• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

КОНТРОЛЬ І ОЦІНКА ДІЯЛЬНОСТІ.

ТЕМА 7

План.

1. СКЛАД ВИТРАТ ПІДРОЗДІЛІВ І ПОРЯДОК ЇХ ПЛАНУВАННЯ.

2. ФОРМУВАННЯ КОШТОРИСІВ ПІДРОЗДІЛІВ.

3. ПЛАНУВАННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ.

6.1. СКЛАД ВИТРАТ ПІДРОЗДІЛІВ І ПОРЯДОК ЇХ ПЛАНУВАННЯ.

Будь-яка діяльність, у тому числі й виробнича, потребує за­трат ресурсів. Затрати ресурсів підприємства у грошовому виразі для досягнення певної мети – це операційні витрати. Як відомо, витра­ти бувають інвестиційні (разові) і поточні. Інвестиційні витрати, чи просто інвестиції, спрямовуються на створення чи купівлю дохідних активів або соціальних благ. Ці особливі витрати роз­глядаються окремо.

Поточні виробничі та пов'язані з виробництвом витрати є ци­клічними або безперервними. Вони повторюються з кожним цик­лом виготовлення продукту (основні матеріали, технологічна енергія, зарплата виробничих робітників і тощо) або потрібні постійно для управління і підтримання виробничої системи в ста­ні готовності (зарплата управлінського персоналу, орендна плата, амортизація основних засобів та ін.). Поточні витрати (далі – витрати) формують собівартість продукції і таким чином безпо­середньо впливають на величину прибутку – головний показник діяльності підприємства. На рівні підрозділів внутрішньої коопе­рації, що є центрами витрат і не формують власного прибутку, витрати є основним показником ефективності їх діяльності (у зі­ставленні з обсягом виготовленої продукції чи виконаної роботи).

Ураховуючи важливість рівня витрат для виробничої та іншої діяльності, їх формуванням слід управляти, у тому числі плану­вати за місцями, видами і носіями.

Планування витрат за .місцями здійснюється для контролю за їх формуванням та для організації відповідальності за досягнутий рівень витрачання через порівняння фактичної і планової вели­чин. Цей аспект планування витрат стосується безпосередньо підрозділів підприємства, які з точки зору центрального апарату управління підприємством є концентрованими місцями витрат і центрами відповідальності за їх рівень.

Планування витрат за їх видати, тобто однорідними економі­чними елементами, показує ресурсний аспект витрат, що має ва­жливе значення для аналізу собівартості продукції і виявлення резервів її зниження. До однорідних видів виплат (економічних елементів) належать матеріальні витрати, заробітна плата, відра­хування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування на відшкодування зносу основних засобів, амортизаційні відраху­вання на відшкодування зносу нематеріальних активів, інші ви­трати. Це загальна номенклатура елементів витрат, властива всім рівням управління на підприємстві. В окремих підрозділах у їх складі є певна специфіка. Так, у більшості підрозділів відсутній такий елемент, як амортизація нематеріальних активів, до складу витрат внутрішньокоопераційних виробничих підрозділів вводи­ться додатковий елемент – послуги власних підрозділів (ремон­тного, інструментального, транспортного цехів тощо).

Планування витрат за носіями дає змогу визначити собівар­тість окремих видів продукції підрозділів, що є необхідною умо­вою організації внутрішньоекономічних відносин між ними, ви­значення рентабельності виробів підприємства й обґрунтування його цінової політики.

Оскільки при плануванні йдеться про витрати у майбутньому періоді, тобто очікувані витрати, їх величина є певною мірою ймовірною, хоча й обчисленою на обґрунтованій нормативній ба­зі. Ряд чинників обумовлює відхилення фактичного рівня витрат від запланованого. Це зміни в обсязі виробництва, цінах на ре­сурси, інші не передбачені в плані чинники впливу на виробни­чий процес. Такі відхилення докладно аналізуються і є підставою для прийняття відповідних управлінських рішень.

