Соціальні і національно-визвольні рухи на Правобережжі та в Західній Україні

Довготривалі польсько-російсько-турецькі змагання за Правобережну Україну кінця XVII початку XVIII ст. були підсумовані Адріанопольським і Карловицьким трактатами 1713 та 1714 рр. У відповідності з ними до Росії разом з Києвом відійшла смуга землі між Трипіллям, Васильковим і Макаровим (всього близько 40 км) та землі, що належали Запорозькій Січі - від Дніпра до Південного Бугу; Туреччина була змушена задовольнятися своїми колишніми надбаннями в Північному Причорномор'ї та Придністров'ї, а до Речі Посполитої повернулися, крім Галичини, Західного Поділля і Волині, також Східне Поділля (Брацлавщина) та Київщина (без самого Києва і приміської смуги, що відійшли до Росії).

Однак взятий керівництвом Речі Посполитої в 1710-х рр. територіальний реванш аж ніяк не означав відродження колишнього впливу Польсько-Литовської держави в Європі. Навпаки, її участь у Північній війні на стороні російського царя спричинила значне військове послаблення та започаткувала тривалу політичну кризу.

Так званий Німий сейм 1717 р., що проходив в оточенні російських військ, без обговорення ухвалив продиктовані Петром І дискримінаційні постанови. Вони, зокрема, передбачали обмеження військової потуги Речі Посполитої всього-на-всього 18-20-тисячами вояків для Корони Польської та 6 тисячами - для Великого князівства Литовського, а також виведення з польських земель саксонських військ (виборний польський король одночасно був і дідичним правителем Саксонії). Зважаючи на той факт, що Росія мала 200-тисячну армію, а невелика за розмірами Пруссія - 100 тисячну, Річ Посполита практично була беззахисною перед загрозою з боку будь-якого сусіда.

Найбільш щільною опіка Польсько-Литовської держави була з боку російської монархії, а також прусського та австрійського дворів. Саме вони відігравали вирішальну роль як при зведенні претендентів на польську корону, так і у визначенні напрямів їхньої політики. За таких умов серед польської еліти рясно проростали корумпованість та безпринципність у лавіруванні між інтересами потужних сусідніх монархій. Непривабливу картину державного життя доповнював непідкріплений реальними можливостями великодержавний гонор щодо власних іноетнічних підданих, яких з метою гарантування лояльності намагались будь-що полонізувати та позбавити власної віри.

Поразка національно-визвольної боротьби на Правобережжі, засвідчена в другій половині 1670-х рр. зреченням гетьмана П. Дорошенка гетьманської булави, серйозним чином позначалася на становищі Православної Церкви в цьому регіоні України. І коли турецька влада, що в останній чверті XVII ст. теж претендувала на правобережні українські землі, загалом індиферентно ставилася до питань віри, то польська шляхта, взявши наприкінці століття врешті-решт політичний реванш, прагнула отримати сатисфакцію і в сфері міжконфесійних взаємин.

Додаткову напругу створювало й те, що центр Київської митрополії, до якої належало православне населення Правобережжя та Галичини, розмішувався на території, що була політично підпорядкована російському царю. З 1686 р., після пере підпорядкування Української Православної Церкви з константинопольського патріарха на московського, політична залежність доповнилася залежністю канонічною. Опіка російської монархії над православним населенням Речі Посполитої перетворювала останнє в очах своїх співгромадян на політично неблагонадійних, зорієнтованих на чужі державні інтереси суб'єктів.

У ситуації наростання релігійної нетерпимості католицького та уніатського кліру й поширення недовіри з боку властей Речі Посполитої до мирян Православної Церкви вже з кінця 1670-х рр. частина вищих православних ієрархів реанімують ідею церковної унії, але такої, яка б не повторила помилок кінця XVI ст. Унійні плани, зокрема, виношують львівський єпископ Йосип Шумлянський та перемишльський - Інокентій Винницький, архімандрити Унівського й Овруцького монастирів Варлаам Шептицький і Сильвестр Тваровський. Саме вони й розпочинають переговори з папським нунцієм щодо умов нового з'єднання християнських Церков. Особисто Шумлянський перейшов на унію 1677 р., а Винницький, Шептицький та Тваровський - 1681 р. Але зробили вони це таємно від своєї пастви, маючи намір оголосити про своє рішення тоді, коли існуватиме можливість переконання духовенства та мирян ввірених їм єпархій та обителів, а також членів церковних братств. Важливою передумовою впровадження нової унії також мало бути реальне, а не фіктивне, як це було в 1596 р., прирівнення в правах католиків і православних.

