• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Виникнення куртуазної літератури.

Значним явищем середньовічної культури є ри­царська література, розквіт якої припадає на XII— XIII ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, в XII ст. остаточно оформлюється класова свідо­мість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, феодальний клас пред'являє «претензії на монопольне володіння «благородст­вом» як у прямому, так і в найширшому значенні цього слова... Це поняття благородства знайшло найбільш повне вираження в інституті освяченого церквою «рицарства» — спільності всіх благород­них воїнів, рівних між собою. Рицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову нерівність. Воно також сприяло різкому відокремленню феодалів від «неблагородних», тобто від усього іншого населення» .

Рицарство становило своєрідну військово-фео­дальну організацію зі своїми законами та ідеалами станової честі та доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для представників феодаль­ного класу і відбувалось в обстановці урочистої церемонії. Рицарські заповіді закликали бути хо­робрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабих та скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері «зрадницьких убивств, отру­єнь, підступних інтриг і всіляких підлот, які тільки можна собі уявити, всього того, що крилося за поетичним ім'ям рицарства...».

Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин. Неабияке значення мали контакти з арабі­зованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті хрестових походів). Вони сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширен­ню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських країн, з досяг­неннями їхньої науки, філософії, поезії. Але голов­ною причиною є економічна стабілізація, культурний вибух XII ст. Це час піднесення європейських міст, які стають центром світської освіти і вільно­думства. В Європі помітно зростає інтерес до знань світського характеру, зокрема до античної спад­щини— творів Арістотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін. Все це вело до послаб­лення церковно-релігійного впливу та поглиблення процесу секуляризації (звільнення від впливу церкви) європейської культури.

На цей час певною мірою змінюється спосіб жит­тя рицарства та його станові ідеали. Рицарський «кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначити поняттям «куртуазія»(фр.чемнрий. вічливий, галантний). Ключовими за­садами куртуазії стають доблесть, радість, помір­ність (тобто почуття міри, гармонія). Таким чином, ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хороб­рим, стійким у захисті честі, щедрим, а й вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття. Життя у феодальному середовищі ставало все пишнішим і красивішим. При дворах і в замках збиралось вишукане товариство, час минав у світських розвагах. Тут створювалась нова рафінована культура, підтримувалися вишукані манери, витончений побут. Поряд з колишніми розвагами — полюванням, воїн­ськими вправами — широко культивується захоп­лення музикою, літературою; стає модним меценат­ство. Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість проблемами інтимного пла­ну. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама повинна була люб'язністю, вишуканістю манер, красою приваблювати достойне товариство в свій дім і робити його центром куртуазії і вишуканості. Виникає культ «Прекрасної Дами» — складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні под­виги, влаштовуються турніри. Любов до неї, краса її та чесноти оспівуються у віршах.

З'являється тип мандрівного рицаря, який, шу­каючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. Так, австрійський рицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустріч­них рицарів на бій на честь своєї дами. Свої подви­ги він описав у поемі з декларативною назвою — «Служіння Дамі».

Часто таким мандруючим рицарем був неімущий рицар-однощитник, особливо схильний до всякого роду авантюр у надії знайти багатство та становище в суспільстві. Саме в цьому оточенні йшло вербування хрестоносців — «спасителів гробу гос­поднього», «рицарів» розбою та пограбування мусульманських країн.

Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі пройнялися такою мо­раллю. Війни та наскоки, як і колись, були стихією рицарства. У повсякденні зберігалися домостроїв­ські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі рицарст­ва сприяла пом'якшенню звичаїв і розвитку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі попереднього середньовіч­ного стану, пройнятого релігійним аскетизмом та законами війни і розбою.

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання фран­цузів. Особливості рицарського життя відбилися в рицарській (або куртуазній) літературі, яка розви­валась у формах лірики та роману.