При плануванні витрат підрозділів важливе значення має їх розподіл на прямі й непрямі, змінні та постійні. Такий поділ здійс­нюється стосовно виготовлюваної продукції.

Прямі витрати без­посередньо обчислюються на одиницю продукції (калькуляційну одиницю), тобто об'єкт їх формування – певний вид продукції.

Непрямі витрати не мають безпосереднього зв'язку з конкретним виробом або такий зв'язок установити досить важко (наприклад, витрати на виробничу електроенергію, амортизаційні відрахування на устаткування та ін.). Їх об'єктом формування є місце витрат або, точніше, певний підрозділ як центр відповідальності.

Поділ витрат на змінні та постійні обумовлений реакцією їх загальної величини на зміну обсягу виробництва (ділову актив­ність).

Змінні витрати залежать від обсягу виробництва, і їх за­гальна величина змінюється внаслідок зміни останнього.

Постій­ні витрати в межах даної виробничої та організаційної структу­ри не залежать від обсягу виробництва.

Такий поділ витрат сто­совно кожного підрозділу і підприємства в цілому дає змогу складати гнучкі кошториси щодо різних варіантів обсягу продукції. Оперативно перераховувати планові витрати на фактичній обсяг продукції при оцінці діяльності підрозділів, аналізувати за­лежність прибутку від операційної активності підприємства.

У зарубіжній практиці поширений ще поділ витрат на основні та накладні. До основних відносять витрати, безпосередньо пов'язані з технологічним процесом. Це насамперед витрати на сировину, основні матеріали, зарплату виробничих робітників. тобто прямі витрати. Складом цих основних витрат в більшості випадків і обмежуються. Але є ще витрати, які за їх сутністю теж можна віднести до основних, однак цього не роблять для спро­щення зазначеного поділу, бо вони належать до непрямих (витра­ти на технологічний інструмент, електроенергію для приведення в дію машин і устаткування та ін.).

До накладних належать витрати на обслуговування виробни­чого процесу й управління, їх поділяють на виробничі та невиро­бничі накладні витрати.

Виробничі накладні витрати – це витрати виробничих підроз­ділів, які не мають безпосереднього зв'язку з виробничим процесом, а пов'язані лише з його обслуговуванням і створенням для нього необхідних умов (амортизаційні відрахування з вартості виробни­чих основних фондів, орендна плата, утримання апарату управління підрозділу тощо). Як уже зазначалось, для спрощення цього поділу сюди відносять непрямі витрати виробничого призначення, які за своєю сутністю належать до основних. За звичним для наших під­приємств поділом витрат за калькуляційним призначенням до на­кладних витрат цеху з деякими корективами можна віднести витра­ти на експлуатацію машин і устаткування та витрати на організацію й управління виробництвом (загальновиробничі витрати).

До невиробничих накладних витрат належать витрати на утримання центрального апарату управління підприємством (ад­міністративні витрати), загальнозаводську виробничу інфрастру­ктуру, комерційні та деякі інші витрати. Приблизно їм відпові­дають загальногосподарські та позавиробничі витрати за традиційною вітчизняною номенклатурою витрат. Згідно з таким поділом витрат собівартість продукції підрозділу рівня цеху на­зивають виробничою собівартістю, яка містить основні (прямі) і виробничі накладні витрати. Ці термінологічні та класифікаційні особливості щодо витрат слід мати на увазі при роботі з зарубіж­ною літературою. Вони враховуються також новими положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку в Україні.

Склад витрат, що плануються підрозділу, залежить від специ­фіки його діяльності й місця у структурі підприємства.

6.2. ФОРМУВАННЯ КОШТОРИСІВ ПІДРОЗДІЛІВ.

Основною формою планування витрат підрозділів як центрів відповідальності є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює всі витрати підрозділу на виробництво продукції (надання по­слуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим циклом виготовлення про­дукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої продукції за певний період, як правило, збігаються. Якщо виробничий цикл тривалий і змінюються залишки незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду, такої відповідності немає.

Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції, як ор­ганізуюча, контролююча і стимулююча. Організуюча функція ко­шторису полягає в тому, що, маючи встановлену планову величи­ну витрат, працівник, відповідальний за їх рівень, намагається дотримуватись чинного регламенту і норм використання ресурсів. Кошториси підрозділів дають змогу контролювати роботу праців­ників, відповідальних за рівень витрат. Це здійснюється порівнян­ням фактичних витрат з плановими, передбаченими в кошторисах. Відхилення аналізуються, що є основою для реалізації стимулюю­чої функції щодо працівників, які впливають на величину витрат і відповідають за неї. Стимулювання здійснюється через відповідальність за необґрунтовані витрати і заохочення в їх зниженні.

Кошторис складають на основі виробничої програми підрозді­лу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ре­сурси. Структурно він може будуватися за статтями й елемента­ми витрат.

Кожний із цих аспектів побудови кошторису має свої позити­вні сторони і призначення. Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загальновиробничими витратами), а також калькуляціями на окремі вироби підро­зділу. Побудова його за елементами витрат показує їх ресурсну структуру, матеріале-, зарплато- і капіталомісткість виробництва і, що важливо, дає змогу чіткіше ув'язати витрати підрозділу (цеху) в цілому з витратами його структурних одиниць (дільниць, робочих місць), оскільки останнім плануються лише окремі їх елементи. На практиці для центрів відповідальності високого рі­вня домінує постатейна структура кошторисів.

Матеріали (за вирахуванням відходів).До статті заносяться витрати на матеріали, що утворюють основу виготовлюваної продукції (основні матеріали), а також на матеріали допоміжною призначення (допоміжні матеріали), які можна прямо віднести на окремі вироби (кріпильні матеріали, фарби, формувальні матері­али, хімікати для гальванічного покриття та ін.). Витрати обчис­люються на основі встановлених норм, цін на матеріали і вироб­ничої програми. Крім ціни придбання матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати заготівель­ним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи.

Куповані вироби й напівфабрикати.Купованими вважаються вироби, що купуються для укомплектування виготовлюваної про­дукції і потребують витрат на їх установку чи складання (двигуни, різні прилади, механізми тощо). Куповані напівфабрикати – це вироби, які додатково обробляються на підприємстві (штампуван­ня, відливки деталей, поковки та ін.). Сюди ще можуть зарахову­ватися виробничі послуги сторонніх підприємств, які стосуються конкретних виробів і можуть бути прямо па них віднесені.

Витрати за цією статтею обчислюються аналогічно витратам на матеріали згідно з нормами і цінами з урахуванням транспорт­но-заготівельних витрат. Вартість виробничих послуг сторонніх підприємств визначається за договірною ціною на виконані роботи.

Слід мати на увазі, що за напівфабрикатного методу обліку, що відповідає умовам внутрішніх ринкових відносин, матеріальні витрати доповнюються ще однією статтею аналогічного зміс­ту – напівфабрикати власного виробництва підприємства. Ви­трати за цією статтею обчислюються за встановленими внутрішніми цінами.

Паливо та енергія на технологічні потреби.До статті вклю­чають витрати палива та енергії на безпосереднє виконання тех­нологічних процесів: палива для плавильних агрегатів у ливар­них цехах, нагріву металу в прокатних, ковальських цехах; ви­пробувань виробів, передбачених технологічним процесом (тур­бін, двигунів та ін.); електроенергії для електропечей, електрохі­мічних, гальванічних процесів, сушіння тощо.

Витрати на паливо та енергію технологічного призначення об­числюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами ви­трат і встановленими цінами (тарифів). Коли ці витрати займають незначну частку в загальних витратах або коли відсутня належна нормативна база, їх включають у кошторис загальновиробничих витрат як витрати на утримання й експлуатацію машин та устатку­вання, переводячи таким чином у категорію непрямих витрат.

Основна заробітна плата виробничих робітників.Стаття включає оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виго­товленням основної продукції. Вона складається з відрядної та почасової заробітної плати згідно з установленими розцінками та тарифними ставками (посадовими окладами).

