Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тема 2. Правові основи управління охороною праці

Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозалежних законодавчих та нормативно-правових актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Закони України в галузі охорони праці зумовлюють необхідність впровадження ефективних принципів, методів та організаційних форм роботи, які спрямовані на зниження потенційного ризику нанесення збитків підприємству та покрашення умов праці.

Законодавчі акти, що визначають основні принципи державної політики в галузі охорони праці, можуть бути загальними та спеціальними.

Основними загальними законодавчими актами з охорони праці є Конституція України; Кодекс законів про працю України (КЗпП), Закон України „Про охорону праці”, Закони України: „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, „Про пожежну безпеку”, „Про використання ядерної енергії і радіаційного захисту”, „Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення” та ін.

До спеціальних законодавчих актів відносяться міжгалузеві та галузеві акти з охорони праці. До них відносяться державні стандарти Системи стандартів безпеки праці, будівельні норми та правила, санітарні норми, Правила технічної експлуатації електроустановок споживачів, Норми радіаційної безпеки та інші нормативні документи.

Законодавство з охорони праці визначає основні принципи державної політики в галузі охорони праці, головна роль серед яких належить пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності, принципів повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці, повного відшкодування збитку особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві або профзахворювань.

Закони України про охорону праці передбачають економічні методи управління такі як, наприклад, створення фонду охорони праці на підприємстві; збереження середнього заробітку працюючого за період простою у випадку відмовлення працюючого від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров’я його самого або для людей, які його оточують, чи навколишнього природного середовища; виплати вихідної допомоги при розриві трудового договору за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує вимог законодавства або умов колективного договору та ін.

Правовою основою законодавства з охорони праці є Конституція України.

У ст. 43 Конституції України записано: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується", "Кожен має право на належні безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом", "Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється".

"Кожен, хто працює, має право на відпочинок" (ст. 45 Конституції України).

"Громадяни мають право на соціальний захист" (ст. 46 Конституції України).

"Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди" (ст. 50 Конституції України).

Кодекс законів про працю України (КЗпП) регулює трудові відносини працівників підприємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності. КЗпП визначає службові обов’язки працівників та спрямований на охорону трудових прав працюючих. У 1999 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України". Зміни було розроблено з метою приведення окремих норм Кодексу у відповідність з Конституцією України та вдосконалення трудових відносин між громадянами та суб’єктами підприємницької діяльності.

У 1992 р. Верховна Рада України затвердила Закон України "Про охорону праці"(в новій редакції прийнятий у 2002 р.). Цей Закон є основоположним законодавчим документом в галузі охорони праці. В Законі визначені основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці. Закон регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Серед принципів державної політики в галузі охорони праці є принцип комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони довкілля.

У Законі реалізована концепція управління охороною праці в державі, яка полягає в пріоритеті життя та здоров’я працівників і запровадженні плати за ризик (пільги працівникам за шкідливі й важкі умови праці, диференційовані страхові тарифи, штрафні санкції).

Цей Закон вимагає забезпечувати функціонування Системи управління охороною праці (СУОП) на всіх підприємствах. (Розділ ІІІ. Організація охорони праці.). У ст. 13 сказано, що створення та забезпечення функціонування системи управління охороною праці є обов’язком роботодавця.

Для ефективної роботи СУОП необхідно приділяти значну увагу питанням стимулювання діяльності з охорони праці, тобто зацікавленості працівників у створенні безпечних умов праці. Розділ IV "Стимулювання охорони праці", зокрема ст. 25 "Економічне стимулювання охорони праці" закріплює заходи економічного стимулювання роботи з охорони праці: до працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці, що визначається колективним договором, угодою. При розрахунку розміру страхового внеску для кожного підприємства Фондом соціального страхування від нещасних випадків, за умови досягнення належного стану охорони праці і зниження рівня або відсутності травматизму і професійної захворюваності внаслідок здійснення роботодавцем відповідних профілактичних заходів, може бути встановлено знижку до нього або надбавку до розміру страхового внеску за високий рівень травматизму і професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці. Розрахунок розміру страхового внеску із застосуванням знижок та надбавок для кожного підприємства проводиться відповідно до законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Тарифи відрахувань коштів на соціальне страхування від нещасних випадків та професійних захворювань встановлюються диференційовано, залежно від рівня виробничого травматизму та ступеня шкідливості умов праці. Тарифи періодично переглядаються.

