Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Виникнення куртуазної літератури.

Значним явищем середньовічної культури є ри­царська література, розквіт якої припадає на XII— XIII ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, в XII ст. остаточно оформлюється класова свідо­мість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє «претензії на монопольне володіння «благородст­вом» як у прямому, так і в найширшому значенні цього слова... Це поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освяченого церквою «рицарства» — спільності всіх благород­них воїнів, рівних між собою. Рицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову нерівність. Воно також сприяло різкому відокремленню феодалів від «неблагородних», тобто від усього іншого населення» .

Рицарство становило своєрідну військово-фео­дальну організацію зі своїми законами та ідеалами станової честі та доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для представників феодаль­ного класу і відбувалось в обстановці урочистої церемонії. Рицарські заповіді закликали бути хо­робрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабих та скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері «зрадницьких убивств, отру­єнь, підступних інтриг і всіляких підлот, які тільки можна собі уявити, всього того, що крилося за поетичним ім'ям рицарства...».

Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабі­зованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширен­ню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, з досяг­неннями їхньої науки, філософії, поезії. Але голов­ною причиною є економічна стабілізація, культурний вибух XII ст. Це час піднесення європейських міст, які стають центром світської освіти і вільно­думства. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема до античної спад­щини— творів Арістотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін. Все це вело до послаб­лення церковно-релігійного впливу та поглиблення процесу секуляризації (звільнення від впливу церкви) європейської культури.

На цей час певною мірою змінюється спосіб жит­тя рицарства та його станові ідеали. Рицарський «кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначити поняттям «куртуазія»(фр.чемнрий. вічливий, галантний). Ключовими за­садами куртуазії стають доблесть, радість, помір­ність (тобто почуття міри, гармонія). Таким чином, ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хороб­рим, стійким у захисті честі, щедрим, а й вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття. Життя у феодальному середовищі ставало все пишнішим і красивішим. При дворах і в замках збиралось вишукане товариство, час минав у світських розвагах. Тут створювалась нова рафінована культура, підтримувалися вишукані манери, витончений побут. Поряд з колишніми розвагами — полюванням, воїн­ськими вправами — широко культивується захоп­лення музикою, літературою; стає модним меценат­ство. Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість проблемами інтимного пла­ну. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама повинна була люб'язністю, вишуканістю манер, красою приваблювати достойне товариство в свій дім і робити його центром куртуазії і вишуканості. Виникає культ «Прекрасної Дами» — складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні под­виги, влаштовуються турніри. Любов до неї, краса її та чесноти оспівуються у віршах.

З'являється тип мандрівного рицаря, який, шу­каючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. Так, австрійський рицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустріч­них рицарів на бій на честь своєї дами. Свої подви­ги він описав у поемі з декларативною назвою — «Служіння Дамі».

Часто таким мандруючим рицарем був неімущий рицар-однощитник, особливо схильний до всякого роду авантюр у надії знайти багатство та становище в суспільстві. Саме в цьому оточенні йшло вербування хрестоносців — «спасителів гробу гос­поднього», «рицарів» розбою та пограбування мусульманських країн.

Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі пройнялися такою мо­раллю. Війни та наскоки, як і колись, були стихією рицарства. У повсякденні зберігалися домостроїв­ські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі рицарст­ва сприяла пом'якшенню звичаїв і розвитку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі попереднього середньовіч­ного стану, пройнятого релігійним аскетизмом та законами війни і розбою.

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання фран­цузів. Особливості рицарського життя відбилися в рицарській (або куртуазній) літературі, яка розви­валась у формах лірики та роману.

2.Лірика трубадурів і труверів. Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у Провансі, на межі XI—XII ст. Завдяки вигідному географічному положенню (перехрестя морських шляхів між романською Європою і Сходом) у Провансі здавна існу­вали сприятливі умови для розвитку економіки і культури. З римських часів на цих землях зберіга­лися культурні традиції, пізніше Прованс став провідником арабо-іспанської культури, в якій відбилися досягнення грецької і східних цивілізацій. Ранній розквіт міст, їхня незалежність сприяли роз­витку вільнодумства і світської освіти. Тут рано виник феодалізм; швидкий ріст виробничих сил у Каролінгську епоху сприяв висуненню Прованса в XI ст. в центр європейського розвитку. Багата і розвинена феодальна аристократія жадібно вби­рала нові віяння, цінила освіту, мистецтво, витон­ченість. Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові рицарські морально-етичні цін­ності любові, культ «Прекрасної Дами». Прованс став і батьківщиною поезії нового напряму.

