Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Київська Русь за Володимира Великого.

Декларація про державний суверенітет України. Серпневі події 1991 р., їх вплив на Україну. Акт проголошення незалежності України.

Декларація про державний суверенітет України — документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Ключові слова декларації «суверенітет», «державний», «Україна» розглядалися у 5-10 варіантах. Навіть назва держави народилася після гарячих дебатів і поіменних голосувань кількох версій від «Українська РСР» до «Української народної республіки».

Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності.

Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів. Територія України проголошувалася недоторканною. Уперше після багаторічного замовчування Декларація визнавала невід'ємні права і свободи людини. Вона складається з 10 розділів. У розділі про економічну самостійність проголошувалося, що "земля, її надра, повітряний простір, водні й інші природні ресурси є власністю українського народу, тобто громадян усіх національностей України". Передбачалося створення власних збройних сил. Україна брала зобов'язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю. Одним із ключових пунктів - "Екологічна безпека" - передбачалося створення національної комісії для радіаційного захисту населення, що було необхідно у зв'язку з аварією на ЧАЕС. Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.

Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася у складі СРСР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність. Причиною цього стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу, тобто на проголошення незалежності Української РСР. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі. Діючі норми міжнародного права також зобов'язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум.

Декларація про державний суверенітет України стала основою для "Акту проголошення незалежності України". 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши "Акт проголошення незалежності України", підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Декларація представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод.

Майже відразу після прийняття Декларації Верховна Рада розглянула заяву В.Івашка і задовольнила його прохання про відставку. 18 липня 1990 року Головою ВР УРСР було обрано Л.Кравчука.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста. 20 лютого 1992 року, разом із прийняттям Постанови про проголошення 24 серпня Днем незалежності України, 16 липня перестало бути святковим вихідним днем.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу перебрати всю повноту влади до рук створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану (російська абревіатура – ГКЧП). До складу цього комітету ввійшли, зокрема, віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, керівники силових відомств.

Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив президент Росії Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний заколот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада в особі її голови Л. Кравчука, зайняло в ці дні аж занадто обережну вичікувальну позицію й не висловило навіть моральної підтримки Єльцину, який мужньо протистояв путчу. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної С. Гуренком, більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір мас, не був підтриманий він основною масою армії, а також військ КДБ і МВС, й вже на третій день зазнав поразки.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР. Найвищий законодавчий орган України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняв Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги.

Верховна рада проголосила незалежність України як самостійної держави, правочинність на її території тільки українських законів. Одночасно з виборамипрезидента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. З метою упередження нових спроб військового перевороту Верховна Рада України визнавала необхідним створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, прийняла указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня, коли створена президією Верховної Ради спеціальна комісія беззаперечно довела участь партапарату у підготовці і здійсненню путчу, Л. Кравчук підписав указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть звинувачуватись в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Останнім рішенням, до речі, комуністи оперативно скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію на чолі з П. Симоненком. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припинялися.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолив її О. Мороз.

Після провалу путчу стало зрозумілим, що Радянський Союз як федерація існувати не здатний. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

1 грудня 1991 р., коли відбулися референдум і вибори президента, – знаменна дата у багатостраждальній історії століттями позбавленого своєї державності українського народу. Більшість населення підтвердила українську незалежність, за неї проголосували 90% громадян. Першим президентом був обраний Л. Кравчук.

7 грудня того ж року у Біловезькій Пущі під Мінськом зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). Без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР, вони провели переговори і наступного дня підписали угоду про створенняСпівдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Слід зауважити, однак, що своєрідною «платою» за поворот частини КПУ до ідеї незалежності стало збереження при владі номенклатури, котра навіть залучила до своїх лав деяких представників опозиції. Оскільки ж процес державотворення не супроводжувався реальними реформами, в перспективі це вело до певної дискредитації ідеї незалежності.

Події серпня 1991 року мали безпосередній вплив на долю України, заявив дисидент, правозахисник, релігієзнавець, віце-ректор Українського католицького університету, член-засновник Української Гельсинської групи, амністерського руху в Україні Мирослав МАРИНОВИЧ, у коментарі, присвяченому річниці серпневого путчу 1991 року.

"Зрозуміло, що сама подія - путч ДКНС - була завершенням довгого процесу. При інших обставинах це не зіграло б такої ролі. Це була, по суті, остання крапля, яка переповнила чашу терпіння всієї країни", - заявив М. МАРИНОВИЧ, передає ІА “РЕГНУМ”.