2.Лірика трубадурів і труверів. Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у Провансі, на межі XI—XII ст. Завдяки вигідному географічному положенню (перехрестя морських шляхів між романською Європою і Сходом) у Провансі здавна існу­вали сприятливі умови для розвитку економіки і культури. З римських часів на цих землях зберіга­лися культурні традиції, пізніше Прованс став провідником арабо-іспанської культури, в якій відбилися досягнення грецької і східних цивілізацій. Ранній розквіт міст, їхня незалежність сприяли роз­витку вільнодумства і світської освіти. Тут рано виник феодалізм; швидкий ріст виробничих сил у Каролінгську епоху сприяв висуненню Прованса в XI ст. в центр європейського розвитку. Багата і розвинена феодальна аристократія жадібно вби­рала нові віяння, цінила освіту, мистецтво, витон­ченість. Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові рицарські морально-етичні цін­ності любові, культ «Прекрасної Дами». Прованс став і батьківщиною поезії нового напряму.

Провансальські поети називались трубадурами (прованс. Знаходити, вишукувати). Їхня творчість (як і поезія скальдів) — це усвідом­лений творчий процес. Вони цілеспрямовано праг­нули досягти професійної майстерності і оригіналь­ного стилю. Змагаючись між собою, поети наполег­ливо працювали над метрикою, строфікою, римою, мелодією. Не випадково в їхньому постійному вжит­ку немало слів типу «кувати», «опрацьовувати», «тесати» та ін. «Гну я слово і стругаю //ради звуч­ності і ладу//, вздовж скоблю і впоперек// перш ніж слово стане піснею»,— підкреслює трубадур Арнаут Данієль. Найбільш вимогливі з поетів вважали не гідним для себе вживати вже відому метрику чи мелодію, тому вони витончувалися у пошуках ори­гінальних строфічних форм, нових рим та ін.

На цю особливість звернув увагу О. С. Пушкін: «Поезія прокинулась під небом Південної Франції — рима відізвалась у романській мові; ця нова при­краса вірша... мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишуку­вали для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми...» .

У поезії трубадурів спостерігаються різні ступені складності. Так, на ранньому етапі був створений «темний стиль». Першими його представниками ста­ли трубадури-аристократи, які хотіли бути зрозу­мілими тільки у вузькому колі придворної еліти, естетично підготовленої до сприймання куртуазної концепції в ускладненій поетичній формі. Пізніше утверджується «ясний стиль». Поети цієї манери розуміли, що справжня цінність твору — в його доступності для всіх, їхня творчість звернена вже до широкої аудиторії. Трубадури, на відміну від жонглерів, намагалися закріпити своє авторство. До нас дійшло близько 2540 пісень і 460 імен трубадурів (з них — 30 жі­нок) . Трубадури були люди різного суспільного ста­новища: від королів, знатних феодалів до купців, ремісників, духовенства. Вони часто служили при дворах, виконуючи обов'язки секретарів та рад­ників при особі сеньйора, впливали на політичне життя.

Як і вся середньовічна література, лірика труба­дурів створювалася в рамках «твердих» традицій і формул. Кожен жанр був пов'язаний з певним змістом, темою і мав свій «арсенал» стереотипних засобів вираження — дослідники називають їх «кліше», «матрицями», «ключовими словами». Індивідуальність поета проявлялась у прагненні створити нові метричні або строфічні варіанти, у новизні ме­лодії, у мистецтві сполучення слів і наповнення їх новим змістом. Тобто поет, користуючись поетични­ми канонами, повинен був свіжо, вишукано та оригінально висловлюватись на визначену традиційну тему. При такій регламентації тільки найбільш тала­новитим вдавалось виділитися з загальної маси і проявити власну манеру і стиль.

