• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Республіка

План

Тема № 4.

Співвідношення біологічного і соціального в життєдіяльності людини.

Сутнісні риси людини не є сталою даністю при народженні. Вони набуваються людиною у процесі її життєдіяльності, через взаємозв’язок із зовнішнім предметним світом.

Біологічне є найвищим рівнем природного, який інтегрує в собі фізичне і хімічне. Ця сукупність загальних суттєвих ознак і властивостей людей як виду. Якість людини, її здібності у загальному вимірі є результатом поєднання 3-х факторів: біологічного (задатків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє “Я” людини, її воля тощо). Тобто людина підпорядкована як законам живої природи, так і суспільним законам, законам власної цілісності.

Розглядаючи проблеми соціального і біологічного, слід уникати 2-х крайностей: абсолютизації соціального фактора – пансоціологізму і абсолютизації біологічного фактора – панбіологізму. У першому випадку людина постає як абсолютний продукт соціального середовища, а в другому – абсолютизується біологічна природа людини. Біологічне і соціальне в людині нерозривно пов’язані. Природно-біологічний бік існування людини опосередковується та “олюднюється” соціокультурними чинниками. Людина є цілісністю, якій внутрішньо притаманні діяльність і варіативність (унікальність) як наслідок поєднання взаємодії її соціальності та природності.

“Форма держави в конституційному праві й політичний режим”

1. Форма державного правління: поняття і види. Основні риси монархій і республік. Змішані форми правління.

2. Поняття політико-територіального устрою. Унітарна держава: поняття і характерні риси. Федерація: поняття, характерні ознаки. Автономні утворення у зарубіжних державах.

3. Політичний режим: поняття і види.

1. Форма державного правління: поняття і види. Основні риси монархій і республік. Змішані форми правління.

Під формою правління розуміють структуру, правове становище і співвідношення вищих органів державної влади. Сама по собі форма правління у такому розумінні не може дати вичерпної відповіді на те, як реально здійснюється політична влада у країні, які Її методи, засоби і результати в цілому. Тому неодноразово робилися спроби поповнити поняття "форма правління" іншими елементами, наприклад розглядати відносини між органами влади і населенням тощо. Взагалі, це сприяє виявленню сутності державного правління, однак відводить від вузького розуміння форми правління і розкриває механізм державної влади. Отже, форму правління можна розуміти у вузькому смислі або тлумачити поши­рено.

Форма правління, що існує у конкретній державі, залежить від організації верховної державної влади, точніше, від визначення правового становища глави держави. Розбіжності між двома основними формами правління, що властиві зарубіжним країнам, — монархією і республікою — визначаються тим, хто стоїть на чолі держави, — монархом або президентом. Демократизм або реакційність, агресивність або миролюбність, централізація або децентралізація, ступінь злиття правлячої партії з державним апаратом, політичний режим та інші чинники не перебувають у прямій залежності від форми правління. Разом з тим форма правління має істотне значення, оскільки впливає на структуру державного апарату і характер взаємовідносин між його окремими ланками.

Монархія як форма правління характеризується тим, що влада глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним правом спорідненості чи спадщини, юридичне безстрокове і не несе відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особливий титул (короля, імператора, царя, султана і т. ін.) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерогатива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імені монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або кон­ституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн передбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.

Монархії є пережитками феодальної системи, але, незважаючи на це, вони зберігаються в багатьох державах. Найпоширенішою є така класифікація монархічних форм правління: абсолютні й обмежені (конституційні) монархії. Конституційні монархії, у свою чергу, розділяються на дуалістичні, парламентарні та виборні.

Абсолютна монархія є попередницею сучасної монархії. Вона була притаманна феодальному типу держави. За абсолютної монархії (самодержавство, абсолютизм, необмежена монархія) вся повнота верховної влади зосереджується в руках монарха. Він одноособове видає закони, призначає і звільняє міністрів і т. ін. Для абсолютної монархії характерною є відсутність конституційних актів, які обмежують повноваження монарха, будь-яких представницьких органів. На цей час абсолютна монархія зустрічається дуже рідко (існує у Саудівській Аравії та в Омані).

