Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Входження Русі-України до складу Литовського князівства

Українські землі у складі Литви та Польщі

Смерть останнього номінального представника династії Романовичів Юрія II в 1340 р., що потягла за собою цілком реальне послаблення державної влади в Галицько-Волинській Русі, припала на вкрай напружені для всієї Південно-Західної Русі часи. Адже саме в цей час найближчі її сусіди переживали або добу піднесення і подолання роздробленості, або ж, як щодо Литви, часи виходу на міжнародну арену, початки активного військово-політичного життя.

Зокрема, Польща в часи правління Владислава Локетка та, особливо, його талановитого сина Казимира III Великого (правив у 1333-1370 рр.) швидко виходить з епохи феодальної роздробленості, міцніє мілітарно і переймається проблемою розширення своїх територіальних меж. Ще більш очевидними були в цей час успіхи правителів Угорщини. З утвердженням на угорському королівському престолі Анжуй-ської династії уже в роки правління Карла-Роберта Анжуйського (1308-1342 рр.) та його сина і наступника Людовика (1342-1382 рр.) королівство охоплює не лише власне угорські землі, а й території Болгарії, Валахії, Молдови, Хорватії, землі Буковини та Закарпаття.

Стрімко вривається на арену тогочасної європейської політики Литовське князівство. Литовські племена тривалий час платили Русі данину, а полоцькі чи вітебські князі ще в XII ст. використовували литовські дружини у своїх військових походах. Тиск з боку Німецького ордена, котрий намагався колонізувати населені балтами землі, став поштовхом для прискорення процесів консолідації литовських племен. Приблизно в 1240-х рр. один з племінних вождів - Міндовг змінив порядок управління литовськими землями та проголосив себе одновлодним. Зміцнивши свою владу на литовських землях, Міндовг починає поширювати її і на суміжні слов'янські землі, що раніше входили до складу Київської Русі. Першими до Литви перейшли землі Середнього Понімання - так звана Чорна Русь, з розташованими тут містами Новогродок, Вовкависьк, Городня, Слонім.

Причому, літописці не подають жодних свідчень насильницького підпорядкування цієї землі литовцями, і, швидше всього, вокняжіння тут Міндовга відбулося за згодою місцевого населення. У Новогродку деякий час навіть знаходилася резиденція литовського князя.

Часом чи не найбільш швидкого територіального розширення та зростання могутності Литовського князівства стали роки князювання Ґедиміна (1316-1341) - родоначальника нової князівської династії Центрально-Східної Європи. Насамперед у 1315 р. литовський правитель відвоював у галицько-волинських князів Берестейську землю. Згодом, в 1320 р., приєднав до своїх володінь Вітебську землю. А вже після цього черга дійшла до Пінської та Туровської земель. На початок же 40-х років XIV ст. до складу Литовського князівства входили майже всі землі сучасної Білорусі.

Об'єднуючи під своєю владою східнослов'янські землі, Ґедимін, як правило, обходився без застосування зброї та насильства над місцевим населенням. Саме він першим з литовських князів почав називати себе володарем не лише литовців, а й русинів, а свою державу - Литовським і Руським Королівством.

Покладаючись не лише на силу, а й на вмілу дипломатію, Гедимін одружив одного свого сина Ольгерда з донькою вітебського князя, другого - Любарта - з донькою волинського князя, здобувши у такий спосіб спадкові права на ці землі. Своїх п'ятьох доньок великий князь повидавав заміж за правителів чи спадкоємців сусідніх польських і руських князівств, зав'язуючи тим самим вигідні династичні союзи.

Ще за життя великий литовський князь Ґедимін, зібравши одну з найбільших в Центрально-Східній Європі державу, пороздавав окремі її частини в управління своїм синам, трактуючи її таким чином як патримоніальну власність. Так, Вільно (куди в 1323 р. було перенесено столицю князівства) з навколишніми містами було передано молодшому синові Явнуту, Тернаву та Слонім - Маснивіду, Пінськ і Туров - Наримонту, Новогро-док і Вовкависьк - Коріату, Волинь - Любарту, Вітебськ і Мінськ - Ольгерду, Трокі, Бересте та Городню - Кейстуту.

Після смерті великого князя столиця його держави Вільно так і залишалася в руках молодшого Явнута, і це викликало сімейне замішання серед Гедиміновичів. Сімейні чвари увінчалися державним переворотом, що його здійснили Ольґерд і Кейстут. Останній захопив столицю князівства та проголосив володарем Ольгерда - найстаршого з-поміж синів Ґедиміна, хоч і Кейстут користувався правами співправителя.