"На мою думку, це були знаменні події, оскільки вони примусили визначитися багатьох людей: стати на ту або іншу сторону, - відзначив правозахисник. - І я особисто згадую ці події з великим пієтетом. З пієтетом згадую тих, хто стояв на барикадах в Москві, тих, хто відстоював новий шлях. Особливо пригадуються мені руки Пуго, які весь час тремтіли, і якраз це дало мені розуміння того, що їх справа приречена".

"Ці події, - вважає М. МАРИНОВИЧ, - викликали у української прокомуністичної політичної еліти бажання сховатися від революційної Москви, їх налякав революційний Єльцин, і вони вирішили створити незалежність під себе. І це, зрештою, їм вдалося. Відповідно дана була команда під час референдуму 1 грудня 1991 року голосувати за незалежність і за Леоніду Кравчука і проти В‘ячеслава ЧОРНОВОЛА. Тобто, події 19 серпня 1991 року мали безпосередній вплив на долю України. Я думаю, що без ДКНС не були б досягнуті Біловезькі угоди".

"Оцінюючи поведінку російських властей, я думаю, що це був унікальний момент в історії Росії, коли Росія діяла, відповідно до певних норм моралі, а не виходячи зі своїх стратегічних інтересів, - відзначив М. МАРИНОВИЧ. - Це рішення, - розпустити Радянський Союз, - шокувало тоді багато росіян. Оскільки було очевидно, що таке рішення не відповідає глибинним інтересам Росії. Але Єльцин тоді діяв на підйомі високого осмислення долі Росії, і він був на висоті цих потреб нової Росії. На мою думку, сьогоднішня політика Володимира ПУТІНА "по відродженню величі і сили Росії" повертає Росію назад. Що здається сьогодні ПУТІНУ правильним і визначним, насправді є втягуванням Росії в новий круг випробувань. Але тоді, начебто неправильне рішення з боку ЄЛЬЦИНА, насправді було правильним. Я його якраз так оцінюю".

 

Володимир Великий (980–1015рр.) –один з найяскравіших політичних діячів європейського масштабу. Він, використавши міжусобну боротьбу за владу двох своїх братів – Олега і Ярополка, заручившись підтримкою варязької дружини, в 980 р. став великим київським князем.

 

Князювання Володимир розпочав з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Руської землі. Він завершив тривалий процес формування території Київської держави: у 982 р. – підкорив остаточно в’ятичів, у 984 р. – радимичів, походом 981 р. повернув Перемишль і Червенські міста, відновив західні кордони Русі. В 988 р. Володимир провів адміністративну реформу, за якою вождів племінних об’єднань замінили в різних містах держави сини Великого князя. Цим самим було знищено сепаратизм племінної верхівки і забезпечено єдність Русі. В результаті реформи зміцніла система державної влади на місцях.

 

За Володимира завершився процес формування державної території. Київська Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного і Азовського морів. Велику увагу князь Володимир приділяв захисту рубежів держави від нападу степових кочівників, особливо печенігів з півдня. Він почав будувати нові міста (порубіжні) і заселяти їх сильними і вправними воїнами. Наприкінці Х ст. створив величезну і складну систему валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від ворогів.

 

Християнство стало офіційною державною релігією на Русі з 988 р. після хрещення Володимира Великого, яке відбулося в Херсонесі. Християнство, по-перше, зміцнило міжнародний авторитет Київської Русі, по-друге, вивело Київську Русь в число передових європейських країн, по-третє, сприяло розширенню економічних і культурних зв’язків, по-четверте, стимулювало розвиток писемності, літератури, архітектури, мистецтва, по-п’яте, сприяло об’єднанню населення Київської Русі під проводом єдиного князя, намісника Бога на землі.

 

Отже, князя Володимира можна назвати першим реформатором на Русі (крім адміністративної, він провів і судову реформу). За його правління родоплемінне суспільство стало переростати в ранньофеодальне.


 


Читайте також:

  1. Визначте, за часів правління яких князів Київська Русь досягла свого найвищого розвитку.
  2. Зародження словянської державності на українських землях. Київська Русь.
  3. Київська релігійна школа
  4. Київська Русь
  5. Київська Русь
  6. КИЇВСЬКА РУСЬ
  7. Київська Русь
  8. Київська Русь в період найбільшого піднесення та могутності.
  9. Київська Русь в період формування феодальних відносин: особливості господарського розвитку та пам’ятки економічної думки
  10. Київська Русь за часів роздробленості. Боротьба з половцями і монголо-татарами.
  11. КИЇВСЬКА РУСЬ ЗА ЧАСІВ РОЗДРОБЛЕНОСТІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА




Переглядів: 481

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. | Громадянська війна (1657-1663) та Руїна (1663-1687) в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.