Київська релігійна школа

На початку третього десятиліття XIX ст. в Києві склався релігійно-філософський напрям, який ґрунтується на ідеях Шеллінга, Гегеля і німецьких містиків. Центром цього напряму стала Київська Духовна академія, а з часом і Київський університет. Від 18119 до 1949 професором в Академії був Іван Михайлович Скворцов (1795-1863), який найбільшу увагу приділяв філософії І. Канта. У статті «Критичний огляд Кантової теорії» він указував на обмежені можливості розуму, заперечував те, що мораль може ґрунтуватися на принципах задоволення, а також виділяв недосконалість людини. І. Скворцов вважав, що не дух є абсолютним і творчим початком, а відчуття, на основі якого зростає віра, яку слід за допомогою філософії піднімати до рівня знання, оскільки саме воно може допомогти осягнути істину, в чому полягає призначення першої філософії. Проте людський розум не може задовольнити потреби людського духу, але це можливо завдяки Духу Божому, тому філософія неминуче приходить до Христа.

Петро Семенович Авсєнєв (1810-1852) є послідовником Шеллінга, при цьому його особливо привертає теорія душі Шуберта. Тому він розглядає проблеми психології, під якою розуміє науку, яка вивчає реальність і життя душі. Він вивчає підсвідому сферу, наприклад такі явища як сомнамбулізм, лунатизм, ясновидіння і інш. Розглядаючи особливості характеру, він вважає, що у західних народів переважає індивідуалізм, а у східних – соборність. На його думку східний характер сприяє творчості, отже, розвитку нації. Він вважає органічнішою релігійну філософію.

Йосип Григорович Міхневич (1809-1898) спочатку віддає перевагу системі Шеллінга і видає «Досвід простого викладу системи Шеллінга, що розглядається разом із системами інших германських філософів», а потім переорієнтовувався на філософію Гегеля. Він розглядає філософію як науку, яка вивчає загальні початки, первинні форми, вічні закони і останні цілі. На його думку, свідомість проходить декілька етапів від безпосереднього задоволення потреб, потім з появою суспільства зароджуються мистецтва, релігії, і, нарешті, філософія. Свідомість показує себе в трьох актах: прагненні 1) від себе до не-себе, 2) від не-себя до себе, 3) від себе і не-себе до Бога. Міхневич підкреслює перевагу релігії, яка пов'язана з Божим Одкровенням. І в зв’язку з цим він указує на обмеженість античної філософії, яка не змогла усвідомити роль Бога як творця. Тому він розрізняв філософію, яка керується законами розуму і Одкровенням, віддаючи перевагу останньому, при цьому підкреслював обмеженість людського розуму.

Орест Маркович Новицький (1806-1884) вважав, що зміст філософії закладений в глибинах духу, яка прояснює його світлом думки. В цьому випадку свідомість виходить з себе і звертається до реальності, але при цьому свідомість стає центром, а предмети – периферією. Свідомість при цьому відображає предмети не реально, а і ідеально, тобто у формі ідеї. Він виділив три ступені пізнання: що починається з відчуттів, потім включається розум, а вищою формою є розум. Розум здатний пізнати три прояви реальності: істину, добро і прекрасне. Він показує, що процес розкриття ідеї складається з наступних етапів: 1) сприйняття ідеї розуму серцем, що виражається в усвідомленні істинного, доброго і прекрасного; 2) перехід ідеї до фантазії, де вона утілюється в природні релігії і істина стає предметом вірування, а ідея добра – релігійного діяння, краса – релігійної символіки; 3) далі ідея розкривається в діяльності розуму за допомогою поняття і думки; 4) і, нарешті, діяльності розуму, який синтезує поняття розуму в ідеї закону, мистецтва і науки; 5) останній етап розкриття істини досягається тільки в релігії Одкровення, яка є вищим синтезом закону, мистецтва і науки.

Сильвестр Сильвестрович Гогоцький (1813-1990) вперше видав «Філософський лексикон», в якому підкреслювалося значення німецької класичної філософії. Він відмовляв в достовірності матеріалістичної позиції, яка набувала поширення у той час. Відношення духу і буття, по С.С. Гогоцькому, визначає відмінності різних епох в історії філософії. На його думку, в стародавній філософії відношення духу і буття не могло бути усвідомленим, тому панувало неусвідомлене за допомогою поклоніння природі. Потім християнство відмовилося від примату природи, і обмежує сферу духу релігійним авторитетом. І лише нова епоха філософії в особі І. Канта допомогла позначити свідомість і його справжні предмет. Заслуга Канта, як вважає С. Гогоцький, в розмежуванні розуму, сфера якого явища і розуму, предметом якого є безумовне. Недоліком філософії Канта він вважав, що ідея Бога залишається за межею свідомості. Тому він вище оцінював «Критику практичного розуму», в якій затверджувалася первинність духу перед природою. С. Гогоцький позитивно оцінював загальну спрямованість філософії Гегеля, зокрема тотожність духу і буття, завдяки чому абсолютна ідея стає початком життя. Проте він критикував Гегеля за те положення, що виявлення тотожне з Абсолютом. Саме тому він розмежовує два рівні пізнання, а саме науку, яка ґрунтується на діяльності розуму, і волі, яка пов’язана з вірою, яка дозволяє.

Вищим проявом Київської релігійної школи є спадщина Памфіла Даниловича Юркевича (1827-1874). Процес пізнання, як вважає П. Юркевич, має три форми, а саме, пізнання через уявлення, яке пов'язане з плотським сприйняттям, пізнання через поняття, в якому ще не усувається субє’ктивізм, і лише пізнання через ідею сприяє тому, що розум синтезує результати розсудливого пізнання в цілісному світогляді, що досягається вірою в Бога. П. Юркевич вважав, що спіткати ідею неможливо, для цього необхідно усвідомити дану в глибинах людської душі ідею добра. Таким чином, він створює умови для виникнення філософії серця. Формується основна проблема – це відношення серця і розуму. Серце визначається як центр духовного життя. Саме тому висувається вимога гармонії між знанням і вірою. Серце – це середина тілесного і духовного життя, оскільки саме в серці народжується рішучість людини і наміри, визначається воля, інтереси, переживання. Тобто серце – це центр морального життя людини. П. Юркевич розрізняє в серці два види нервів: симпатичні, які дозволяють функціонувати серцю як фізіологічному органу, і нерви, які обумовлює загальне відчуття душі. Останні і визначають стани і настрої душі і роблять вплив на перших.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філософія Просвітництва і Романтизму у кінці XVIII - першій третині XIX ст..	\|	Початок розробки української національної ідеї. Кирило-Міфодієвське товариство.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.097 сек.