У Саудівській Аравії діє більш розгалужений урядовий апарат. Як і в Омані, він має переважно династичний характер. Однак уряд Саудівської Аравії наділений повноваженнями і компетенцією, що закріплені у законі, а Рада Міністрів — "верховенством з усіх питань виконання" і "з усіх адміністративних питань". Король призначає прем'єр-міністра і міністрів. Останні несуть відповідальність перед прем'єр-міністром, а він, своєю чергою, — перед королем. Рішення Ради Міністрів вважаються остаточними, крім тих, які повинні бути затверджені королівським декретом. Цього вима­гають усі закони (у тому числі закон про бюджет), усі міжнародні угоди і всі договори про концесії. Інакше кажучи, вся законодавча влада у тій мірі, в якій вона входить до ком­петенції Ради Міністрів, зосереджена в кінцевому підсумку в руках короля.

Таким чином, очевидно, що в обох країнах у руках монархів зосереджена вся повнота законодавчої і виконавчої влади, а у короля Саудівської Аравії — і вища релігійна влада. Отже, форму правління Оману слід характеризувати як абсолютну монархію, а форму правління Саудівської Аравії — як абсолютну теократичну монархію.

Як уже зазначалося, для конституційної монархії власти­вим є те, що повноваження монарха як глави держави обме­жені конституційними нормами. Залежно від ступеня такого обмеження розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.

Дуалістична монархія характеризується подвійністю (дуалізм) влади наслідного монарха і виборного представницького органу-парламенту.На цей час у класичному варіанті дуалістична монархія практично ніде не збереглася, але її елементи є характерними для форми правління Кувей­ту, Катару, ОАЕ, Бахрейну, Марокко. За такою формою правління монарх юридичне і фактично не залежить від парламенту у сфері виконавчої влади. Він призначає уряд, який несе відповідальність тільки перед ним. Парламент, наділений законодавчими повноваженнями, ніяк не впливає ні на формування уряду, ні на його склад, ні на його діяльність. Парламентської відповідальності уряду не існує. Законодавчі повноваження парламенту істотно обмежені монархом. Він реально має право вето, право розпуску парламенту, право видавати надзвичайні укази, що мають силу закону. У Ката­рі, наприклад, емір видає закони після подання рекомендацій Консультативною радою і здійснює виконавчу владу через сприяння Радою Міністрів. Емір очолює уряд. Він призначає міністрів і звільняє їх від обійманої посади. Усі міністри несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед еміром. Консультативна рада "створюється, щоб висловлювати свою думку еміру і Раді Міністрів, допомагати їм виконувати свої обов'язки" і "висловлює думку у вигляді рекомендацій". Консультативна рада обов'язково бере участь у законодавчому процесі шляхом обговорення всіх урядових законопроектів і закону про бюджет. Хоча міністри несуть відповідальність лише перед еміром. Консультативна рада наділена правом вимагати від Ради Міністрів пояснень з питань законо­давства і політики. Однак, з іншого боку, рекомендації Консультативної ради не мають обов'язкової юридичної сили і враховуються главою держави далеко не завжди. Якщо бути зовсім точним, то таку форму монархії можна охарактеризувати як проміжну між абсолютною і дуалістичною монархіями.

Дещо інший стан справ у Марокко. Глава держави — король. Вища законодавча влада належить виборному однопалатному парламенту — палаті представників. Виконавча влада здійснюється Радою Міністрів, склад якої без будь-яких обмежень з боку Конституції визначається королем. У цій моделі є низка рис, що наближають її за формою правління до парламентарної монархії. Це проявляється, насам­перед, у принципі парламентської відповідальності уряду. Цей принцип доповнюється правом палати представників виносити резолюцію осуду Раді Міністрів. Проте, з іншого боку, уряд — відповідальний і перед королем, і в цьому виражається ідея дуалізму, притаманна формі правління у Марокко.