Згідно ст. 26 роботодавець зобов’язаний відшкодувати заподіяну шкоду працівникам, повністю відшкодувати збитки у разі порушення вимог охорони праці, витрати на проведення рятувальних робіт під час аварії та ліквідації її наслідків, втрати на складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці та ін.

Вимогами закону України "Про охорону праці", а також закону "Про колективні договори і угоди" передбачено, що здійснення комплексних заходів щодо організації безпечних і нешкідливих умов праці, визначення обов’язків сторін, реалізація працівниками своїх прав і соціальних гарантій на охорону праці забезпечуються насамперед за допомогою колективного договору (угоди).

У 1983 р. Держстандарт СРСР затвердив "Рекомендації. Управління охороною праці. Основні положення", які чинні в Україні і сьогодні.

У 2001 р. була прийнята Державна Концепція управління охороною праці (затв. Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.10.01 № 432), згідно якої управління охороною праці розглядається як підготовка, прийняття та реалізація правових, організаційних, соціально-економічних та лікувально-профілактичних мір, які спрямовані на збереження життя, здоров'я та працездатності людини у процесі трудової діяльності.

У 2006 р. була прийнята Концепція загальнодержавної програми покращення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2006 – 2011 рр. (затв. Розпорядженням КМУ від 11.05.06 № 269-Р), у якій серед причин та факторів, які можуть викликати проблеми охорони праці, названа недосконалість систем управління охороною праці на рівні виробництва.

Згідно із Законом "Про охорону праці", усі працівники підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності

Закон України "Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", прийнятий Верховною Радою 23 вересня 1999 р., визначає правову основу та економічний механізм загальнообов’язкового соціального страхування громадян від нещасних випадків та професійних захворювань на виробництві.

Як зазначено в Законі, страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору, осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності.

Закон визначає суб'єкти та об'єкти страхування від нещасного випадку. Згідно ст.6 суб'єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, тобто фізичні особи, на користь яких здійснюється страхування (працівники), а в окремих випадках – члени їх сімей та інші особи; страхувальники, тобто роботодавці; та страховик, тобто Фонд соціального страхування від нещасних випадків (ФССНВ). ФССНВ є важливою складовою системи управління охороною праці.

Об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність.

Основними принципами страхування від нещасного випадку є:

- паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;

- своєчасне та повне відшкодування шкоди страховиком;

- обов’язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян – суб’єктів підприємницької діяльності;

- надання державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

- обов’язковість сплати страхувальником страхових внесків;

- формування та витрачення страхових коштів на солідарній основі;

- диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;

- економічна заінтересованість суб’єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці;

- цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.

У ст. 13 приводиться визначення страховому ризику та страховому випадку.

Страховий ризик – це обставини, внаслідок яких може статися страховий випадок.

Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріальної забезпеченості та /або соціальних послуг.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування, управління яким здійснюють правління та виконавча дирекція. До складу правління включаються представники держави, яких призначає Кабінет Міністрів, та представники застрахованих працівників і роботодавців, яких обирають об’єднанням профспілок та роботодавців – по 15 осіб від трьох представницьких сторін. Члени правління обираються на 6-річний термін. Правління Фонду затверджує статут Фонду, контролює діяльність виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів. Виконавча дирекція є постійно діючим виконавчим органом правління Фонду та підзвітна правлінню Фонду, проводить свою діяльність від імені Фонду, організовує та забезпечує виконання рішень правління Фонду. Директор виконавчої дирекції Фонду входить до складу правління Фонду з правом дорадчого голосу.

Згідно ст. 10, для страхування на виробництві непотрібно згоди працівника, страхування здійснюється в безособовій формі. Строк повноважень голови наглядової ради за діяльністю Фонду соціального страхування становить один рік. Фонд соціального страхування розглядає справу про страхові виплати та приймає відповідні рішення на протязі 10 днів.

