• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Умови формування ринку

Причини циклу

1. Циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу – розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них.

2. Суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів (К.Маркс, Ф.Енгельс).

3. Цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей (В.Парето, А.Пігу).

4. Результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва (Й.Шумпетер).

5. Циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво (Дж.Кейнс).

6. Причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропозицією (І.Фішер).

Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це – інтернальні історії. Теорії, які пояснюють появу економічних циклів зовнішніми причинами (зміна сонячної активності, війни, катаклізми), називають екстернальними.

Для того, щоб у нашій країні була побудована ринкова економіка, необхідно, щоб функціонував реальний ринок, який виконував би притаманні йому функції, мають бути відтворені передумови, випробувані світовою практикою. До них належать:

– наявність суб’єктів ринкових відносин, які, будучи економічно і юридично незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі–продажу; досягти цього можна трансформацією існуючих відносин власності у різноманітні форми – індивідуальну, приватну, акціонерну, державну, кооперативну, змішану;

– еквівалентний обмін товарів; ринок за своєю природою економічної допомоги, пільг тощо не визнає;

– конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців, постачальників, будь-яких контрагентів, примушує підприємців застосовувати найпередовішу техніку і технологію, сприяючи цим зменшенню витрат виробництва, підвищенню ефективності економіки;

– вільне ціноутворення, як елемент конкуренції та головний механізм контрольно-регулюючої функції сприяє поєднанню інтересів суб’єктів економічного життя, стимулюючи їх раціонально використовувати елементи виробництва;

– реальна інформація про ринок і його суб’єктів.

Якщо подібних умов не створено, то те, що називається ринком, є псевдоринком, де гроші не виконують своїх функцій.

Взаємодія конкурентних сил приводить до синхронізації цін попиту і пропозиції, що обумовлює рівноважність обсягів попиту і пропозиції. Ринкова рівновага – це ситуація, за якої наміри покупців і продавців повністю збігаються так, що за певної ціни товару обсяг пропозиції дорівнює обсягу попиту. Ринкова ціна – це ціна, при якій рішення виробників (продавців) та покупців про купівлю–продаж взаємно узгоджуються. Ціна ринкова – це ціна, яка встановлюється у відповідності до попиту і пропозиції товарів і послуг. Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції. Економічний стан продавців і покупців залежить від ринкової кон’юнктури – це сукупність умов, ознак, які характеризують співвідношення попиту і пропозиції. Вона змінюється під впливом різних факторів, масштабів виробництва, розмірів запасів товарів, динаміки цін та грошових доходів, організації торгівлі і реклами.

Важливу роль відіграє певне співвідношення попиту і пропозиції як по окремих товарах, товарних групах, так і по товарній масі у цілому.

Типові випадки співвідношення попиту і пропозиції

1. Пропозиція перевищує попит.

В даному разі на ринку виникає надлишок продукції, бо її більше, ніж покупці можуть купити (Q2 > Q1). Ціна товару починає знижуватись, відповідно знижується пропозиція товару, а попит зростає. Ситуація на ринку прямує до точки рівноваги А з ціною Р3 і кількістю Q3.

2. Попит перевищує пропозицію.

В даному випадку на ринку виникає дефіцит продукції, бо її кількість менша, ніж кількість, яку хочуть купити покупці (Q1 < Q2). Ціна товару починає збільшуватись відповідно збільшується і пропозиція, а попит зменшується. Ситуація прямує до точки рівноваги А з ціною Р3 і кількістю Q3.

3. Попит дорівнює пропозиції

У цьому випадку кількість продукції, яку продавці готові продати і кількість продукції, які покупці здатні купити, – рівні. На ринку не існує ні надлишку, ні дефіциту.

Сутність ціни розкривається для розвитку товарного виробництва і ринкових відносин власними функціями:

– інформаційна;

– стимулююча;

– сапуюча;

– розподільна.

Сутність ринку розкривається через його функції:

– регулююча;

– стимулююча;

– розподільча;

– відтворювальна.

Загальними умовами виникнення ринку є:

– суспільний поділ праці;

– економічна відокремленість виробників;

– приватна власність.

Умовами формування і ефективного функціонування є:

– наявність суб’єктів ринкових відносин, які будучи економічно і юридично незалежними можуть вступати у рівноправні відносини з приводу купівлі–продажу;

– свобода підприємництва та вільний рух капіталів і товарів;

– вільний доступ виробників до економічних ресурсів та інформації;

– конкуренція – наявність конкурентного середовища;

– вільне ціноутворення;

– плюралізм форм власності та господарювання їх рівноправність;

– економічна демократія;

– обмежена регулююча роль держави.

Конкуренція (to concurred – зіштовхуватись) – економічна боротьба, суперництво між суб’єктами ринкового господарювання за ліпші умови виробництва, купівлі та продажу товарів і послуг. Конкуренція – економічна боротьба між відособленими виробниками продукції, робіт, послуг за задоволення своїх інтересів, що пов’язані з продажем, виконанням робіт, послуг одним і тим самим споживачам.

Функції конкуренції

1. Стимулююча.

Полягає у тому, що конкуренція сприяє заохоченню тих, хто раціональніше використовує фактори виробництва для найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновітніші досягнення науки і техніки, організацію праці і управління.

2. Сапуюча функція.

3. Розподільча функція (розподіл факторів виробництва, доходів і продукції).

Форми конкуренції

В залежності від співвідношення монополізації та конкуренції виділяють декілька моделей ринку:

– ринок досконалої конкуренції;

– ринок монополістичної конкуренції;

– ринок олігополії;

– ринок чистої монополії.

Класифікація ринків

1. Принципи класифікації ринків.

2. Ринок предметів споживання.

3. Ринок засобів виробництва. Загальні проблеми формування цін.

4. Ринок капіталу.

5. Ринок праці.

6. Ринок нерухомості.

7. Проблеми формування ринку праці, землі та капіталів в Україні.

8. Легальний і нелегальний ринки.

За різними критеріями розрізняють такі види ринків:

– за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин: ринок предметів споживання, ринок засобів виробництва, ринок капіталу, валютний ринок, ринок інформації;

– за суб’єктами: ринок покупців, ринок продавців;

– за ступенем зрілості ринкових відносин: нерозвинутий, ринок, що формується і розвинутий ринок;

– за ступенем відповідності чинному законодавству: легальний і пільговий;

– за територіально-адміністративною ознакою: місцевий, регіональний, національний, зовнішній;

– за галузями;

– за характером продажу: оптовий і роздрібний ринок.

Типи ринків

1. Нерозвинений.

2. Вільної конкуренції.

3. Регульований.

4. Деформований.

Інший підхід

1. Ринок вільної конкуренції.

2. Ринок монополізований.

3. Регульований.

Інфраструктура ринку

1. Поняття і основи функції інфраструктури ринку.

2. Елементи інфраструктури ринку.