Додаткова заробітна плата виробничих робітників.До неї належать додаткові виплати понад установлені норми за трудові успіхи (премії), особливі умови праці (наприклад, у нічний час), за відпустки та інші доплати, передбачені законом та трудовою угодою. Планова величина цих виплат обчислюється згідно з пе­редбаченими умовами оплати праці в плановому періоді, а у разі їх відносної стабільності – у відсотках від основної заробітної плати за даними звітного періоду.

Відрахування на соціальні заходи.Вони охоплюють відра­хування в Пенсійний фонд і фонди соціального страхування та сприяння зайнятості. Обчислюється їх сума у встановлених від­сотках від заробітної плати (основної і додаткової) виробничих робітників.

Загальновиробничі витрати.Зазначені витрати узагальнюю­ться в окремому кошторисі, який складається на рік з поквар­тальним розподілом. Сюди входять різноманітні непрямі витрати, які з огляду на їх функціональне призначення поділяються на дві групи: перша – витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, друга – витрати на організацію й управління ви­робництвом.

Витрати на утримання й експлуатацію машин та устатку­ванняохоплюють широке коло витрат, необхідних для роботи устаткування в режимі виробничого процесу, а також для підтри­мання його в стані готовності до експлуатації. До них належать:

• Амортизаційні відрахування на реновацію машин і устатку­вання, поліпшення та відновлення їх експлуатаційних параметрів. Під машинами й устаткуванням розуміють усе технологічне устат­кування, транспортні засоби, закріплені за даним підрозділом, а також пристрої та інструмент технологічного призначення, що належать до основних засобів. Амортизаційні відрахування обчи­слюються за певним методом амортизації (лінійним, нелінійним, прискореним) згідно з установленим оптимальним терміном служ­би машин і устаткування. Амортизаційні відрахування належать до постійних витрат.

• Витрати на експлуатацію устаткування. Вони містять різні витрати, у тому числі витрати на електроенергію для приведення в дію машин, стиснуте повітря, пару, воду, мастила, охолоджу­вальні рідини, оплату праці обслуговуючого персоналу (наладчи­ків, слюсарів, ремонтників, електриків та ін.) тощо. Обчислення планової величини цих витрат методично не складне, але щодо витрат на енергію і допоміжні матеріали проблематичним є вста­новлення відповідних норм витрат, їх потрібно дуже багато, а то­чність їх невисока внаслідок впливу низки чинників, які важко передбачити. Тому на практиці за умов стабільного завантаження устаткування і незмінності його складу здебільшого визначають планову величину цих витрат, виходячи із фактичного їх рівня за минулий період. Доцільнішим і універсальнішим є метод устано­влення планових експлуатаційних витрат на основі досвідно-статистичних норм витрат на 1000 машино-годин роботи устат­кування.

За своїм змістом усі ці витрати є змінними.

• Витрати на оплату праці обслуговуючого персоналу з відра­хуваннями на соціальні заходи визначаються згідно з установле­ними формами зарплати (переважно почасової) аналогічно ви­тратам на оплату праці виробничих робітників. У більшості випадків ці витрати належать до постійних.

• Витрати на внутрішнє переміщення вантажів. До них нале­жать витрати на утримання та експлуатацію власних і залучених транспортних засобів, які не є органічною частиною технологіч­ної системи машин (автомобілі, авто- і електрокари та ін.), а та­кож оплата праці (з відповідними відрахуваннями) робітників, що зайняті на цих процесах. У разі належного завантаження транспортних засобів ці витрати є змінними, але, як правило, не пропорційними.

