• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Закони, принципи та основні поняття

Критерії результативності. При визначенні результативності діяльності органів публічного управління переважно використовуються правові та соціальні критерії, в той час як комерційні організації спрямовують свої зусилля на одержання прибутків, що свідчить про пріоритет економічних критеріїв.

Соціальна справедливість.Сподівання громадян на додержання органами публічного управління принципу соціальної справедливості мають справджуватися перш за все конче об’єктивним і чесним розподілом державних послуг і можливостей. Особливого значення та гостроти набуває забезпечення справедливого та рівноправного ставлення до найбільш вразливих верств населення.

Часова перспектива, тривалість перебування на посаді. Керівники органів державної влади мають більш обмежену часову перспективу для втілення своїх ідей чи програм, адже тривалість їх перебування на займаних посадах залежить від результатів виборів і змін в уряді. Це відволікає увагу від розробки стратегії розвитку об’єктів управління, не сприяє орієнтації керівної діяльності на довгострокову перспективу, стримує бажання йти на реалізацію непопулярних, хоч і конче необхідних заходів. На керівників комерційних структур такі обмеження не поширюються.

Правове середовище.Публічне управління здійснюється в умовах значно сильнішого впливу законодавства порівняно з управлінням комерційними організаціями. Закони визначають межі правового середовища, в якому мають здійснювати свою діяльність управлінські органи. Роль правового фактора значно підвищується на етапі побудови демократичного суспільства та переходу до ринкових відносин.

Переконування та керування.Переважне покладання на переконування зумовлено тим, що керівники органів публічного управління не завжди мають достатні повноваження для втілення в життя своїх курсів чи рішень. Розбіжність між владними повноваженнями та відповідальністю, що значно менше спостерігається в управлінні комерційними організаціями, спонукає державних керівників вдаватися до докладнішої аргументації своїх позицій, пошуку найбільш дійових і неординарних форм впливу або йти на компроміси для ухвалення передбачених заходів.

Специфіка системи добору персоналу.Відмінні особливості системи добору персоналу органів публічного управління полягають насамперед у тому, що організаційно-функціональні принципи державної служби визначені майже в 150 законодавчих та інших актах, які регламентують відносини державно-службового характеру. Передбачено специфічну систему планування робочих місць, існує своя політика, практика і процедури прийняття на державну службу, її проходження та звільнення.

Етика державної служби.До моральної свідомості та етичної поведінки державних службовців висуваються особливо високі вимоги, бо це суттєво впливає на уявлення громадян про можливий рівень довіри до органів влади. Основними напрямками підвищення етичного рівня вважаються: розвиток у державних службовців навичок аналізу етичних і ціннісних проблем; сприяння формуванню моральної свідомості; з’ясування причин прояву неетичної поведінки та застосування санкцій; підтримка довіри і впевненості громадськості в етичності державно-управлінської діяльності.

Відкритість (“прозорість”) державно-управлінських процесів, участь громадян.Відмінною рисою державно-управлінських процесів є значно більша їх відкритість при ухваленні рішень, істотніша увага та втручання громадськості. До основних форм прямої й непрямої участі громадськості в процесі публічного управління належать такі, як членство у політичних партіях, групах тиску і консультативно-дорадчих органах. Головним наслідком участі широкого кола громадян у цьому процесі є більша чутливість тих, хто приймає рішення, до їх потреб і сподівань. Це сприяє цінному обміну інформацією, налагоджує швидкий зворотний зв’язок між органами влади і тими колами населення, на яких безпосередньо (а іноді й дуже гостро) будуть позначатись ухвалені постанови чи програми. З іншого боку, політичні діячі та державні службовці мають при цьому нагоду впевнитися, що рішення, які обговорюються, враховують громадські запити і потреби та будуть сприйматися як законні й доцільні.

Роль преси та засобів масової інформації.Преса та засоби масової інформації справляють значний вплив на державні органи та їх рішення, виконують роль інформаторів широкої громадськості. Завдяки відносно легкому доступу до відомостей про державно-управлінську діяльність (порівняно з управлінням іншими структурами, де вони не завжди виправдано приховуються під виглядом “комерційної таємниці”), преса та засоби масової інформації, з одного боку, створюють сприятливі умови для об’єктивного та всебічного обговорення постанов і програм представниками партійних організацій, громадських формувань і всіма зацікавленими громадянами, спрямованого на подальше врахування різних позицій і міркувань при їх ухваленні, а з іншого, - іноді дають змогу групам тиску використовувати періодичні видання, радіотрансляційну мережу та телевізійні передачі для впливу на громадську думку з метою реалізації власних вузькогрупових інтересів.

публічного адміністрування (управління)

Закони та закономірності управління відображають найбільш важливі, необхідні, сталі та повторювані зв’язки явищ і процесів, які допомагають розкрити їх природу, сутність та внутрішній зміст.