Масові ж процеси переведення православних єпархій на унію, але не через їх прирівнення в правах з католицькими, а під тиском польської влади розпочинається з 1692 р. Саме тоді унія була проголошена у Перемишльській єпархії. 6 червня 1700 р. було проголошено акт прилучення Львівської єпархії до греко-католицької Церкви. Ще через рік уніатською стала й Луцька єпархія. А в 1708 р. до їх числа приєдналося й одне з найбільш авторитетних православних братств України - Львівське.

Процеси поширення католицьких впливів на Правобережжі та Галичині супроводжуються і тенденціями посилення латинізації Греко-Католицької Церкви. Церква починає дедалі більше спольщуватися у мовному відношенні.

В економічному плані перша половина XVIII ст. в історії Польщі стала часом глибокої затяжної кризи. Занепад було спричинено як значними демографічними втратами від довготривалих війн, так і нестабільністю політичної ситуації в країні, де за першість боролись магнатські угруповання, очолювані родинами Потоцьких і Чарторийських. Вкрай негативно на економічному розвитку позначалася криза монетарної системи, що розпочалася ще з XVII ст. її спричинив випуск величезної кількості мідних шелягів і низької якості срібних монет. Наслідком цього стала небачена раніше девальвація. В економіці запанував хаос торгово-платіжних операцій. У містах в занепад приходило цехове ремесло. Шкоди цеховому виробництву завдавало й існування в містах так званих юри-дик - частин міста, які були приватною власністю магнатів, багатої шляхти чи Римо-Католицької Церкви і населення яких не підлягало міському праву.

Саме у перерахованих вище соціально-економічних і політичних процесах, а також слабкості державної влади Речі Посполитої потрібно шукати витоки гайдамацького та опришківського рухів, що у XVIII ст. стали доволі помітним явищем української історії. Крім того, появі гайдамацького руху сприяла специфіка регіону, що був дуже слабко заселений, мав аморфну королівську адміністрацію та натомість повною мірою відчував на собі свавілля магнатських адміністраторів, управителів маєтків, їх орендарів та суборендарів. Важливим моментом у розгортанні гайдамацького руху була близькість запорожців, адже саме вони привнесли в рух декласованих елементів ознаки певної військової та навіть соціально-політичної організації.

Зважаючи на посилення тиску з боку Римо-Католицької Церкви, що мала підтримку світської влади, гайдамацький рух користувався співчуттям і серед нижчого православного духовенства, православних ченців.

Західноукраїнським аналогом гайдамаки-придніпровця був опришок. Опришківські гурти громадилися в гірському між кордонні Польщі, Волощини та Угорщини, на розташованому між Дністром і Черемошем Покутті. Переховуючись у малодоступних лісових масивах Карпат, опришки здійснювали блискавичні напади на маєтності заможних шляхтичів чи орендарів. Невловимість опришкам забезпечувало як добре знання ними місцевої топографії, так і можливість в разі потреби відійти за кордон, де на суміжних територіях було немало їхніх побратимів.

Як соціальне явище опришківство існувало на західноукраїнських землях впродовж кількох віків, але найширшого розмаху набуло саме в першій половині XVIII ст., на яку випала діяльність найвідомішого опришка за весь час існування руху - уродженця с. Печеніжин Олекси Довбуша.