Центральною в ліриці трубадурів є тема кохан­ня. Любов сприймається поетами як найвище бла­го, а здатність кохати — як обов'язковий показник душевної досконалості та куртуазної доблесті. Справжнім коханням вважалась «тонка», «висока» любов, здатна розбудити в душі прекрасні, величні поривання. «Висока» любов була модною і престиж­ною в рицарському колі. Вона протиставлялась лю­бові «безглуздій», тобто грубочуттевій — участі «дурних багачів», старих, чванливих та скупих.

Образи дами та закоханого в неї рицаря позна­чені рисами традиційності. Це звичайно знатна за­міжня жінка, вишукано люб'язна, привітна, красива, розумна. Рицар, згідно з куртуазними засадами, повинен поклонінням переконати даму в щирості своїх почуттів, заслужити її прихильність.

Для куртуазної літератури характерне заглиб­лення у внутрішнє життя. У провансальській ліриці відображено різні психологічні етапи у розвитку любовного почуття. Спочатку закоханий, боязкий і соромливий, блідне, червоніє в присутності своєї обраної. Дама не поспішає, часто гордовитістю та неуважністю випробовує глибину його почуття — справжнє кохання не можна завоювати відразу. Рицар просить даму, проголошує себе її васалом, «служить» їй. Якщо вірний поклонник визнаний, то дама дарує йому шнурок від одежі або рука­вичку, перстень, а як вищу нагороду — поцілунок. Але таке визнання не завжди означало, що зако­ханий ставав «другом» дами. Трубадури часто оспі­вували платонічне поклоніння. «Я не думаю, що ко­хання може бути розділеним, оскільки якщо воно буде розділеним, повинно бути зміненим його ім'я»,— стверджує Арнаут де Марейль.

Куртуазне кохання переважно виступає таємним. Можливо, що дама — персонаж нерідко вимисле­ний. Але якщо оспівувалась і реальна особа, то рицарська честь вимагала збереження таємниці. У цьому проявлялась не тільки данина поваги до жінки, а й намагання захистити своє щастя від «зависників». Тому дама виступає під умовним, «кодо­вим» іменем, а частим персонажем у піснях є чоло-вікревнивець чи підглядачі-донощики.

Кохання, оспіване трубадурами, часто невідділь­не від «страждань», «недугу» (ідею кохання-хвороби куртуазні автори запозичили в Овідія). Поет вдяч­ний дамі за її неприступність: любовні переживання розкривають для нього цілий світ вражень, невідо­мих тим, кому вдалося швидко полонити серце ко­ханої. «Коли б мої почуття були розділені, мені б не довелося проливати сліз, я не зазнав би ні зітхань, ні смутку, ні надії, ні відчаю, ні молінь!» — запевняє поет Дауде де Продас. У цьому своєрідному роман­тичному коханні чимало умовностей. Страждання часто були тільки даниною моді та придворному ети­кету. Але нерідко за цими умовностями крилися глибокі почуття — шлюб в епоху феодалізму був становою, політичною угодою, де не брались до ува­ги почуття майбутнього подружжя. Таким чином, кохання, яке прославляли трубаду­ри, визначалось лише особистим вибором, воно від­кидало феодально-станові та церковні канони. У пе­ріод розквіту провансальської поезії створено високі поетичні зразки, в яких відкрито й пристрасно ут­верджувались любов до життя, кохання, повага до жінки.

Жанри лірики трубадурів. Найвищим ліричним жанром була канцона (Прованс, cansos — пісня) — вишуканий та оригінальний за будовою вірш, голов­ним чином на любовну тему. Видатним майстром канцони був Бернарт де Вентадорн (близько 1140— 1195) — один із найталановитіших поетів Прованса, його натхненна творчість пронизана темою служіння вельможній та неприступній дамі. Дама не помічає страждань, мук закоханого в неї поета, і це спов­нює його серце і журбою, і радістю. Ось уривок з однієї знаменитої канцони поета:

Вже не повернусь я, друзі, в рідний дім,

В наш Вентадорн: вона гордує мною.

Де ждав її дарма в огні палкім,

Для мене більш нема там супокою.