В теорії управління розглядаються загальні та специфічні закономірності, локальні і системні, комплексні та аспектні і т. ін.

Єдність системи управління. Стійкість внутрішніх зв’язків системи при зміні стану зовнішнього середовища, тобто такі зв’язки між елементами системи, які зберігають її цілісність протягом тривалих періодів зміни стану системи. Найбільше значення мають такі прояви єдності системи: принципів управління для всіх ланок та ступенів системи управління; організаційних форм елементів системи; основних функцій управління; методів управління; складу та послідовності етапів процесу управління, його ознак (безперервності, періодичності, узгодженості).

Пропорційність суб’єкта і об’єкта управління. Раціональна відповідність між елементами всередині керуючої та керованої підсистем; спроможність суб’єкта за своїм потенціалом та організаційно-технічним забезпеченням оперативно виконувати функціональні завдання, враховуючи зміни у стані об’єкта.

Пропорційність суб’єкта і об’єкта управління. Раціональна відповідність між елементами всередині керуючої та керованої підсистем; спроможність суб’єкта за своїм потенціалом та організаційно-технічним забезпеченням оперативно виконувати функціональні завдання, враховуючи зміни у стані об’єкта.

Співвідносність керуючої та керованої систем. Реформування якісних та кількісних характеристик керуючої системи відповідно до зміни об’єкта управління на кожному етапі розвитку держави, застосування ефективних організаційних форм управління, науково обґрунтованих нормативів.

Управлінські відносини.Управлінські відносини – це система стійких вертикальних і горизонтальних зв’язків, які виникають внаслідок субординації, співпідлеглості та співпраці в процесі управлінської діяльності. Зв’язки розподіляються на суб’єктно-об’єктні (прямі), об’єктно-суб’єктні (зворотні), а також суб’єктно-суб’єктні та об’єктно-об’єктні. Система державно-управлінських відносин характеризується їх значною кількістю та різноманітністю. Для відстеження виникнення нових управлінських відносин, зміни змісту або припинення дії доцільно використовувати їх докладну класифікацію за різними ознаками: сфера прояву, склад учасників, характер і кількість носіїв, тривалість тощо.

Сутність публічного управління як системного суспільного явища розкривається цілісною єдністю необхідних внутрішніх зв’язків і залежностей, які знаходять відображення в законах управління та суспільного розвитку, що формулюються на певному рівні абстрагування мислення від об’єктивної реальності. Саме явище є зовнішньою формою проявлення цієї сутності, його реальні характеристики безпосередньо залежать від того, по-перше, наскільки керівний склад і фахівці органів публічного управління володіють знаннями щодо вимог об’єктивних законів управління і розвитку суспільства, а по-друге, наскільки можливим є дотримання цих вимог з урахуванням конкретних умов і ситуацій при здійсненні практичної державно-управлінської діяльності. Цим зумовлюється рівень наукової обґрунтованості державно-управлінських рішень, які виробляються для дієвого впливу на керований об’єкт з метою його упорядкування, збереження цілісності та якісної специфіки суспільного розвитку.

Принципи управління. Під принципами управління розуміють керівні правила, основні положення, норми поведінки, що відображають найбільш загальні стійкі риси законів і закономірностей управління, яких необхідно додержуватися в управлінській діяльності.

Принципи як поняття теорії управління зумовлюються певними законами, але одночасно відображають зміст та реальність процесів управління. Вони є результатом наукового пізнання, формулюються людьми, їх склад і спрямованість залежать від ступеня дослідженості закономірностей та управлінських відносин.

Безпосередньо на практиці принципи набувають конкретного характеру вимог, якими належить керуватися в управлінській діяльності. Сприятливі умови для їх додержання створює систематизація принципів публічного управління, згідно з якою вони розподіляються на декілька видів.

1. Адміністративно-правові принципи публічного управління:

● відповідність об’єктивним законам суспільного розвитку;

● публічність правової регламентації;

● відповідність інтересам народу;

● об’єктивність із позицій додержання законів;

● співвідносність влади та публічного управління;

● правове регулювання управлінської діяльності.

2. Системно-цільові принципи публічного управління:

● розмежування повноважень між суб’єктами публічного управління по горизонталі та вертикалі;

● підпорядкування локальних цілей загальній меті;

● несуперечність цілей одна одній;

● взаємодоповнення цілей;

● послідовність у досягненні всієї сукупності цілей;

● розподіл цілей за функціями публічного управління;

3. Системно-функціональні принципи публічного управління:

● закріплення розподілу функцій правовими нормами;

● сумісність функцій органів публічного управління;

● диференціація спеціальних (конкретних) функцій;

● концентрація однакових функцій у відповідних органах;

● комбінування суміжних функцій в межах одного органу;

● відповідність фактичної діяльності закріпленим функціям.