Інфраструктура – це обов’язковий компонент будь-якої цілісної економічної системи. Це сукупність інститутів, що обслуговують ринок і виконують визначені функції по забезпеченню нормального режиму його функціонування. Це різні установи і організації, що обслуговують різні види ринків: створюють умови для ефективного функціонування.

Функції інфраструктури

1. Організаційне формування ринкових відносин.

2. Сприяння учасникам ринку у реалізації їх економічних інтересів.

3. Прискорення ефективності роботи ринкових суб’єктів на основі спеціалізації окремих суб’єктів економіки і видів діяльності.

4. Забезпечення формування економічного і юридичного контролю регулювання ринкових відносин. Існують різні точки зору щодо класифікації ринкової інфраструктури, виділяють: спеціалізовані елементи і загальні.

Спеціалізовані сприяють:

– організаційному оформленню відносин (біржі);

– полегшують реалізацію своїх інтересів (послугові структури – аудиторські фірми, холдінги, страхові компанії).

Загальні елементи опосередковують всю систему ринкових відносин: фінансова система, кредитна, грошова, податкова.

Інфраструктура

1. Організаційно-технічні елементи (біржі, аукціони, ярмарки, виставки).

2. Фінансово-кредитні елементи (податкова система, банки, фінансові установи).

3. Організаційно-дослідницькі і освітні елементи (НДІ, навчальні заклади, патенти, ліцензії).

Ринок досконалої конкуренції

1. Наявність значної кількості покупців та продавців (невеликих за розмірами).

2. Відсутність бар’єрів для входження на ринок.

3. Відсутність диференціації продукції, продукція повинна бути однорідною.

4. Покупці повинні бути проінформовані про ціни товарів.

5. Неможливість впливу окремого продавця на ціну.

Хоча досконала конкуренція в чистому вигляді явище дуже рідкісне, все ж таки можна як приклад назвати ринок сільськогосподарської продукції. Він включає велике число незалежних продавців, що пропонують стандартизований товар, ціна на який визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Як приклад, також можливо навести фондову біржу, де присутня велика кількість продавців і покупців, відсутність бар’єрів для входження на ринок, значна поінформованість як покупців, так і продавців.

Ринок монополістичної конкуренції

Монополістична конкуренція є не протилежністю конкуренції, а її різновидом. Отже, цю модель відносять до недосконалої конкуренції, адже вона має певні особливі риси, відмінні від ринку досконалої конкуренції. Особливість цього ринку полягає у тому, що, хоча продукт однорідний, але продавці запевняють, що саме їхній товар наділений певними особливими якостями, які відрізняють його від інших. Як приклад можна навести ринок спортивного одягу, послуги перукарень, ресторанів, адже продавці в цьому випадку запевняють, що їхній товар найкращій. Особливу роль грає реклама, переконання, обслуговування клієнтів. Встановлення ціни у відповідності до співвідношення попиту і пропозиції порушується, оскільки ціна не несе інформативної функції для покупців. Існування певних бар’єрів для входження на ринок монополістичної конкуренції.

Ринок олігополії

Ринок олігополії спочатку існував як ринок двох продавців. Проте на сучасному етапі розвитку він в основному містить від 3 до 7 продавців. Ринок олігополії характеризується досить жорсткими бар’єрами для входження. Продавці на ньому великі за розмірами і зосереджують у своїх руках значну частину капіталу. Порушується встановлення ціни у відповідності до співвідношення попиту і пропозиції, оскільки продавці значно впливають на формування ціни. Наприклад, якщо один з виробників знизить ціну на продукцію, то інші виробники зроблять те саме. Виникають ситуації, коли продавці укладають між собою угоди щодо проведення єдиної політики цін.

Ринок чистої монополії

Хоча конкуренція і невід’ємна частина ринкової економіки, проте вона має здатність затихати з нагромадженням капіталу окремими суб’єктами ринкових відносин. Ринок чистої монополії включає можливість існування лише одного продавця (інколи одного покупця). Будь-яка диференціація товару відсутня. Ввійти на ринок чистої монополії неможливо внаслідок жорстких бар’єрів. Ціна на ринку чистої монополії ніколи не встановлюється із співвідношення попиту і пропозиції. Виробник–монополіст концентрує у "своїх руках" весь капітал. Особливим видом є державна монополія, що спричинена неможливістю існування на ринку багатьох продавців (комунальні послуги, національна оборона).

Ринок товарів

На цьому ринку здійснюється купівля–продаж предметів споживання та засобів виробництва. Тому його елементами є споживчий ринок та ринок засобів виробництва. У кожному з них відповідно формуються спеціалізовані ринки по продажу окремих видів товарів.

А. Ринок засобів виробництва.

На ринку засобів виробництва покупцями виступають підприємства, які використовують куплені товари для виробництва інших товарів і послуг. Основними торгівельними структурами тут є великі оптові фірми, які і здійснюють кінцеву реалізацію засобів виробництва. Основна частка закупок припадає на кількох гуртових покупців. На ринок засобів виробництва впливають такі основні фактори:

– поточні і очікувані доходи;

– рівень сукупного попиту;

– перспективи одержання кредитів.

На цьому ринку широкого розповсюдження набули такі форми торгівлі як лізинг та інжинірінг.

Лізинг – це довгострокова оренда засобів виробництва (обладнання, транспортних засобів, будівель). Це забезпечує можливість підприємствам використовувати обладнання і машини тоді, коли не вистачає власних засобів для їх купівлі. По закінченню терміну оренди можливий викуп обладнання по залишковій вартості.

Інжинірінг – комплекс послуг по техніко-економічному обґрунтуванню, проектуванню і експлуатації нових підприємств, виробництв тощо.

Б. Ринок предметів споживання і послуг.

На ринку предметів споживання і послуг покупцями є багато окремих осіб і домашніх господарств, що закуповують товари для власного користування. Кінцеву реалізацію товарів здійснюють універмаги, універсами, спеціалізовані магазини, крамниці і кіоски, ресторани і кафе, роздрібні підприємства послуг тощо.

Ринок знаходиться під впливом таких факторів:

– особистого (вік, сімейний стан);

– психологічного (мотивація покупця);

– соціально-культурного (рівень розвитку, освіта, соціальне становище).

Споживчий ринок та ринок засобів виробництва мають такі відмінності:

– вони розрізняються за характером попиту; попит на споживчому ринку є природнім, бо він визначається потребами споживача; попит на засоби виробництва є похідним від нього;

– попит на споживчому ринку більше залежить від ціни і може різко змінюватись; на іншому ринку коливання попиту не такі різкі;

– на ринку засобів виробництва є значно менша кількість учасників, які добре обізнані з ситуацією; на споживчому ринку суб’єктів значно більше та ступінь поінформованості нижчий;

– відмінність у способах доведення товару до споживача.

