• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Репортаж-розслідування. Специфіка жанру

Що таке сучасне розслідування? Французькі фахівці тлумачать його таким чином: “Розслідування – найскладніший журналістський жанр, який об’єднує в собі елементи інтерв’ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розслідування – захопити читача унікальною ситуацією і потім пояснити її сенс” [27, 35].

Інша дефініція звучить так: “Розслідування – це складний жанр журналістики, який має на меті не стільки поставити проблему, але й щось довести, розкрити якусь таємницю, з'ясувати істину. Робота над розслідуванням вимагає від журналіста мобілізації всіх його професійних здібностей, ґрунтовного аналізу проблеми, пошуку конкретних доказів” [88, 5].

Визначення доволі розлоге, трохи незрозуміле і таке, що саме собі суперечить. Не вдаючись до прискіпливого аналізу дефініцій закордонних фахівців-журналістикознавців, спробуємо дати своє визначення жанру.

На нашу думку, репортаж-розслідування – складний жанр з яскраво виявленими репортажними елементами і неодмінною часткою аналітики, в якому репортер або група журналістів, ставить собі за мету з’ясувати незрозумілий, часом кричущий факт соціальної дійсності. Репортаж-розслідування являє собою потенційну небезпеку для особи, яка його ініціює.

Розмір репортажу-розслідування залежить як від теми, що за неї береться репортер або група репортерів, так і від обсягу самого видання. Для професійної підготовки репортерів, які готуються до роботи в жанрі репортажу-розслідування, слід створити необхідні умови [17, 10–12].

Аналізуючи подібну практику підготовки репортерів в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, автор даного дослідження визначив, що підготовка репортерів для роботи у жанрі репортаж-розслідування має специфічні характеристики, що залежать від багатьох умов, але формуються вже з першого курсу під час практичних занять в Інституті журналістики. Особливістю цього професійного навчання є творче поєднання теорії і практики вже з перших навчальних завдань.

Репортери, які мають працювати у жанрі репортажу-розслідування, визначаються самим викладачем певною мірою інтуїтивно, на основі власних вражень та попередніх психофізіологічних характеристик, отриманих під час співбесіди.

За короткий термін, таким чином, треба визначити: чи пристане студент або студентка на пропозицію працювати в складному й небезпечному жанрі, чи краще запропонувати молодій людині шукати себе в аналітиці, художньо-публіцистичних жанрах тощо.

Під час занять з дисципліни “Репортерська праця” досвідчені викладачі Інституту журналістики починають з відпрацювання власне прак­тичних навичок створення будь-якого репортажу.

Так, автор наукової розробки впродовж кількох практичних занять відпрацьовує так званий “гачок”: першу фразу, що має привернути увагу читача. Далі йдеться про те, що динамізація розповіді в репортажі-розслідуванні досягається введенням у структуру тек­сту інтерв’ю. Але коли фрагмент інтерв’ю зі свідком події, поданий на початку розповіді, має засвідчити достовірність того, що відбувається, то такий самий фрагмент, поданий вже у другій частині репортажу-розслідування, має містити в собі “бекграунд”, по­рівняльні характеристики. З урахуванням національ­ного менталітету, бажано ввести у текст репортажу-розслідування елементи аналітики, цифрові дані, тоді весь матеріал справляє враження ґрунтовної розроб­ки.

Отже, практичні заняття з репортажу-розслідування не­одмінно включають теми інших дисциплін: професій­ної етики, психології та журналістської творчості; сту­дентам треба дати уявлення про аналітичні жанри, ознайомити з різновидами “нової журналістики” і т.д.

Проблема “постановки пера” в репортажі-розслідуванні має вирішуватися лише в комплексі всіх, без винятку, дисциплін, що вивчаються в Інституті журналістики. Адже, приміром, пишучи про економічні розслі­дування, не можна обійтися без знань бодай основ еко­номіки; розгортаючи літературне розслідування, треба мати уявлення про сучасне літературознавство; пишу­чи репортаж-розслідування на кримінальну тематику, необхідно володіти специфічними знаннями в галузі юрисдикції.