Парламентарна монархія вперше виникла в Англії після реставрації королівської династії Стюартів наприкінці XVII ст. Через значний проміжок часу вона дістала поширення в інших країнах. За наших часів згадана форма правління існує в Австралійському Союзі, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Ліхтенштейні, Люксембурзі, Канаді, на Мальті, у Монако, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та в деяких інших державах. Загальні принципи, на яких ґрунтувалася парламентарна монархія, були чітко сформульовані Ш. Монтеск'є на історичному досвіді Великобританії. Основним положенням є поділ на законодавчу і виконавчу влади. Ці ідеї засновані в перших європейських конституціях Франції 1791 р. і Польщі 1791 р. У подальшому вони були сприйняті конституціями інших держав, деякі з них діють й досі (наприклад. Конституція Норвегії 1814 р.).

Якщо спробувати визначити парламентарну монархію в самих загальних рисах, то необхідно зазначити, що глава держави має спадкоємний титул, посада його передається у спадок, уряд формується парламентською більшістю і має довіру парламенту (нижньої палати). Особливого значення набув інститут парламентської відповідальності перед парламентом. Спочатку він означав кримінальну відповідальність за посадові злочини. Це була особлива судова процедура (ім­пічмент), яка порушувалась і здійснювалась парламентом. Подібні положення про кримінальну відповідальність міністрів збереглися і в нині діючих конституціях Бельгії, Данії, Норвегії, Іспанії. Слід зазначити, що для механізму здійснення влади важливе значення мають не положення про кримінальну відповідальність міністрів, а принцип парламентської відповідальності уряду (в повному складі) перед парламентом. Даний принцип сформувався і реально став вперше застосовуватися також у Великій Британії.

У практиці сучасних держав (парламентарних монархіях і республіках) вираження вотуму недовіри уряду парламентом трапляється рідко і часто пов'язане з ініціативою самого уряду. Однак це не означає тотожності становища глави держави у парламентарній монархії і парламентарній республіці. Очевидним є те, що президент республіки обирається, а влада монарха передається у спадок (історії та сучасності відомі й виборні монархії). Влада монарха не вважається похідною від будь-якої іншої влади чи виборного корпусу, що притаманне республіканській формі правління. Монарх, на відміну від президента, має титул, який передається у спадок. Він наділений зовнішніми атрибутами влади — трон, мантія, корона тощо. Збереження інституту монархії вказує на те, що феодальна форма пристосована до вимог сьогоднішнього дня і відображає історичні традиції у розвитку конкретних держав. Конституції багатьох країн з монархічними формами правління характеризують главу держави як "символ держави і єдності народу", "символ єдності і сталості" тощо. Ця обставина суттєво впливає на широкі верстви населення і вміло використовується правлячими колами. Пишні урочисті обряди за участі монарха дозволяють привернути увагу всієї нації, підкреслюють не тільки історичні традиції, а й культивують в умах людей ідеї про єдність народу і політичну неупередженість монарха. У реальній дійсності "нейтралітет" глави держави за будь-якої форми правління уяв­ляється надто умовним.

Монарх як глава держави, на відміну від президента, не несе відповідальність за свої дії. Усунути його з посади практично неможливо, однак історична практика знає випадки "добровільного" зречення престолу.

Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку форму­вання уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких конкретних прикладів.