Посилення соціальної та національно-визвольної боротьби народних мас Правобережної України провокували політична дезінтеграція та громадянське протистояння, що раз по раздавали про себе знати вжитті Речі Посполитої. її послаблення дозволяло сусіднім державам - Росії, Австрії, Пруссії та навіть Франції - активно втручатися у польські внутрішні справи, впливати на їх розвиток як дипломатичними методами, так і військовими акціями. Особливо сприятливими умовами для такого втручання стали часи польського безкоролів'я, що настали після смерті Августа II Сильного на початку 1733 р. На землях Речі Посполитої розгорнулася гостра політична боротьба різних магнатсько-шляхетських угруповань. У цю ворожнечу були втягнуті міщанство та селянство Правобережжя, а також сформовані з них підрозділи надвірного козацтва.

У розпал цієї боротьби командування російських військ, не бажаючи бачити на польському престолі Станіслава Лєщинського, звернулося до надвірного козацтва із закликом виступити проти кандидатури останнього. На Правобережжі ж цей заклик було сприйнято як сигнал готовності російського уряду звільнити регіон від польського панування та приєднати до лівобережного Гетьманату. Ще до цього на правобережних землях почали стихійно гуртуватися загони невдоволених польським режимом українських селян і міщан. Залучення ж до антипольських виступів надвірного козацтва внесло в дії повсталих струмінь організованості та бойового вишколу.

Найбільш енергійно роботу з формування загонів повсталих повів сотник шаргородської надвірної міліції Іван Верлан. Його загін було укомплектовано згідно з козацькими традиціями, він відзначався достатнім ступенем організованості та дисципліни. У полку існувала сувора ієрархічна система, поділ на сотні та десятки, козаки записувалися в спеціальні реєстри, що їх вела сотен на старшина.

За короткий час на початку літа 1734 р. верланівцям вдалося розгромити шляхетські загони на Брацлавшині, захопити місто Умань. 9 червня Верлан проводить переформування свого полку та оголошує похіл на Західну Україну. Прагнучи розширити соціальну базу повстання, повстанський полковник проголошує скасування переважної більшості податків і поборів, залишаючи в силі лише деякі з них, за рахунок яких мала утримуватися повстанська армія. Окремі історичні джерела вказують на те, що на звільнених землях Верлан намагався впровадити систему самоуправління, перебравши на себе широке коло владних повноважень - віл господарських до військово-організаційних. Він намагається залучити до повстання подільську так звану чиншову шляхту, запроваджує практику пожалування окремим шляхтичам, що перейшли на його бік, чинів ротмістрів і поручників. Ватажки повстанців проголошують, що вони діють за наказом російської імператриці Лини Іоаннівни.

Все це сприяло масовому поповненню повстанських загонів за рахунок місцевого селянства та міщанства. Швидко просуваючись на захід, повстанці планували визволити від іноземного поневолення українські землі по Збруч і Случ. їм вдалося оволодіти містом Броди у Руському воєводстві. Повстання охопило ціле Подністров'я, продовжувало поширюватися на Київщині та Волині. Провідники повстанських загонів запорожці Матвій Грива і Медвідь, колишній сотник надвірної міліції князів Четвергинських Сава Чалий, а також Моторний, Скорич та інші взяли під свій контроль Паволоч, Погребище, Тарашу та цілий ряд містечок і сіл. На Правобережжі активно розгортається процес творення органів повстанського самоврядування.

Однак розвинути успіх далі не пощастило. На Правобережжі активізуються каральні операції польських урядових і магнатських військ, допомогу яким надають війська російської імператриці. Спільними зусиллями полк Верлана було розбито. На кінець року частина повстанців була розсіяна в Україні, інша на чолі зі своїм ватажком перейшла на землі, підвладні турецькому султану та російській імператриці.

Щоправда, придушити повстання остаточно польській владі так і не пощастило. Упродовж зими 1734/35 рр. на Запорожжі, в Молдови та Лівобережній Україні триває активна підготовка повсталих до повернення на Правобережжя. Зважаючи на присутність на правобережних українських землях значних військових формувань Речі Посполитої та її союзників, з літа 1735 р. повсталі відмовляються від проведення багатолюдних рейдів, віддаючи перевагу тактиці партизанської боротьби чисельно невеликих загонів.