• Витрати на ремонт устаткування і транспортних засобів. Ці витрати обчислюються ремонтною службою і відносяться на да­ну статтю згідно з установленим порядком їх відшкодування. Останній може бути різним з огляду на різні види ремонту зале­жно від їх складності та вартості з урахуванням ступеня рівномі­рності виконання ремонтних робіт. Так, частина ремонтів (пере­дусім капітальний ремонт) може фінансуватись за рахунок амортизаційних відрахувань. Інший варіант – усі витрати на ре­монт відносять на собівартість продукції періоду. Але в цьому випадку можливі різкі коливання собівартість продукції по ка­лендарних періодах у зв'язку з нерівномірними ремонтними роботами. Цей недолік можна усунути, відносячи значні разові ре­монтні витрати на собівартість продукції як витрати майбутніх періодів. І нарешті, фінансування всіх видів ремонтів може здій­снюватись із так званого ремонтного фонду, що утворюється під­приємством за рахунок рівномірних відрахувань згідно з установленим процентом до вартості основних засобів. Кожний з цих методів має свої позитивні й негативні сторони і тією чи іншою мірою в Україні вже застосовувався. Очевидно, підприємство по­винно мати право самостійно обирати метод відшкодування ви­трат на ремонт устаткування та інших основних фондів. Норма­тивні матеріали щодо цих питань опрацьовуються.

• Витрати на швидкозношуваний інструмент і пристосування. Сюди входить вартість інструменту і пристосувань, термін служ­би яких до одного року. Крім цього, передбачаються витрати на заточування та ремонт інструменту. Витрати визначаються за ме­тодикою, що розглядається при вивченні виробничої інфраструк­тури підприємства. Зазначені витрати належать до змінних.

• Інші витрати, які пов'язані з утриманням та експлуатацією устаткування, але не передбачені в попередніх статтях: послуги сторонніх організацій, консультації з експлуатації устаткування, орендна плата за лізинг устаткування (у випадку оперативного лізингу).

Другою частиною кошторису загальновиробничих витрат є витрати на організацію та управління виробництвом.Склад цих витрат значною мірою залежить від економічного статусу підрозділу. Для підрозділу рівня цеху, діяльність якого обмежує­ться внутрішніми відносинами, до таких витрат належать:

• витрати на управління виробництвом, що включають опла­ту праці управлінського персоналу з відрахуваннями на соці­альні заходи, а також витрати на інформаційне забезпечення уп­равління;

• витрати на службові відрядження, що стосуються роботи да­ного підрозділу, у межах установлених норм;

• амортизаційні відрахування від балансової вартості основ­них засобів підрозділу, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі та його транспортному обслуговуванні (будівлі, споруди, інвентар, офісне устаткування тощо). Ці об'єк­ти амортизації мають, як правило, загальновиробниче призна­чення і створюють належні умови для здійснення операційної діяльності;

• некапітальні витрати на удосконалення технології та орга­нізації виробництва, підвищення якості продукції. Це такі ви­трати, як оплата праці інженерів, що зайняті відповідними робо­тами, вартість потрібних матеріалів, оплата послуг сторонніх організацій;

• витрати на обслуговування виробництва, у тому числі оплата праці з відповідними відрахуваннями обслуговуючого персоналу (контролерів, складських робітників, прибиральників та ін.), ви­трати на охорону праці та техніку безпеки (на спецодяг, спецхарчування, інструктаж, захисні пристрої тощо);

• витрати на утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю (опалення, освітлення, прибирання, поточний ремонт та ін.).

• витрати на швидкозношуваний інвентар;

• витрати на пожежну і сторожову охорону (оплата праці від­повідних працівників, вартість матеріалів і послуг сторонніх ор­ганізацій та ін.);

• страхові платежі зі страхування майна, окремих категорій працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою для здоров'я тощо;

Є інші витрати загальновиробничого призначення: орендна плата за орендовані будівлі та приміщення, вартість матеріа­лів, витрачених при випробуванні робітників на відповідність певній кваліфікації, утрати від простоїв, недостач матеріали (у звіті) та ін.

Витрати за всіма статтями цієї частини кошторису обчислюю­ться в такому самого порядку, як і витрати на утримання й експ­луатацію машин та устаткування. За кожною статтею підсумо­вуються поелементні витрати з додаванням вартості послуг інших підрозділів і сторонніх організацій. Окремі елементи ви­трат обчислюються на основі відповідних специфікацій, норма­тивів і лімітів, установлених відділами і службами центрального апарату управління (заводоуправління).

