Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро-Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася.

18 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд представників усіх західноукраїнських політичних партій і церковних ієрархів, на якому був створений представничий орган влади - Українська Національна Рада на чолі з Є. Петрушевичем. У своєму першому маніфесті Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорської імперії. Ця подія була повною несподіванкою для поляків, проте дуже скоро вони опам'яталися і почали активно готуватися до встановлення свого контролю над усією Галичиною. У цей час румунські війська зайняли велику частину Буковини, а Закарпаття продовжувало залишатися під контролем Угорщини.

10 листопада було проголошено створення західно-української Народної Республіки (ЗУНР) на чолі з президентом Є. Петрушевичем. Нова республіка займала територію близько 70 тис. кв. км., 71 % її населення складали українці, 14 % - поляки, 13 % - євреї.

Поляки, що продовжували вважати Галичину невід'ємною складовою частиною Польщі, активно протидіяли. У Львові загони Польської організації військової (ПОВ) на чолі з Ю. Пілсудським вже в ніч з 3 на 4 листопада почали бойові дії проти українців. Запеклі бої велися за головні стратегічні пункти міста - поштамт, вокзал, сейм, цитадель, арсенал. 11 листопада 1918 р. регулярні польські війська оволоділи Перемишлем, що зрештою визначило долю Львова. 21 листопада українські частини залишили Львів, уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава. До кінця

1918 року польські війська зайняли 10 з 59 повітів ЗУНР і продовжували наступ.

Розуміючи, що сили дуже нерівні, й поодинці вистояти не вдасться, уряд ЗУНР направив свою делегацію до Східної України для переговорів про взаємодопомогу. Спочатку переговори велися з гетьманом, а потім - із Директорією. 22 січня 1919 р. в Києві відбулося підписання "Акту злуки" між УНР і ЗУНР, який декларував об'єднання двох українських держав.

У цих умовах на перший план висувалося завдання формування озброєних сил ЗУНР, здатних протистояти польській агресії. Уряд приступив до створення Української Галицької армії (УГА), яка до весни 1919 р. вже налічувала до 100 тис. бійців, проте, тільки 40 тис. з них мали необхідну військову підготовку. У свою чергу поляки, заручившись підтримкою Антанти, перш за все Франції, що прагнула створити сильну Польщу як противагу Німеччині^ на сході, добилися відправки до Польщі 60-тисячної армії генерала И. Геллера, сформованої на території Франції з польських військовополонених і добре оснащеної французами. Перевага польських сил стала переважаючою. 16 липня 1919 р. Галицька армія була вимушена перейти прикордонну річку Збруч і вступити на територію УНР.

Об'єднана українська армія налічувала 80 тис. чоловік, причому з них 50 тис. складали галичани. Проте незабаром виявилися серйозні суперечності в політичних орієнтирах урядів УНР і ЗУНР. Петрушевич був націлений на боротьбу з Польщею і більшовиками і готовий до союзу з білогвардійцями генерала Денікіна, які влітку

1919 р. вели активний наступ на Україні, витісняючи звідси Червону армію. С. Петлюра схилявся до переговорів з більшовицьким урядом Леніна для спільної боротьби із білою армією Денікіна, а також був готовий до співпраці з поляками для відстоювання незалежності УНР.

42. Збройна боротьба в Україні в 1919‒1921 рр. Утвердження Радянської влади.

