Економічні теорії суспільного добробуту й соціально-ринкової економіки

Багатство, добробут і можливості їх досягнення завжди були в центрі уваги відомих економістів. Саме дослідження суперечностей проблем суспільного добробуту дозволили отримати Нобелівські премії з економіки Дж.Хіксу, К. Ерроу, Д. Б'юкенену, Г. Беккеру, А. Сену.

Головною проблемою наукового аналізу завжди було визначення

критеріїв добробуту і суб’єктів, які приймають відповідні рішення. У теоріях суспільного добробуту часто виникали суперечності через розбіжності в поглядах на природу економіки, цінності й цілі людської діяльності.

Історично першими розвивалися теорії, в яких вчені спробували узагальнити індивідуальні потреби і кількісно розрахувати суспільний добробут як функцію індивідуальних корисностей. А. Сміт вважав продуктивність праці та її відповідність потребам споживачів головним чинником добробуту, а його вимірювачем – рівні зарплати, прибутків, ренти. Дж. Бентам оцінював добробут щастям найбільшої кількості людей, які мають ідентичні функції корисності доходу. Г. Госсен вперше сформулював закон спадної граничної корисності, спираючись на концепцію утилітаризму з її принципами суб'єктивного зіставлення вигод і втрат. Представники австрійської школи маржиналізму К.Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк віддавали пріоритет індивідуальним оцінкам корисності, впритул до уподобань одинака Робінзона Крузо на незаселеному острові, зіставленням вигод і втрат, запропонували засоби обчислення загальної корисності й структурували блага, виділивши блага нижчого і вищого порядку, комплементи й субститути, економічні й неекономічні, товари та послуги.

А. Маршалл аналізував добробут, виходячи з механізму розподілу ресурсів і досягнення ринкової рівноваги як критерію максимізацію загальної (суспільної) корисності. Приріст добробуту, за А. Маршаллом, вимірювався надлишком споживача, тобто суми, яку споживачі готові сплатити за товар, мінус величина, яку вони дійсно платять.

А. Пігу першим визначив економічний добробут і підкреслював, що він жодною мірою не рівнозначний загальному добробуту, оскільки не включає такі елементи, як стан навколишнього середовища, взаємовідносини між людьми, місце в суспільстві, житлові умови, громадський порядок. За умов так званих «провалів ринку» оптимум показників добробуту можливий лише при державному втручанні у механізм використання ресурсів і розподілу доходів.

Усі вищезазначені вчені розглядали суспільний добробут як суму індивідуальних корисностей. Тому оптимальним вважався такий перерозподіл ресурсів, що максимізував добробут. Таким чином, поза увагою залишалися проблеми порівняння корисності для різних людей, узгодження інтересів, а також ефекти, пов’язані з перерозподілом доходів.

Спочатку інші пріоритети в аналізі суспільного добробуту визначив Ф.Еджуорт, запропонувавши поняття узагальненої функції корисності й досліджуючи споживчу поведінку з точки зору ординалістської теорії.

В. Парето відійшов від спрямованості на кількісне вимірювання корисності й констатував, що максимум добробуту досягається при оптимальному розміщенні ресурсів, коли будь-який їх перерозподіл не збільшує корисності в суспільстві, зокрема не погіршує стан мабуть одного суб’єкта ринку. Поліпшення, за В. Парето, можливе за рахунок забезпечених державою суспільних благ завдяки їх неподільності й неконкурентності споживання.

Складності раціонального узгодження інтересів окремих членів суспільства плідно досліджує теорія суспільного вибору. К. Ерроу в "теоремі неможливості" показав, що агрегування індивідуальних переваг не може дати позитивного вирішення проблеми: будь-який колективний вибір перетворює одного індивіда в диктатора, тобто суспільний вибір не може бути одночасно і раціональним, і демократичним. Але А. Сен, аналізуючи «теорему неможливості», відзначив її надмірну песимістичність, адже існує багато прикладів знаходження загальнонаціонального компромісу за допомогою політичних інститутів при загрозах суспільній безпеці.

Представники теорії суспільного вибору визначають політику як взаємовигідний обмін між громадянами й суспільними структурами та розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава – це арена конкуренції людей: за вплив на прийняття рішень або за доступ до розподілу ресурсів. Виборці й політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборчими обіцянками.

Демократія не зводиться лише до процедури голосування, а гарантом демократичних рішень повинні бути тверді й стабільні конституційні принципи й закони. Проблема суспільного вибору постає як за умов прямої, так і представницької демократії.