Провансальські поети називались трубадурами (прованс. Знаходити, вишукувати). Їхня творчість (як і поезія скальдів) — це усвідом­лений творчий процес. Вони цілеспрямовано праг­нули досягти професійної майстерності і оригіналь­ного стилю. Змагаючись між собою, поети наполег­ливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією. Не випадково в їхньому постійному вжит­ку немало слів типу «кувати», «опрацьовувати», «тесати» та ін. «Гну я слово і стругаю //ради звуч­ності і ладу//, вздовж скоблю і впоперек// перш ніж слово стане піснею»,— підкреслює трубадур Арнаут Данієль. Найбільш вимогливі з поетів вважали не гідним для себе вживати вже відому метрику чи мелодію, тому вони витончувалися у пошуках ори­гінальних строфічних форм, нових рим та ін.

На цю особливість звернув увагу О. С. Пушкін: «Поезія прокинулась під небом Південної Франції — рима відізвалась у романській мові; ця нова при­краса вірша... мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишуку­вали для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми...» .

У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. Так, на ранньому етапі був створений «темний стиль». Першими його представниками ста­ли трубадури-аристократи, які хотіли бути зрозу­мілими тільки у вузькому колі придворної еліти, естетично підготовленої до сприймання куртуазної концепції в ускладненій поетичній формі. Пізніше утверджується «ясний стиль». Поети цієї манери розуміли, що справжня цінність твору — в його доступності для всіх, їхня творчість звернена вже до широкої аудиторії. Трубадури, на відміну від жонглерів, намагалися закріпити своє авторство. До нас дійшло близько 2540 пісень і 460 імен трубадурів (з них — 30 жі­нок) . Трубадури були люди різного суспільного ста­новища: від королів, знатних феодалів до купців, ремісників, духовенства. Вони часто служили при дворах, виконуючи обов'язки секретарів та рад­ників при особі сеньйора, впливали на політичне життя.

Як і вся середньовічна література, лірика труба­дурів створювалася в рамках «твердих» традицій і формул. Кожен жанр був пов'язаний з певним змістом, темою і мав свій «арсенал» стереотипних засобів вираження — дослідники називають їх «кліше», «матрицями», «ключовими словами». Індивідуальність поета проявлялась у прагненні створити нові метричні або строфічні варіанти, у новизні ме­лодії, у мистецтві сполучення слів і наповнення їх новим змістом. Тобто поет, користуючись поетични­ми канонами, повинен був свіжо, вишукано та оригінально висловлюватись на визначену традиційну тему. При такій регламентації тільки найбільш тала­новитим вдавалось виділитися з загальної маси і проявити власну манеру і стиль.

Центральною в ліриці трубадурів є тема кохан­ня. Любов сприймається поетами як найвище бла­го, а здатність кохати — як обов'язковий показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась «тонка», «висока» любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. «Висока» любов була модною і престиж­ною в рицарському колі. Вона протиставлялась лю­бові «безглуздій», тобто грубочуттевій — участі «дурних багачів», старих, чванливих та скупих.

Образи дами та закоханого в неї рицаря позна­чені рисами традиційності. Це звичайно знатна за­міжня жінка, вишукано люб'язна, привітна, красива, розумна. Рицар, згідно з куртуазними засадами, повинен поклонінням переконати даму в щирості своїх почуттів, заслужити її прихильність.

Для куртуазної літератури характерне заглиб­лення у внутрішнє життя. У провансальській ліриці відображено різні психологічні етапи у розвитку любовного почуття. Спочатку закоханий, боязкий і соромливий, блідне, червоніє в присутності своєї обраної. Дама не поспішає, часто гордовитістю та неуважністю випробовує глибину його почуття — справжнє кохання не можна завоювати відразу. Рицар просить даму, проголошує себе її васалом, «служить» їй. Якщо вірний поклонник визнаний, то дама дарує йому шнурок від одежі або рука­вичку, перстень, а як вищу нагороду — поцілунок. Але таке визнання не завжди означало, що зако­ханий ставав «другом» дами. Трубадури часто оспі­вували платонічне поклоніння. «Я не думаю, що ко­хання може бути розділеним, оскільки якщо воно буде розділеним, повинно бути зміненим його ім'я»,— стверджує Арнаут де Марейль.