Утворення Української Радянської Республіки. Проголошення Української СРР. Запровадження політики «воєнного комунізму»

У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні.
Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор'єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та військами Антанти.
Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого наприкінці січня 1919 р. радянського уряду — Ради народних комісарів — став X. Раковський.
Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна.
19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантів-ської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП), міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо.
У першій половині березня 1919 р. загони Григор'єва, який перейшов на бік Червоної армії, почали наступ на інтервентів. 10 березня 1919 р. було захоплено Херсон, 14 — Миколаїв, 6 квітня — Одесу. В другій половині квітня почалися повстання на кораблях французької ескадри, що прискорило крах інтервенції на півдні України.
Проголосивши конструктивну програму, уряд УНР, однак, не мав реальних можливостей змінити ситуацію на краще.. До господарської руїни, загального хаосу додалася руйнівна сила отаманщини, спроба командувача волинської групи армії УНР В. Оскілка здійснити державний переворот (29 квітня) та ін. Через те армія УНР не могла допомогти Українській Галицькій армії (УГА), що захищала західноукраїнські землі від Польщі, війська якої з допомогою Франції в липні 1919 р. зайняли всю Галичину.
До травня 1919 р. війська Директорії зазнали поразки на всіх ділянках фронту. Частини Червоної армії підійшли до колишнього російсько-австрійського кордону, а на півдні України зіткнулися з військами інтервентів, які саме тут вирішили завдати більшовицьким військам головного удару. У здійсненні цього плану країни Антанти робили ставку на Добровольчу армію Денікіна. Втративши власну територію, Директорія (9 травня 1919 р. її головою було обрано С. Петлюру) і уряд УНР із залишками армії мусили шукати порятунку на території ЗОУНР, спочатку в Красному, Золочеві, потім Тернополі, ст. Богданівка. Тому влітку 1919 р. в Україні постали три протиборчі сили: Червона армія, війська Директорії, поповнені галицькими січовиками, та армія Денікіна.
Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій Декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної революції до кінця». З проголошенням статусу «радянської республіки» на практиці вільне обрання рад відкладалося, а на місцях керівництво здійснювали ревкоми, військрев-коми та комбіди.
6—10 березня 1919 р. відбувся III з'їзд рад, який прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР, яка передбачала «здійснити перехід від буржуазного ладу до соціалізму...». В цьому основному законі були вміщені «Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України» та інші конституційні статті. З'їзд обрав ЦВК і його Президію, яку очолив Г. Петровський.
На підвладній радам території України, згідно з рішенням III з'їзду, запроваджувалася політика «воєнного комунізму» , встановлювалася державна монополія на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів. Для здійснення продовольчої диктатури створювалися комітети незаможних селян, формувалися продзагони для примусової хлібозаготівлі. Форсувався «перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства». У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни.
Повстанські виступи селянства проти продрозкладки та примусового створення колгоспів, які почалися вже у березні—квітні 1919 р. внаслідок невдоволення політикою воєнного комунізму, оцінювалися радянськими керівниками як акції «куркульської контрреволюції», «політичний бандитизм». Проти повстанців зacтocoвувaлиcь регулярні військові частини, які обстрілювали села з гармат і кулеметів, брали заручників. При цьому повстанський рух
розростався: якщо в квітні 1919 р. було зареєстровано 93 виступи, то в липні — вже 207. Розірвали союз з більшовиками Н. Махно, отамани Зелений (Терпило), Григор'єв, Соколовський та ін.
На початку 1919 р. для боротьби з «контрреволюцією», спекуляцією та посадовими злочинами була організована Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК) — своєрідний політичний каральний орган з широкими повноваженнями, в тому числі правом «негайно приймати рішення від імені уряду Української республіки».
Політика «воєнного комунізму» і вибух повстанської боротьби негативно вплинули на боєздатність частин Червоної армії. Це, в свою чергу, дало змогу денікінцям перейти наприкінці травня 1919 р. до активного наступу.
Боротьба проти денікінщини в Україні
Отримавши допомогу з боку Антанти, генерал Денікін очолив наступ Добровольчої армії на східні райони України. 4 травня 1919 р. денікінці захопили Луганськ, а через 2 тижні почали наступ на Харків. З липня генерал Денікін підписав «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою частиною якого був план оволодіння Україною.