Зібрану батьком територію співправителі розділили навпіл: Кейстут отримав західні землі - Жемайтію (Жмудь), Литву (Аукштайтію), Ядляшшя з Бєльськом і Берестейську землю; а Ольґерд - східні від лінії Городня-Троки-І нфлянти території, тобто більшою мірою руські землі. Столицею західної частини стали Троки (Тракай), а східної - Вільно. Так само, як і у випадку з територією, було розділено і сфери політичного впливу та політичної відповідальності братів. Кейстут мав опікуватися західною політикою Великого князівства Литовського, головним чином протидіяти німецьким орденам; а Ольґерд - стосунками з Москвою, Новгородом, Псковом, Золотою Ордою та її васалами. Відтак і включення більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського об'єктивно пов'язане саме з діяльністю Ольгерда.

Виступивши з антитатарською програмою збирання руських земель, Ольґерд отримав виразну перевагу над іншими претендентами, що претендували на роль збирача земель, які раніше входили до складу Давньоруської держави. Адже Галицько-Волинська держава на середину XIV ст. вступила у смугу занепаду та гострих політичних конфліктів, спричинених, серед іншого, й династичною кризою. Володимиро-Суздальська Русь на той час залишалась улусом Золотої Орди, населення якої сплачувало ханським баскакам данину, а князі отримували ярлик на князювання лише за ханської згоди. Відповідно й територіальна експансія вільної від чужого гніту Литовської держави, що, до того ж, несла у собі гарантії безпеки від вторгнення агресивних степовиків, виглядала не принизливо. Крім того, успіхам сприяла і зважена політика литовських правителів на новоприлучених землях.

За таких умов уже на початок 1350-х рр. Ольґерд підпорядкував своїй владі решту білоруських земель (Бобруйськ, Речиця, Чичерськ, Пропойськ та ін.), у 1358 р. - удільне князівство з центром у Мстиславі, потім його владу добровільно визнало брянське боярство. А наприкінці 1361 - початку 1363 р. війська литовського князя зайняли Київ, де було посаджено намісником великого князя литовського його сина Володимира Ольгердовича. Невдовзі, у тому ж таки 1362 р., Ольґерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини та більшою частиною Переяславської землі.

Восени цього ж року в битві під Синіми Водами (нині р. Синюха на території сучасної Кіровоградської обл.), князеві вдалося отримати важливу перемогу над військами трьох татарських орд - Кримської, Перекопської та Ямболукської (Джамбойлуцької), що на той час уже виділилися з колишнього улусу Ногая та контролювали Поділля і степові території Північного Причорномор'я.

Характерно, що війська Ольгерда, які взяли участь у Синьоводській битві, складалися з його відбірної рицарської дружини, а також загонів місцевого боярства з Київської та Чернігово-Сіверської земель, загонів волинян під началом Любарта та подолян Коріатовичів.

Перемога в битві під Синіми Водами стала першим великим успіхом у боротьбі з монголо-татарами з часів нападу орд хана Батия на Русь. Вона продемонструвала можливості успішного протидіяння нащадкам войовничого Батия, а також підняла авторитет Ольгерда як об'єднувача руських земель. Адже московські князі, зокрема сучасник Ольгерда Іван Калита, у цей час невпинно демонстрував свою лояльність щодо правителів Золотої Орди і про організацію спротиву навіть не мріяв.

Після здобутої перемоги Ольґерд вийшов у пониззя Дністра та до Дніпровських порогів. Поділля було передано великим князем в уділи своїм племінникам - Юрію, Олександрові, Костянтинові та Федорові Коріатовичам, на плечі котрих було покладено завдання налагодження оборони краю від татарських набігів.

Щоправда, існує й інша точка зору з приводу часу прилучення до Великого князівства Литовського подільських земель. У згоді з нею, це сталося ще в 40-х рр. XIV ст., коли землі, розташовані між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю та Чорним морем - з півночі на південь, потрапили під пильну увагу середнього сина Гедиміна Коріата-Михайла. Саме тоді на так званому Малому Поділлі - землях між Кам'янцем, Смотричем,

Червоноградом, Скалою Подільською і Бакотою - й осів Коріат зі своїми синами. А отже, Ольгерд лише визнавав фактичний стан справ, який вже існував раніше, а також, можливо, розширив уділи Коріатовичів.

Таким чином, на початок 1360-х рр. майже всі українські землі, за винятком західних територій, підпорядкованих польському та угорському королям, належали литовським князям, нащадкам Ґедиміна.

На початку XIV ст. Золота Орда знаходилася у періоді усобиць і, отже, помітно слабшала, Галицько-Волинське князівство занепало. У той же час набирали силу сусідні з Південною Руссю держави – Угорське королівство, Велике князівство Литовське, Польське королівство, Велике князівство Московське, Молдавське князівство, які почали експансію на землі України.

У ХІІІ ст. Угорщина захопила Закарпаття, яке у середині ХVІ ст. було відторгнуте від королівства та поділене між Австрією та Трансильванією.

На рубежі ХV – ХVІ ст. частину Поділля і Буковини захопило Молдавське князівство, але в середині ХVІ ст. само підпало під владу Османської імперії (Турції).

У середині XIV ст. Литва та Польща вели жорстокі війни за володіння Галичем та Волинню.

