Жанрово-тематична специфіка літератури латинською мовою

Тривалий час латиною послугувалися як міжнародною мовою церкви, вищої адміністрації, освіти й частково літератури. Пам’ятки цієї писемності справили значний вплив на зародження та розвиток нових європейських літератур.

У світській літературілатинською мовою певною мірою продовжено традиції класичного античного періоду. Серед авторів слід відзначити Аніція Манлія Северина Боеція (близько 480–525 рр.), Беда Високоповажного (672–735 рр.), Ісидора Севільського (близько 570–636 рр.), Альдхельма (640–709 рр.) та ін.

Переважна більшість авторів раннього Середньовіччя прагнули фіксувати історичні події, діяння визначних осіб, незвичайні явища дійсності. Твори «Історія готів» Іордана, «Історія франків» Григорія Турського, «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного, «Історія датчан» Саксона Граматика та ін. характеризуються правдивим відображення духу епохи, суспільства, побуту. Проте окремі історичні деталі передано крізь призму індивідуальної свідомості, іноді порушено хронологічну послідовність подій, уведено в тексти перекази героїчних пісень та усних поетичних сказань.

Виходячи з потреб суспільства, Северин Боецій доклав «зусиль до створення писаних латиною підручників та енциклопедій, у яких систематизовано античні знання з арифметики, музики, геометрії та астрономії. Так, до підручника з арифметики він додав учення Піфагора про числа; наголошував, що весь світ збудований на єдиних засадах гармонії, яку можна порівняти з гармонією в музиці. Новаторство Боеція полягало в тому, що на перший план він висував систематичність, наголошуючи, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напрямку мислення, дотримання в розумовій діяльності суворої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. За підручниками Боеція навчались у школах та університетах протягом усього Середньовіччя, а не знати їх вважалось ганебним» [30, с. 102].

Перший в Європі енциклопедичний словник під назвою «Етимології» (або «Начала») укладено Ісидором Севільським. Праця викликала досить неоднозначні оцінки представників науки, оскільки автор, керуючись переважно етимологією слова, досить вільно трактував поняття з астрономії, географії, математики тощо.

До безперечних досягнень світської літератури слід віднести й військово-медичний трактат Беда Високоповажного; унікальну збірку документів, ділового й дипломатичного листування Флавія Кассіодора «Варії»; близько ста написаних у поетичній формі загадок Альдхельма.

Напротивагу світській, у клерикальній літературі раннього Середньовіччя християнські традиції домінували над античними. Якщо провідними ідеями античної філософії були заклики змінити життя, звільнити особистість від страждань, здійнятися самій людині над певними обставинами, то соціальна утопія християнства ґрунтувалася «на надії, що кожний член суспільства зможе й захоче своєю сумирністю і всепрощенням, своєю аскезою спокутувати свої і загальні гріхи.

Природно, мистецтво може відвернути людину від цієї мети. За словами Іоанна Златоуста, бідняк, подивившись блискучу виставу, де йому демонструють жіночу красу в оправі всіх аксесуарів заможного і вишуканого життя, роз'ятрює душу і з відразою повертається до свого буття, його дружина здається йому після того особливо бридкою, потворною, його діти – надто галасливими, його дім – убогим. Церква наполягала на тому, що мистецтво має бути морально-виховним, даючи насолоду, воно повинне благотворно впливати на людську душу. Якщо для цього треба відмовитися від певних красивостей, спростити техніку мистецтва – тим краще. До того ж, розруха, яка охопила на переході від античності до середньовіччя весь світ греко-римської цивілізації – варваризований Захід більше, ніж візантійський Схід, мимоволі змушувала спрощувати та економити засоби. Коли Августин у перших книгах трактату «Про місто Боже» таврує видовище, за його нападками стоїть образ пограбованого варварами Риму: як римські біженці, котрі втратили батьківщину, ще здатні гаяти час і розтринькувати останні кошти на бої гладіаторів» [15, с. 129].

Твори клерикальної літератури мали переважно анонімний характер. Серед небагатьох збережених імен творців варто назвати теософа Августина Аврелія, автора трактату «Про град Божий», релігійної автобіографії «Сповідь». Клерикальна література була важливою складовою в динаміці середньовічного культурного процесу, оскільки відтворювала не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї «єресі», які проникали через низове духовенство.

Твори, у яких розроблено біблійні сюжети, житія святих, легенди, видіння репрезентують літературу традиціоналістського типу, що базувалася на обмеженому наборі образних, ідеологічних, композиційних та інших структур. При розгляді жанрових форм клерикальної літератури передусім необхідно враховувати їх позалітературне, прикладне призначення: панегіричне, морально- чи релігійно-сентенційне, декларативне.

Клерикальні жанри представлено:

♦ літургійними творами, які розраховано на ритуальне вживання в межах християнської громади (гімни, секвенції, тропи, літургійна драма тощо);

♦ дидактичними творами, що мають релігійно-повчальний зміст (алегоричні поезії, зерцала, видіння та ін.).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сучасні соціально-психологічні ідеї	\|	Поняття та правові ознаки нормотворчого провадження.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.