Куртуазне кохання переважно виступає таємним. Можливо, що дама — персонаж нерідко вимисле­ний. Але якщо оспівувалась і реальна особа, то рицарська честь вимагала збереження таємниці. У цьому проявлялась не тільки данина поваги до жінки, а й намагання захистити своє щастя від «зависників». Тому дама виступає під умовним, «кодо­вим» іменем, а частим персонажем у піснях є чоло-вікревнивець чи підглядачі-донощики.

Кохання, оспіване трубадурами, часто невідділь­не від «страждань», «недугу» (ідею кохання-хвороби куртуазні автори запозичили в Овідія). Поет вдяч­ний дамі за її неприступність: любовні переживання розкривають для нього цілий світ вражень, невідо­мих тим, кому вдалося швидко полонити серце ко­ханої. «Коли б мої почуття були розділені, мені б не довелося проливати сліз, я не зазнав би ні зітхань, ні смутку, ні надії, ні відчаю, ні молінь!» — запевняє поет Дауде де Продас. У цьому своєрідному роман­тичному коханні чимало умовностей. Страждання часто були тільки даниною моді та придворному ети­кету. Але нерідко за цими умовностями крилися глибокі почуття — шлюб в епоху феодалізму був становою, політичною угодою, де не брались до ува­ги почуття майбутнього подружжя. Таким чином, кохання, яке прославляли трубаду­ри, визначалось лише особистим вибором, воно від­кидало феодально-станові та церковні канони. У пе­ріод розквіту провансальської поезії створено високі поетичні зразки, в яких відкрито й пристрасно ут­верджувались любов до життя, кохання, повага до жінки.

Жанри лірики трубадурів. Найвищим ліричним жанром була канцона (Прованс, cansos — пісня) — вишуканий та оригінальний за будовою вірш, голов­ним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн (близько 1140— 1195) — один із найталановитіших поетів Прованса, його натхненна творчість пронизана темою служіння вельможній та неприступній дамі. Дама не помічає страждань, мук закоханого в неї поета, і це спов­нює його серце і журбою, і радістю. Ось уривок з однієї знаменитої канцони поета:

Вже не повернусь я, друзі, в рідний дім,

В наш Вентадорн: вона гордує мною.

Де ждав її дарма в огні палкім,

Для мене більш нема там супокою.

Її люблю — я винен лиш у тім,

І лиш за те я у краю чужім

Вік мушу жить, повинутий журбою.

Я шлю в Прованс свої нові пісні,

Любові в них і радості чимало.

Вкладаю я в слова свої гучні,

Чого мені в житті не вистарчало.

(Переклад М. Терещенка).

Свіжість віршів і мелодії Бернарта де Вентадорна надзвичайно високо цінували романтики.

У жанрі канцони виступав і Джауфре Рюдель (1140—1170), який оспівав так звану дальню лю­бов. У збірці «Біографії трубадурів» (XIII ст.), достовірність якої сумнівна, зворушливо розпові­дається про почуття поета до графині Тріполійської, в яку він закохався заочно. Щоб зустрітися із благородною красунею, поет відправляється як хресто­носець у далеку Сірію, але, захворівши в дорозі, вмирає в Тріполі на руках Прекрасної Дами. Звору­шена такою відданістю, графиня постригається в черниці. Ця легенда була дуже популярною в епо­ху романтизму.

Ще один ліричний жанр тенсона (прованс. tensos — суперечка) є віршованим диспутом на любов­ну, поетичну або філософську тему. Тенсона сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики.

Платонічний тип кохання відхиляє альба (прованс. alba — світанок) — пісня ранкової зорі. Ця піс­ня прославляє щасливу взаємну любов. Рицар таєм­но проникає до своєї дами. Зброєносець чи друг рицаря до ранку стоїть на варті та попереджує коханців про настання світанку, коли рицар пови­нен залишити даму, щоб не кинути на неї й тіні підозри. Про любов рицаря, про красу та гідність його дами звичайно розповідає страж. У рефрені кожної строфи повторюється слово «зоря» або «сві­танок», що також відрізняє альбу від інших жанрів. В альбах відображені справжні щирі почуття, зем­не кохання майже без куртуазної ідеалізації.

Пізніше виникає серена (італ. sereno — нічна прохолода) — вечірня пісня кохання (прототип се­ренади).