Після закінчення першої світової війни в Європі було всього три держави з республіканською формою правління. Повоєнні революційні події в Європі привели до заміни монархій республіками у ряді країн. Але незважаючи на це, у Північній Європі такі перетворення не відбулися. Під час проведення конституційних реформ вимоги про ліквідацію монархій не висувалися. Вивчаючи причини збереження даного феодального інституту за наших часів, багато авторів наголошують на пристосованості сучасних монархій до умов, що змінюються. Королівська влада фактично відмовилася від втручання у законодавчий процес, поступилася значною частиною своїх повноважень урядам. Тому, вирішуючи питання щодо форми правління, більшість висловлювалася на користь монархії. Приваблювала також і трива­лість царювання монархів. У Швеції король Густав V правив 43 роки (1907—1950), у Норвегії Хокон VII — 52 роки (1905—1957), у Данії Кристіан Х — 35 років (1912—1947), у Великобританії з лютого 1952 р. править королева Єлизавета II, в Іспанії з листопада 1975 р. — король Хуан Карлос І і т. ін. Ця обставина, як правило, зумовлювала відсутність криз спадкування. Монархи мають добру особисту репутацію, і це також не може не зацікавити.

Особа монарха законодавством відповідних країн визнається недоторканною і навіть священною. Окремі статті з цього приводу містяться у конституціях монархічних дер­жав. Так, Конституція Данії 1953 р. проголошує: "Король не несе відповідальності; його особа недоторканна" (§ 13). Конституція Князівства Ліхтенштейн 1921 р. ухвалює: "Князь є главою держави... Особа його священна і недоторканна" (ст. 7); шведська форма правління 1974. р. декларує: "...король не може бути притягнутий до відповідальності за свої дії" (§ 7, гл. 5); аналогічне положення міститься в Конституції Іспанії 1978 р.: "...особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності" (п. З ст. 56). Більш того, монарх не несе відповідальності і за свої власні акти, оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад, главу уряду), яка своїм підписом скріпила цей документ. Один з англійських авторів зауважив: "Наслідний король —це унікальний символ історії, спадкоємності, сталості та єдності народу. Народна спрага таїнства, кольору, пишності може бути задоволена королівським титулом. Монарх — це особистість і символ. Він робить владу та державу і зрозумілими, і таємничими. Президенти не роблять ні того, ні іншого". Звідси визначається роль монарха у здійсненні ідеологічної функції держави.

Монархи не можуть брати шлюбу без згоди парламентів, а престолонаступники — без згоди монархів, а фактично уряду, в противному разі вони позбавляються права на трон.

На утримання монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність мо­нархові. Так, англійська королівська сім'я — одна із найбагатших у світі. Її члени — найбільші землевласники в Англії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд. фунтів стерлінгів. До володінь королівської сім'ї належать Букингемський палац у Лондоні, Віндзорський замок у передмісті столиці, Балморальський замок і палац Холірудхаус у Шотландії, замок Сандрихем у графстві Норфолк, Кенсингтонський і Сент-Джеймський палаци, а також маєток Хайгроув у графстві Глостершир. Відомості про фінансову спроможність сім'ї Віндзорів тривалий час не розголошувались. Крім того, значна частина володінь вважається власністю британської корони, а не королеви Єлизавети II чи її дітей. Відомо, проте, що вартість пакета акцій, який належать особисто королеві, складає понад 350 млн. фунтів стерлінгів. Річний прибуток її Величності перевищує 50 млн. і скла­дається з державної "пенсії" (7,9 млн.), дивідендів, що виплачуються по акціях і цінних паперах (19 млн.), а також виграшів від перемог королівських коней на бігах тощо.

Утримання "символу нації” коштує англійським платникам податків 170 тис. фунтів стерлінгів щоденно. У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані й неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користується довірою нижньої палати парламенту. Ситуація, коли жодна з партій не має абсолютної більшості місць у нижній палаті парламенту, є досить характерною для ряду європейських монархій, наприклад Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії. У такій ситуації глава держави, перш ніж зробити свій вибір на користь певної особи, проводить серію консультацій з лідерами найбільш впливових політичних партій. Потім монарх пропонує кандидатуру на пост прем'єр-міністра, як зазначено у ст. 99 Конституції Іспанії. Аналогічне положення міститься у ст. 6 Конституції Японії.

Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у ст. 115 Конституції Іспанії. Конституції Бельгії, Нідерландів, Данії вказують на необхідність контрасигнації указів глав держав про розпуск парламенту.

Згадана форма правління явно свідчить, що незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно приймати рішення з державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей процес. Маючи, як правило, значний досвід державної діяльності, добру особисту репутацію, монархи часто вислов­люють свою думку, на яку звертають увагу. Таким чином, ідея про те, що монарх не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди відповідає дійсності.

У деяких державах, що входять до Співдружності нації, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії, формально також зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від імені британського мо­нарха генерал-губернатор — посадова особа, яка призна­чається британським монархом за пропозицією уряду відповідних країн.

Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему вищих органів влади на зразок парламентарної монархії; посада глави держави заміщується незвичним для монарха шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісну різновидність конституційної монархії — виборну монархію. Глава Федерації Малайзії дістав владу не в порядку престолонаслідування, а завдяки обранню терміном на п'ять років. Глава держави обирається нечисленною колегією — Радою правителів, яка складається з правителів, що входять до федерації дев'яти монархічних держав. Чотири губернатори зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.

Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у порядку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх може подати у відставку або може бути усунений з посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноваження парламентарного монарха.

Таким чином, форма правління у Малайзії являє собою поєднання монархічної та республіканської форм правління за очевидної переваги першої.

Республіка — це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Республі­канська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління — президентську та парламентарну.

Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла насамперед у вигляді президентської республіки.

Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими ор­ганами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність відносно один одного.

Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської республіки — відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права розпуску парламенту.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

Система вищих органів США базується на принципі "стримувань і противаг", згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.

У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Суттєвою ознакою, що характеризує президентську республіку, є незалежне становище президента і парламенту відносно один одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча — в руках загальнонаціональної представницької установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Навіть, якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як правило, така ситуація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати один одного. Отже, у президентській республіці за умов дотримання кон­ституційної законності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці взаємовідносини спрощено.

Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціативи, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для розгляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопроект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Так, наприклад, згідно з Конституцією США (ст. II розд. 7) президент може у десятиденний термін повер­нути Конгресу текст законопроекту без свого підпису. До тексту додаються пояснення, які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві третини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж законопроект потрапив до президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до Конгресу, супроводжуючи відповідним обґрунтуванням свою відмову в підписі. Законопроект залишається в "кишені" у президента, тобто йдеться про так зване "кишенькове вето".

Вето — дійова зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути "відкладального вето" складно, а "кишенькового" — практично неможливо. Відсутність парламентської відповідальності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президента з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку.

Імпічмент — особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США. у тому числі і президента (ст. II, розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься палатою представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься виправдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у дві третини.

Президент є главою політичної партії, яка перемогла на президентських виборах, керівником уряду США, у зв'язку з чим займає становище, яке уможливлює його вплив на громадську думку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.

Президент наділений і судовою владою. До повноважень, наданих президентові конституцією, належить призначення важливих посадових осіб: федеральних суддів, включаючи суддів Верховного Суду, що має бути ствердженим у Сенаті. Друге, досить вагоме право, яким наділений президент, — це право повного або умовного помилування будь-якої осо­би, звинувачуваної у порушенні федерального закону (за виключенням випадків імпічменту). Право помилування охоплює право зменшення термінів ув'язнення і розмірів штрафів.

