому ж році Святослав потрапив у засідку до печенегів і загинув. За літописним переказом хан печенігів наказав зробити з чашки князя кубок для вина. Оцінюючи діяння Святослава, М. Грушевський назвав їх авантюрними, гучними, але малоефективними.

Після загибелі Святослава між його синами почалася братовбивча боротьба, яка тривала до 980 року, коли нарешті великокнязівський стіл захопив Володимир (980-1015).

Князювання Володимира Червоне Сонечко означало початок розквіту Київської Русі. Він успішно проводив політику, спрямовану на розширення території і зміцнення центральної влади. Змінюється характер князівських дружин, призначенням яких стає не захоплення нових земель, а зміцнення землеволодіння і системи управління величезною (найбільшою в Європі) державою. За нього втрачають своє колишнє значення віче (народне зібрання) і племінні “ясні” князі, зростає вплив старшої дружини (бояр – вотчинників), відбувається асиміляція варяжських елементів і посилюється роль слов’янської знаті. Володимир успішно воював проти литовських племін, поляків, чехів, угорців, завдав декілька поразок печенігам, почав будування мережу укріплень на кордоні зі степом.

Військові і політичні зусилля князя Володимира, спрямованні на зміцнення Київської Русі, вимагали ідеологічного підгрунтя. Місцева язичницька релігія, яка була продуктом родоплемінного ладу не відповідала вже вимогам часу, ідеї єдиної багатонаціональної держави і величі князівської влади. Слід було знайти і прийняти таку віру, яка б сприяла підвищенню особистого авторитету князя та гарантувала недоторканість власності проповіддю їх божественного походження. Оскільки найбільш могутньою християнською імперію, і до того ж важливим політичним і торговельним партнером Русі, була Візантія з її високою культурою, стрункою церковною організацією та пишними формами богослужіння,то Володимир віддав перевагу християнству в грецькому варіанті. Аргументами на користь саме цієї конфесії (церкви) були також порівняно велика кількість християн на Русі та християнізація слов’янських держав Моравії (863 р.), Болгарії (864 р.), Чехії (935 р.) і Польщі (966 р.). За свідоцтвом “Повісті врем’яних літ” в 988 році Володимир наказав покидати язичницьких ідолів до Дніпра і в призначений день усім киянам вийти до річки. Тут, у воді, під читання молитв їх хрестили візантійські священники. Аналогічні священнодійства в 988-989 роках мирно відбулися майже по усій Русі, хоча на півночі для хрещення була застосована сила. У 1024 і 1071 роках на Суздальщині спалахнули народні повстання, якими керували волхви (язичницькі жерці), але зупинити християнізацію Русі вже ніхто не був спроможний. В кінці Х ст. в Києві був збудований кафедральний собор Богородиці, або Десятинна церква, оскільки на її утримання Володимир виділяв десяту частину князівських прибутків. Дуже скоро християнська церква стала не тільки ідеологічною і моральною силою, але й великим корпоративним землевласником, який грав значну соціально-політичну роль. Запровадження християнства на Русі різко підвищило її міжнародний авторитет, прискорило розвиток культури, позитивно вплинуло на право і мораль суспільства: проповідувалися любов до ближнього, благодійність і добродійність, засуджувалися кровна помста, рабство, братовбивча ворожнеча, лихослов’я, полігамія (багато дружин) та ін. Християнська церква, безумовно, була стабілізуючим фактором суспільно-політичного ладу Київської Русі. Однак відсутність встановленого порядку престолонаслідування привело після смерті Володимира Святого в 1015 році до тривалої братовбивчої війни. Лише в 1019 році, коли Ярослав остаточно переміг свого брата Святополка, він зумів сісти на батьківський престол в Києві.