Її люблю — я винен лиш у тім,

І лиш за те я у краю чужім

Вік мушу жить, повинутий журбою.

Я шлю в Прованс свої нові пісні,

Любові в них і радості чимало.

Вкладаю я в слова свої гучні,

Чого мені в житті не вистарчало.

(Переклад М. Терещенка).

Свіжість віршів і мелодії Бернарта де Вентадорна надзвичайно високо цінували романтики.

У жанрі канцони виступав і Джауфре Рюдель (1140—1170), який оспівав так звану дальню лю­бов. У збірці «Біографії трубадурів» (XIII ст.), достовірність якої сумнівна, зворушливо розпові­дається про почуття поета до графині Тріполійської, в яку він закохався заочно. Щоб зустрітися із благородною красунею, поет відправляється як хресто­носець у далеку Сірію, але, захворівши в дорозі, вмирає в Тріполі на руках Прекрасної Дами. Звору­шена такою відданістю, графиня постригається в черниці. Ця легенда була дуже популярною в епо­ху романтизму.

Ще один ліричний жанр тенсона (прованс. tensos — суперечка) є віршованим диспутом на любов­ну, поетичну або філософську тему. Тенсона сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики.

Платонічний тип кохання відхиляє альба (прованс. alba — світанок) — пісня ранкової зорі. Ця піс­ня прославляє щасливу взаємну любов. Рицар таєм­но проникає до своєї дами. Зброєносець чи друг рицаря до ранку стоїть на варті та попереджує коханців про настання світанку, коли рицар пови­нен залишити даму, щоб не кинути на неї й тіні підозри. Про любов рицаря, про красу та гідність його дами звичайно розповідає страж. У рефрені кожної строфи повторюється слово «зоря» або «сві­танок», що також відрізняє альбу від інших жанрів. В альбах відображені справжні щирі почуття, зем­не кохання майже без куртуазної ідеалізації.

Пізніше виникає серена (італ. sereno — нічна прохолода) — вечірня пісня кохання (прототип се­ренади).

Хоч трубадури переважно оспівували кохання, однак у їхньому поетичному фонді є й пісні на полі­тичні та суспільні теми — це сирвентес (Прованс, servis — служити, переносно: пісня прихильника). Відомим майстром сирвентес був Бертран де Борн (близько 1140—1215), якому приписують помітну роль у політичних подіях того часу. За леген­дою, він своїми войовничими віршами розпалював феодальні чвари і міг посварити навіть батька з діть­ми. У «Біографії трубадурів» зазначено, що «завжди він бажав, щоб король Франції та король Англії воювали один з одним. І якщо між ними бував мир або укладалося перемир'я, Бертран був дуже незадоволений і намагався своїми сирвентес пору­шити спокій, доводячи кожному, що мир позбавляє його честі». Трубадур-феодал не скривав зневаги та ненависті до простого люду, віланів(селяни, простолюдини), вважаючи, що в інтересах рицарства треба народ тримати «у чорному тілі». Його тішить вигляд спалених та витоптаних селянських ланів, паніка серед гнаного народу, брязкіт зброї, картина бою:

Люблю я бачить, як погнав

Юрбу озброєний загін,

Як мчать отари серед трав,

А військо лине навздогін,

І видно над рікою,

Як замок між гірських горбів

Обложений з усіх боків

І темною габою

Шереги мерехтять бійців,

Що виглядають між ровів.

(Переклад М. Терещенка).

Цього апологета феодального розбрату Данте помістив у пекло, де він — сіяч смут і ворожнечі — стоїть, тримаючи в руках, як ліхтар, власну відсі­чену голову.

Проти користолюбства та запроданства папського двору у сирвентес сміливо виступив Гільйом Фігейра (1215—1250): «Риме, ти робиш багато за гроші підлоти і злочинів і не боїшся бога... Зовні ти по­дібний до невинного ягняти, а всередині ти хижий звір, коронована змія, виплід єхидни»

Жанр сирвентес особливо поширюється в XIII ст.