Відповідно до Конституції президент є федеральною посадовою особою, яка несе головну відповідальність за вза­ємовідносини США із зарубіжними державами. Він призначає послів, посланників і консулів, кандидатури яких підлягають затвердженню у Сенаті, приймає іноземних послів та інших офіційних осіб. Разом з Державним секретарем він здійснює керівництво всіма офіційними контактами з інозем­ними урядами. Президент може особисто брати участь у зустрічах на вищому рівні, які провадяться з метою безпосередніх консультацій між главами держав. Так, президент Томас Вільсон очолював американську делегацію на Паризькій конференції наприкінці першої світової війни; президент Франклін Рузвельт брав участь у конференціях з главами союзних урядів на судні, а також у Криму, в Азії та Африці Під час другої світової війни; президенти Гаррі Трумен, Ду-айт Ейзенхауер, Джон Кеннеді, Ліндон Джонсон, Річард Ніксон, Джералд Форд, Рональд Рейган, Білл Клінтон — зустрічалися з державними діячами зарубіжних країн з метою обговорити питання щодо послаблення міжнародної напруже­ності та скорочення гонки озброєнь. Перше місце у США серед співпрацівників президента посідає віце-президент. Проте це не означає, що він є його найближчим соратником і помічником. Іноді цей пост посідає один із суперників пре­зидента в боротьбі всередині партії за висунення кандидата на цей пост, що сприяє згуртованості партійних лав. У ціло­му віце-президент може відігравати активну роль у випадку вступу на посаду президента, якщо сам президент залишив по­саду до закінчення терміну повноважень. Так сталося в США у 1945 р. (Г. Трумен), 1963 (Л. Джонсон) та 1974 р. (Д. Форд).

У багатьох президентських республіках Латинської Аме­рики застосовується система прямих виборів президента. Обрання глави держави прямим голосуванням часто вико­ристовується як доказ на користь установлення сильної президентської влади, тому що у цьому разі свій мандат він одержує "прямо від народу". Внаслідок цього багато президентських республік у Латинській Америці часто називають "суперпрезидентськими", тим самим підкреслюючи їх відмінності від класичної форми правління у США.

Але історична практика свідчить про те, що пост глави держави у таких країнах частіше заміщався не шляхом виборів, а в результаті державних переворотів. За 150 років незалежного існування латиноамериканських республік у них відбулося 535 державних переворотів. Крім того, прямі вибори президента, незважаючи на їх зовнішній демократизм. створюють інколи певні передумови для появи авторитарних тенденцій у здійсненні президентом своєї влади. Президент, який вважається обраним безпосередньо населенням, може не тільки протиставити себе Конгресу, а й поставити його у ряді випадків у залежне від себе становище. Цьому значною мірою сприяє велике коло прерогатив, які має президент.

Поєднуючи у своїх руках функції глави держави і глави уряду, вільного від парламентської відповідальності, президент, як правило, є також головнокомандуючим Збройними Силами республіки, що у сукупності з його правом оголошувати в країні надзвичайне або осадне становище перетворює його, власне, на "суддю останньої інстанції, на верховного арбітра у державі". Широкі повноваження у сфері законодавства, значна у низці країн залежність судових органів і органів місцевого управління від глави виконавчої влади — усе це сприяє ще більшій концентрації влади в руках президента. Часто він очолює і саму впливову партію у державі.

Президент має право відкривати й закривати чергові сесії Конгресу, скликати Конгрес на надзвичайні сесії, припиняти чергові сесії, коли палати не доходять загальної згоди. Крім того, глава держави наділений широкими законодавчи­ми повноваженнями. Так, президенту належить виключне право внесення бюджетних законопроектів, законопроектів з питань судової системи, державної служби та ін., а також право видання декретів, що мають силу закону, з допомогою яких регулюються найважливіші сфери соціально-економічного та політичного життя країни (Конституція Бразилії 1969р.).

Право вето президента у республіках Латинської Америки ширше права вето президента США, оскільки президенти в цих країнах уповноважені відхиляти законопроекти як у цілому, так і в будь-яких їх частинах. Останнє, тобто вибіркове вето, Конституцією США не передбачено. Шляхом одного або навіть двох повернень законопроекту Конгресу президент може домогтися внесення у текст вигідних для нього змін.