Тому перед викладачем постає диле­ма: готувати репортерів у жанрі репортажу-розслідуван­ня емпірично, чекаючи, поки вони набудуть професійного і теоретичного досвіду, чи, починаючи з молод­ших курсів, обирати кожному індивідуально вузьку спеціалізацію, що має далі визначити його професійні уподобання.

Окреме питання у журналістському розслідуванні – неадекватна реакція на матеріал у різних верств населення, державних службовців, бізнесменів і т. ін. Про це слід наголошувати на практичних заняттях, до цього треба повсякчас готувати майбутніх репортерів.

Навчання репортерів включає в себе часові компонен­ти. Кожне, окремо взяте завдання (початок, закінчен­ня репортажу, підготовка бліцінтерв’ю) фіксується в часовому проміжку. Так, за досвідом роботи, на першу фразу студентам молодших курсів відводиться від п'ятнадцяти до двадцяти хвилин. Підготовка бліцінтерв’ю, що включає два-три питання, також регла­ментується десятьма хвилинами. Практика засвідчує, що такі часові межі досить швидко стають звичними, а під час виробничої практики в сучасних ЗМІ да­ють неоціненну користь при підготовці матеріалів.

Окремим моментом слід виділити обговорення практичних робіт студентів, які вирішили присвятити себе репортажу-розслідуванню. Проводяться вони не тільки за активною участю самого студентського зага­лу, а й із залученням професійних журналістів та фахівців з відповідної проблеми.

Оцінка виставляється читачем, і студен­ти, які встигли опублікувати репортажі-розслідування, діляться на практичних заняттях досвідом роботи з читацькими листами і реакцією відповідних адмініст­ративних або державних установ на той чи інший ма­теріал.

Репортер, який готується працювати в жанрі роз­слідування, має віртуозно володіти персональним ком­п'ютером, записувати фактаж на ходу, керувати автомобілем та знати бодай основи англійської. Всі ці чинники теж враховуються під час практичних завдань.

Особливе значення приділяється визначенню “ме­тод маски” і його практичній реалізації під час підго­товки критичних матеріалів. Тут головним чинником стає досвід індивідуальної роботи самого викладача, який на конкретних прикладах має застерегти студентів від надмірного використання “методу маски”, наголо­шуючи на моральних аспектах методів збирання фак­тажу.

Як відомо, “метод маски” існує у двох варіантах. Перший – коли журналіст буквально змінює зов­нішність (досвід німецького репортера Гюнтера Вальрафа). Другий варіант “методу маски” – коли журналіст збирає фактаж, удаючи з себе представника будь-якої соціальної групи населення чи професії: від пересічно­го обивателя на політичному мітингу до асистента в групі представників адміністративних органів, лабо­ранта в лікарняній установі тощо.

Тому важливим і надзвичайно цікавим у практич­них заняттях з “методу маски” є процес перевтілення студентів у представників інших соціальних груп і прошарків. Це так само актуально, як відпрацювання двох видів псевдоніма: постійного та одноразового з тим, щоб із метою дотримання особистої безпеки, вбе­регти журналіста від негативних наслідків публікації критичного матеріалу.

Процес підготовки студентів, які працю­ватимуть у жанрі репортажу-розслідування, включає в себе й елемент лицедійства у суто професійному аспекті цього терміна.

Особливе значення під час підготовки репортерів надається забезпеченню індивідуальної безпеки молодих журналістів. Йдеться про ознайомлення сту­дентів із системою “пулів”, а також зразками євро­пейських страхових полісів на випадок нещастя чи професійної травми. Нагадаємо, що один раз на п'ять років найбільше інформаційне агентство світу Ассошіейтед Пресс збирає під Лондоном своїх репортерів, аби ознайомити їх із новітніми методами виживання журналістів у локальних конфліктах, під час екстре­мальних ситуацій тощо.

Ця методика універсальна і стає в пригоді під час підготовки майбутніх репортерів і в Інституті журналістики Київського націо­нального університету імені Тараса Шевченка.

Головним чинником, що примушує молодь працювати в жанрі репортажу-розслідування, є суто людські якості: честолюбство, бажання досягти успі­ху в журналістській кар'єрі, ризикнути заради солідно­го гонорару.