Ринок природних ресурсів. Рента. Ціна землі

На цьому ринку здійснюється купівля–продаж ресурсів для організації виробництва: корисні копалини, водні ресурси, земля тощо. Ціна на землю формується під впливом попиту і пропозиції. Попит залежить від ціни продукції, що виробляється на землі і від продуктивності самої землі. Щодо пропозиції, то вона не залежить від ціни, тобто практично незмінна. Це можна пояснити тим, що оскільки площа земної поверхні, яка може використовуватись в народному господарстві, практично незмінна, то і її пропозиція не змінюється. А попит постійно зростає. Наслідком такого процесу є постійне підвищення цін на землю. Рента – ціна, яку одержує власник природних ресурсів (найчастіше землі), від здачі їх в оренду. Пропозиція ціни залишається практично незмінною. Тому вплив попиту на величину ренти буде вирішальним.

Абсолютна рента – плата за використання найгірших земель.

Диференціальна рента – різниця між рентою і абсолютною рентою.

Власник землі має альтернативу: він може продати землю, здати в оренду чи залишити для власного використання, тому ціна землі визначається за формулою:

Ринок праці

Ринок праці – це система розподілу робочої сили. На цьому ринку присутні елементи конкуренції між власниками робочої сили за вигідні умови та оплату праці і продавцями – за залучення найбільш кваліфікованих працівників.

Ринок праці виконує такі функції:

– оцінює корисність (споживчу вартість) робочої сили;

– регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економіки і регіонами країни.

Функціонування ринку праці відбувається за певними принципами:

– особиста і економічна свобода працівників, які вирішують працювати їм чи ні, яку професію обрати; керуються вони особистими мотивами;

– право власника підприємства самостійно вирішувати питання про кількість працівників, їх рівень кваліфікації;

– визначення рівня заробітної плати на основі попиту і пропозиції, а також взаємної домовленості сторін.

Ринок капіталів

Ринок капіталів (інвестиційних ресурсів) – це ринок, на якому підприємства і громадяни надають і отримують позики для використання у виробництві. Основним елементом цього ринку є позиковий капітал.

Ринок капіталів поділяється на:

а) кредитний ринок:

– комерційний кредит – надається підприємцями один одному як відстрочка платежу за товари чи послуги (вексель);

– банківський кредит – надається банками підприємствам або громадянам; оформлюється спеціальною угодою;

– споживчий кредит – надається лише приватним особам у вигляді грошових позик, як правило, для купівлі товарів тривалого користування або будівництва житла; оформлюється угодою між банком і позичальником;

– іпотечний кредит – позика під заставу нерухомого майна або інших цінностей;

– державний кредит – надається державою підприємствам під цільові програми;

– міжнародний кредит – надається іншими державами, як правило, для проведення економічних реформ і структурної перебудови народного господарства.

б) ринок грошей;

в) ринок цінних паперів:

– облігації (державні, комунальні, іпотечні, промислові);

– акції (іменні, на пред’явника, звичайні, привілейовані).

До цінних паперів також належать:

– векселі;

– чеки;

– депозитні сертифікати (обігові і приватні);

– боргові зобов’язання державної скарбниці.

підприємство і підприємництво

1. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки.

2. Капітал підприємства.

3. Суть підприємництва, умови його існування, види та функції.

Підприємство – це первинна ланка суспільного поділу праці і водночас основна ланка народногосподарського комплексу, яка є товаровиробником і забезпечує процес відтворення на основі самостійності та самоокупності. У законі України зазначається що підприємство – це "самостійний, господарюючий, статутний суб’єкт, що має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання прибутку. Як самостійні господарські одиниці підприємства користуються правами юридичної особи, тобто мають право розпоряджатися майном, укладати договори, отримувати кредити. Характерні риси:

– технологічна і територіальна відособленість засобів виробництва та робочої сили;

– спеціалізація в системі суспільного поділу праці стосовно виготовлення товару чи надання послуги;

– економічна відособленість і юридична самостійність;

– відособленість колективних інтересів і поєднання в них інтересів кожного працівника.

Підприємство виконує функції:

– організаційну (забезпечення виробництва і реалізації товарів і послуг);

– відтворювальну (інвестування на оновлення і розвиток виробництва, модернізацію підрозділів);

– соціальну функцію (задоволення суспільних потреб, надання засобів існування робітникам).

Окрім специфічних організаційно-технічних функцій, що випливають з особливостей виробничих технологій, будь-яке підприємство виконує загальні організаційно-економічні функції як внутрішні, так і зовнішні.

Внутрішні економічні функції: виробничо-технологічні та науково-дослідні. Вони пов’язані із забезпеченням виробництва засобами і предметами праці, робочою силою. Вони реалізуються через удосконалення технологій, запровадження винаходів і раціоналізацію роботи, удосконалення організації та управління виробництвом.

Економічні – дослідження ринку товарів з метою ефективного збуту продукції, укладання контрактів, найму робітників, розподілу доходів і підвищення ефективності господарства.

Соціальні функції реалізуються через поліпшення умов праці та відпочинку, створення сприятливого психологічного клімату, соціальний захист, здійснення благодійної діяльності та виконання соціальних програм. Якщо підприємство вступає у відносини з партнерами у системі світового господарства, то воно виконує зовнішньоекономічні функції.

Підприємство можна і необхідно розглядати з двох сторін: організаційно-технічної (певна єдність технічного комплексу і сукупність робітників), соціально-економічної (суб’єкт економічних відносин, виражає певну їх сукупність, характер яких визначається власністю на засоби виробництва).

Сучасна економіка передбачає існування різних форм і видів підприємств. Їх можна класифікувати за різними критеріями:

а) за формами власності;

б) за формами організаціями;

в) за розмірами;

г) за сферами діяльності;

д) за місцем і роллю на ринку;

е) за метою і характером діяльності;

є) за характером економічної діяльності.

А: індивідуальне – приватна власність фізичної особи, де використана виключно особиста праця, самостійно здійснюється виробництво, весь дохід належить виробнику;

сімейне – спільна власність та праця членів однієї сім’ї;

приватне – приватна власність окремої особи з правом найму робочої сили;

колективне – класність трудового колективу підприємства, кооперативу, громади, релігійної організації;

державне – державна власність;

комунальне

(муніципальне) – власність адміністративно-територіальних одиниць;

спільне – об’єднання різних форм власності, у тому числі й іноземного капіталу;

орендне – підприємства різних форм власності, що передані у користування на певних умовах.

Б: відповідно до форм організації.

Одноосібне володіння – майно належить одному власнику, який самостійно управляє підприємством і несе повну відповідальність, увесь прибуток належить йому, він може його використовувати на свій розсуд, витрати на управління не значні.

Партнерство – форма організації, що базується на пайовому чи дольовому об’єднанні майна, як правило, це закриті компанії, де зміна власників паїв відбувається за згодою їх членів, доходи розподіляються пропорційно до паїв.

1. Повне – необмежена відповідальність.

2. Товариство з обмеженою відповідальністю

3. Командитне – змішане.

Асоціації – об’єднання з метою постійної координації господарської діяльності, не втручаються у виробничу діяльність членів.

Акціонерне товариства (корпорації) – акціонерний капітал, об’єднання на основі випуску і розміщення акцій серед осіб, що стають акціонерами.