Виконання статутних функцій та обов’язків ФССНВ, згідно ст. 23, покладається на страхових експертів з охорони праці, якими можуть бути особи з вищою освітою за фахом спеціаліста з охорони праці або з вищою технічною чи медичною освітою зі стажем практичної роботи на підприємстві не менше трьох років та відповідним посвідченням, яке видається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади.

Страхові експерти з охорони праці мають право:

- безперешкодно та в будь-який час відвідувати підприємства для перевірки стану умов і безпеки праці та проведення профілактичної роботи з цих питань;

- у складі відповідних комісій брати участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а також у перевірці знань з охорони праці працівників підприємств;

- одержувати від роботодавців пояснення та інформацію про стан охорони праці та види здійснюваної діяльності;

- брати участь у роботі комісій з питань охорони праці підприємств;

- вносити роботодавцям підприємств обов’язкові для виконання подання про порушення законодавства про охорону праці, а органам виконавчої влади з нагляду за охороною праці – подання щодо застосування адміністративних стягнень або притягання до відповідальності посадових осіб, які допустили ці порушення, а також про заборону подальшої експлуатації робочих місць, дільниць і цехів, робота на яких загрожує здоров'ю або життю працівників;

- складати протоколи про адміністративні правопорушення;

- брати участь як незалежні експерти в роботі комісій з випробувань та приймання в експлуатацію виробничих об’єктів, засобів виробництва та індивідуального захисту, апаратури та приладів контролю.

Страховими виплатами, згідно ст. 28, є грошові суми, які Фонд соціального страхування виплачує застрахованому у разі настання страхового випадку та складаються з:

1) страхової виплати втраченого заробітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності (щомісячна страхова виплата);

2) страхової виплати в установлених випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його сім’ї та особам, які перебували на утриманні померлого);

3) страхової виплати пенсії по інвалідності потерпілому;

4) страхової виплати пенсії у зв’язку з втратою годувальника;

5) страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;

6) страхових витрат на медичну та соціальну допомогу.

Фінансування Фонду здійснюється за рахунок:

- внесків роботодавців: для підприємств – з віднесенням на валові витрати виробництва, для бюджетних установ та організацій – з асигнувань, виділених на їх утримання та забезпечення;

- капіталізованих платежів, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників;

- прибутку, одержаного від тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках;

- коштів, що надійшли від стягнення штрафів і пені із страхувальників та їх посадових осіб;

- добровільних внесків та інших надходжень, отримання яких не суперечить законодавству.

Згідно ст. 47, розмір страхового внеску залежить від класу професійного ризику виробництва, до якого належить виробництво за видом економічної діяльності.

Також у Законі записані права і обов’язки застрахованого (ст. 43, 44) та роботодавця як страхувальника (ст. 45), а також відповідальність ФССНВ (ст. 50), осіб, які надають соціальні послуги (ст. 51), страхувальника (ст. 52) та застрахованої особи (ст. 53) за невиконання своїх обов’язків або умов страхування.

Окрім законів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюють підзаконні акти: Укази і розпорядження Президента України, вирішення Уряду України.

Законодавчу силу мають нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП).

Нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП) – це правила, стандарти, норми, регламенти, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання.

Нормативна база України з охорони праці узагальнена і систематизована у "Державному реєстрі НПАОП". Реєстр НПАОП складається з понад 2000 нормативних актів, а також 350 міждержавних стандартів безпеки праці та близько 40 державних стандартів України (ДСТУ).

За сферою дії НПАОП можуть бути міжгалузевими, галузевими та актами підприємств.

Державний міжгалузевий нормативний акт про охорону праці — це НПАОП загальнодержавного користування, дія якого поширюється на всі підприємства, установи, організації народного господарства України незалежно від їх відомчої (галузевої) належності та форм власності.

Державний галузевий нормативний акт про охорону праці — це НПАОП, дія якого поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що належать до певної галузі.

Відповідно до вимог НПАОП власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи розробляють і затверджують власні положення, інструкції або інші нормативні про охорону праці, що діють у межах підприємства, установи, організації. Нормативною підставою для цього є "Порядок опрацювання і затвердження власником нормативних актів про охорону праці, що діють на підприємстві", згідно якому до основних нормативних актів підприємства належать, наприклад:

- Положення про систему управління охороною праці на підприємстві;

- Положення про службу охорони праці підприємства;

- Положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці;

- Перелік робіт з підвищеною небезпекою та ін.