Не заохочувати дух суперництва, боротьби та кон­куренції серед студентів – отже, не готувати їх до практичної журналістської діяльності в умовах реальної, безкомпромісної, часом дуже жорстокої конку­ренції. Тому сама стилістика ведення занять передба­чає безапеляційну оцінку кожної індивідуальної робо­ти, незалежно від того, за яких умов її було виконано.

Практика засвідчує, що саме така стилістика прак­тичних робіт найоптимальніша і дає користь. Більше того, студенти, які вже відчули “смак” боротьби за інформацію, не бажають, щоб до них висувалися інші, пом'якшені вимоги.

Результати практичних занять даються взнаки вже після п'яти–шести місяців. Студенти виходять на виробничу практику і, маючи певні навички ре­портера, який працює в жанрі розслідування, одразу виділяються серед інших працівників творчого колек­тиву, їм дають особливі завдання, що потребують не­гайної реакції преси. Підготовлені студентами-практикантами репортажі-розслідування одразу потрапляють на шпальти газет та журналів, сюжети по­казують по телебаченню.

Своїм прикладом студенти заохочують своїх това­ришів, студентів молодших курсів, які йдуть у спеціалізовані групи, де готують репортерів.

Разом з “методом маски”, що дуже ефективний при написанні репортажів-розслідувань, сучасні журналісти активно використовують метод “журналіст змінює професію”. Оскільки системний підхід до вивчення цієї проблеми відсутній, українські журналісти змушені дізнаватися про специфіку методу з публікацій зарубіжної періодики і поодиноких розвідок у науковій літературі [18, 27–30].

В Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка започатковано ознайомлення студентів з основами цього методу в межах програми підготовки до роботи в жанрі репортажу-розслідування.

Під час лекційних і практичних занять з’ясовується, що метод “журналіст змінює професію” є одним із найефективніших засобів збирання інформації в сучасному світі. Водночас він є і більш небезпечним методом роботи. Тому дуже важливо знати правила роботи й поведінки під час проведення репортерського пошуку, максимально врахувавши застережні заходи особистої безпеки кожного.

Специфічний метод збирання фактажу, який називають “журналіст змінює про­фесію”, відомий давно. В історії радянської журналістики хрестоматійними були при­клади специфічної роботи Лариси Рейснер, Михайла Кольцова та ін. Коли не брати до уваги спрощено-вульгаризований підхід до специфіки подібного методу на зразок: відома письменниця працювала три дні й написала глобальний нарис про проблеми заводу, то слід зазначити – в умо­вах радянської школи журналістики метод був розроблений ґрунтовно. Але цьому сприяли не стільки науковці, скільки журналісти-практики: від Володи­мира Гіляровського до Артема Боровика включно.

Однак, незалежно від суспільно-економічної формації, сприятливих чи неспри­ятливих для творчості умов, у методі “журналіст змінює професію” спрацьовує феномен, який можна визначити як фатальний.

Подекуди, змінивши професію, журналісти (як правило, це люди, які прагнуть поєднувати роботу в газеті, журналі з літературною творчістю) настільки заглиблюються у роман­тику нової професії, що просто фізично не мо­жуть її позбутися, раз по раз повертаючись до пережитого, намагаються повторити “ефект присутності”.

Ситуативно найповніше подібний стан речей виявляється під час воєнних дій. В. Гіляровський був на турецькому фронті, В. Катаєв брав участь у Першій світовій війні, К. Симонов, Е. Ґемінґвей – у Другій світовій, А. Боровик – в афганському конфлікті. Список живих і мерт­вих колег поповнюється в новому тисячолітті. Вочевидь, саме війна так наркотизувала і без того наелектризовану психіку репортерів, що вони при кожній нагоді прагнуть за будь-яку ціну потрапити під кулі знову.

Репортер Артем Боровик написав свою зна­мениту книжку “Встретимся у трех журавлей” на афганській війні. Коли її в англійському пе­рекладі прочитав лауреат Нобелівської премії Грехем Грім, то надіслав телеграму автору: “Це вже – не журналістика. Це – література”.

Найвище визнання для репортера Артема Боровика. Проте засновник медіахолдингу “Совершенно секретно” на цьому не зупинився і помандрував на іншу війну – на цей раз че­ченську. З точки зору видавця, цей вчинок можна вважати безглуздим, але дія є логічною з точки зору репортера, який пе­рейнявся фразою “журналіст змінює про­фесію”.