З метою ліквідації денікінської загрози уряди радянських республік прийняли рішення укласти воєнно-політичний союз. 1 червня 1919 р. Всеросійський ЦВК видав Декрет «Про об'єднання Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії та Криму для боротьби проти імперіалістів». Для практичного втілення в життя цього об'єднання (військової організації і командування, управління залізниць, рад народного господарства, фінансів, комісаріатів праці) було створено комісію ЦВК.
У травні 1919 р. армії УНР довелося вести боротьбу на Волині та Поділлі як проти наступу польських військ генерала Ю. Галлера, так і проти нового більшовицького наступу. Укладене 24 травня перемир'я з поляками дало змогу Українській армії провести переорганізацію в чотири армійські групи: Січових стрільців, Запорізьку, Волинську і Південно-Східну і здійснити контрнаступ проти більшовиків. Витіснивши червоноармійські війська з Південно-Західного Поділля, Наддніпрянська армія підготувала територію для Української Галицької армії, яка під тиском поляків 16—18 липня 1919 р. перейшла р. Збруч. Перехід УГА і галицького уряду на Наддніпрянщину для боротьби з більшовиками соборним фронтом відразу посилив позиції армії УНР. Завданням Наддніпрянської і Галицької армій було звільнення території Великої України від більшовиків та зміцнення УНР і розв'язання польсько-українських суперечностей, проблем Галичини.
У червні 1919 р. уряд УНР переїхав до Кам'янця-Подільського, який на деякий час став столицею УНР. Тут перебували обидва уряди — УНР і ЗУНР. До складу Директорії входили: С Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко та Є. Петрушевич, який керував тільки справами Галичини.
У період наступу денікінської армії наприкінці липня 1919 р. розпочався спільний похід військ УНР і Української Галицької армії (УГА) на Київ і Одесу. Для відсічі наступу Петлюри радянське військове командування зняло з фронту війська і направило їх на Поділля. Ослаблення Південного фронту дало змогу Денікіну 23 серпня захопити Одесу. 30 серпня комбінованими діями військ Денікіна і Петлюри було захоплено м. Київ.
На осінь 1919 р. майже вся Україна і кілька центральних губерній Росії потрапили під контроль Денікіна. Радянська влада в Україні впала вдруге.
Відновлення буржуазно-поміщицьких порядків, антиукраїнська політика, репресії, єврейські погроми призвели до масового повстансько-партизанського руху (в ньому брало участь понад 100 тис. осіб), спрямованого проти денікінської диктатури. На придушення народного опору Денікін направив 25-тисячне військо.
Уряди УНР і ЗОУНР вирішили прийти на допомогу повстанському рухові й 24 вересня оголосили війну Денікіну. Запеклі бої на Правобережжі армії УНР проти білогвардійців на чолі з генералом Я. Слащовим змушували денікінців перекинути на український фронт частину своїх військ з головного для них фронту — радянського. Однак в жовтні—листопаді 1919 р. Українська армія (до 40 тис. бійців), ведучи боротьбу на 2 фронти з білою (майже 40 тис. осіб) і червоною (20 тис. бійців і великими можливостями поповнення) арміями, втрачала боєздатність через поширення епідемії тифу, відсутність зброї та амуніції, недостатню підготовку армії й загальну слабкість державного апарату.
Драматизм ситуації поглиблювався діями галичан. 6 листопада за вказівкою командувача УГА генерала Тар-навського було укладено з денікінцями перемир'я. Ця сепаратна угода диктатором ЗОУНР була скасована, а генерал Тарнавський постав перед судом. Але новий командувач УГА генерал Микитка після від'їзду до Відня Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР уклав нову угоду з денікінцями, за якою УГА переходила до денікінських «Збройних сил Півдня Росії». 16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли польські війська.
У таких умовах 2 грудня 1919 р. на нараді в Чорториї С. Петлюри з членами уряду було вирішено перейти до партизанських форм боротьби і здійснити рейд тилами денікінців і більшовиків. 6 грудня 1919 р. частини військ УНР під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка і генерала Ю. Тютюнника разом з головою Ради міністрів І. Мазепою вирушили у Зимовий похід у запілля окупантів (тривав до травня 1920 р.). С. Петлюра виїхав до Варшави, де 9 грудня домовився з Ю. Пілсудським про співпрацю.
З жовтня 1919 р. радянські війська почали тіснити армію Денікіна, захопили стратегічну ініціативу, 6 листопада 1919 р. зайняли Чернігів, а 16 грудня— Київ. До середини лютого 1920 р. більшовики витіснили білогвардійців з України. Залишки розбитої Добровольчої армії відійшли з України і РСФРР в Крим.
Радянська влада встановлюється в Україні втретє. За рішенням ЦК РКП(б) 11 грудня 1919 р. було створено тимчасовий орган радянської влади — Всеукраїнський революційний комітет (Г. Петровський — голова, В. Затонський, Д. Мануїльський, М. Владимиров, В. Чубар), а в лютому 1920 р. — Раду народних комісарів України. Проте з перших днів своєї діяльності радянські владні органи України фактично були лише структурою радянської влади Росії, виконували її державні, політичні та економічні рішення — переносили військові методи на сферу виробництва, проводили націоналізацію, створювали українську трудову армію та впроваджували інші заходи воєнного комунізму.