Дж. Б'юкенен запропонував власну концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди в суспільстві з метою оптимізації суспільного добробуту. Критерієм справедливості й ефективності політичної системи має бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. Держава повинна виконувати переважно охоронні функції і мінімально брати участь у господарській діяльності. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари й послуги, що продаються на ринку. Держава у Дж. Б'юкенена виступає у вигляді "держави, що передає". Ця функція проявляється у політиці перерозподілу доходів. Приймаючи політичні рішення, завжди необхідно зіставляти економічні наслідки ринкового саморегулювання і державного регулювання, щоб визначити оптимальну форму і міру втручання.

Центральною складовою сучасної соціально-економічної системи є комплекс інститутів, відносин, цінностей і норм, що об’єднаються під назвою «держава добробуту». Цей феномен виникнув як альтернатива «реальному соціалізму» в СРСР, з одного боку, і як реакція на «провали» класичної ринкової економіки, з іншого. «Держава добробуту» має в кожній державі свою специфіку і назву: у США – «змішаний капіталізм», у Німеччині – «соціальне ринкове господарство», у Швеції – суспільство «функціональної соціалізації» і т.д . Загальним для всіх національних варіантів «держави добробуту» є те, що ринковий початок в економіці доповнений соціальним початком в інших сферах. Слід відзначити, що будь-яка економіка є соціальною, оскільки вона не може не бути соціальним інститутом. Те саме стосується ринкової економіки.

У розробку й реалізацію концепцій держави добробуту зробили внесок представники практично всіх головних ідейно-політичних течій Заходу: лібералізму, соціал-демократії, консерватизму. Наприклад, низка видатних консервативних діячів Західної Європи, починаючи з О. фон Бісмарка і Б.Дізраелі, на підставі впровадження первісних соціальних заходів захисту найманої праці й згладжування соціальних суперечностей вважаються батьками-засновниками держави добробуту. Соціал-демократія Західної Європи здійснила рішучі кроки із соціалізації економічних відносин (найбільш відомий приклад - «шведський соціалізм»). Неолібералізм у США, Німеччині проявив себе в реальній практиці Демократичної партії й ХДС/ХСС відповідно. У післявоєнні десятиріччя в розвинених країнах між партіями різних орієнтацій (лібералами, соціал-демократами, консерваторами) склався своєрідний консенсус з питання про необхідність і неминучість державного регулювання соціально-економічних процесів.

Але і в науковій літературі, і при обговоренні практичних заходів досі немає єдиної точки зору про роль держави в регулюванні сучасних соціальних процесів. Соціал-демократична традиція спирається на тезу про надання всім громадянам не тільки юридичних і політичних, але й соціальних прав шляхом справедливого перерозподілу доходів. Йдеться про ідею вирішення прав індивідів на достойний рівень життя, освіту, медичне обслуговування та ін. Усе це призвело до здійснення програм соціальної допомоги. Інша, «лібертаристська» платформа критикує вищезазначений підхід за сприяння утриманським уподобанням, зниженню мотивації до продуктивної праці, розкручення інфляційної спіралі й державної заборгованості. Так званий класичний «ліберальний мінімум» державних функцій включає формування законодавства, забезпечення соціально-політичної стабільності, вирішення суперечностей у судовому порядку (держава – «нічний сторож»), оборону і безпеку, здійснення стабілізаційних макроекономічних заходів. Тобто мова йде про створення, коригування і втілення в життя відповідних правил гри, а не пряме державне втручання. Дж. Б’юкенен оригінально підкреслив розбіжність двох ключових груп поглядів на державне втручання в соціально-економічні процеси, як визначення «держави-добродійника» і «держави виробника, або захисника».

Суспільний розвиток уточнює і згладжує полярні точки зору. Так звана «ринкова пастка зубожіння» примушує враховувати надмірну поляризацію доходів як чинник, що руйнує, наприклад, інноваційний потенціал («відплив мозків», приплив низькокваліфікованих мігрантів і т.д.), й вважати перерозподіл доходів наданням державою суспільних благ. Одночасно переглядаються надмірні державні зобов’язання із сплати значних соціальних трансфертів, коли гарантовані стипендії та допомога сприяють паразитичним уподобанням і навіть провокують соціальні заворушення (спалахи насильства з боку іммігрантів у Франції або студентів у Греції).

Визначимо деякі спроби типологізувати національні варіанти держави добробуту. Так, англійські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтов використали критерій рівня соціальних витрат і визначили три типові країни: США (низький рівень), Великобританію (середній рівень), Швецію (найбільш високий рівень). У США соціальні витрати спрямовані насамперед на зміцнення ринкової системи при перевазі врахування трудового стажу як підстави отримання страхових послуг. У Великій Британії переважає надання мінімуму благ незалежно від стажу роботи й професійного статусу. УШвеції домінує принцип перерозподілу через високі податки й всезагальне забезпечення високих соціальних стандартів.

