Баденська школа

Цінності і ціннісні орієнтації особистості. Свобода волі

Вже у першій темі курсу філософії наголошувалося, що разом з гносеологічним компонентом будь-який світогляд, у тому числі і філософський, включає аксіологічний, ціннісний компонент. Цінності в структурі світогляду впливають не тільки на пізнання і оцінку явищ, але і визначають норми взаємостосунків людей, устрою суспільного життя.

Цінність – це позитивна або негативна значущість об’єктів навколишнього світу для людини, соціальної групи, суспільства у цілому, визначувана не їх властивостями самими по собі, а їх залученістю у сферу людської життєдіяльності, інтересів і потреб, соціальних стосунків; критерій і способи оцінки цієї значущості, виражені в моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Розрізняють матеріальні, суспільно-політичні і духовні цінності; позитивні і негативні цінності.

Баденська (також фрейбургська і гейдельбергська), напрям у неокантіанстві кін. 19- поч. 20 ст. Головні представники – В. Віндельбанд і Г. Ріккерт викладали в університетах Фрайбурга (Фрейбурга) і Гейдельберга землі Баден (Німеччина). Основу людської культури убачала у сфері ідеальних цінностей. Протиставляла метод природних наук методу історичних наук (наук про культуру). Заперечувала існування об’єктивних закономірностей історії.

Вільгельм Віндельбанд (Windelband) (1848-1915), німецький філософ, глава баденської школи неокантіанства. Визначав філософію як вчення про цінність («Прелюдії»). Розділяв науки на номотетичні, що мають справу зі законами, і ідеографічні, такі, що вивчають одиничні, неповторні явища. Ім’я Віндельбанда асоціюється передусім зі виникненням Баденської школи неокантіанства, яка разом з іншими напрямами цього руху (Марбургська школа та ін.) проголосила гасло «Назад до Канту», поклавши тим самим почало одній з головних течій в західноєвропейської філософії останньої третини 19 - поч. 20 ст. Круг проблем, що розглядалися філософами цієї школи, надзвичайно великий. Проте домінуючим вектором її розвитку можна вважати спроби трансцендентального обґрунтування філософії.

На відміну від Марбургської версії неокантіанства, що орієнтувалася головним чином на пошуки логічних підстав так званих точних наук і пов’язаною з іменами Когена і Наторпа, баденци, на чолі з Віндельбандом, акцентували роль культури і сконцентрували свої зусилля у справі обґрунтування умов і можливостей історичного пізнання. Заслугою Віндельбанда є спроба дати нове освітлення основним проблемам філософії, і, передусім, проблеми її предмета. У статті «Що таке філософія»?, опублікованій у збірці «Прелюдії. Філософські статті і розмови» (1903) і книзі «Історія нової філософії» Віндельбанд спеціально розбирає це питання, присвячуючи його проясненню історико-філософський дискусії про свободу. Віндельбанд показує, що у Давньої Греції під поняттям філософії розумілася уся сукупність знань. Проте у процесі розвитку самого цього знання з філософії починають виділятися самостійні науки, внаслідок чого уся дійсність поступово виявляється розібраною цими дисциплінами. Що ж у такому разі залишається від старої усеосяжної науки, яка область дійсності залишається на її частку? Відкидаючи традиційне уявлення про філософію як науку про найбільш загальні закони цієї дійсності, Віндельбандт вказав на принципово інший шлях і новий предмет, обумовлений самим ходом розвитку культури. Культурна проблема кладе початок руху, гаслом якого стала «переоцінка усіх цінностей», а значить науки на номотетичні, що мають справу зі законами, і ідеографічні,

Філософія, по Віндельбанду, «більше не втручатиметься в роботу окремих наук... вона не настільки честолюбна, щоб зі свого боку прагнути до пізнання того, що вони вже дізналися і не знаходить задоволення у компіляції, у тому, щоб з найбільш загальних висновків окремих наук як би сплітати найзагальніші побудови. У неї своя власна область і своє власне завдання у тих загальнозначущих цінностях, які утворюють загальний план усіх функцій культури і основу всякого окремого здійснення цінностей». Наслідуючи дух кантівського розрізнення теоретичного і практичного розуму, Віндельбанд протиставляє філософію як чисте нормативне вчення, засноване на оціночних судженнях і пізнанні належного, – досвідченим наукам, що базуються на теоретичних судженнях і емпіричних даних про дійсність (як про сущий). Самі цінності у Віндельбанда дуже близькі у своєму значенні до кантівських апріорних форм або норм, що мають трансцендентальний характер і надчасовими, що є, позаісторичними і загальнозначущі принципи, які направляють і, таким чином, відрізняють людську діяльність від процесів, що відбуваються в природі.

Цінності (істина, благо, краса, святість) – це те, за допомогою чого конструюються і об’єктивний світ наукового пізнання, і культура, і з їх допомогою можна правильно мислити. Проте вони не існують в якості деяких самостійних предметів і виникають не при їх осмисленні, а при тлумаченні їх значення, тому вони «означають». Суб’єктивно ж вони усвідомлюються в якості безумовного повинування, що переживається з аподиктичної очевидністю. Проблему роз’єднаності світу сущого (природи) і світу належного (цінностей) Віндельбанд наголошує нерозв’язною проблемою філософії, «священною таємницею», оскільки остання, на його думку, не здатна відшукати деякий універсальний спосіб пізнання обох світів. Частково це завдання вирішується релігією, що об’єднує ці протилежності в єдиному Богу, проте і вона не може до кінця здолати цю принципову роздвоєність, оскільки не може пояснити, чому поряд з цінностями існують і байдужі у відношенні до них предмети. Дуалізм дійсності і цінності стає, по Віндельбанду, необхідною умовою людської діяльності, мета якої і полягає у втіленні останніх.