Українсько-польське військово-політичне зближення. Завершення Української революції
З розгромом денікінських військ у Наддніпрянській Україні було відновлено радянську владу. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконтрольною Паризькій мирній конференції, яка мала остаточно вирішити її долю.
В окупованому поляками Кам'янці-Подільському у грудні 1919 р. було засновано Українську національну раду, яку очолив есер М. Корчинський. Вона була в опозиції до Директорії, виступала за її ліквідацію і реорганізацію уряду, вважаючи їх винуватцями катастрофи.
24 грудня 1919 р. у Вінниці було досягнуто домовленості про злуку Наддніпрянської і Галицької армій під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Але відсутність єдності в лавах Галицької армії та зволікання з практичною реалізацією підписаної злуки призвели до того, що представники Галицької армії 1 січня 1920 р. уклали угоду з більшовиками про перехід УГА під радянське командування.
В умовах, коли різні політичні групи намагалися перекласти відповідальність за невдачу одна на одну, 29 січня 1920 р. в Кам'янці-Подільському відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не увійшла до Національної ради, з участю голови уряду УНР І. Мазепи. Отримавши підтримку при обговоренні поточних питань, уряд УНР 14 лютого ухвалив «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», який заклав засади скликання передпарламенту.
Тим часом Українська дипломатична місія у Варшаві на чолі з А. Лівицьким продовжувала переговори з поляками. У грудні 1919 р. було ухвалено декларацію, згідно з якою кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордону. У березні такі переговори були відновлені. Наприкінці квітня 1920 р. уряд Польщі уклав з Директорією УНР угоду — «Варшавський договір». Він містив підписані 21 і 24 квітня 1920 р. політичну та воєнну конвенції. За цією угодою Польща визнавала Директорію УНР верховною владою в Україні на чолі з С Петлюрою, а Директорія погоджувалася передати Польщі західноукраїнські землі до річок Збруч і Горинь (кордон Польської держави 1772 р.), а також відновити права польських землевласників у межах самої УНР. Цей договір було підписано без погодження з урядом УНР, що спричинило урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий Кабінет міністрів. Проти цього договору виступили уряд ЗОУНР, політичні діячі — М. Грушевський, В. Вин-ниченко, М. Шаповал та ін. Укладаючи договір з Польщею, С. Петлюра й А. Лівицький вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосковським.
25 квітня 1920 р. почався об'єднаний похід в Україну польсько-петлюрівських військ, які 6 травня зайняли Київ. Однак 14 травня війська Південно-Західного і Західного фронтів (командувачі М. Тухачевський, С. Будьонний та ін.) перейшли до контрнаступу, розраховуючи перетворити його на початок «світової революції». Польсько-петлюрівські війська мусили залишити Київ та відступити в Західну Україну за р.Збруч. Після поразки радянських військ під Варшавою у вересні 1920 р. почався польсько-український контрнаступ, а коли Червона армія стабілізувала фронт, Польща пішла на переговори з нею. 12 жовтня 1920 р. було укладено договір про перемир'я, що поставило українські війська у важке становище. Оскільки Антанта не відгукнулася на звернення українських дипломатичних місій про надання екстреної допомоги, єдина надія залишалась на зростання антибільшовицьких настроїв в Україні. Тому уряд УНР відкладав рішення про припинення боротьби. Українська армія, поступаючись Червоній армії озброєнням, 10 і 21 листопада зазнала нищівних ударів. Того ж 21 листопада 1920 р. рештки українського війська переправились через Збруч у районі Волочиська. Цими подіями закінчується Українська революція.
18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір між РСФРР, УСРР і Польщею, яким завершується доба УНР. За умовами цієї угоди до Польщі відійшли західноукраїнські землі, Польща офіційно визнала Радянську Україну з кордоном по р. Збруч і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, в тому числі уряду УНР.
Після укладення перемир'я з Польщею радянські війська під командуванням М. Фрунзе перейшли в наступ й ціною величезних втрат в середині листопада 1920 р. звільнили від військ генерала Врангеля Кримський півострів. Під час збройної боротьби червоних і білих військ застосовувалась і авіація.
Отже, у виснажливій збройній боротьбі 1919—1920 pp. на декількох фронтах революційним українським силам не вдалося одержати перемогу. Однією з головних причин цього були суперечності всередині українського табору. Воєнно-політичне зближення з Польщею, спільна військова кампанія 1920 р. також не привели до мети. Хоча Українська революція закінчилася в листопаді 1920 р. й в Україні владу захопили більшовики, але українська визвольна ідея залишалася живучою і надалі.