Про ці та інші випадки, що підтверджують ефективність збирання фактажу даним мето­дом, майбутні жур­налісти – студенти другого курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка дізнаються під час лекцій з курсу “Інформаційні жанри”. Різні ас­пекти цього методу обговорюються на прак­тичних заняттях з курсів “Психологія жур­налістської творчості” та “Журналістська етика” – на старших курсах. Особливу увагу методуприділяють усі, без винятку, викладачі Інституту журналістики під час практичних занять з курсу “Репортерська праця”.

Надто дискусійними в таких умовах лишаються питання етики і журналістської етики зокрема. “Спроби сучасної філософії розібратися в питаннях моралі не дають позитивного результату. Зберігши лише фрагменти міркувань, властивих минулому і вписаних у свій час в осмислений соціальний контекст, сучасний розгляд питань моралі звівся до нескінченних дебатів, у яких протилежні точки зору по суті навіть і не досліджуються” [77, 49].

Особливого значення для репортера набуває нині комп'ютерна техніка:

“Сучасний фахівець фактично має під ру­кою інформаційне джерело у вигляді банків да­них, де інформація є малодискретною (малорозірваною) у просторі й часі, доступною за­вдяки інформаційним мережам у будь-якому куточку земної кулі; аналітичний пристрій, який допомагає фахівцю приймати рішення; діагностичний пристрій, здатний контролюва­ти ситуацію щодо взаємодії фахівця з техно­логічним об'єктом і коригувати дії фахівця; кібернетичний пристрій, що здатен керувати діями фахівця через систему інтерфейсних пристроїв (динамік, принтер, монітор, телефон тощо)” [75, 25].

Вільний ринок, демократизація і, певною мірою, дегуманізація суспільних відносин роз­ширили діапазон професії, що може вибирати сучасний журналіст, прагнучи якнайповніше зібрати фактаж.

Зрозуміло, що даний метод, як і “метод мас­ки”, – надзвичайно ефективний не тільки для написання репортерських матеріалів, а й ма­теріалів аналітичної та художньо-публіцистичної групи жанрів. Тому під час практичних занять до кожного студента в групі потрібен індивідуальний підхід. Дуже спрощено він полягає у формулю­ванні двох запитань: “Якою професією ви заціка­вилися, ознайомившись з вищезгаданим методом?”, “Чи є у вас шанси працювати саме за цим фахом?”

Практика викладання дисциплін спеці­алізації в Інституті журналістики свідчить: будь-який новий жанр, будь-який метод, будь-яку новацію в цілому студент опановує з треть­ого разу. Себто: за умови потужної теоретич­ної підготовки, ознайомлення з творчістю ви­датних представників даного жанру — студент самостійно приступає до написання інфор­маційної замітки, репортажу, кореспонденції.

Статистика парадоксальна: незалежно від курсу (а отже, і професійного досвіду) – кожна новація стає більш-менш зрозумілою; матеріал більш-менш задовольняє викладача з третього разу.

Працювати в стилі “журналіст змінює про­фесію” автор наукової розвідки рекомендує студентам з другого курсу, коли починається теоретичне опанування проблеми. Через брак професійного і життєвого досвіду студенти зазвичай прагнуть попрацювати дрібними торгівцями, комівояжерами, навіть – макле­рами і брокерами.

Результати не так ефективні, як емоційні. Кожна розповідь студента чи студентки під час практичних занять супроводжується бурх­ливим обговоренням, яке спонукає, зрештою, і до власних експериментів.

Жанру “репортаж-розслідування” приділяється значна увага як у країнах, де відбулися певні демократичні зміни, але порушень принципів свободи і рівноправності надзвичайно багато (Гюнтер Вальраф у Німеччині), так і в країнах, що виникли на території нинішнього СНД (Російська Федерація). Досить відомим завдяки серіалу “Бандитський Петербург” став образ російського журналіста, який самостійно веде розслідування. “Художній образ надихнув на створення цілої мережі агентств журналістських розслідувань на території колишнього Радянського Союзу. Як посібник їм послужила книжка А. Константинова “Журналистское расследование” [49]. Цей посібник, написаний трохи у спрощеному агітаційному стилі, був розроблений на основі курсу лекцій, прочитаних А. Константиновим і його колегами у 1998 році на факультеті журналістики Санкт-Петербурзького університету. “Лекції студентам припали до душі, інтерес вони викликали величезний”, – зазначає у передмові декан факультету журналістики університету [49, 8].

