Ведична релігійна система Давньої Індії.

У II тис. до н.е. до Індії прийшли завойовники – племена індоаріїв, жерці яких створили велике зібрання священних пісень (гімнів) – “Рігведу”, що і нині теоретично вшановується як найважливіший серед численних релігійних текстів. Якраз тоді, в кінці II – на початку I тис. до н.е. й склався брахманізм як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевого доарійського населення Північної Їндії.

Проблема походження аріїв є однією з гостро дискутованих в історичній науці. Серед різних теорій є й така, котра виводить аріїв з території Подніпров’я. Точно можна говорити лише те, що арії – європейського походження. Звідси вони кількома хвилями розселялися по світу. Одна з великих гілок аріїв пішла на територію Стародавнього Ірану, інша – до Індії (індоарії). Слова «арій», «арія» у перекладі з їхньої мови – санскриту – означає «благородний», «з хорошої родини», «аристократ». Напевно, так називали себе самі арії, щоб виокремити власний етнос з-поміж завойованих автохтонів. Прийшовши на територію Індії арії принесли з собою такі головні культурні елементи: мову (санскрит), релігію (брахманізм), ведичну літературу, поділ суспільства на варни (що пізніше трансформувався у кастовий поділ).

Однією з головних давньоіндійських мов стала мова санскриту. Санскрит (буквально – очищена, оброблена, досконала) відрізнявся суворо нормалізованою та уніфікованою граматикою. Вчений брахман (жрець) Паніні, який жив у V-IV ст. до н.е. створив першу в Індії нормативну граматику санскриту. Санскритом написані визначні літературні та релігійні пам’ятки: “Веди” (дослівно – «священне знання») й епос “Махабхарата”. Найдавніша серед величезної за обсягом літератури, що у сукупності складає «Веди», збірка священних книг ведичної релігії “Рігведа” стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму, а через нього згодом дісталась у спадщину й індуїзму – ідейній основі індійської культури.

Основні положення ведичної релігійної системи Стародавньої Індії зосереджені у чотирьох ведичних збірках:

· збірникові релігійних гімнів “Рігведа”;

· збірникові тлумачень релігійних текстів “Самаведа”;

· збірникові описів ведичних релігійних ритуалів і жертвопринесень “Яджурведа”;

· збірникові заклинань і магічних формул “Атхарваведа”.

До вед примикав значний масив навколо ведичної літератури, представлений наступними збірками: «Брахмани», «Араньяки» та «Упанішади». У «Брахманах» містилися правила жертвопринесення та їх теологічне обґрунтування, коментарі міфів і легенд. У них філософськи розроблялися ідеї першопричини світу, походження людини, факторів, що визначають цілісність природних процесів та явищ. У цих текстах аналізувалася ідея єдиного космічного абсолюту – Брахмана. Творцями цієї збірки були жерці.

«Араньяки» — тексти для відлюдників (аранья — буквально ліс), які залишали світ, щоб усамітнитися в лісі для пошуку духовних істин. Найсуттєвіша тема «Араньяків» — нове бачення людської особистості, її можливостей і життєвого призначення. Тут уперше сформульоване поняття Атмана. На противагу безособовому абсолюту Брахману, Атман — це те власне, особисте, своє, в чому виражена сутність живого організму.

«Упанішади» (буквально "сидіти біля") — зібрання 108 філософських творів, релігійно-філософських коментарів до “Вед”, тексти, що виникли впродовж тривалого процесу осмислення головних принципів і положень ведичної літератури. Їх інколи називають "ведантою", тобто "кінцем вед".

Центральна доктрина упанішад — розроблення ідеї єдності Атмана та Брахмана. Виходячи з уявлення про безсмертя індивідуальної незнищенної душі (дживи), упанішади стверджують її безперервне перебування в колі перероджень (сансарі). Сутність життя й релігійна мета індивіда — у подоланні кола перероджень і в злитті з Брахманом. Останнє стає можливим тільки завдяки праведній вірі та праведному життю, моральному вдосконаленню, адже у світі панує закон карми. Істина про світ полягає в тому, що він є ілюзією, марою {майя). Людська схильність чи ненависть до нього — то облуда, що призводить до неправильних учинків і породжує коло відплат (карму). Тому той, хто знає істину про буття, повинен уникати хибного світо-відношення й прагнути стану звільнення (мокші). Упанішади є основою всіх ортодоксальних (які приймають авторитет Вед) релігійно-філософських систем Індії.