Консорціуми – об’єднання промислового та банківського капіталу для досягнення певної мети.

Концерни.

В: малі, середні та великі відповідно до обсягів господарського обігу (розмірів) підприємства поділяються на великі, малі і середні. До малих належать: в промисловості – з кількістю працюючих до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб; у невиробничій сфері – до 25 осіб; у роздрібній торгівлі – до 15 осіб. Як свідчить світовий досвід, на сучасному етапі найбільший ефект підприємництво дає саме у малому бізнесі. Так, зокрема у США в 1989 р. з 18 млн. зареєстрованих підприємств 99 % відносилося до малого бізнесу. Проте не втрачають своїх позицій і великі корпорації, що дають значну частку ВНП у країнах.

Г: місцеві, національні, міжнародні.

Д: Виробничі, торговельні, фінансові – кредитні, страхові, посередницькі, науково-дослідні.

Е: конкурентні, олігопольні, монопольні.

Є: комерційні та некомерційні.

Масштаби підприємства визначаються різними факторами, одним з них є технологічний тип виробничого процесу. Іншим найважливішим фактором, що визначає розміри, є величина капіталу.

Капітал – це матеріальні та грошові ресурси, потрібні для розвитку виробництва, створення товарів та послуг.

Гроші' = Гроші + ΔГ

Процес безперервного руху капіталу, що проходить 3 стадії і приймає на кожній 3 функціональні форми, називається кругообігом капіталу.

На розміри капіталу впливають концентрація та централізація капіталу.

Концентрація – збільшення капіталу за рахунок його нагромадження. Внаслідок концентрації збільшуються розміри не лише індивідуального, а й суспільного капіталу. Централізація – це процес збільшення капіталу внаслідок поглинання або об’єднання (злиття) окремих капіталів. Внаслідок централізації: індивідуальні збільшуються, а суспільний залишається незмінним.

Кругообіг капіталу, взятий не як окремий акт, а як процес, що повторюється, називається оборотом капіталу.

Швидкість обігу залежить від часу обігу і часу виробництва. Швидкість обігу окремого капіталу визначається за формулою:

,

де n – кількість оборотів; О – рік, о – час, протягом якого даний капітал здійснить 1 оборот (обіг + виробництво).

Капітал у продуктивній чи виробничій формі буває основним і оборотним.

Основний капітал – це частина продуктивного капіталу, що повністю бере участь у виробництві, вартість якої переноситься на створений продукт по частинах і міру зношування. За натурально-речовинною формою до основного капіталу відносять: споруди, устаткування, машини. Відносять частину авансованого капіталу, що втілена в засобах праці. Процес перенесення вартості основного капіталу на продукт, що виробляється, у міру зношення (зношування – це втрата елементами основного капіталу їх споживчої вартості) і заміщення його у грошовій формі називається амортизацією. Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основних фондів називаються амортизаційними. Встановлений у законі річний процент заміщення називається нормою амортизації. Перенесена частина вартості основного капіталу у грошовій формі створює амортизаційний фонд. Зношення основного капіталу буває фізичне і моральне.

Фізичне – матеріальне зношення основного капіталу за час його функціонування в процесі виробництва або невикористання.

Моральне – це передчасна втрата основним капіталом його вартості чи зменшення її внаслідок появи принципово нових засобів праці, що мають більш високі конструктивні характеристики і експлуатаційні якості (І форма); внаслідок підвищення продуктивності праці у сфері виробництва даних елементів основного капіталу.

Оборотний капітал – частина продуктивного капіталу, що повністю приймає участь у виробничому процесі, і вартість якої входить повністю у створені товари і повертається у грошовій формі після їх реалізації. До оборотного капіталу відносяться предмети праці та робоча сила. Поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний обумовлений характером перенесення вартості різних його частин на створений продукт.

Підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, творча і на власний ризик діяльність суб’єктів різних форм власності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та торгівлі з метою одержання прибутку. Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути як окремі особи, так і колективи та держава в особі певних державних відомств та установ. Об’єктами є різні види діяльності, спрямовані на виробництво певних видів товарів, послуг, робіт. В залежності від об’єктів розрізняють різні види підприємництва. Підприємницька діяльність відбувається на основі принципів:

– вільний вибір видів діяльності та форм господарювання;

– самостійне формування планів діяльності, вибір постачальників і споживання продукції;

– вільне наймання працівників;

– залучення і використання матеріально-технічних, трудових, природних видів ресурсів;

– вільне розпорядження прибутками, що залишились після податків та інших обов’язкових платежів.

Умовами існування і розвитку підприємництва є: політична стабільність; наявність ринкової структури економіки; вільний розвиток усіх форм власності; законодавче забезпечення та підтримка з боку держави.

Підприємництво охоплює широкий спектр видів діяльності. Залежно від змісту розрізняють такі види:

– виробниче;

– комерційне;

– фінансове;

– посередницьке;

– страхове.

Підприємницька діяльність існує у формах:

А. – індивідуальне;

– колективне; ← І варіант

–державне;

Б. Малий бізнес.

Спільне підприємство. ← ІІ варіант

Корпоративне підприємство.

Підприємництво виконує такі функції:

– ресурсну (мобілізація капіталу, трудових, матеріальних, інформаційних та інтелектуальних ресурсів);

– організаційну (організація виробництва, матеріально-технічне забезпечення та збут, маркетинг, реклама);

– творчу (новаторство, генерація і використання ідей, ініціативна діяльність, вміння ризикувати).

Підприємництво сприяє прогресивним змінам в економіці, в тому числі посиленню конкурентної боротьби на ринку (між новим і застарілим), прискоренню темпів економічного розвитку суспільства (конкуренція є стимулом до збільшення виробництва товарів і послуг, їх модернізації), спонукає до раціонального використання виробничих ресурсів.

капітал, наймана праця

1. Капітал як економічна категорія.

2. Капітал і праця.

3. Винагорода за працю.

Засоби, склади товарів, гроші, гроші під процент – капітал середньовіччя. У 18 ст. термін "капітал" став загальноприйнятим і поширився на продуктивний капітал. Капітал – це самозростаюча вартість, що приносить додаткову вартість. Тому капітал є рухом. Капітал – це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації виробниче відношення, яке представлене в речі та надає їй специфічного суспільного характеру. Капітал, здійснюючи рух і самозростаючись, змінює і свої економічні форми прояву. Він може виступати у формі певної суми грошей, засобів виробництва, товарів, засобів існування найманих робітників. Поряд з цим капітал є певним суспільним економічним відношенням. Капітал – це економічна категорія, що виражає стільки ж технічно-економічних та організаційно-економічних відносин, скільки й соціально-економічних відносин.

У процесі збільшення вартості бере участь увесь капітал, але його складові відіграють різну роль. Засоби виробництва є лише засобами застосування робочої сили і матеріалізації праці у продукцію. Їх вартість лише переноситься на товар, що виготовлений, не змінюючись.

Цю частину капіталу (засоби виробництва) називають постійним капіталом (с).