Оскільки зазначені витрати в межах даної виробничої і орга­нізаційної структури є постійними й досить стабільними у часі, то на практиці їх планова величина здебільшого визначається певним коригуванням фактичного рівня за минулий (звітний) період.

Втрати від браку.Ця стаття витрат планується тільки в тих виробництвах, де за досягнутого рівня технології та якості матеріалів неможливо забезпечити стопроцентну відповідність продукції встановленим технічним вимогам, тобто брак невід­воротний. Допустимі втрати від браку обґрунтовуються за цих умов на основі досвіду й установлюються у відсотках від вироб­ничих (цехових) витрат. Фактичні втрати від браку обчислюю­ться так:

Вб⁼ Сбв + Сб₃ – С_к, (6.5)

де Вб – втрати від браку, грн.;

Co в – собівартість внутрішнього остаточного браку, грн.;

Сб.з – собівартість зовнішнього остаточного браку, грн.; С_к – компенсації втрат від браку, грн.

Собівартість внутрішнього браку обчислюється за виробни­чою (цеховою), а зовнішньою (у споживачів) – за повною собі­вартістю. Компенсації втрат від браку включають виручку від продажу бракованої продукції (за зниженою ціною), стягнення з винуватців браку і постачальників недоброякісних матеріалів, напівфабрикатів, комплектувальних виробів.

Слід мати на увазі, що втрати від браку повністю відносять на готові вироби (кінцеву продукцію) в тому плановому (звітному) періоді, в якому вони були виявлені. У собівартість незавершено­го виробництва вони не включаються.

6.3. ПЛАНУВАННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ.

При плануванні собівартості слід розрізняти собівартість окре­мих виробів (калькуляції) і собівартість загальною обсягу готової (кінцевої) продукції. Якуже зазначалося, у підрозділах з корот­ким виробничим циклом і стабільними залишками (запасами) не­завершеного виробництва виробнича (цехова) собівартість гото­вої продукції збігається з кошторисом. В інших випадках, особливо коли запуск і випуск виробів у межах планового періо­ду кількісно різняться та змінюються залишки незавершеного ви­робництва на його початок і кінець, собівартість продукції відрі­зняється від кошторисних витрат. Отже, загальна собівартість

Собівартість залишків незавершеного виробництва на початок планового періоду береться за фактичними (очікуваними) дани­ми, на кінець – розраховується з урахуванням специфіки певно­го типу виробництва. В одиничному і дрібносерійному виробни­цтві собівартість незавершеного виробництва за окремими замов­леннями на кінець планового періоду можна обчислити на основі ступеня їх планової готовності. В інших типах виробництва такі обчислення здійснюються у разі потреби коригування фактичної величини незавершеного виробництва або при зміні обсягу випу­ску продукції. При цьому враховується середньоденний випуск продукції за виробничою собівартістю, середня тривалість виро­бничого циклу і коефіцієнт зростання витрат (середня готовність незавершеного виробництва). Ця методика розглядається в інших дисциплінах (економіка підприємства, фінанси) при визначенні величини оборотного капіталу підприємства.

Планування собівартості окремих виробів займає особливе мі­сце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для об­ґрунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо.

Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби, їх засто­сування залежить від ряду обставин, передусім від широти но­менклатури виготовлюваної продукції. За умов однопродуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Одно продуктове виробництво може мати два різновиди:

* весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);

*продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потре­бують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо).

Витрати на збут відносяться не на собівартість продукції, а на розрахунковий (плановий, звітний) період, то прибуток, ви­значений за формулою (6.13), у світовій практиці, а з 2000 р. і в Україні, називають валовим. Щоб одержати реальний (операцій­ний) прибуток підприємства, від загального валового прибутку (суми прибутків підрозділів), треба відняти зазначені витрати пе­ріоду.