43.Криза політики «воєнного комунізму». Голод 1921‒1922 років в Україні.

З закінченням Громадянської війни - на кін. 1920 - поч. 1921 рр. більшовицька Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної з одного боку воєнними діями, що велися майже безперервно сім років, з іншого політикою „воєнного комунізму", яка паралізувала основи економіки і викликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.

Між тим, сільське господарство - основна на той час галузь економіки країни перебувала в катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна - на третину. У відповідь на політику, що не відповідала інтересам середніх та заможних господарів, значна частина селянства зовсім припинила виробництво. Виник дефіцит продуктів харчування.

Водночас із загостренням цього дефіциту великі райони Південної України (перш за все - Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921 - 1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, у січні 1922 р. - 20%, а в травні - вже 48%, тобто не менше 10 млн. чол. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими для влади, аніж розпорошені селяни.

Крім того, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922 р.)

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дозволило використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РРФСР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження з компанії допомоги голодуючим від таких іноземних благодійних організацій, як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РРФСР було зменшено з 57 до 27 млн. пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загальнофедерального продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови першочергового забезпечення голодуючих РРФСР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету відкинуло її.

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що в 1921-1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У той же час до РРФСР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн. пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Як наслідок, голод у південних губерніях України протримався аж до сер. 1923 р.

Ще однією причиною трагедії 1921-1923 рр. частина істориків вважає дії центральної влади, яка фактично вперше опробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, що охопив українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 - на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чоловік. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921р. в Україні було вперше запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові розправитись із селянським повстанським рухом, вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921-1923 рр., який за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5-2 млн. жертв, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, викликаний посухою 1921 р.; 3) політика „воєнного комунізму", насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед у Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

В цілому, події, пов'язані з голодом 1921-1923 рр., стали одним з тих явищ, які спричинили крах воєнно-комуністичних ілюзій і спонукали владу до пошуку реальних шляхів і чинників економічного розвитку.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Нова економічна політика (неп) в Українській СРР.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.