Ярослав Мудрий (1019-1054) успішно продовжував політику Володимира Великого у напрямку зміцнення центральної влади і феодального землеволодіння, врегулювання поземельних відносин, розширення і захисту кордонів Київської Русі, налагодження стосунків з іноземними державами. Велике значення для Русі мала остаточна перемога у боротьбі з печенігами. В 1036 році печеніжські орди напали на Київ, але під стінами міста були вщент розбиті і розсіяні назавжди. На честь славної перемоги Ярослав заснував величний собор святої Софії – шедевр давньоруської архітектури. Але поява нових кочовиків – половців – примусили князя продовжувати будівництво південних прикордонних укріплень вздовж річки Рось і нових міст. В роки князювання Ярослава значно розширилися дипломатичні і матримоніальні(династичні) стосунки із західноєвропейськими і візантійськими володарями. I сам князь, і його діти були одружені з представниками найвідоміших європейських династій. Так, у сина Ярослава – Всеволода дружиною була донька візантійського імператора Костянтина Мономаха – Анастасія, а їх сином – славетний князь Володимир Мономах (1113-1125). Середня донька Ярослава Анна вийшла заміж за французського короля Генріха I, старша – Елизавета – за норвезького короля Гаральда, молодша – Анастасія – за угорського короля Андрія. Не випадково дослідники називають Ярослава Мудрого “європейським тестем”.

Велику увагу князь Ярослав приділяв церковним справам. Про його бажання звільнитися від диктату константинопольскої патріархії говорить поява першого руського митрополита у Києві в 1051 році. Це був вчений і просвітитель Iларіон – “муж благ, і книжник, і постник”. Його “Слово о законі і благодаті” є видатним релігійно-риторичним твором. При Ярославі давньоруська церква вже мала шість єпископств, було збудовано сотні храмів, серед них декілька Софіївських соборів (Київ, Новгород), засновані монастирі у Києві, Володимирі-Волинському, на Чернігівщині і в Галичині.Значним досягненням Ярослава було зведення законів “звичаєвого права” в збірник “Руська правда” – кодекс, що став правовою базою для наступної законотворчої діяльності. Поява “Руської правди” свідчила не тільки про рівень правосвідомості суспільства, але й про систему феодальних відносин, що формувалися у Київській Русі.

У кінці свого князювання Ярослав намагався вирішити проблему престолонаслідування і застосував принцип старшинства (сеньорату) в межах великокнязівської родини. За ним київський престол переходив не до старшого сина князя, а до наступного за старшинством брата. Але вже скоро після смерті Ярослава Мудрого, цей принцип відкинула більшість князів, що прагнули передати свою спадщину дітям. Це привело до тривалих усобиць і було одним з факторів феодальної роздробленості Київської Русі. В кінці XI ст. руські князі за ініціативи онука Ярослава – Володимира Мономаха на з’їзді в Любечі під Києвом (1097 р.) домовилися про новий спадковий принцип престолонаслідування (майорат), але й він не міг припинити братовбивчу ворожнечу, що набувала обертів. В ході цієї боротьби перемогу одержав популярний князь Володимир Мономах (1113-1125), уславлений переможець половців і талановитий державний діяч. Він продовжив і доповнив “Руську правду” третьою частиною – “Уставом Володимира Мономаха” і заповідав в “Поученії дітям “ берегти рідну країну від лиха політичного і соціального розбрату.

Однак закономірні відцентрові процеси феодальної роздробленості вже були незворотними. Сепаратизм окраїнних (маргінальних) князівств базувався на об’єктивному підгрунті. Панівна система натурального господарства, коли на місцях вироблялося все необхідне для споживання, не вимагала взаємної залежності в постачанні якихось продуктів і давала можливість існувати автономно. Формування великого (князівського і боярського) землеволодіння створювала організаційні і політичні структури, які в мініатюрі копіювали державу і прагнули до самостійного існування. Майорат, як спадковий принцип престолонаслідування, поглиблював і прискорював роздробленість, що була для феодальних держав типовою і прогресивною. Дійсно, прискорений розвиток окраїнних земель, що раніше дуже відставали від центру, створював умови для вдосконалення і збільшення прдуктивних сил (зростання населення, посівної площі, агротехніки, ремесел, торгівлі), але політичне і військове відособлення послаблювало захист від агресії чужоземців. Iсторичним прикладом і ілюстрацією таких міркувань є історія Галицько-Волинської Русі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Передумови виникнення державності.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.