Враховуючи специфіку виробництва та вимоги чинного законодавства, власник затверджує нормативно-правові акти, що регламентують питання охорони праці та охоплюють завдання і функції системи управління охороною праці.

На базі створених стандартів підприємства з безпеки праці у 1976 р. було вперше розроблено та теоретично обґрунтовано систему управління безпекою праці.

Адаптація законодавства України до законодавства ЕС у сфері охорони праці почалась з прийняття Закону України "Про охорону праці" (2002 р.), який відповідає основним положенням законодавства Євросоюзу, які можуть бути згуртовані таким чином:

- загальні принципи профілактики та основи охорони праці;

- вимоги охорони праці для робочого місця;

- вимоги охорони праці під час використання обладнання;

- вимоги охорони праці під час роботи з хімічними, фізичними та біологічними речовинами;

- захист на робочому місці певних груп робітників;

- положення про робочий час;

- вимоги до обладнання, машин, посудин під високим тиском та ін.

Міжнародне законодавство з охорони праці

У Конституції України та у Кодексі законів про працю України закріплено принцип пріоритету міжнародно-правових норм перед нормами національного законодавства, тобто якщо міжнародними договорами або угодами, у яких бере участь Україна, запроваджено інші правила, ніж ті, які містить законодавство України, то застосовуються міжнародні правила.

Міжнародна співпраця в галузі охорони праці здійснюється по лінії ООН участю в багатьох міжнародних організаціях, основною з яких є Міжнародна організація праці (МОП), яка створена в 1919 р. Особливістю МОП є її тристороння структура: на рівних засадах в її діяльності приймають участь представники урядів, організацій працівників і роботодавців усіх країн – членів МОП. Вищім органом МОП є Міжнародна конференція праці, виконавчим органом – Адміністративна рада.

Основними напрямками діяльності МОП є участь у міжнародно-правовому регулюванні праці шляхом розроблення та ухвалення нормативних актів з питань умов праці і життя працівників; розроблення та здійснення міжнародних цільових програм, спрямованих на вирішення соціальних проблем; надання допомоги державам – членам МОП в удосконаленні національного трудового законодавства та ін.

З 1919 р. МОП прийняла 181 Конвенцію і 188 Рекомендацій з різних соціально-трудових проблем, з яких 58 Конвенцій, які стосуються прав людини, ратифікувала Україна. Систематизовані Конвенції і Рекомендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці.

Безпеці і гігієні праці присвячені Конвенція №155 (1981 р.) про безпеку і гігієну праці, Конвенція №161 (1985 р.) про служби гігієни праці, Конвенція №174 (1993 р.) про недопущення крупних промислових аварій, Конвенція №115 (1960 р.) про захист від радіації, Конвенція №170 (1990 р.) про хімічні речовини, Конвенція №119 (1963 р.) про забезпечення машин захисним обладнанням, Конвенція №148 (1977 р.) про виробниче середовище, Конвенція №176 (1995 р.) про безпеку і гігієну праці на шахтах, Конвенція №152 (1979 р.) про техніку безпеки і гігієну праці та ін. [10].

Законодавство Євросоюзу в сфері охорони праці можна умовно розділити на дві групи:

1. Директиви ЕС щодо захисту працівників;

2. Директиви ЕС щодо випуску товарів на ринок (включаючи обладнання, устаткування, засоби колективного та індивідуального захисту і т. ін.).

Важливість директив ЄС обумовлена багатьма причинами, серед яких найсуттєвішими є наступні:

• спільні стандарти здоров'я і безпеки сприяють економічній інтеграції, оскільки продукти не можуть вільно циркулювати всередині Союзу, якщо ціни на аналогічні вироби різняться в різних країнах-членах через різні витрати, які накладає безпека та гігієна праці на бізнес;

• скорочення людських, соціальних та економічних витрат, пов'язаних з нещасними випадками та професійними захворюваннями, приведе до великої фінансової економії і викличе суттєве зростання якості життя у всьому Співтоваристві;

• запровадження найбільш ефективних методів роботи повинно принести з собою ріст продуктивності, зменшення експлуатаційних (поточних) витрат і покращення трудових стосунків;

• регулювання певних ризиків (таких, як ризики, що виникають при великих вибухах) повинно узгоджуватися на наднаціональному рівні в зв'язку з масштабом ресурсних затрат і з тим, що будь-яка невідповідність в суті і використанні таких положень приводить до "викривлень" у конкуренції і впливає на ціни товарів.