Хоч трубадури переважно оспівували кохання, однак у їхньому поетичному фонді є й пісні на полі­тичні та суспільні теми — це сирвентес (Прованс, servis — служити, переносно: пісня прихильника). Відомим майстром сирвентес був Бертран де Борн (близько 1140—1215), якому приписують помітну роль у політичних подіях того часу. За леген­дою, він своїми войовничими віршами розпалював феодальні чвари і міг посварити навіть батька з діть­ми. У «Біографії трубадурів» зазначено, що «завжди він бажав, щоб король Франції та король Англії воювали один з одним. І якщо між ними бував мир або укладалося перемир'я, Бертран був дуже незадоволений і намагався своїми сирвентес пору­шити спокій, доводячи кожному, що мир позбавляє його честі». Трубадур-феодал не скривав зневаги та ненависті до простого люду, віланів(селяни, простолюдини), вважаючи, що в інтересах рицарства треба народ тримати «у чорному тілі». Його тішить вигляд спалених та витоптаних селянських ланів, паніка серед гнаного народу, брязкіт зброї, картина бою:

Люблю я бачить, як погнав

Юрбу озброєний загін,

Як мчать отари серед трав,

А військо лине навздогін,

І видно над рікою,

Як замок між гірських горбів

Обложений з усіх боків

І темною габою

Шереги мерехтять бійців,

Що виглядають між ровів.

(Переклад М. Терещенка).

Цього апологета феодального розбрату Данте помістив у пекло, де він — сіяч смут і ворожнечі — стоїть, тримаючи в руках, як ліхтар, власну відсі­чену голову.

Проти користолюбства та запроданства папського двору у сирвентес сміливо виступив Гільйом Фігейра (1215—1250): «Риме, ти робиш багато за гроші підлоти і злочинів і не боїшся бога... Зовні ти по­дібний до невинного ягняти, а всередині ти хижий звір, коронована змія, виплід єхидни»

Жанр сирвентес особливо поширюється в XIII ст.

Близькою до народної поезії є пасторела (pastorela) —лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною — пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням рицаря і потім гірко плаче. Але здебільшого це дуже дотепний поетичний діалог, в якому пастушка, вірна своєму другові (простому селянину), глузливо відхиляє залицяння рицаря.

Добре відомі пасторели Маркабрюна (близько 1140—1185), трубадура-плебея, який, зневажливо ставлячись до платонічного схиляння перед дамою, оспівував красу і скромність простої дівчини.

Танцювальна пісня — балада (прованс. ballar — танцювати) пов'язана з народними піснями та трав­невими обрядами, коли молодь ходила в ліс, прикрашала себе зеленню та квітами, вибирала «коро­леву» весни і, співаючи, танцювала. Безоглядний потяг до радості, любові лунає в баладі:

В день, коли весна буя, гейя!

Королева вся сія, гейя!

Ось до нас вона прийшла, гейя!

Бо ж кохання тут знайшла,

Щастям аж бринить!

А ревнивець, знай, не спить.

Геть, ревнивцю, пріч від нас —

Нам танок почати час!

(Переклад Т. Ципко).

У XIII ст. починається занепад провансальської поезії, який прискорюється розбійницьким нападом на багатий Прованс північно-французьких баронів. Так звані альбігойські війни, що тривали 20 років, призвели до повного зруйнування Провансу. Біль­шість трубадурів шукають притулку на чужині — в Італії, Іспанії, Німеччині, що сприяло поширенню їхнього мистецтва в цих країнах.

Провансальська лірика XI—XIII ст.— це перший досвід європейської авторської лірики народною мо­вою. Становлення її нерозривно пов'язане з куртуазним феноменом. Мова Провансу повинна була передати всі тонкощі куртуазного кохання і служіння дамі. У творчій лабораторії трубадурів вона досягла високої чистоти, вишуканості й разом з тим зберегла близькість до розмовної народної мови. Завдяки високим достоїнствам лірики трубадурів, провансальська мова на деякий час стала міжнародною мовою ліричної поезії.

Лірика Провансу ввібрала в себе кращі поетичні традиції попередніх століть. Вона тісно пов'язана з животворною народною традицією й античною поезією; відчутний у ній вплив арабо-іспанської лю­бовної лірики, а також середньовічної латинської поезії, зокрема творчості вагантів. У свою чергу, творчість трубадурів лягла в основу багатьох літе­ратурних явищ і зумовила шляхи їх розвитку. Вона сприяла виникненню французької, іспанської та португальської поезії; безумовною є її роль у станов­ленні німецького міннезангу.