Коли ціни на продукцію підрозділів ринкові, а собівартість її охоплює всі витрати, як виробничі, так і адміністративні та збу­тові (калькулювання за повними витратами), тоді прибуток, об­числений за формулою (6.13), ареальним операційним прибут­ком підприємства. У цьому разі при калькулюванні між підроз­ділами розподіляються адміністративні та збутові витрати, які згодом відносять на собівартість виробів пропорційно певній базі аналогічно розподілу загальновиробничих витрат.

У випадку, коли прибуток підрозділів формується на основі внутрішніх технологічних і коопераційних передач їх продукції за трансфертними (планово-розрахунковими) цінами, він не є ре­альною величиною. Оскільки передача продукції із підрозділу в підрозділ не є реальним актом купівлі-продажу, то й прибуток, який нібито утворюється при цьому, є показником умовним. Він відіграє суто стимулюючу роль. Тому сума прибутків підрозділів за цих умов не відображає величини прибутку підприємства чи якоїсь його конкретної частини.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність між поточними та інвестиційними витратами?

2. Для чого потрібно планувати витрати за їх місцями, видами і носіями?

3. Які витрати підрозділів відносять до прямих, а які до непрямих?

4. Розмежуйте витрати підрозділу на змінні та постійні.

5. У чому сутність поділу витрат на основні та накладні? Пояс­ніть поділ накладних витрат на виробничі й невиробничі.

6. Які показники витрат обчислюються при ціануванні?

7. Поясніть порядок розроблення плану витрат підрозділу.

8. Чим відрізняються методи напівфабрикатного і безнапівфабрикатного формування витрат підрозділів? Дайте їх оцінку і визначте сфери застосування.

9. Що таке кошторис підрозділу та які його функції?

10. Поясніть склад витрат кошторису цеху.

11. Як обчислюються планові витрати на матеріали при складанні кошторису?

12. Як обчислюються витрати на куповані вироби й напівфабрикипш, паливо та енергію на технологічні потреби?

13. Поясніть обчислення планових витрат на оплату праці та від­рахування на соціальні заходи.

14. Що являє собою кошторис загальновиробничих витрат і яка йо­го структура?

15. Як визначаються планові витрати на утримання й експлуатацію .машин та устаткування?

16. Дайте характеристику витрат на організацію й управління виробництвом цеху і методики обчислення їх планової величини.

17. Що таке втрати від браку, як визначається їх величина і за яких умов вони плануються?

18. Коли собівартість готової (кінцевої) продукції і кошторис під­розділу збігаються і за яких умов такої відповідності немає?

19. Поясніть методику обчислення собівартості продукції підрозділу.

20. Для чого обчислюються планові калькуляції на продукцію підроз­ділів?

21. Як обчислюється собівартість одиниці продукції в однопродуктовому виробництві?

22. У чому специфіка і проблема калькулювання в багатопродуктовому виробництві?

23. Поясніть методику обчислення планових прямих витрат при калькулюванні.

24. Які можливі бази розподілу загальновиробничих витрат при калькулюванні?

25. У чому полягають позитивні й негативні сторони методики розподілу витрат на утримання й експлуатацію машин та устатку­вання пропорційно основній заробітній платі виробничих робітників?

26. З'ясуйте сутність і позитивні сторони методу розподілу ви­трат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на основі собівартості машино-години його роботи.

27. Як визначається величина прибутку в підрозділах, що є центра­ми прибутку?

Читайте також:

1. II. Мотивація навчальної діяльності. Визначення теми і мети уроку
2. III. Контроль знань
3. III. КОНТРОЛЬ і УПРАВЛІННЯ РЕКЛАМУВАННЯМ
4. IV. Оцінка вигідності залучення короткотермінових кредитів
5. POS -Інтелект - відеоконтроль касових операцій
6. VII Контроль постачальника
7. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
8. Аксіоми безпеки життєдіяльності.
9. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
10. Актуальність і завдання курсу безпека життєдіяльності. 1.1. Проблема безпеки людини в сучасних умовах.
11. Акустичний контроль приміщень через засоби телефонного зв'язку
12. Аналіз виявлених проблем і їхня оцінка

Переглядів: 473