Частину капіталу, яка авансується на купівлю робочої сили називають змінним капіталом (V). Поділ капіталу на постійний і змінний обумовлено функціональною роллю різних частин капіталу у процесі самозростання вартості.

Г–Т–Г', Г' = Г + ΔГ

прояв у сфері обігу

Ця формула містить протиріччя. У сфері обігу у випадках, коли обмінюються і еквіваленти, і нееквіваленти, додаткова вартість не виникає. У сфері виробництва виробник зберігає відношення лише до власних засобів виробництва, тому що не вступає у стосунки з іншими товаровиробниками. Не вступаючи у стосунки з іншими товаровиробниками, власник грошей не може перетворити їх на капітал. Капітал не може виникнути в обігу і в той же час не може виникнути поза обігом. Він має виникнути в обігу і не в обігу – сутність загальної формули.

W = [c + (V] + m)

k

Первісне нагромадження являє собою умови, за яких відбувається виникнення капіталу і становлення капіталістичного підприємництва. Первісне нагромадження є процесом відділення виробника від власності та перетворення виробників у найманих робітників. Первісне нагромадження, що створює капіталістичне відношення є процесом, який перетворює з одного боку засоби виробництва і засоби для існування в капітал, а з іншого боку – безпосередніх виробників у найманих робітників. Цей процес представляв передісторію капіталізму і утверджування капіталістичного способу виробництва. Основу становив розвиток товарного виробництва, товарно-грошових відносин. А диференціація виробників сприяла збагаченню одних і розоренню інших, відстороненню від виробників засобів виробництва та існування.

Умовами, за яких функціонує капітал як економічна категорія є:

а) високорозвинене товарне виробництво, обіг і ринок;

б) наявність такої мотивації діяльності виробника як особисте збагачення внаслідок одержання прибутку;

в) зосередження у частини суб’єктів значної частини засобів виробництва і грошових ресурсів;

г) наявність робочої сили, юридично вільних, але позбавлених засобів виробництва і предметів споживання.

Капітал – це економічна категорія, що виражає не стільки технічно-економічні і організаційно-економічні відносини, скільки соціально-економічні відносини.

З погляду підприємця капітал є вартісною оцінкою майна і коштів, які він може використати для здійснення господарської діяльності та отримання прибутку.

Капітал підприємця є його приватною власністю, але його власність не поширюється на робочу силу. Робітників він може залучити лише через механізм найму. Наявність найманої праці, обов’язковий соціально-економічний чинник функціонування в економічній системі категорії "капітал". Існують дві основні форми працевлаштування людини: пряма (безпосередня) і непряма (опосередкована). Пряма форма є характерною для підприємств колективної власності. Вона має місце тоді, коли власник робочої сили є власником чи співвласником підприємства, на якому працює. Опосередкована форма має місце тоді, коли засоби виробництва не належать робітникові, тобто відчужені від нього. Процесом праці керує власник виробництва і результати привласнюються ним.

Найом праці – це письмовий чи усний договір між власником або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі за відповідну винагороду – заробітну плату. В результаті найму здійснюється поєднання факторів виробництва на рівні підприємств. З цим пов’язані трудові відносини. В них розглядають дві сторони: технічно-економічну і соціально-економічну. Технічно-економічна сторона пов’язана з використанням працівником речових факторів виробництва незалежно від того, чи є він їх власником. Ці відносини пов’язані з включенням індивідуального працівника до складу трудового колективу. Соціально-економічна сторона пов’язана в першу чергу з формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство. У цілому трудові відносини – це відносини з приводу залучення і використання робочої сили. У політико-економічному розумінні трудові відносини – це багатоаспектна система взаємовідносин між роботодавцями і найманими працівниками, підприємствами і працівниками, державою і працездатним населенням, а також громадськими організаціями (профспілками) і основними господарюючими суб’єктами – підприємцями (угрупуваннями), державою. Вони фактично охоплюють усі соціально-економічні відносини, що виникають у процесі підготовки до праці, протягом періоду її здійснення, а також після завершення трудової діяльності.

Як і будь-який товар, робоча сила має дві властивості: вартість і споживчу вартість. Споживча вартість або корисність робочої сили полягає у здатності робочої сили створити вартість більшу, ніж вартість робочої сили. Вартість робочої сили – це вартість життєвих засобів необхідних для нормального відтворення робочої сили (фізичний елемент, культурний, соціальний та засоби утримання своєї родини). На вартість робочої сили впливають також продуктивність та інтенсивність праці.

Західні економісти вважають, що товаром є не робоча сила, а сама праця. Природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати рід без збільшення чи зменшення їхньої кількості.

Заробітна плата є трудовим доходом робітника. Вона є своєрідною формою винагороди найманого робітника.

В економічній літературі існують різні точки зору щодо сутності зарплати як економічної категорії. Представники класичної школи (У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо) розглядали зарплату як ціну праці. Таке тлумачення було притаманне і представникам неокласичної школи (зарплата – ціна за фактор виробництва – працю). А.Маршалл – ціна попиту та ціна пропозиції. Ціна попиту визначається граничною продуктивністю праці. Ціна пропозиції визначається граничними витратами. Сучасна західна політична економіка вважає, що зарплата – це ціна, яку платять за використання праці. Марксистська теорія визначає заробітну плату як перетворну форму вартості і відповідно ціни товару "робоча сила". В цілому можна сказати, що зарплата – це грошова винагорода, що виплачується за використання праці, вона як економічна категорія розвинених товарно-грошових відносин виражає вартість товару "робоча сила" і оплату за працю (за її витрати і результати, що визначені ринком). Зарплата має 2 форми: погодинна і відрядна.

Первісне нагромадження капіталу в Україні

Суть ПНК полягає, з одного боку, у відокремленні безпосередньо виробників від засобів виробництва і перетворенні їх у найманих робітників, а з іншого, – у перетворенні експропрійованих засобів виробництва у первісний капітал, що зосереджується в руках небагатьох членів суспільства. "Первісним " цей процес називається тому, що він утворює передісторію капіталу й відповідного йому способу виробництва. Історично в Європі він відбувався в 15-18 ст. В Україні повторно ПНК проходить в наш час. Основною формою цього процесу в Україні є так зване роздержавлення і приватизація власності, в результаті чого переважна більшість колишніх власників державного майна перетворюється у найманих працівників.

Підприємець

Підприємець – суб’єкт, що поєднує в собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їх якостей, нових сфер застосування капіталу. Свою діяльність підприємець спрямовує на виготовлення не товарів–аналогів, а виробів, що мають якісно нові риси. Підприємець переважну частину прибутку, що отримує, направляє у господарську діяльність, а не на задоволення власних потреб.

Риси підприємця за Й.Шумпетером:

– виготовлення нового блага або нової якості певного блага;

– освоєння нового ринку збуту;

– отримання нового джерела сировини або напівфабрикатів і запровадження нового методу виробництва;

– проведення реорганізації.

Теорії капіталу

Багато дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять доход їхньому власникові.