Близькою до народної поезії є пасторела (pastorela) —лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з простою дівчиною — пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням рицаря і потім гірко плаче. Але здебільшого це дуже дотепний поетичний діалог, в якому пастушка, вірна своєму другові (простому селянину), глузливо відхиляє залицяння рицаря.

Добре відомі пасторели Маркабрюна (близько 1140—1185), трубадура-плебея, який, зневажливо ставлячись до платонічного схиляння перед дамою, оспівував красу і скромність простої дівчини.

Танцювальна пісня — балада (прованс. ballar — танцювати) пов'язана з народними піснями та трав­невими обрядами, коли молодь ходила в ліс, прикрашала себе зеленню та квітами, вибирала «коро­леву» весни і, співаючи, танцювала. Безоглядний потяг до радості, любові лунає в баладі:

В день, коли весна буя, гейя!

Королева вся сія, гейя!

Ось до нас вона прийшла, гейя!

Бо ж кохання тут знайшла,

Щастям аж бринить!

А ревнивець, знай, не спить.

Геть, ревнивцю, пріч від нас —

Нам танок почати час!

(Переклад Т. Ципко).

У XIII ст. починається занепад провансальської поезії, який прискорюється розбійницьким нападом на багатий Прованс північно-французьких баронів. Так звані альбігойські війни, що тривали 20 років, призвели до повного зруйнування Провансу. Біль­шість трубадурів шукають притулку на чужині — в Італії, Іспанії, Німеччині, що сприяло поширенню їхнього мистецтва в цих країнах.

Провансальська лірика XI—XIII ст.— це перший досвід європейської авторської лірики народною мо­вою. Становлення її нерозривно пов'язане з куртуазним феноменом. Мова Провансу повинна була передати всі тонкощі куртуазного кохання і служіння дамі. У творчій лабораторії трубадурів вона досягла високої чистоти, вишуканості й разом з тим зберегла близькість до розмовної народної мови. Завдяки високим достоїнствам лірики трубадурів, провансальська мова на деякий час стала міжнародною мовою ліричної поезії.

Лірика Провансу ввібрала в себе кращі поетичні традиції попередніх століть. Вона тісно пов'язана з животворною народною традицією й античною поезією; відчутний у ній вплив арабо-іспанської лю­бовної лірики, а також середньовічної латинської поезії, зокрема творчості вагантів. У свою чергу, творчість трубадурів лягла в основу багатьох літе­ратурних явищ і зумовила шляхи їх розвитку. Вона сприяла виникненню французької, іспанської та португальської поезії; безумовною є її роль у станов­ленні німецького міннезангу.

Особливо значним був вплив Провансу на іта­лійську культуру. Трубадури безпосередньо впли­нули на становлення італійської лірики (зокрема, школи «Dolce stil nuovo» («Нового солодкого сти­лю»). Вони значною мірою визначили погляди Данте на роль та значення народної мови (Данте «Про народну красномовність»). Через Петрарку та петраркистів —вплинули на європейську поезію зага­лом. У наступні століття зацікавленість поезією трубадурів проявили Війон, деякі романтики, піз­ніше— Гейне, Рембо, Ростан, О. Блок, в наші дні — Луї Арагон. Секрет великої популярності поезії Провансу — у прагненні особистості до створення нових морально-етичних ідеалів, вільних від хри­стиянського аскетизму та приниження людських почуттів. У своїх кращих проявах куртуазна лірика відобразила загальнолюдські ідеали, почуття й уявлення.

На півночі Франції куртуазна лірика розвива­лась дещо пізніше, в другій половині XII ст., її представники називались труверами. Вони зазнали великого впливу провансальської лірики і в основ­ному використовували жанри трубадурів. Оригіналь­ні жанри труверів — ткацькі пісні, пісні про нещас­ливе заміжжя і про хрестові походи. Відомими тру­верами були знатні феодали Канон де Бетюн, Тібо, граф Шампанський.