Особливо значним був вплив Провансу на іта­лійську культуру. Трубадури безпосередньо впли­нули на становлення італійської лірики (зокрема, школи «Dolce stil nuovo» («Нового солодкого сти­лю»). Вони значною мірою визначили погляди Данте на роль та значення народної мови (Данте «Про народну красномовність»). Через Петрарку та петраркистів —вплинули на європейську поезію зага­лом. У наступні століття зацікавленість поезією трубадурів проявили Війон, деякі романтики, піз­ніше— Гейне, Рембо, Ростан, О. Блок, в наші дні — Луї Арагон. Секрет великої популярності поезії Провансу — у прагненні особистості до створення нових морально-етичних ідеалів, вільних від хри­стиянського аскетизму та приниження людських почуттів. У своїх кращих проявах куртуазна лірика відобразила загальнолюдські ідеали, почуття й уявлення.

На півночі Франції куртуазна лірика розвива­лась дещо пізніше, в другій половині XII ст., її представники називались труверами. Вони зазнали великого впливу провансальської лірики і в основ­ному використовували жанри трубадурів. Оригіналь­ні жанри труверів — ткацькі пісні, пісні про нещас­ливе заміжжя і про хрестові походи. Відомими тру­верами були знатні феодали Канон де Бетюн, Тібо, граф Шампанський.

Мінезанг. У Німеччині рицарська лірика розви­вається наприкінці XII—XIII ст. Для визначення її у XVIII ст. німецькі вчені ввели термін «мінезанг»— любовна пісня (нім. Мігше — любов, Sang— пісня). У мінезангу рано проявилися два напрями: «народний» і куртуазний. «Народному» напряму властиві простота, природність у відтворенні почут­тів. Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі;

стиль його більш архаїчний. Головні представники «народного» напряму — фон Кюренберг та Дітмар фон Айст. Їм ближче фольклорне трактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним. «Я сокола годувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила на волю. І він від­летів у далекі країни»,— сумує покинута милим ге­роїня Кюренберга.

Куртуазний напрям мінезангу розвивався у прирейнських областях країни під безпосереднім впливом провансальських зразків. Поети куртуаз­ного стилю (Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хузен,.Генріх фон Морунген, Рейнмар фон Хагенау та ін.) оспівували «високе» кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, «томлінням», «стражданням» та страхом здійснен­ня своїх бажань. Видатний майстер куртуазного стилю — Морунген. Його пісням властиві душевна глибина, тонкість і багатогранність у відтворенні любовного почуття.

Паралельно з куртуазною поезією розвивався ди­дактичний жанр — шпрух(моралізаторський вислів). Зберігся збірник шпрухів Сперфогеля (середина XII ст.) — очевидно, бід­ного бродячого поета, його віршовані повчання і дидактичні байки побутового та релігійного змісту базуються на народній дидактиці та фольклорних уявленнях.

Художньої вершини і творчої самобутності мінезанг досяг у творчості найвидатнішого середньо­вічного поета Вальтера фон дер Фогельвейде (близько 1160—1230). Бідний рицар, він був професійним поетом і залежав від знатних покровителів. У лю­бовній ліриці Вальтер почав з прославлення «високого кохання», але пізніше, під впливом народних пісень і лірики вагантів, порушив куртуазну тра­дицію. Він звеличував просту дівчину або жінку, яка ніжно і відверто відповідає на його почуття. «Мо­жуть бути інші, кращі за тебе, але в моїх очах ти гарна... Ти прекрасна, і цього досить. Я люблю тебе і перед золотом королеви вибираю твій скля­ний перстінець»,— зізнається поет, його поезія прой­нята душевною простотою, щирістю та справжнім ліризмом. Він вводить у мінезанг фольклорні традиції, народні мелодії, весняну пісню і танці, створює картини природи.

Фогельвейде перший із мінезингерів використав публіцистичні можливості шпруха. Будучи сучас­ником жорстокої боротьби між Римом та німецьки­ми правителями, Вальтер у своїх шпрухах пристрасно закликав до національної єдності. В цьому за­гальному розбраті поет перш за все звинувачує папу: «Коли він користолюбивий — всі користолюбиві, коли він бреше — всі брешуть його брехнею, коли він обманює—всі обманюють». Творчість Фогельвейде останніх років овіяна смутком і глибоким розчаруванням, пов'язаними з початком кризи ні­мецького рицарського суспільства.