За підходом німецького вченого Й. Альбера, розрізняють скандинавський та англосаксонський (Данія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Великобританія, Ірландія), з одного боку, і континентальний, з іншого боку, регіональні європейські варіанти. Перший варіант акцентує увагу на наданні соціальних трансфертних послуг, другий – на виплатах, пов’язаних із зарплатою і збереженням соціального статусу. Таким чином, різні типи держави добробуту відрізняються інституціональними особливостями, починаючи з національних політичних традицій.

Найбільш відомий німецький варіант побудови «держави добробуту» - «соціальне ринкове господарство» (Soziale Marktwirtschaft). Зазначений термін уперше обґрунтував і ввів в обіг в 1946 р. Альфред Мюллер-Армак, професор економіки, з 1958 по 1977 рр. – член управлінської ради Європейського інвестиційного банку, найближчий сподвижник Людвіга Ерхарда, творця німецького «економічного дива». А. Мюллер-Армак розглядав соціальне ринкове господарство як визначальну основу економічної і соціальної політики. Він характеризував досліджувану категорію як порядок, що враховує цінності, але не встановлює їх сам, називаючи це прагненням до певного способу рішення соціальних проблем. Як вважав Мюллер-Армак, основна формула «соціального ринкового господарства» ґрунтується на визнанні рівної значимості економічної і соціальної сфер і їх взаємозв’язку, а головна ідея міститься у поєднанні свободи ринку із соціальним вирівнюванням. Індивідуальна свобода виступає не тільки в якості засобу, економічного важеля, але і насамперед як незалежна цінність. При цьому цінність даного формулювання він пояснював принциповою можливістю практичної реалізації зазначеного курсу, що й було здійснено у ФРН.

Л. Ерхард надавав важливе значення змісту терміну «соціальний». Соціальність споконвічно властива ринковій економіці. Ефективність соціальної політики держави не визначається її масштабами. Правильна соціальна політика повинна орієнтуватися на підтримку позицій кожної окремо взятої людини: знаходячи самостійність і незалежність від опіки держави, громадянин перетворюється у вільну людину. В умовах зростання добробуту виправданим є покладання на кожну окрему людину відповідальності за саму себе, свою родину. Нарешті, чим багатше суспільство, тим менше людей має потребу в соціальних благах, що надаються державою. Змішання понять «соціальна справедливість» і «соціальна забезпеченість», на думку Ерхарда, є спробою, спрямованою на те, щоб зняти з людей особисту господарську відповідальність і замінити її колективною захищеністю.

Концепція «соціального ринкового господарства» передбачає синтез політичних свобод, економічної свободи, гарантованих правовою державою, та ідеалів соціальної держави, що забезпечує соціальну захищеність, громадян і соціальну справедливість. Прихильники соціального ринкового господарства вважають, що свобода економічної діяльності з опорою на конкуренцію повинна бути тісно пов’язана з комплексом інших ґрунтовних цілей суспільства. Конкуренція має бути організована так, щоб виключити соціальне напруження. Наприклад, нічим не стиснута воля місцезнаходження виробничого об’єкта, впритул до закриття нерентабельної установи, режиму використання виробничих потужностей або залучення іноземних працівників може стати фактором соціальних конфліктів у суспільстві. Тому з точки зору досягнення соціальної стабільності і максимізації економічного зростання вони підлягають обмеженню для реалізації більш високих цілей (охорона навколишнього середовища, високий рівень зайнятості і т.д.).

«Соціальне ринкове господарство» передбачає, що економіка одночасно обслуговує і індивідуума, і суспільство. Власне ринок не враховує соціальні аспекти суспільного життя і самої економіки. Держава повинна гарантувати мінімальний життєвий рівень людям, які не вступили у процес праці, або тимчасово або остаточно (за віком чи станом здоров’я) вибули з нього. Виробнича конкуренція і соціальне забезпечення повинні бути одночасними, взаємодоповнюючими процесами. Тому соціальне вирівнювання реалізує себе через механізм соціального партнерства. За визначенням А. Нестеренка, «соціальне партнерство – це переростання ринкових відносин за межі власне економіки у сферу соціальних відносин: продавці й покупці робочої сили домовляються про умови «угоди» як рівноправні учасники соціального контракту».

За сучасних умов під соціальним ринковим господарством (соціальною ринковою економікою) розуміють економічну суспільну систему, що забезпечує високу ефективність ринкової економіки і на цій основі гарантує громадянам країни максимум соціальної справедливості, забезпеченості й соціально-економічного прогресу. Теорія соціального ринкового господарства зберігає провідну роль в ринковому саморегулюванні, відводячи державі функцію засновника й контролера певних правил економічної діяльності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільний добробут: сутність і чинники. Соціальний вибір і функції добробуту	\|	Соціально-економічні показники вимірювання соціальної нерівності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.