А.Сміт розглядав капітал, як запас, що використовується для господарських потреб і приносить доход.

Д.Рікардо – частина багатства, що зайнята у виробництві і необхідна для приведення в дію праці.

Дж.С.Мілль – попередньо накопичений запас продуктів минулої праці, який забезпечує необхідні для виробничої діяльності будівлю, охорону, знаряддя і матеріали, а також харчування та інші засоби існування для виробників на час виробничого процесу.

А.Маршалл – сукупність речей, без яких виробництво не могло б здійснюватись з однаковою ефективністю, але які не є безплатними дарами природи.

Перелічені підходи до визначення капіталу дещо односторонні, пов’язують цю категорію з сукупністю речових факторів виробництва. Якщо розглядати капітал як певне вкладення, що дає змогу отримувати дохід, то до нього треба віднести і вкладення в робочу силу. Цей підхід, запропонований Г.Беккером, Дж.Мінсером та іншими вченими, має назву "концепції людського капіталу". Значного поширення набув погляд на капітал як на один з виробничих факторів, що поряд з працею, землею приносить доход. Основоположник – Ж.Б.Сей. усі розглянуті підходи загалом можна охарактеризувати як народногосподарські (макрокосмічні).

Типи підприємців

1. Підприємець–власник.

2. Підприємець–орендар.

3. Підприємець–менеджер.

Погодинна + заробітна плата – це оплата працівникові за певний час (годину, робочий день, тиждень) його роботи (праці). Для визначення іі рівня виходять з погодинної ставки (окладу), яку вітчизняні економісти називають ціною праці. Остання (ціна праці) визначається як відношення денної вартості робочої сили до середньої тривалості робочого дня.

Відрядна норма зарплати – це оплата працівникові залежно від розмірів виробітку (виготовлення виробів чи здійснених операцій).

На реальну заробітну плату впливають:

– рівень нормальної заробітної плати;

– рівень податків;

– рівень цін;

Витрати виробництва і прибуток

1. Витрати виробництва, їх суть і види.

2. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна. Альтернативний підходи.

3. Прибуток як економічна категорія. Норма прибутку і фактори, що на неї впливають.

Підприємство здійснює перетворення ресурсів (факторів виробництва) на готову продукцію, воно є ринково-виробничою системою: виступає в ролі покупця і споживача факторів, виробника продукції та її продавця на ринках товарів та послуг. До найважливіших параметрів підприємства належать витрати і прибуток. Загальні обсяги витрат ресурсів або грошові витрати, що здійснюються підприємством для виробництва продукції, становлять його витрати виробництва. Тобто вони є вартістю всіх видів факторів виробництва, що витрачаються для виготовлення певної кількості товарів. Розрізняють бухгалтерські та економічні витрати.

Бухгалтерські – фактичні витрати на виробництво продукції у певному обсязі (явні або зовнішні). Виробництво будь-якого товару передбачає залучення відповідних ресурсів, що обмежені і можуть бути використані в інших сферах на альтернативній основі. Витрати, які слід враховувати при прийнятті економічних рішень, – це альтернативні витрати, що виникають як результат втрачених можливостей через альтернативне використання ресурсів. В сучасній економічній літературі під поняттям "витрати виробництва" як правило, розуміють економічні витрати. Вони є тими виплатами, що фірма повинна зробити, або ті доходи, які фірма повинна забезпечити постачальникам ресурсів, щоб відволікти ресурси від використання в альтернативних виробництвах. Можуть бути зовнішніми і внутрішніми.

Зовнішні (явні) витрати являють собою оплату ресурсів (праці, сировини…), які не є власністю даного підприємства. А фірма може використовувати ресурси, що належать їй; витрати, пов’язані з власним і самостійно використаним ресурсів, називаються неявними (внутрішніми). До внутрішніх витрат відносять також нормальний прибуток – мінімальну плату, що необхідна для утримання підприємницького таланту в межах підприємства. Якщо вона не забезпечується, то підприємець переорієнтовує свій талант й відмовиться від підприємництва задля одержання зарплати.

Економічні витрати – це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток, необхідний для залучення і утримання ресурсів в межах даного напряму діяльності. В залежності від стану і обсягів виробництва економічні витрати поділяються на постійні і змінні (постійні – витрати, що залишаються незмінними незалежно від зміни обсягів виробництва: орендна плати, оплата засобів зв’язку, амортизаційні, зарплата управлінського персоналу; змінні – залежать від зміни обсягів виробництва: зарплата робітників, витрати на сировину, паливо). Валові витрати – це витрати на виробництво певного обсягу продукції і дорівнюють сумі постійних і змінних витрат. У цілому основу постійних витрат становлять витрати, пов’язані з використанням основного капіталу; змінні – оборотного капіталу. Граничні витрати – це приріст витрат у результаті виробництва додаткової одиниці продукції. Витрати, що додатково потрібні для виробництва кожної додаткової одиниці понад визначений обсяг. Зростання граничних витрат приводить до зменшення виробництва продукції, а, отже, і до підвищення її ціни. Завдяки граничним витратам вирішується питання про доцільність збільшення чи зменшення обсягу виробництва.

Валові витрати змінюються нерівномірно, що приводить до зміни витрат на одиницю продукції в міру зростання обсягів виробництва або до зміни середніх витрат. Середні витрати – це витрати на одиницю виготовленої продукції, дорівнюють відношенню валових витрат до кількості продукції. Бувають середні постійні і середні змінні. Середні постійні AFC, середні змінні AVC.

Витрати виробництва структуруються по елементам витрат, середніх і матеріальних, на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизація основного капіталу та нематеріальних активів. Витрати на виробництво одиниці продукції у грошовій формі називається собівартістю.

Суспільна вартість W = C + V + m.

Вартість для підприємця .

Неокласики: вартість – виробнича категорія.

Витрати – категорія виробничого споживання факторів; ціна – вартість, виражена у грошах.

Неокласики і ціна – результат взаємодії попиту і пропозиції.

Підприємницька діяльність економічних суб’єктів спрямована на одержання прибутку, саме можливість отримання прибутку спонукає входити в певну сферу діяльності, при загрозі його відсутності – покидати певний сегмент ринку. Розгляд прибутку як економічної категорії завжди був у центрі наукових досліджень представників різних напрямів і шкіл. Меркантилісти вважали прибуток результатом зовнішньо-торгівельної діяльності, зокрема нееквівалентного обігу. Класична школа (А.Сміт, Сеніор та ін.) розглядала прибуток як результат функціонування капіталу. Д.Рікардо виходив з трудового походження прибутку і розглядав його у безпосередньому зв’язку із заробітною платою, звертаючи увагу на протилежну залежність їх зміни. Маркс, спираючись на вчення Рікардо, розвинув цю ідею, стверджуючи, що прибуток є результатом експлуатації найманої робочої сили і являє собою перетворену форму додаткової вартості. Прибуток – реалізація права власності на капітал підприємства у тій чи іншій сферах. Представники неокласичного напряму, окрім пояснення прибутку як наслідок функціонування капіталу (теорії факторів виробництва), вважають прибуток як винагороду підприємцю за підприємницький талант і ризик або наслідок його монопольного положення на ринку.