Ознаками згасання рицарської культури позна­чена творчість відомого баварського поета Нейдхарта фон Рейенталя (близько 1180—1250) і ряду його сучасників та послідовників. Нейдхарт був пер­шим представником так званої сільської поезії кур­туазного стилю і прославляв «низьке кохання». Він збагатив мінезанг народними мотивами, але його побутовий натуралізм (введення в куртуазний зміст побутових сценок з селянського життя з бійками та сварками) надав його поезії характеру сатири на життя селян. Поет здобув славу «ворога селянства» і з часом став дійовою особою низки комічних опо­відань— шванків, які ввійшли до народної книги «Нейдхарт — Лис» (XV ст.). Епігоном класичного куртуазного мінезангу був Ульріх фон Ліхтенштейн — автор віршового біогра­фічного твору «Служіння дамі» (1255). Ліхтенштейн довів до екстравагантної крайності «любовне васаль­ство». Так, щоб запевнити даму в щирості своїх почуттів, він відтяв собі мізинець і надіслав його їй разом з любовним посланням.

Особливе місце в школі «селянської поезії» зай­має мінезингер Тангейзер (середина XIII ст.). Він увів у мінезанг мотиви і форми народних танцю­вальних пісень. Співець «низького кохання», Тан­гейзер пародіював крайності «васального служіння» дамі. В автобіографічній ліриці поет не приховує, що в його насиченому пригодами та мандрами житті велику роль відіграли красиві жінки та вино, що стало причиною його розорення. Навколо імені Тангейзера виникла легенда, забарвлена антиклерикаль­ними мотивами, згідно з якою поет був полоненим і коханцем «вельможної Венери» і жив у Венериній горі. Злякавшись своєї гріховності, він вирушив на покаяння в Рим. Але папа прокляв поета і заявив, що як не може зазеленіти посох в його руці, так і нема йому прощення на землі. Засмучений поет повертається до Венери, але папський посох раптом зазеленів. Таким чином було викрито неправедне жорстокосердя «божого намісника». Протиставлення в цій легенді земної чуттєвої любові християнському аскетизмові, прославлення внутрішньої свободи людини згодом використали німецькі романтики Г. Гейне, Л. Тік. Композитор Р. Вагнер створив опе­ру «Тангейзер і змагання співців у Вартбурзі».

Прекрасні ліричні пісні залишили і відомі кур­туазні епіки Вольфрам фон Ешенбах та Готфрід Страсбурзький.

У середині XIII ст. розвивається морально-дидак­тичний напрям, який широко використовує жанр шпрухів, авторами котрих все частіше стають бюргери. У їхньому середовищі в XIII ст. була створена поема «Війна співців», в якій розповідається про змагання міннезінгерів у замку Вартбург. Дійови­ми особами в ній виступають відомі поети, серед них Генріх фон Офтердінген (вірші якого не збе­реглися). Легенда про змагання мінезингерів ши­роко використовувалась в епоху романтизму в лі­тературі та музиці. Згасаючи, куртуазний мінезанг поступово звільняв місце новому явищу — бюргер­ському мейстерзингу. Піднесення міст, їх економічна незалежність сприяли розвиткові вільнодумства і викривально-дидактичного напряму в літературі.


Читайте також:

  1. XVII ст.). Виникнення козацтва.
  2. Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення
  3. Біохімічна гіпотеза виникнення життя.
  4. Біохімічні чинники виникнення втоми при виконанні короткочасних вправ максимальної і субмаксимальної потужності
  5. Бюджетний дефіцит як економічне явище та причини його виникнення
  6. Бюджетний дефіцит, його суть, причини виникнення та джерела фінансування
  7. Бюджетний дефіцит: причини виникнення та можливі джерела покриття
  8. В 30-х роках було зроблено спробу систематизувати курс методики викладання літератури. Виходять такі праці.
  9. Велика депресія 1929–1933 рр. і економічний розвиток країн у 30-х рр. ХХ ст. Виникнення кейнсіанства
  10. Види і теорії сну. Повільний і швидкий сон. Механізм виникнення сну.
  11. Види та причини виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру
  12. Вимоги нормативних документів щодо термінів подачі інформації про виникнення НС та її медико-санітарні наслідки.




Переглядів: 6673

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Четвертий етап | Загальні поняття і визначення, класифікація

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.019 сек.