Проблема співвідношення цілей і засобів діяльності.

Хоча людська діяльність далеко не завжди складається із вчинків, усе ж саме підхід до неї з точки зору вчинку дає змогу найчіткіше розкрити її власне моральний аспект.

Однією з істотних проблем, які здавна постають у цьому зв’язку, є проблема співвідношення цілей і засобів людської діяльності.

Практична суть цієї проблеми доволі очевидна.

Часто ж доводиться спостерігати, як зло постає не стільки з цілей людини самих по собі, скільки з природи засобів, ужитих для досягнення цих цілей.

Власне етичного характеру проблема співвідношення цілей і засобів набуває тоді, коли виникає питання про доцільність використання засобів, сумнівних саме в моральному відношенні – жорстоких, таких, що принижують гідність людини або порушують інші настанови моралі, які стосуються людського життя та його ціннісного змісту.

Чи має право діяч заради майбутнього очікуваного ним добра допускатися жорстокості, неправди, нехтувати правами людини?

Чи виправдовують сьогоднішню несправедливість пов’язані з нею надії на завтрашнє щастя і благополуччя для всіх?

Або ж, за відомою формулою: чи варта майбутня світова гармонія бодай єдиної сльозинки дитини, яка страждає безвинно?

В історії філософської думки щодо цієї групи питань сформувалися три принципові позиції.

Суть першої з них передає гасло „Ціль виправдовує засоби”, відоме ще з часів пізнього Відродження і контрреформації.

Наведену формулу приписують двом дуже яскравим і неоднозначним особистостям.

По-перше, це вже знайомий нам флорентійський державний діяч, історик і мислитель Никколо Макіавеллі.

Невблаганний політичний прагматизм цієї людини справді, як ми бачили, цілком вкладається в згадану формулу.

Макіавеллі й буквально висловлював дещо подібне.

При цьому Макіавеллі був великим патріотом Італії, прагнув гідного майбутнього для неї.

І все ж слід визнати, що доктрина, яка ґрунтується на принципі „Ціль виправдовує засоби” і часто зберігає назву „макіавелізму”, загалом принесла своєму засновнику недобру славу.

По-друге, зазначене гасло пов’язують з постаттю католицького святого Ігнатія Лойоли (1491-1556), засновника і першого генерала ордену єзуїтів. (Орден „Товариство Ісуса” -1540).

Подібно до Н.Макіавеллі, св. Ігнатій був натхненний величною метою: зміцнення католицької віри й утвердження папського престолу.

Цій меті лицар віри підпорядкував до останку як своє життя, так і всю систему моральних цінностей.

Заради реалізації своєї справи єзуїти вдавалися до моралі, яку самі визначали як „пристосувальну”, а їхні численні критики вважали занадто підступною і вивертливою; до того ж виникали чим далі гостріші сумніви стосовно чистоти самих намірів, що їх переслідував орден у своїй конкретній діяльності.

Самий термін „єзуїтизм” у масовому слововжитку давно вже набув значення узагальненої моральної характеристики.

Так само, як і „макіавелізм”, цей термін вказує на людську підступність, проте з особливим наголосом на внутрішньому, душевно-духовному її аспекті.

В полеміці із зазначеною позицією, згідно з якою ціль виправдовує будь-які засоби, формується альтернативна точка зору, представники якої взагалі заперечують використання жорстоких, сумнівних у моральному відношенні засобів заради яких би то не було цілей.

Яскраве вираження така точка зору знайшла, зокрема, у творчості американського письменника і філософа Г.Торо (1817-1862), який висунув і відстоював принципи „неучасті” й „громадянської непокори”, а також у вченні Льва Толстого (1828-1910) про непротивлення злу насильством.

Злу, як твердив Л.Толстой, можна й треба чинити опір, проте не шляхом насильства; знищити зло злом, за Толстим, неможливо, як неможливо „вогнем загасити вогонь”.

У ХХ ст. ідеї, започатковані Торо і Толстим, продовжували розвивати такі видатні діячі як Махатма Ганді (1869-1948), Мартін Лютер Кінг (1929-1968).

Набравши форми цілісної ідеологічної системи, настанови ненасильства справляють зростаючий вплив як на соціально-політичне життя, так і на загальне співвідношення сучасної людини, сприяють дисонансу між цілями діяльності і засобами їх досягнення.

Викладені підходи, як легко переконатися, зовсім не рівнопорядкові у власне етичному відношенні.

Перший з них є, по суті, виявом аморалізму, другий - моралізму стосовно проблеми цілей і засобів.

В європейській етичній думці формується й третя позиція, пов’язана з усвідомленням конкретної взаємообумовленості цілей і засобів, тобто діалектичного зв’язку між ними.

Згідно з цією точкою зору, що знайшла своє теоретичне обґрунтування в діалектичній філософії Г.В.Гегеля, мета не виправдовує, а визначає засоби.

До яких засобів ми змушені вдатися, залежить від того, яку саме мету ми перед собою поставили, тому за характером перших можна – принаймі до певної міри – судити й про останню.

Чітке розуміння цієї обставини викриває хибність поширених уявлень про „високі” й „світлі” цілі, які буцімто вимагають кривавих і низьких засобів:

якщо для досягнення поставленої мети ми мусимо вдаватися до підступів і жорстокості, то це означає, що й сама ця мета, наймовірніше, не є такою вже бездоганною.

В свою чергу, засоби також по-своєму визначають характер мети.

Тому навіть якщо люди обирають справді високу й благородну мету, але засоби її досягнення перебувають у розбіжності з цими її позитивними якостями – завжди існує ризик викривлення, деформації даної мети або й підміни її чимось принципово іншим:

у такому випадку з’являється привід говорити про те, що хтось зрадив свою мету, занапастив своє покликання тощо.

Суттєва обмеженість розглянутої позиції пов’язана з тим, що в ній по суті не закладено чіткої моральної нормативності: визначеність засобів ціллю можна з однаковими підставами використовувати як аргумент і для засудження певної цілі, і для виправдання засобів, що їй відповідають.

Таким чином, ми бачимо, що жодна з окреслених трьох основних позицій у розумінні співвідношення цілей і засобів людської діяльності не позбавлена певних більших або менших вад, а разом з тим і не втратила на сьогоднішній день своєї актуальності.

За таких умов справа полягає не стільки у виробленні на їхній основі якоїсь четвертої, „єдино досконалої” й всеохоплюючої точки зору, скільки в тому, щоб в етичному обговоренні кожного окремого випадку, котрий на те заслуговує, розумні аргументи, висловлені з будь-якої із цих позицій (або і з якоїсь іншої), могли бути осмислено сприйняті й ураховані.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вчинок як першоелемент моральної діяльності.	\|	Предмет естетики. Проблема термінології.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.