Мінезанг. У Німеччині рицарська лірика розви­вається наприкінці XII—XIII ст. Для визначення її у XVIII ст. німецькі вчені ввели термін «мінезанг»— любовна пісня (нім. Мігше — любов, Sang— пісня). У мінезангу рано проявилися два напрями: «народний» і куртуазний. «Народному» напряму властиві простота, природність у відтворенні почут­тів. Він близький до народної любовної пісні та майже не позначений куртуазним поклонінням дамі;

стиль його більш архаїчний. Головні представники «народного» напряму — фон Кюренберг та Дітмар фон Айст. Їм ближче фольклорне трактування кохання, коли жінка чекає коханого і тужить за ним. «Я сокола годувала і коли він виріс, я повила його пір'я чистим золотом і пустила на волю. І він від­летів у далекі країни»,— сумує покинута милим ге­роїня Кюренберга.

Куртуазний напрям мінезангу розвивався у прирейнських областях країни під безпосереднім впливом провансальських зразків. Поети куртуаз­ного стилю (Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хузен,.Генріх фон Морунген, Рейнмар фон Хагенау та ін.) оспівували «високе» кохання зі всім його куртуазним ритуалом: вихвалянням дами, «томлінням», «стражданням» та страхом здійснен­ня своїх бажань. Видатний майстер куртуазного стилю — Морунген. Його пісням властиві душевна глибина, тонкість і багатогранність у відтворенні любовного почуття.

Паралельно з куртуазною поезією розвивався ди­дактичний жанр — шпрух(моралізаторський вислів). Зберігся збірник шпрухів Сперфогеля (середина XII ст.) — очевидно, бід­ного бродячого поета, його віршовані повчання і дидактичні байки побутового та релігійного змісту базуються на народній дидактиці та фольклорних уявленнях.

Художньої вершини і творчої самобутності мінезанг досяг у творчості найвидатнішого середньо­вічного поета Вальтера фон дер Фогельвейде (близько 1160—1230). Бідний рицар, він був професійним поетом і залежав від знатних покровителів. У лю­бовній ліриці Вальтер почав з прославлення «високого кохання», але пізніше, під впливом народних пісень і лірики вагантів, порушив куртуазну тра­дицію. Він звеличував просту дівчину або жінку, яка ніжно і відверто відповідає на його почуття. «Мо­жуть бути інші, кращі за тебе, але в моїх очах ти гарна... Ти прекрасна, і цього досить. Я люблю тебе і перед золотом королеви вибираю твій скля­ний перстінець»,— зізнається поет, його поезія прой­нята душевною простотою, щирістю та справжнім ліризмом. Він вводить у мінезанг фольклорні традиції, народні мелодії, весняну пісню і танці, створює картини природи.

Фогельвейде перший із мінезингерів використав публіцистичні можливості шпруха. Будучи сучас­ником жорстокої боротьби між Римом та німецьки­ми правителями, Вальтер у своїх шпрухах пристрасно закликав до національної єдності. В цьому за­гальному розбраті поет перш за все звинувачує папу: «Коли він користолюбивий — всі користолюбиві, коли він бреше — всі брешуть його брехнею, коли він обманює—всі обманюють». Творчість Фогельвейде останніх років овіяна смутком і глибоким розчаруванням, пов'язаними з початком кризи ні­мецького рицарського суспільства.