Сучасні економічні теорії визначають прибуток як різницю між валовою виручкою від реалізованої продукції та витратами на виробництво і реалізацію. Виходячи з різних видів витрат, розглядаючи різні види прибутків.

Валова виручка (виторг)

Бухгалтерський прибуток = виручка – бухгалтерські витрати (витрати по залученню ресурсів).

Економічний прибуток = виручка – економічні витрати (зовнішні, внутрішні, включаючи нормальний прибуток).

Таблиця → "Взаємозв’язок витрат і прибутку".

Розглянувши поняття нормального та економічного прибутку, визначимо підприємницький дохід. Він складається з нормального і економічного прибутку.

Цей дохід є винагородою підприємця за виконання ним таких функцій:

– поєднання капіталу, праці і природних ресурсів в єдиний процес виробництва товарів чи послуг;

– прийняття основних рішень з управління підприємством;

– впровадження нових продуктів і технологій;

– ризик щодо вкладених ресурсів.

Вживається поняття чистого прибутку = балансовому прибутку – податки та інші обов’язкові платежі.

Будь-яке підприємство завжди орієнтоване на одержання прибутку. Про прибутковість підприємства свідчить маса прибутку і норма. Маса – абсолютний вираз прибутку у грошовій формі. Норма – відносна величина прибутку = .

Р' = →

М_р – (р'·k)/100%.

Норма прибутку свідчить про ступінь прибутковості капіталу в конкретній сфері функціонування. На норму впливають фактори, що визначають об’єм виробництва, і ціла, по якій реалізується продукція. Визначальний фактор – витрати; маса прибутку (обсяг виробництва і ціна ← залежність), структура факторів виробництва, швидкість обороту капіталу, економія витрат, масштаби виробництва.

Основний фактор перебуває під впливом цілої низки факторів:

– використання досягнень НТП;

– кваліфікація і продуктивність праці робітників;

– зниження ціни на економічні ресурси;

– економічна політика держави (фіскальна).

Рентабельність виробництва продукції обчислюється як відношення прибутку до собівартості продукції або як відношення прибутку до основних і оборотних фондів.

.

капітал. сфери обігу

1. Позиковий капітал і процент. Банки.

2. Капітал у сфері торгівлі. Торговий прибуток.

3. Цінні папери як фіктивний капітал сфери обігу. Фондові біржі.

Позиковий капітал – це капітал, що надається його власником у позику іншому власнику–підприємцю на певний час на умовах повернення і за певну плату у вигляді процента.

Г–Г'

У процесі використання грошей як ресурсу у формі капіталу він виступає як капітал–власність і як капітал–функція, приносить доходи у формі відповідно проценту і підприємницького прибутку. Отже, прибуток на позиковий капітал, що створений у сфері обігу розпадається на процент, що виступає у формі ціни капіталу як ресурсу (цю частину отримує власник) і підприємницький прибуток за виробниче використання цього ресурсу. Позиковий процент – це плата за користування позиковим капіталом, його ціна, вартість послуги, що надається кредитором позичальнику у вигляді надання йому певної суми грошей на обумовлений термін. Це винагорода, яку заощадження приносять тому, хто дає гроші в борг, ціна, яку сплачує позичальник кредиторові. Кількісно позиковий процент може бути визначений нормою чи ставкою процента. Вона являє відношення річної суми процента до величини позикового капіталу, це відношення доходу кредитора до величини цього кредита. Рівень проценту залежить від розміру позик, строків надання, їх забезпечення, форми кредитування і ступеня кредитних ризиків. На норму також впливають: політика центрального емісійного банку, циклічні та сезонні коливання кон’юнктури, темпи інфляції, зміна валютного курсу, стан платіжного балансу країни. У цілому як ціна на будь-який товар позиковий процент залежить від попиту і пропозиції. Норма визначається співвідношенням попиту і пропозиції на кредитні ресурси. Норма процента може коливатися в певних межах, проте вона не може бути вищою за норму прибутку, нижня межа не може дорівнювати 0%. Процентна ставка виконує дві функції:

– скеровує обмеження пропонування позикового капіталу в ті сфери, що забезпечують найвищу норму прибутку;

– спонукає заощаджувати, щоб збільшити розмір капіталу.

Позиковий капітал здійснює рух у формі кредиту. Кредит – форма руху позикового капіталу, він виражає відносини між кредитором і позичальником, забезпечуючи трансформацію вільного грошового капіталу у позиковий. За своєю сутністю кредит – це суспільні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів на засадах платності, поворотності, добровільності. Причиною виникнення кредиту була необхідність одного виробника продати свій товар, а покупця – купити його, коли він не отримав гроші за свій товар. Проте з розвитком суспільного виробництва з’явилось чимало інших чинників, що зумовили необхідність кредитування:

– поява вільних коштів у одних і їх відсутність у інших;

– коливання потреб у коштах і джерелах їх формування, які виникають у юридичних осіб і держави;

– надання в тимчасове користування коштів під майбутні доходи.

Кредит – явище руху, який здійснюється у різних напрямках і на різних рівнях. Рух кредиту у зв’язку з його участю у відтворенні процесу проходить 5 етапів:

– формування вільних коштів;

– розміщення вільної вартості у позичці;

– використання на потреби позичальника;

– вивільнення позиченої вартості з обороту позичальника;

– повернення кредитору із сплатою процента.

Основні принципи кредитування

1. Цільове спрямування позики.

2. Строковість позики.

3. Поверненість позики.

4. Забезпеченість позики.

5. Платність користування.

Кредит виконує такі функції:

– перерозподільну;

– функцію, яка реалізується у грошовій сфері і полягає у тому, що кредит забезпечує найкращі передумови для ефективного регулярного обороту грошей в інтересах задоволення потреб в платіжних засобах і підтримання стабільності грошей для достатнього економічного розвитку;

– контрольна функція (контрольно-стимулююча);

– функція капіталізації вільних грошових фондів.

Форми і види кредиту

Він надається в різних формах і видах. Існують дві форми кредиту: товарна і грошова. Види кредиту розподіляються за різними критеріями:

– за суб’єктами кредитних відносин (банківський, державний, комерційний, особистий (приватний), міжнародний);

– залежно від сфери економіки, в яку спрямовуються кошти (виробничий для формування основного і оборотного капіталу; споживчий, який обслуговує сферу особистого споживання);

– за терміном (короткострокові до 1 р., середньострокові до 5 р., довгострокові > 5 р.);

– за галузевим спрямуванням (у сільське господарство, промисловість…);

– за цільовою спрямованістю (на витрати, на запаси);

– за організаційно-правовими ознаками і умовами (забезпечений і незабезпечений, прямий і опосередкований, строковий і прострочений (лонгований), платний і безплатний, сумнівний, реальний, безнадійний).