Книга А. Константинова є першою спробою у пострадянській журналістиці творчо узагальнити і професійно проаналізувати результати більш як десятирічного функціонування Агентства журналістських розслідувань (АЖУР), що виникло на базі однієї із санкт-петербурзьких молодіжних газет [49, 11]. Книга, що багато в чому має прагматичний характер, насичена практичними рекомендаціями, повністю відповідає концепції колишнього редактора-розпорядника газети “Ньюс дей” Роберта Гріна, який після уотергейтського скандалу дав таке визначення журналістському розслідуванню: “... матеріал, що ґрунтується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації воліли б залишити в таємниці” [91, 12].

Слід зазначити, що англійське слово investigation має в українській мові два значення: розслідування і дослідження. Тому сам термін “інвестигаційна журналістика”, про яку йшлося вище, досить двозначно трактується як в Україні, так і в західному журналістикознавстві. Дефініцію “журналістське розслідування” варто розглядати в багатьох аспектах, не обмежуючи її суворими рамками єдиного визначення. Західні фахівці навіть жартують, стверджуючи, що журналістське розслідування скидається на порнографію: ніхто не може дати їй визначення, проте кожний легко розпізнає, коли побачить [91, 13].

Більш академічно ставиться до журналістського розслідування професорка М. Шишкіна із Санкт-Петербурга, яка вважає, що “методика журналістського розслідування по-різному сприймається у суспільстві. Вона викликає відторгнення і звинувачення з боку представників влади і структур, які покликані забезпечувати дотримання закону. Інші ж бачать у журналісті і розслідуванні, яке він проводить в єдиний спосіб – вирішити проблему і добитися правди. І справедливо чинять автори книги (“Журналістське розслідування”), коли ведуть мову про головні пріоритети журналістських професій, серед яких не полювання на злочинця, а інформування суспільства про об’єктивний стан справ, озвучення фактів утиску наших прав” [49, 8].

Останнім часом у журналістикознавчих школах точиться запальна дискусія: яким власне жанром вважати розслідування? За одними ознаками, репортажний елемент, що домінує в стилістиці твору, явно тяжіє в бік інформаційного блоку. З іншого боку, репортаж-розслідування немислимий без аналітики, її складових компонентів: зіставлення, аналізу, паралелей тощо.

“Французька система журналістських жанрів відносить розслідування до інформаційних жанрів, оскільки його завдання якомога об’єктивніше дати роз’яснення подій або явищ” [27, 36].

Російські дослідники М. Кім, В. Ученова про жанр розслідування згадують більше в теоретичному плані, іноді поєднуючи власне жанр і методи журналістської роботи. У ґрунтовній праці М. Кіма, коли йдеться про групи інформаційних та аналітичних жанрів, розслідування як таке не згадується взагалі [46, 297–307].

Навпаки, дослідники Німецької школи схильні зараховувати розслідування, незважаючи на сильний репортажний елемент, до аналітики або журналістського дослідження, користуючись їх термінологічним апаратом [12, 131–137].

Очевидно, істина лежить десь посередині й не можна вважати розслідування якимось специфічним “завершенням підсистеми жанрів, до якої входить факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для агентства, звіт, репортаж, інтерв’ю” [27, 36].

Репортаж-розслідування – синкретичний жанр, в якому домінує дія, динаміка розвитку сюжету, що приваблює читача гострою фабулою, небезпекою, яка чатує на репортера, розкриттям певної загадки в кінці журналістського твору.

Репортаж-розслідування вимагає залучення великої кількості джерел: офіційних, неофіційних, усних, письмових... Присутність репортера на місці події бажана, але за певних умов (подія вже трапилася) репортер може побувати на місці постфактум. Аналіз фактів, що лежать в основі репортажу-розслідування, не можна проводити в моралізаторському стилі й, навпаки, посилатися на показання свідків, наводити велику кількість цифр. Все має бути врівноважено і саме репортажний елемент, репортажна динаміка не дозволяють читачу ні на мить послабити увагу до сприйняття тексту.