Завдяки такому переосмисленню ведичних релігійно-міфологічних вірувань брахманізм став новою, своєрідною світоглядною системою, на якій ґрунтується індійська культура. Загальнокультурне значення брахманізму виявляється в усіх подальших культурних надбаннях Індії. Основні сюжети індійського епосу, головні релігійні поняття та уявлення, ряд філософських ідей, навіть деякі соціально-політичні стандарти пов'язані з брахманізмом.

Правового закріплення ідеологія брахманізму набула в VI столітті до нашої ери в "Законах Ману" — першому політико-правовому кодексі індійської культурної єдності, яка переживала процес становлення. Ману, за ведичною міфологією, був прабатьком усіх людей, лише він один вижив після потопу на землі. Від призначеної йому богами дружини Іди й походить рід людський. За легендою, мудрі люди отримали від Ману закони, згідно з якими обов'язково належить усім жити.

У законах Ману віддзеркалюються основні світоуявлення, виводяться обов'язкові норми життєдіяльності й поведінки людей різних каст. Через усі дванадцять розділів і багато сотень статей законів проходить думка про вічність і космічну необхідність кастового устрою людського суспільства й головні завдання людського життя.

«Веди» – документальне джерело еволюції суспільних відносин у Стародавній Індії. Спочатку індоарії жили патріархальною общиною. Індійська община, певною мірою, збереглася до сьогодні. Так само протягом століть, навіть тисячоліть, й «Рігведа» передається брахманами від покоління до покоління з надзвичайною складовою і музичною точністю. Унікальний наступний зв’язок сучасності із найсивішою давниною пояснює безпрецедентну єдність індійського мистецтва в усіх його проявах протягом усієї його історії, і вражаючу стабільність образотворчих канонів персонажів ведійської міфології – багаторуких і багатоголових божеств, їхні дивні, на перший погляд, пози, жести, одяг тощо.

У патріархальному общинному житті складався індійський естетичний ідеал. Це – гармонійно розвинена людина. Ведична заповідь – «Усе є ти» – передбачала резонанс у Всесвіті кожної свідомої людської дії і надавала людині впевненості у житті. Людина відчувала міць общини і цінувала доступні радості існування. Общинник добре працював, добросовісно поминав богів, предків і весело відпочивав. Скульптура і живопис зображують індійського чоловіка фізично міцним, кремезним, іноді черевоугодником, завжди щедрим на кохання. Жінка ж в уявленні індусів мала бути гарною матір’ю і дружиною. Індійський ідеал жіночої краси – високі повні груди, вузька талія, круті стегна.

Релігія брахманізму – політеїстична. Індуси поклонялися тисячам богів. Однак у цьому пантеоні особливо виділялися чотири: Агні – бог вогню, Індра – бог грому, Сур’ї – бог сонця, Варуна – бог космічного порядку.

Видатною епічною поемою стародавньої індійської літератури є “Рамаяна”, авторство якої приписується поету Валмікі. Складений десь між VI-II ст. до н.е., цей грандіозний епос розповідає не лише про війни та подвиги легендарного героя Рами, а й яскраво змальовує духовне життя та побут Стародавньої Індії. Недаремно “Рамаяну” називають енциклопедією побуту і давніх традицій давньоіндійського суспільства.

В епоху, коли створювалися найстародавніші з величних гімнів, арії досягли вже передодня цивілізації. Їх військова техніка знаходилася на значно вищому рівні, ніж у народів Близького Сходу, їхні школи жерців розвинули племінний ритуал до рівня розвинутого мистецтва, їх поетична творчість набула складної форми і підкорялася суворим канонам.

Але в той же час арії не створили міської культури. Це був народ войовничих скотарів, організованих, швидше, в племена, ніж в царства.

Арії були буйним народом. Вони дотримувалися лише небагатьох табу пізньої Індії й були дуже прихильні до хмільних напоїв. Любили музику, гру на флейті, лютні, арфі, під акомпанемент цимбал і барабанів. Племенами аріїв управляли вожді, які носили титул “раджа” – слово, споріднене з латинським “rex“ (король). Раджа не був абсолютним монархом, оскільки правління плем”ям частково здійснювала внутрішня рада небагатьох старійшин та дещо ширші збори голів сімей. Арії розглядали царя як насамперед військового вождя, його не вважали релігійною особою і він не виконував релігійних функцій. Цар – жрець, характерний для деяких інших стародавніх культур, не мав паралелі в давній Індії. Загалом можна твердити, що й давня індійська культура, й культура епохи “Рігведи” внесли свій вклад у формування унікального характеру сучасної індійської культури.

Для її розуміння і насамперед розуміння давньоіндійської культури необхідно знати ту політичну ситуацію, характерну своєю силою і своєю слабкістю, котра була створена в другій половині I тис. до н.е.