Тим часом загроза втрати своїх позицій на Правобережжі змушує польських конфедератів примиритися з прибічниками короля Августа III, підтримуваного російсько-саксонськими політичними колами. Укладене за результатами сеймових засідань порозуміння між різними магнатсько-шляхетськими партіями дозволяє польській владі мобілізувати на боротьбу з повстанцями власні сили та заручитися підтримкою сусідніх правителів. Цього разу каральні акції польської армії та магнатських формувань координуються з урядами Росії, Туреччини, Молдови, Кримського ханату.

Наприкінці літа - початку осені 1736 р. польські війська переходять до широкомасштабних каральних акцій. За умов активізації проти учасників повстання військових каральних акцій Речі Посполитої, підтриманих сусідніми правителями, воно поволі затухає. За законами військового часу полонених вішали на місці, часто-густо це робили спеціально на російсько-польському кордоні - на пострах іншим.

Нова хвиля активізації соціальної та національно-визвольної боротьби спостерігається з початком 1750 р. У цей час гайдамацький рух охоплює терени Київського. Браплавського та східної частини Подільського воєводств, масово поповнюється місцевим населенням, що дає підстави говорити про нього, як про нове народне повстання на Правобережжі.

Повстанцям вдалося оволодіти десятками правобережних міст, зокрема Уманню, Вінницею, Летичевом, Корсунем, Паволоччю та ін. Джерела знову вказують на намагання ватажків повсталих надати руху організованого характеру, зокрема, впорядкувати за козацьким взірцем збройні формування, закласти основи самоврядування. Російські інформатори доповідали в Петербург про наявність у повстанців корогв. Доволі відчутними є їх намагання надати своєму руху релігійного звучання - декларуються гасла захисту православ'я, частими стають напади на католицькі та греко-католицькі храми і їх клір. Ватажки повсталих свідомо поширювали чутки про нібито існування спеціального дозволу Коша Війська Запорозького Низового "знищувати шляхту й представників уніатського духовенства". Отримує розповсюдження практика розправ над місцевими євреями-орендарями, з котрими у повсталих найперше асоціювався соціальний визиск та паразитування на їх долі.

Уже під час повстання 1750 р. досить виразними були релігійні мотиви. Ще більш помітною гострота міжконфесійного конфлікту на правобережних українських землях стала з другої половини 1750-х рр. Як уже відзначалося вище, на цей час польська влада, надаючи підтримку католицькій та греко-католицькій церквам, сприяла тому, що на Правобережжі всі православні парафії було обернуто на уніатські. Острівцями традиційної на Правобережжі православної віри залишалися лише декілька монастирів, що чим далі, тим усе більше занепадали.

Енергійну діяльність, спрямовану на захист православної церкви на українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої, з початку 1760-х рр. розгортає настоятель Троїцького Мотронинського монастиря Мелхиседек (Значко-Яворський). Запальні проповіді Мелхиседека, де говорилося про необхідність захисту споконвічної своєї віри, знаходять широкий резонанс серед вірних православної церкви Правобережжя. Тут лунають заклики про поставлення в церквах замість уніатів православних священиків.

Аби надати справі захисту конфесійних прав православних Правобережжя широкого політичного резонансу, настоятель добивається аудієнції в російської імператриці Катерини П, від якої нібито отримує схвалення своїй діяльності. Повернувшись в Україну, Мелхиседек ще з більшою енергією береться за справу оборони православ'я, чим налаштовує проти себе численних супротивників з числа католицького та уніатського духовенства й шляхти. Тим часом заклики духовного лідера призводять до того, що священики 150 парафій оголошують про своє навернення до православ'я.

Відповіддю уніатських церковних кіл і світських влад Речі Посполитої стали репресії над новосхизматиками, як називали вони тих, хто наважився знову повернутися до православ'я. У ході цих репресій 1766 р. уніати таємно захопили отця Мелхиседека та запроторили до в'язниці. Лише дивом вирвавшися з неї, настоятель продовжує своїми гнівними проповідями будити православний люд, щоправда, вже з Лівобережжя, куди він був змушений перебратися від переслідувань своїх опонентів.