Автор наукової роботи схильний зараховувати репортаж-розслідування до групи інформаційних жанрів з тим, що в будь-якому репортажному розслідуванні об’єктивно присутні аналітичниі елементи, кількість і якість яких визначаються професіоналізмом самого репортера.

Репортаж має свою специфіку розвитку і на прикладі репортажу-розслідування переконуємося, що його жанроутворення і жанрозміна не припиняються із постійним розвитком практичної журналістики. Та все ж існують певні канони, правила, характерні для репортажу як жанру. Шведський автор Ерік Фіхтеліус розширив ці закони, екстраполюючи їх на всю журналістику взагалі. Його “Десять заповідей журналістики” широко відомі на теренах колишнього Радянського Союзу завдяки перекладу на російську [95].

... У цей же рік, незалежно від шведського журналіста, автор наукової роботи розробив власні правила для репортера, які також назвав “заповідями”, вибравши найоптимальнішу, на його погляд, дефініцію.

Тринадцять заповідей репорте­ра були складені в результаті аналізу професійного доробку найвидатніших у світі журналістів і літераторів: Е. Ґемінґвея, В. Гіляровського, К. Симонова, М. Кольцова та багатьох інших. Внесено певні корективи з урахуванням са­ме слов'янського менталітету. Стислі поради жур­налістам, викладені у формі заповідей, були над­руковані в міжнародному підручнику [21, 407–430].

Отож, наведемо заповіді, які розглядаються під час лекцій в Інституті журналістики, а потім відпрацьовуються на практичних заняттях стосовно до реаль­них ситуацій.

1. Перший крок – за тобою. Другий – за редак­тором. Пам'ятай, що редакторів багато.

Студентам наочно демонструється, як слід нав'язувати свій матеріал, тему, рубрику редакторові видання. Далі пояснюється необхідність цього: “Коли редактор дає вам тему, у вас вибору вже не залишається”.

Якщо виникають творчі суперечки, розбіж­ності в політичних чи якихось інших поглядах, існує можливість вибору між виданнями (редакто­рами).

2. Отримавши завдання – усвідом, зрозумій його правильно. Далі керуйся принципом класика англійської літератури Джозефа Конрада: “Роби або помри!”.

Студентам пояснюється необхідність адекватного тлумачення поставленого керівницт­вом завдання. Усвідомити поставлену мету – означає наполовину зробити матеріал: чинник по­вного взаєморозуміння у ланці редактор-репортер – чи не найголовніший.

Романтична історія Джозефа Конрада (псев­донім польського письменника Конрада Валевського), який вивчив у дев'ятнадцять років англій­ську мову, а в двадцять сім став класиком бри­танської літератури, – наочний приклад для честолюбних студентів, які прагнуть досягти успіху в житті та творчості.

3. Принцип “дзеркала”.

Перед виконанням завдання, неодмінно переконайся, чи відповідає твоє відображення у дзеркалі такому зовнішньому вигляду і виразу обличчя, що має викликати довіру? Часу на умовляння респондента у тебе не буде, ти – репортер.

Розгляд цієї заповіді починається з цитати з по­вісті М. Гоголя “Мертві душі”, в якій йдеться про те, як Чичиков, збираючись відрекомендуватися місце­вому дворянству, ледве не годину провів біля дзеркала, підбираючи відповідний вираз обличчя і стиль вітання (для начальства, дам, поміщиків і т. ін.). Студентам слід нагадати, що, на відміну від аналіти­ка, репортеру відводяться лічені хвилини, аби пе­реконати респондента дати необхідну інфор­мацію. Часу для лестощів, обхідних шляхів, дов­готривалих розвідок немає, інформація застаріє.

4. Диктофон, перекидний блокнот (для записів під час дороги, пішохідної прогулянки, в екстремальній ситу­ації), дві ручки.

Четверте правило коментарів не потребує, хіба що на іспиті вимагається від майбутніх жур­налістів наочно продемонструвати весь інстру­ментарій справжнього репортера.

5. Будь настирним, але не нахабним!