Форми заробітної плати

Виділяють такі форми заробітної плати: тарифна, преміальна, акордна, колективна. Основою організації зарплати є тарифна ("система ставок") система оплати праці, яка включає тарифні сітки; тарифні ставки: тарифно-кваліфікаційні довідники.

Тарифно-кваліфікаційні довідники – збірники нормативних актів, що містять кваліфікаційні характеристики робіт і професій за виробництвом та видами робіт. Вони призначені для тарифікації робіт, надання кваліфікаційних розрядів, а також формування навчальних програм підготовки підвищення їх кваліфікації.

Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення в оплаті праці працівників різної кваліфікації. Вона є переліком тарифних розрядів і відповідних тарифних коефіцієнтів.

Тарифна ставка, її абсолютна величина визначається згідно з встановленим державою мінімальним розміром заробітної плати. У мінімальну зарплату не включають доплати, надбавки та компенсаційні виплати.

За відрядно-преміальної системи заробіток працівника складається з відрядного заробітку та премії за досягнення певних результатів.

За акордноїсистеми працівник або група працівників отримують зарплату не за окремі операції, а за весь комплекс робіт із визначенням кінцевого строку його виконання. Ця система заохочує до скорочення строків виконання робіт.

Витрати обігу

Торговельний капітал – це капітал, який обслуговує процес перетворення товарної вартості в грошову в сфері обігу. Він складається з двох частин: капіталу обігу, авансованого на обслуговування процесу продажу товару (витрати обігу), й капіталу обігу, авансованого на купівлю товару. Витрати обігу поділяються на два види: чисті витрати обігу й додаткові.

Чисті витрати обігу – це видатки, які зумовлені процесом обігу, тобто зміною форм вартості, перетворенням грошей в товари й товарів у гроші. До таких видатків відносять: оплату праці торгівельних працівників, утримання торгівельних приміщень, витрати на рекламу й адміністративно-управлінську діяльність, бухгалтерію.

Працівники, зайняті безпосередньо продажем товарів, розрахунками за купівлю–продаж, не створюють нової вартості. Тому витрати на них не входять у вартість товару й повинні покриватись за рахунок прибутку підприємця.

Додаткові витрати обігу – до них відносяться витрати, пов’язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу. Це транспортування товарів, їх сортування, фасування, упаковування й зберігання. Тобто все те, що повинно виконувати виробництво, але частково передає у сферу обігу. Праця, затрачена на ці процеси, є продуктивною. Тобто вона створює як вартість (в т.ч. і додаткову), так і споживчу вартість. Тому ці витрати включають у вартість товару й покриваються в процесі його реалізації.

підприємництво в аграрній сфері.

держава та її економічні функції.

форми суспільного продукту

в процесі відтворення

1. Суспільний продукт і його форми.

2. Система національних рахунків та її показники.

3. Суть і види економічного відтворення.

4. Національне багатство: суть, структура, відтворення.

Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт (сукупний суспільний продукт, валовий). Його можна розглядати з різних точок зору. Також можна відповідно визначати його форми і структуру.

В цілому сукупність суспільного продукту – це сукупність благ і послуг, вироблених суспільством за певний період часу (як правило, за рік).

Основні форми СП:

– натурально-речова (засоби виробництва і предмети споживання; нематеріальні блага);

– за функціональною роллю:

а) фонд заміщення;

б) фонд споживання;

в) фонд нагромадження.

Фонд заміщення – частина суспільного продукту, що йде на відновлення зношених засобів виробництва (засоби і предмети праці).

Фонд споживання являє частину СП, що йде на задоволення матеріальних та духовних потреб людей (предмети споживання і споживчі послуги).

Фонд нагромадження – частина СП, що йде на розширення виробництва, тобто збільшення речового і особистого факторів, на удосконалення технологічної основи виробництва (додаткова робоча сила, предмети споживання, додаткові засоби виробництва).

Вартісна форма – обчислення суспільного продукту у вартісній формі, його вартісна оцінка. Обчислюється за допомогою системи національних рахунків.

Ф.Кейс. "Економічна таблиця". Намагався показати рух суспільного продукту як у вартісній, так і в натурально-речовій формі. Але оскільки фізіократи єдиною продуктивною галуззю вважали сільське господарство, не зуміли розв’язати проблему суспільного відтворення у цілому.

А.Сміт вважав, що СП за своєю вартістю складається з доходів власників факторів виробництва, є сукупною сумою доходів, не включав у нього перенесену на продукт вартість спожитих засобів виробництва. Це "догма Сміта". Він розрізняв валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розумів увесь річний продукт країни. Чистий дохід – це нова вартість, що лишається після відшкодування витрат основного і оборотного капіталу. Річний продукт у Сміта поділявся на фонд відшкодування капіталу і фонд доходів власників капіталу і землі.

К.Маркс, виходячи з трудової теорії вартості, при дослідженні СП і проблем його відтворення визначав СП як сукупність матеріальних благ, створених у суспільстві протягом певного часу:

І підрозділ – виробництво засобів виробництва.

ІІ підрозділ – виробництво предметів споживання.

W = C + V + m,

V + m – національний дохід, новостворена вартість.

Сучасна теорія і практика розробили два підходи (моделі) розрахунку СП: система національних рахунків і система балансу народного господарства (СНР і СБНГ).

БНГ являє собою систему взаємопов’язаних балансових таблиць, кожна з яких відображає окремі, найбільш принципові сторони економічного процесу. Основними показниками були ВСП (сума валової продукції всіх підприємств з урахуванням проміжних товарів) і НД. Причому у ВВП включалось лише продукція сфери матеріального виробництва.

Основні принципи БНГ

1. Продуктивною є праця лише у виробничій сфері, тому до СП зараховують матеріальні блага і матеріальні послуги.

2. СП оцінюється через матеріальні речі і вартісні показники.

3. СП у вартісному виразі обчислюється, як правило, з повторним рахунком.

4. Макроекономічні результати зводяться в систему галузевих і міжгалузевих балансів, що відображають пропорції економічних показників у галузевому і міжгалузевому аспектах.

Поступово система національних рахунків як модель обчислення макроекономічних показників почала використовуватись не лише в окремих країнах, а й після ІІ світової війни і в інших країнах; з 70-х рр. розповсюдилась майже на всі країни світу. П

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. АДАПТОВАНА ДО РИНКУ СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ (НАБОРУ) ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЙ ПЕРСОНАЛУ. ВІДБІР ТА НАЙМАННЯ НА РОБОТУ ПРАЦІВНИКІВ ФІРМИ
3. Алгоритм формування комплексу маркетингових комунікацій
4. Алгоритм формування потенціалу Ф2
5. Алгоритм формування статутного фонду банку
6. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
7. Аналіз ефективності формування та використання банківських ресурсів
8. АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
9. Аналіз процесу формування маркетингових комунікацій
10. Аналіз руху та ефективності формування грошових потоків
11. Аналіз стратегічних альтернатив та визначення оптимальної стратегії формування фінансових ресурсів
12. Аналіз структури майна та динаміки джерел його формування

Переглядів: 2313