Ще більше загострили ситуацію релігійної нетерпимості події, пов'язані із формуванням та діяльністю Барської конфедерації шляхти, проголошеної в лютому 1768 р. на оборону "золотих вольностей шляхетства", порушених втручанням російської влади в польські справи. Виступаючи під гаслами оборони не лише вольностей, а й віри, конфедерати силою зганяли людей до Канева, Чигирина та Сміли й примушували присягати на вірність їх ідеалам. З неприхованою ненавистю члени конфедерації ставилися до православних та особливо "новосхизматиків", погрожуючи їм нещадними розправами. Не обмежуючись лише одними погрозами, конфедерати впродовж весни 1768 р. нападають на православних, виганяють їх священиків з парафій, руйнують церкви та будинки.

Усе це викликає хвилі стихійного протесту. Навесні 1768 р. селяни Правобережжя почали громадитися в загони. Суттєвим поштовхом до організації збройної відсічі став прихід ватаг запорожців. Вони гуртувалися в Чорному лісі, а потім прямували до Лебединського та Мотронинського лісів. Недалеко від Мотронинського монастиря над Холодним Яром гайдамаки заклали Кіш. До кінця квітня тут зібралося до 700 запорожців і близько 300 мешканців Правобережжя. На чолі повстання став запорожець Максим Залізняк, який на козацькій раді був проголошений полковником. Один з ченців сусіднього Мотронинського монастиря відслужив молебен за Божу поміч православним, який пізніша народна традиція назвала обрядом "освячення ножів".

У другій половині травня 1768 р. гайдамаки виступили з Коша і рушили на Правобережжя, започатковуючи одне з найбільших у XVIII ст. народних повстань на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщини.

На марші загони Залізняка оволоділи Жаботином, Медведівкою, Смілою, Корсунем, Богуславом, Каневом, Кам'яним Бродом. За декілька тижнів повстання охопило всю південну Київщину, Брацлавщину, перекинулося на Поділля та навіть Галичину. Шляхта та орендарі кинулись до міст, сподіваючися за їх мурами та під захистом магнатських надвірних військ порятуватися від збуреної народної стихії. Найбільше таких втікачів зібралося в Білій Церкві, Лисянці та особливо в Умані, що була головною резиденцією київського воєводи графа Потоцького та водночас центром уніатства на правобережному Подніпров'ї. Місто було оточене потужними валами та ровами і мало понад тридцять гармат. В'їзд до нього охороняв гарнізон надвірних козаків (2 тисячі осіб), що жили в ньому окремою слободою. Утім сотник надвірної міліції Потоцьких Іван Гонга, на якого покладалася його оборона, перейшов на бік повсталих. Уманська фортеця впала.

Наступні за цим події мали надзвичайно гучний резонанс у Речі Посполитій і досі збуджують неабияку полеміку польських й українських істориків. На допиті, ідо відбувся вже після захоплення Залізняка в полон, він свідчив, що в ході різанини, яка спалахнула в місті, було винищено близько двох тисяч уманців, переважно євреїв й уніатів. Польські ж вчені обраховують число жертв між 12 і 20 тисячами.

Протягом наступних трьох тижнів повстання охоплювало все нові й нові райони Правобережжя. Повстанські загони, керовані Микитою Швачкою, Іваном Бондаренком, Андрієм Журбою, Микитою Москаленком та іншими, поповнювалося новими силами. На звільнених від польської влади та магнатських урядників територіях запроваджували козацьке самоврядування. У сфері соціальних відносин найперше, що проголошували ватажки повстання, так це скасування кріпосницьких порядків. Щодо бачення учасниками повстання його політичних завдань, то тут історики вказують на превалювання у ньому возз'єднавчих прагнень, віри в можливість злуки Правобережжя з Лівобережжям під скіпетром російського православного монарха. Повстанці сліпо перебільшували роль релігійного фактора, вважаючи, що спільність віри стане вирішальним чинником у наданні їм допомоги офіційним Петербургом. Наслідком цих ілюзій стало поширення серед народних мас чуток про існування так званої "Золотої грамоти" Катерини II, якою вона нібито санкціонувала знищення католицької шляхти, орендарів, уніатських і католицьких священиків. Прагнучи надати визвольному руху легітимного характеру, його керівники неодноразово заявляли, що вони діють з дозволу та відома імператриці.