Окремі жаргонізми – суть специфіки журналістської професії. На конкретних прикладах демонструється вміння бути настирним, для дівчат – еле­гантно-наполегливими. Висловлюються категоричні застереження щодо нахабства, оскільки така дія викликає протидію і нахабі інформацію просто не дадуть.

6. “Деталь – це талант” (І. Тургенєв). “Подроби­ця – це Бог” (Вольтер). “Диявол у подробиці” (Італійська комедія масок).

Наголошується, що суть усіх цих афо­ризмів і крилатих висловів однозначна. Хто не лише зрозумів, а й зумів втілити їх у життя – стає не тільки журналістом, а й літератором.

7. Зумій миттю завоювати симпатію співроз­мовника. Твоя зброя – доброзичливість, комплі­мент, елегантні лестощі.

Йдеться про індивідуальний підхід до кожного респондента. Особливо велике значення нада­ється першому компліменту при знайомстві з ре­спондентом, вмінню підтримувати доброзичливу бесіду. Певна кількість практичних занять з курсу “Репортерська праця” відводиться саме відпрацюванню цієї заповіді у ділових іграх, мо­делюванню стандартних чи нестандартних ситу­ацій.

8. Не метушись. “Поспішай повільно” (лат.).

Афористичність всіх заповідей передбачає за­своєння теорії у вигляді яскравих історій-образів, що інформаційним відбитком лишаються в па­м'яті слухача. Походження латинської приказки “Поспішай повільно” пов’язане з історією Пунічних війн, з римським полко­водцем Кунктатором (“повільним” – лат.) і його пе­ремогою над Ганнібалом. “Кунктатор пе­реміг Ганнібала своєю повільною поспішністю” – такий висновок цієї заповіді. Тому студенти мають пере­могти опір матеріалу і невдячних обставин саме завдяки цій розважливій тактиці?!

9. “Він бреше, як свідок” (з юридичної практики). Намагайся перевірити всі, без винятку, факти.

На конкретних прикладах з’ясовується, чо­му звичайна людина розгублюється в екстремальній ситуації. Тому слід залучати якомога більше джерел для об’єктивного аналізу події, що трапилася.

10. Остання твоя дія: по-новому, в присут­ності респондента ще раз перевірити всі факти.

Не варто соромитися запропонувати самому герою за­писати в твій блокнот необхідні прізвища, імена, назви, насамперед, коли йдеться про назви іншою мовою.

11. Репортаж як пісня. Останню не можна пере­рвати. Репортаж пишеться або одразу, поки не згасли асоціації, не потьмяніли спогади, або ніколи.

Цьому теоретичному положенню передує ґрун­товний ілюстративний ряд, звернення до індивідуальної творчості студентів (“Чи писали ви бодай раз у житті вірш? Коли писали, то маєте знати, що вірш вирішується на хвилі емоційного піднесення. Так само – і репортаж”).

12. Читач запам'ятовує першу і останню фрази.

13. А тепер – молись, щоб твій матеріал поба­чив світ, і чекай нового завдання. Ти –репортер.

Надруковані вперше у 1991 році “тринадцять заповідей репортера” згодом конкретизувалися, були більш ґрунтовно розробленими у ряді авторських наукових публікацій [19, 5–8]. Проте незмінним залишився трохи піднесено-емоційний стиль заповідей, що, як було перевірено на практиці, адекватно сприймався студентською аудиторією.

Читайте також:

1. Види влади. Специфіка політичної влади
2. Визначення педагогічного спілкування, його специфіка. Структура педагогічного спілкування (етапи).
3. Генеза та функціональне призначення жанру
4. Естетичне виховання та його специфіка, методи та засоби
5. Етапи й особливості розвитку інтеграційних процесів у Північній Америці. Мета, склад, специфіка взаємовідносин у НАФТА.
6. Етносоціологія: предмет вивчення, специфіка
7. Жанрово-тематична специфіка літератури латинською мовою
8. Загальна специфіка нового культурного етапу
9. Загальна специфіка розвитку школярів у підлітковому та юнацькому віці
10. Зміна форм і специфікація прав власності у процесі приватизації.
11. ІМІДЖ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ ТА СПЕЦИФІКА ЙОГО ФОРМУВАННЯ
12. Історія жанру драми

Переглядів: 2970