Велике місце у творчості Віндельбанда займала також проблема методу, а, точніше, проблема специфіки методу історичної науки, що є процесом усвідомлення і втілення трансцендентальних цінностей. Вирішальним в розрізненні «наук про природу» і «наук про дух» (у термінології Дільтея) Віндебанд вважав відмінність методу. Якщо метод природознавства спрямований головним чином на виявлення загальних законів, то в історичному знанні акцент робиться на описі виключно індивідуальних явищ. Перший метод був названий Віндельбандом «номотетичним», другий, – «ідеографічним». В принципі один і той же предмет може бути досліджений обома методами, проте у номотетичних науках пріоритетним є законополагаючий метод; таємниці ж історичного буття, що відрізняється своєю індивідуальною неповторністю, одиничністю, збагненні за допомогою ідеографічного методу, оскільки загальні закони у принципі несумірні з одиничним конкретним існуванням. Тут завжди є присутнім щось у принципі невимовне у загальних поняттях і усвідомлюване людиною як «індивідуальна свобода»; звідси невідповідність цих двох методів до якої-небудь загальної основи.

Генріх Ріккерт (Rickert) (1863-1936), німецький філософ, один із засновників баденської школи неокантіанства. Розумів філософію як вчення про цінності. Протиставляв метод природознавства, спрямований на загальне (закон), методу історичних наук, що з’ясовує одиничні, неповторні явища і події.

Ріккерт продовжив і розвинув далі уявлення Віндельбанда про філософію як науку про цінності, які утворюють «абсолютно самостійне царство, що лежить по той бік суб’єкта і об’єкту, світ трансцендентного сенсу». Філософія, на думку Ріккерта, має бути системою, що базується на аналізі взаємних стосунків між дійсністю і цінностями, що становлять так звану світову проблему; виявити їх можливу єдність. Ріккерт проводить істотну відмінність між філософією і спеціальними науками; мета останніх полягає у пізнанні лише частини дійсності, тоді як філософія намагається осягнути її ціле – те, де дійсність поєднується з цінністю і що невблаганно вислизає з ведення приватних наук.

Звідси головним завданням філософії стає розробка чистої теорії цінностей, що припускає розмежування їх різних видів, виявлення специфіки і взаємовідношення між собою. Усі ці проблеми Ріккерт відносить, головним чином, до культури й історії і вважає, що вони повинні передувати вирішенню згаданої світової проблеми. Проте філософія не розчиняється їм тільки в історії і, більше того, не вичерпується виключно поняттям чистої теорії цінностей. Її останньою проблемою проголошується все-таки проблема єдності цінності і дійсності, суть якої у відшукуванні так званого третього царства, що об’єднує дві ці області. У ролі такого посередника Ріккерт і проголошує «царство сенсу». Цінність завжди проявляє себе у світі як об’єктивний сенс, який, згідно Ріккерту, пов’язаний з реальним психічним актом – судженням, з яким, проте, не співпадає, далеко виходячи за межі безпосереднього психічного буття (на відміну від оцінки, в якій сенс проявляється, і яка є таким реальним психічним актом). Сенс, по Ріккерту, вказує на цінність, і саме вона надає цей іманентний сенс акту оцінки; і, навпаки, без царства цінностей не було б ніякого сенсу.

Велике місце у філософії Ріккерта займає гносеологічна частина, з якою він починає зводити усю будівлю своєї філософії. Мета гносеології, згідно Ріккерта, – відповісти на питання про можливість появи трансцендентних цінностей у цьому іманентному світі, а також показати можливість переходу від іманентного до трансцендентного. Кінець кінцем, усі ці складні питання виявляються ні чим іншим, як специфічним формулюванням одній з традиційних проблем гносеології. Йдеться про те, звідки пізнання придбаває свою об’єктивність, або, інакше, що є незалежним для суб’єкта предметом пізнання. Проте пошуки трансцендентного об’єкту не дали Ріккерту відповідей на шукані питання, так і залишивши загадковій таємницю з’єднання іманентної дійсності зі трансцендентною цінністю. Не відмовляючись від ідеї єдності цих двох «царств» (бо її заперечення призводить до втрати сенсу самого пізнання), Ріккерт у пізніх своїх роботах знову повертається до проблем гносеології, яка поступово трансформується у свого роду онтологію, згідно якої ціле дійсності з’являється у вигляді сукупності чотирьох взаємозв’язаних сфер: чуттєво сприйманого світу (фізичного і психічного); інтелігібельного світу – цінностей і смислових утворень; світу необ’єктививований суб’єктивності, у вільних актах якої з’єднуються цінність і суще. Три ці сфери буття («посюсторонього» у термінології Ріккерта) доповнюються і об’єднуються четвертими, такими, що осягається за допомогою релігійної віри, – світом «потойбічного» буття, в якому суще і цінність повністю співпадають.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особистість і суспільство	\|	Світ цінностей

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.