Однією з найсуттєвіших директив ЕС з питань охорони праці є Рамкова директива 89/391/ЕС "Про введення заходів, що сприяють поліпшенню безпеки та гігієни праці працівників" від 12 червня 1989 р., в яку включені загальні принципи з попередження виробничих ризиків, охорони праці та здоров'я, виключення факторів ризику та нещасних випадків, інформування, консультування і пропорційної участі відповідно до національних законів та/або практики, навчання робочих, а також вказівки з впровадження цих принципів.

Директиви ЕС відповідають конвенціям МОП. В свою чергу, МОП при розробці нових конвенцій та рекомендацій враховує досвід країн-членів ЕС.

Право на охорону праці записана у фундаментальних міжнародних документах, наприклад, у Загальній Декларації прав людини ООН (1948 р.) та Міжнародному Пакті ООН про економічні, соціальні та культурні права (1976 р.). В цих документах сформульовані трудові права людини, до яких увійшли: права на працю; право на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи справедливу заробітну плату без дискримінації; право на однакові для усіх можливості просування по роботі виключно на підставі трудового стажу та рівня кваліфікації; право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня і на оплачувану періодичну відпустку; право на профспілкову організацію; право на страйк; право на особливу охорону праці та інтереси жінок-матерів, дітей та підлітків.

Трудові права у Пакті сформульовані докладніше, ніж у Декларації, коло цих прав є більш широким і, крім того, у Пакті (на відміну від Декларації) містяться конкретні зобов'язання держав, які ратифікували цей Пакт, щодо впровадження у життя положень, що вони містять.

Поряд з Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права ООН прийняла другий міжнародний пакт — Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 р.), який також був ратифікований Україною у 1991 р. Серед закріплених ним прав два права стосуються трудових відносин: заборона примусової праці та вільне здійснення права на асоціацію, включаючи право на створення профспілок.

Останнім часом в офіційних документах ООН у зв’язку з необхідністю добору критеріїв до поняття "якість життя" отримали широке використання два нових терміни: "Індекс суспільного розвитку" (Human Development Index, HDI) та "Індекс прав людини" (Human Freedom Index, HFI). ООН розглядає ці два терміни як найважливіші інтегральні показники, тобто індикатори, що характеризують якість життя в процесі розвитку суспільства.

Під егідою ООН ведеться робота зі створення і впровадження міжнародних стандартів системи управління охороною праці.

У європейських країнах застосовуються наступні підходи до управління охороною праці:

1) підхід ISRS(International Safety Rating System) – перша версія була видана у 1978 р., неодноразово удосконалювалася;

призначений для оцінки ефективності управління охороною праці та її сертифікації;

за методикою ISRS підприємства можуть бути атестовані та отримати сертифікат за стан охорони праці за 10 рівнями;

2) Британський стандарт BS 8800-96 (Guide to Occupational Health and Safety Management Systems) – „Керівництво щодо систем управління охороною здоров’я і безпекою праці”; затверджений у 1996 р.

3) підхід OHSAS (Occupational Health and Safety Assessment Serias) – серія „Система управління охороною здоров’я і безпекою праці”, діє з 1999 р.;

застосовується для аудиту та видачі сертифікатів на системи управління охороною праці; це єдиний міжнародний стандарт з охорони праці, який направлений на мінімізацію ризиків на всіх виробничих ділянках.

На міжнародному рівні стандартизація охорони праці проводиться за такими напрямками:

1. Обмеження використання та реалізації шкідливих і небезпечних речовин.

2. Підвищення вимог до виробничих процесів, які спричинили шкоду навколишньому середовищу.

3. Утилізація шкідливих і радіоактивних речовин.

4. Забезпечення належної інформації про небезпечності виробничих процесів і продукції.

5. Визначення допустимих рівнів забруднення та шуму.