Глава держави може втручатися і в межі законодавчої компетенції Конгресу. Цьому значною мірою сприяє поширена практика делегованого законодавства. Контролювати практику президентського делегованого законодавства складно, тому що глава держави часто поступається своїм правом іншим, нижчим органам виконавчої влади. У результаті такої субделегації нормотворчістю займаються члени уряду, глави міністерств, керівники різних відомств. Їхня діяльність, навіть формально, не підпадає під контроль Конгресу.

Втілюючи у життя закони, прийняті парламентом відповідної країни, президент повинен забезпечити "їх точне виконання" (ст. 80 п. І Конституції Мексики 1917 р.). З цією метою він видає різні акти, які на практиці не тільки "сприяють" реалізації законів, а й нерідко змінюють сенс і значення окремих положень діючих законів.

Наведені положення свідчать про те, що сильна президентська влада, досить широкі повноваження глави держави у галузі законодавства деякою мірою обмежують функції за­гальнонаціональної представницької установи навіть за умов режиму демократії. У той самий час не слід вважати, що парламенти повністю втратили своє значення нормотворчого органу. Дарма що президент має широкі повноваження, йому в цілому ряді випадків доводиться зважати на позицію парламенту.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що він має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з'явилася у Франції у 70-ті роки XIX ст. Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного будівництва у той період призвели до появи "тимчасової" республіки, побудованої на зразок конституційної монархії. "Тимчасова" парламентарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить довговічною. У подальшому схожа форма правління була встановлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час така форма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угор­щині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді, Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем'єр-міністра. Звідси "дуалізм виконавчої влади", тобто поділ її на безвідповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу парламенту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парламенту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламентарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на парламентських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті. Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний характер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначається результатом парламентських виборів. Тому правління у парламентарній республіці носить партійний характер.

Глава держави у парламентарній республіці може обиратися різними способами, найчастіше — парламентським шляхом. Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині — Федеральними зборами у складі всіх членів бундестагу і такої ж кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за мажоритарною системою абсолютної більшості. Якщо жоден з кандидатів не набирає потрібної більшості у першому турі, то на другий тур допускаються кандидати тільки двох партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактернішою ознакою парламентарної республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом. Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх парла­ментарних республік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відповідальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності ок­ремого міністра може бути розцінене як прояв вотуму недовіри всьому уряду.

Положення про вотум недовіри викладені в конституціях різних держав неоднаково. В Італії, наприклад, конституція закріплює принципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами парламенту (ст. 94 Конституції 1947 р.). Кожна палата виказує довіру або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання щодо резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення тільки тоді, коли вона підписана не менш як десятою частиною членів палати і з моменту її прийняття пройшло не менш як три дні.

У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед бундестагом, тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН визначає, що виказати недовіру федеральному канцлеру можна лише за умови, що бундестаг обере йому спадкоємця. Конституція Греції 1975 р. (зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виказаний на підставі резолюції" осуду уряду. Резолюція підписується не менш як шостою частиною депутатів, і її обговорення розпочинається не раніше, ніж через два дні після її винесення. Рішення приймається абсолютною більшістю голосів присутніх парламентаріїв, що має складати не менш як дві п'яті облікового складу депутатів (ст. 84).

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держа­ви. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти. рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У більшості парламентарних республік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписа­ний міністром, з відомства якого він видається, або прем'єр-міністром. Президент може висловлювати свою думку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має. Ця обставина певною мірою пояснює принцип політичної безвідповідальності глави держави, якого можна притягнути до кримінальної відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого злочину.

Читайте також:

1. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
2. Веймарська республіка
3. Веймарська республіка.
4. Західно-Українська Народна Республіка
5. Західноукраїнська Народна Республіка
6. Західноукраїнська Народна республіка
7. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
8. Західноукраїнська Народна Республіка і Закарпаття 1918—1919 рр.
9. Західноукраїнська народна республіка.
10. Політичний курс республіканської адміністрації
11. Проблеми демократичного врядування і культури миру в колишніх республіках СРСР.

Переглядів: 3229