Йдеться про імперію Маур”їв, яка мала високорозвинуту систему державної адміністрації, що керувала всім економічним життям імперії, й досконалу організацію секретної служби, сфери діяльності якої охоплювали всі стани, починаючи від вищих міністрів і завершуючи міськими бідняками. Розквіту держави Маур”їв було досягнуто за царя Ашоки (середина III ст. до н.е.). Важливим джерелом інформації про цей час є численні написи Ашоки (так звані едикти), викарбувані на камені за наказом царя. Едикти ці присвячувалися викладенню благочестя господаря й містили повчання до всіх підданих наслідувати в цьому свого владику.

Едикти Ашоки частково нагадують укази ранніх Ахеменідів, але за змістом дуже відрізняються, наприклад, від великих написів Дарія I, що прославляли царя й перелічували всі його перемоги та підвладні йому народи й племена. Написи Ашоки – офіційні державні едикти і накази чиновникам та підлеглим. Вони містять багато особистого і, напевне, їх первинний текст складав сам імператор. Написи свідчать, що через вісім років після зайняття престолу цар морально й духовно став абсолютно іншою людиною й запровадив нову політику.

Реформа в політиці Ашоки, соціально-нормативною формою якої служили його едикти, мала особливе значення для прискорення економічного розвитку країни, відсталих районів (головним чином Центральної та Південної Індії). Можна виділити три етапи політики Маур”їв. Насамперед вони прагнули обмежити привілеї старовинної аристократії, зосередити в своїх руках фінансове управління та збільшити прибутки державної казни, суворо придушуючи будь-яке незадоволення.

Іншою характерною рисою політики Маур”їв (та багатьох інших царів давньоіндійської держави) було заступництво за нетрадиційні релігії, головним чином за буддизм. Ашока закликав населення поважати не лише спадкоємних жерців – брахманів, а й бродячих проповідників нових учень. Та й власні едикти були проповідями, що склалися під впливом буддизму. Відсутність економічної єдності країни та крихкість її політичного устрою (в окремих місцевостях продовжували правити місцеві династії чи олігархії) сприяли особливій ролі релігійної ідеології. Релігійна політика Ашоки складала основний зміст його едиктів.

Загальноіндійський правитель наполегливо проголошував своє прагнення до завоювання праведністю всього світу. З цією метою він надсилав у сусідні країни спеціальні місії, що мусили проповідувати істинність вчення Будди й доповідати про добропорядність Ашоки (їх успіх виявився у цивілізуючій ролі буддизму для багатьох країн Азії). Ашока, напевне, вважав, що подаючи приклад праведного правління, він зможе переконати сусідів у перевагах своєї нової політики і таким чином досягти морального панування над усім цивілізованим світом. Ані найменше він не відмовлявся від своїх імперських спрямувань, але видозміняв їх відповідно етиці буддизму. Отже, головним змістом реформи Ашоки були людяність у внутрішньому управлінні та відмова від агресивних вимог.

У внутрішніх справах нова політика відбилася на загальному пом’якшенні суворого правосуддя. У написах Ашоки говориться про “дхарму” як про “праведність”. А у правовій літературі вона означала встановлену божеством норму добропорядної поведінки, що мала варіації згідно з станом і кастою. Твори, що дійшли до нас, визнають нарівні із дхармою інші основи закону: договір, звичай і царський наказ. Покладений на царя обов”язок охорони підданих стосувався насамперед охорони дхарми, як її охоронець цар був її втіленням. Починаючи від Ашоки, царі час від часу брали титул дхарма-раджі, який одночасно був епітетом Ями, бога смерті й померлих. Яма й цар підтримували дхарму, “священний закон”, караючи злодіїв та нагороджуючи праведних. Ашока заявляв, що всі піддані – його діти, енергійно підтримував вчення про ахімсе (незашкодження людям і тваринам), яке на той час швидко розповсюджувалось серед віруючих усіх сект. Він відмінив судові тортури, однак при всьому своєму гуманізмові зберіг смертну кару – її відмінили царі, що правили пізніше.

Миролюбну політику Ашоки швидко забули, царі знову повернулися до загарбницьких походів, які давні авторитети в галузі політичної думки оголошували нормальною діяльністю держави. Історія Індії після маурійського періоду – це історія міжусобиць місцевих династій за панування. Політична єдність Індії (але ніяк не культурна) була втрачена майже на 2 тисячі років.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Первісне мистецтво, його синкретичний характер, перші здобутки	\|	Мистецтво Стародавньої Індії.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.