6. Вимоги до засобів індивідуального захисту та ін.

Відповідно до міжнародних стандартів на підприємствах діють три системи управління охороною праці:

- управління якістю (ISO 9000);

- управління охороною навколишнього середовища (ISO 14000);

- управління безпекою (OHSAS 18000)

ISO (International Organization for Standardization) – це міжнародна неурядова організація, що була утворена у 1947 р. з метою розробки міжнародних стандартів, якими користуються у всьому світі (їх нараховується більш 10 тис.; кожного року переглядається знову 500-600 стандартів). Вони можуть бути адаптованими до конкретних умов виробництва. До складу організації входять по одному представнику від 147 країн. Ці стандарти не гарантують якості чи безпеку, але допомагають підприємствам або організаціям встановити систему управління, яка спрямована на досягнення якості та безпеки.

- Стандарти серії ISO 9000 є визнаними еталонами організації роботи з якості на підприємствах різних галузей, у тому числі в Україні. Серія стандартів ISO 9000 була розроблена у 1994 р. В основі стандарту ISO 9000 лежать 8 принципів управління якістю, серед яких є принцип системного підходу до управління.

У 2000 р. була затверджена нова серія стандартів ISO 9000: ISO 9001:2000, ISO 9004:2000.

ISO 9000 «Системи управління якістю – основні принципи та поняття»– встановлює основні положення та терміни.

ISO 9001 «Системи управління якістю – вимоги»– визначає вимоги до системи управління якістю; це єдиний стандарт в рамках цієї серії, за яким надається сертифікат.

ISO 9004 «Системи управління якістю – керування по удосконаленню»– передбачає безперервне удосконалення всіх процесів на підприємстві за умовою залучення всіх працівників на всіх рівнях.

Нова версія стандарту серії 9000 від 2000 року має ряд відмінностей від попередніх варіантів (новий підхід до управління процесами, сумісність з іншими стандартами систем управління, посилення вимог до людських ресурсів).

Для покрашення системи управління якістю підприємства самі вирішують які стандарти необхідно впровадити. Сертифікація по системі ISO носить добровільний характер.

Подальшим розвитком системи ISO є прийнята в багатьох країнах комплексна система управління якістю, яка передбачена концепцією TQM (Total quality management). Основи концепції TQM були закладені ще у 1950-х роках доктором А. Фейгенбаумом (A. Feigenbaum) (США), який вперше підкреслив роль керівництва підприємства у забезпеченні якістю продукції, важливість підготовки та мотивації працівників, визначив взаємозв’язок рівня якості продукції і ефективності роботи підприємства. Комплексна система управління направлена на постійне покращення якості процесів.

– Блок стандартів серії ISO 14000 містить питання організації системи екологічного управління, екоаудит, екомаркіровку, оцінку екологічності виробничих систем і продукції. Ці стандарти є основою для розробки та впровадження нових способів управління підприємством, які дають можливість вирішувати не тільки природоохоронні, але й економічні задачі. Основним предметом ISO 14000 є система екологічного менеджменту (environmental management system, EMS). EMS дуже важлива для підприємств і організацій з точки зору їх здатності прогнозувати та виконувати свої цільові екологічні показники, а також забезпечення постійної відповідності національним або міжнародним вимогам.

Першим стандартом з серії ISO 14000 офіціально були опубліковані наприкінці 1996 р. Документи, що входять в систему стандартів ISO 14000, можна умовно поділити на три основні групи:

- принципи екологічного менеджменту

ISO 14001 «Системи екологічного менеджменту (EMS) – специфікація та керівництво по використанню»;

ISO 14004 «(EMS) – Загальне керівництво по принципам, системам та методам»;

- інструменти екологічного контролю та оцінки

ISO 14010 «Керівництво з екологічного аудиту – Загальні принципи екологічного аудиту»;

ISO 14011 «Керівництво з екологічного аудиту – Процедури аудиту – Аудит систем екологічного менеджменту»;

ISO 14012 «Керівництво з екологічного аудиту – Критерії кваліфікації екологічних аудиторів»;

- стандарти, що орієнтовані на продукцію

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Заходи з управління охороною праці	\|	ISO 14050 «Глосарій».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.