Ознаками згасання рицарської культури позна­чена творчість відомого баварського поета Нейдхарта фон Рейенталя (близько 1180—1250) і ряду його сучасників та послідовників. Нейдхарт був пер­шим представником так званої сільської поезії кур­туазного стилю і прославляв «низьке кохання». Він збагатив мінезанг народними мотивами, але його побутовий натуралізм (введення в куртуазний зміст побутових сценок з селянського життя з бійками та сварками) надав його поезії характеру сатири на життя селян. Поет здобув славу «ворога селянства» і з часом став дійовою особою низки комічних опо­відань— шванків, які ввійшли до народної книги «Нейдхарт — Лис» (XV ст.). Епігоном класичного куртуазного мінезангу був Ульріх фон Ліхтенштейн — автор віршового біогра­фічного твору «Служіння дамі» (1255). Ліхтенштейн довів до екстравагантної крайності «любовне васаль­ство». Так, щоб запевнити даму в щирості своїх почуттів, він відтяв собі мізинець і надіслав його їй разом з любовним посланням.

Особливе місце в школі «селянської поезії» зай­має мінезингер Тангейзер (середина XIII ст.). Він увів у мінезанг мотиви і форми народних танцю­вальних пісень. Співець «низького кохання», Тан­гейзер пародіював крайності «васального служіння» дамі. В автобіографічній ліриці поет не приховує, що в його насиченому пригодами та мандрами житті велику роль відіграли красиві жінки та вино, що стало причиною його розорення. Навколо імені Тангейзера виникла легенда, забарвлена антиклерикаль­ними мотивами, згідно з якою поет був полоненим і коханцем «вельможної Венери» і жив у Венериній горі. Злякавшись своєї гріховності, він вирушив на покаяння в Рим. Але папа прокляв поета і заявив, що як не може зазеленіти посох в його руці, так і нема йому прощення на землі. Засмучений поет повертається до Венери, але папський посох раптом зазеленів. Таким чином було викрито неправедне жорстокосердя «божого намісника». Протиставлення в цій легенді земної чуттєвої любові християнському аскетизмові, прославлення внутрішньої свободи людини згодом використали німецькі романтики Г. Гейне, Л. Тік. Композитор Р. Вагнер створив опе­ру «Тангейзер і змагання співців у Вартбурзі».

Прекрасні ліричні пісні залишили і відомі кур­туазні епіки Вольфрам фон Ешенбах та Готфрід Страсбурзький.

У середині XIII ст. розвивається морально-дидак­тичний напрям, який широко використовує жанр шпрухів, авторами котрих все частіше стають бюргери. У їхньому середовищі в XIII ст. була створена поема «Війна співців», в якій розповідається про змагання міннезінгерів у замку Вартбург. Дійови­ми особами в ній виступають відомі поети, серед них Генріх фон Офтердінген (вірші якого не збе­реглися). Легенда про змагання мінезингерів ши­роко використовувалась в епоху романтизму в лі­тературі та музиці. Згасаючи, куртуазний мінезанг поступово звільняв місце новому явищу — бюргер­ському мейстерзингу. Піднесення міст, їх економічна незалежність сприяли розвиткові вільнодумства і викривально-дидактичного напряму в літературі.

Читайте також:

1. XVII ст.). Виникнення козацтва.
2. Безпосередньо збутові ризики та причини їх виникнення
3. Біохімічна гіпотеза виникнення життя.
4. Біохімічні чинники виникнення втоми при виконанні короткочасних вправ максимальної і субмаксимальної потужності
5. Бюджетний дефіцит як економічне явище та причини його виникнення
6. Бюджетний дефіцит, його суть, причини виникнення та джерела фінансування
7. Бюджетний дефіцит: причини виникнення та можливі джерела покриття
8. В 30-х роках було зроблено спробу систематизувати курс методики викладання літератури. Виходять такі праці.
9. Велика депресія 1929–1933 рр. і економічний розвиток країн у 30-х рр. ХХ ст. Виникнення кейнсіанства
10. Види і теорії сну. Повільний і швидкий сон. Механізм виникнення сну.
11. Види та причини виникнення надзвичайних ситуацій техногенного характеру
12. Вимоги нормативних документів щодо термінів подачі інформації про виникнення НС та її медико-санітарні наслідки.

Переглядів: 7437