У 1377 та 1387 рр. Польща захопила Західну Волинь і Галичину.

Наслідки приєднання Галичини до Польщі:

1. Процес активної асиміляціїнаселення.

2. Галичина була перетворена на Руське воєводство, тобто в провінцію королівства.

3. Релігійні утиски:

– католицтво силою захоплювало православні храми,

– окатоличування українців.

4. Нещадна економічна експлуатація селян та міщан.

В 40-х рр. XIV ст. Литовська держава зайняла Білу Русь, Волинь, Чернігівську, Київську і Подільську землі, Середнє Подніпров’я. Приєднавши ці землі, Велике князівство Литовське стало найбільшою у Європі державою, яка простягалася від Балтики до Чорного моря, а 9/10 її населення складали українці та білоруси. Це сприяло тому, що литовці майже розчинилися в слов’янах.

Наслідки литовської експансії:

1. Адміністративні:

– система князівського управління, що існувала до падіння Київської Русі не змінилася,

– династія руських князів Рюриковичів поступилася династії литовським князям Гедиміновичам,

– руські бояри та князі йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду.

2. Побутові: литовці поважали місцеві звичаї, уклад життя населення.

3. Військово-політичні: восени 1362 р. литовсько-руське військо розгромило кількох татарських ханів на р. Сині Води, внаслідок чого Золота Орда втратила контроль над землями колишньої Київської Русі, а отже, вікове монголо-татарське іго на українських землях було знищене.

4. Релігійні: литовці поважали православ’я і не чинили православним утиски.

5. Культурні: користувалися слов’янською мовою та запозичили правову систему.

Наприкінці XIV ст. на слов’янські землі, які були під владою Литви, почала експансію Московська держава. Литовська держава, щоб убезпечити свої землі від військової агресії Москви та татар, а також внаслідок внутрішніх політичних процесів пішла на укладання з Польщею Кревської, Городельської, Люблінської уній (3.1.),остаточним результатом яких стало створення єдиної польсько-литовської держави.

3.1. Унія – тип юридичної угоди між двома рівними суспільними або політичними сторонами, внаслідок якої відбувається їх об’єднання.

Кревська унія (1385 р.) об’єднала Польщу і Литву особою одного монарха – литовського князя Ягайла, що одружився з польською принцесою Ядвігою.

Проте дана Ягайлом обіцянка окатоличити населення Литви викликала протидію численних православних підданих держави на Україні та Білорусії. Опозицію очолив литовський кн. Вітовт. Отже, єдності держави не сталося. Існував лише військовий союз двох держав, які у 1410 році у Грюнвальдській битві розгромили агресивний Тевтонський орден. Значну роль у цій битві зіграли українсько-білоруські воїни.

Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала наступна Городельська унія 1413 р., яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному ґрунті. Ця унія забезпечувала рівні з поляками права тільки окатоличеним мешканцям Литви.

У XV – XVI ст. агресія Московської держави по відношенню до сусідів посилилася. Лівонська війна призвела до втрати Литвою майже третини своєї території, матеріальних та людських ресурсів, а також великих стратегічних пунктів – Смоленська та Полоцька. Великі втрати, епідемії, соціально-економічна нестабільність в державі змусили литовських князів запросити військової допомоги у Польщі за рахунок земельних поступок.

За Люблінською унією (1569 р.), проголошувалася єдина держава – Річ Посполита. За Люблінською унією спільними ставали особа монарха, єдиний сейм (парламент), на якому вирішувалися питання для усієї держави, спільні військові сили, грошова система.

Наслідки Люблінської унії для України:

1. Українські землі підпадали під юрисдикцію Польщі і на них були поширені польські закони, що в єдину мить позбавляло дрібних та середніх землевласників (бояр, лицарів, купців, міщан, селян та навіть православну церкву) прав на власне нерухоме майно, адже в Польщі право на землеволодіння мали лише шляхта та церква. Це змушувало людей полишати своє майно і рушати на незаселені та непідконтрольні польській владі території Дикого поля.

2. Король Польський, одержавши безмежні повноваження, роздавав землі на Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині, Волині польським панам. Великі латифундії поглинали середнє і дрібне землеволодіння переважно українського населення. Селяни були перетворені на рабів, яких грабували, використовували як робочу силу, вбивали. Населення почало втікати від панів на вільні землі Запоріжжя. З іншого боку з’явилися казково багаті польські та українські земельні магнати.

3. Польська шляхта як військовий стан не бажала ділитися привілеями з православними-українцями, які несли військову повинність (бояри, лицарі, панцирні і замкові слуги), а отже, маса людей, що вміла володіти зброєю раптово стала поза законом у Польському королівстві. Це, в свою чергу, стало каталізатором формування українського козацтва, адже для цих людей лишався майже єдиний вихід – йти у козаки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ключові слова та поняття	\|	Генеза українського козацтва, формування його станових ознак

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.