Загалом улітку 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 повстанських загонів. Один з них, очолюваний смілянським сотником Шилом, дізнавшись, що в турецькій частині містечка Балти зібралося багато польської шляхти та євреїв-орендарів, висунув перед начальником турецького гарнізону ультиматум про їх видачу. Коли ж той відмовився його виконувати - напав і захопив місто.

Інцидент міг мати неприємні для Росії міжнародні наслідки, адже запорозькі козаки на той час вважалися підданими російської монархії. Зважаючи на той факт, що російським військам уже вдалося в основному придушити виступ конфедератів, російська влада, боячись, можливо, не стільки міжнародних наслідків балтського інциденту, скільки перекидання гасел соціальної боротьби на Лівобережжя, ухвалила рішення про надання допомоги керівництву Речі Посполитої у придушенні виступу.

20 липня 1768 р. вийшов маніфест Катерини II до населення православної віри, котре проживало на українських землях у складі Польської держави. У ньому наголошувалося на тому, що повстанці "грішать проти законної влади", є "розбійниками, злочинцями та заколотниками спокою", а тому їх потрібно переслідувати та карати. У документі виразно було продемонстровано пріоритетність політичних інтересів Росії над етнічно-релігійними мотивами, і він став програмою дій російських військ і російських владних структур по відношенню до повсталих українців.

Але ще навіть перед тим, на початку липня 1768 р., царські війська під Уманню оточили табір повсталих. Керівництво останніх, наївно сприймаючи православних російських солдат за своїх союзників, не потурбувалося про хоч який би захист та не вчинило жодних спроб для того, аби організувати спротив, як виявилося згодом, зовсім не союзницьким намірам російського генералітету. Внаслідок цього російськими військами в Умані було захоплено понад тисячу гайдамак, у тому числі й Максима Залізняка та Івана Ґонту. Більшість з них як підданих польською короля було передано владі Речі Посполитої, а запорожців та вихілнів з Лівобережжя і Слобожанщини - відвезено до Києва.

Польська влада з розправи над "коліями" вирішила вчинити показову розправу. Особливою жорстокістю та масовістю відзначалися екзекуції, проведені в с. Колій поблизу Житомира та с. Сербах на Подністров'ї (поблизу Могилева, нині Вінницької обл.). У Колні лютою смертю (через четвертування) було страчено й Івана Ґонту.

Покарання царських підданих було значно м'якшим. За вироком військового суду їх нещадно били та розпеченим залізом ставили на обличчях тавро, виривали ніздрі. Усі ці екзекуції провадили прилюдно, причому місця їх показу було обрано таким чином, щоб надати їм найбільшого повчального змісту. Частину повстанців було покарано в прикордонній з Туреччиною Балті (захопленій перед тим гайдамаками Шила), частину -у Василькові, на кордоні з Річчю Посполитою, а шс інших - піл Чорним Лісом та на березі р. Самари, звідки чутки про екзекуції мали донестися на Запорожжя та Гетьманщину.

Після придушення головного вогнища повстання окремі його частини ще тривалий час жевріли на Правобережжі. Зокрема, у другій половині року виступи тривали на Смілянщині, в районі Білої Церкви, Гусятина, Корсуня, Жаботина, Богуслава, Лисинки. У наступні роки гайдамацькі загони діють у Галицькому та Полтавському полках Лівобережжя, на Слобожанщині та Правобережжі. Розділення України кордонами на декілька державних утворень гайдамаки використовують для того, аби в разі потреби шукати порятунку на землях іншої держави. Однак розгром російськими військами в Умані головних сил повстання прирекло його на поразку. Після цього знекровлене Правобережжя було вже не в силах підніматися на масову боротьбу

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ ХVІІ СТ. – У ХVІІІ СТ.	\|	Розвиток української культури, науки та освіти козацької доби

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.041 сек.