4. Системно-організаційні принципи публічного управління:

● єдність системи органів державної влади;

● територіально-галузева організація управління;

● багатоманітність організаційних зв’язків;

● відповідність елементів діяльності органів (методів, форм, стадій) їх місцю в ієрархічній структурі;

● делегування повноважень та відповідальності;

● поєднання єдиноначальності та колегіальності;

● лінійно-функціональна (штабна) побудова структури управління.

5. Адаптивні принципи публічного управління :

● уточнення мети при зміні обставин;

● відповідність елементів системи визначеній меті;

● посилення соціальної захищеності державних службовців.

Пізнання законів та реалізація принципів публічного управління створюють методологічну базу обґрунтування спрямованості та змісту державно-управлінських трансформаційних процесів.

Система управління. Цілісна система публічного управління органічно поєднує у своєму складі: суб’єкт управління (керуючу систему); об’єкт управління (керовану систему); всю сукупність різноманітних зв’язків, які при цьому здійснюються (систему управлінських відносин щодо їх взаємодії). Такий підхід є найбільш розповсюдженим до першого уявлення про систему публічного управління, але він не надає змогу розкрити всю складність та масштабність цього поняття, адже суб’єкт і об’єкт управління теж є великими системами, кожна з яких має свої характеристики, розподіляється на підсистеми та елементи. Публічне управління– це система, що побудована для вирішення багатоцільових завдань; що відображає різні непорівнянні аспекти та характеристики об’єкту, які складно побачити з позиції одного спостерігача (суб’єкта управління). Для опису діяльності об’єкту управління необхідно використовувати декілька мов (законодавчої, виконавчої, судової влади) та взаємопов’язаний комплекс різних моделей управління, тому система публічного управління може бутиідентифікована як складна.

Наприклад: ієрархія системи публічного управління: за адміністративно-територіальним поділом: держава – область – район – місто – район у місті, в той час як ієрархія тієї ж системи за виконавчою гілкою влади: Кабінет міністрів України – центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ): міністерства, державні комітети – місцеві державні адміністрації – територіальні представництва ЦОВВ. Виявлення (створення) ієрархії підсистем у великій системі дозволяє додатково вивчити як властивості системи в цілому, так і її компонентів.Розмір великої системи може бути визначений за різними критеріями: кількість підсистем: (апріорних – теоретичних, за законом; апостеріорних – фактичних – на практиці); кількість сходів ієрархічних підсистем, що відповідає кількості прирощувань метамови, що описує властивості нового рівня за допомогою понятійного апарату попереднього рівня.

Публічне управління як велика система складається з чисельних елементарних систем, що об’єднуються в підсистеми, створюють ієрархію.

Складну велику систему важко прогнозувати у всьому багатоманітті параметрів, тому вона не може бути віднесена до добре структурованих (організованих) систем. Публічне управління є складною системою, що має всі ознаки неструктурованої самоорганізованої системи, характеризується такими ознаками: відсутність математичного опису. стохастичність поведінки, що викликано не тільки наявністю специфічних викривлень в системі, а й великою кількістю другорядних факторів; негативність до управління – сформована уява людей про межі керованості та втручання у власні дії; нестаціонарність – нестандартність, рухливість характеристик системи, зміна її параметрів, еволюція системи в часі; не відтворюваність експериментів, що пов’язано з різною реакцією системи на ту ж саму ситуацію або управлінський вплив у різні моменти часу. Зважаючи на соціальну природу публічного управління, йому притаманні властивості самоорганізованих систем.

Процес управління є усвідомленою та цілеспрямованою діяльністю, пов’язаною з реалізацією повноважень суб’єктів управління по розробленню, прийняттю і впровадженню державно-управлінських рішень чи послідовному здійсненню управлінського циклу (планування, організація, мотивація, контроль), яка впливає на зміну суспільних процесів та явищ, наближаючи їх до бажаного стану згідно з визначеними цілями.

Процес управління характеризує систему державного всі її елементи в динаміці як діяльність органів влади і їх кадрів, яка регламентується нормативно-правовою базою, відповідає вимогам послідовності, повноти та якості виконання всіх етапів прийняття й ухвалення рішень і стадій управлінського циклу, безперервності, відповідності специфічним особливостям об’єкту впливу і т. ін.

Суб’єкт управління. Суб’єкт управління може бути представлений органом влади, установою, підрозділом апарату управління чи посадовою особою, які виробляють і ухвалюють державно-управлінські рішення щодо здійснення керуючого впливу на підпорядковані об’єкти управління, або регулювання певних процесів відносин у різних сферах суспільної життєдіяльності.

Згідно з Конституцією України, єдиним джерелом влади у демократичному суспільстві виступає народ, який делегує свої повноваження колективним суб’єктам управління – органам влади. Усвідомлюючи соціальну відповідальність, вони мають право в межах своєї компетенції формувати державну політику, приймати рішення та здійснювати цілеспрямовуючий вплив на об’єкти влади. Але при цьому слід враховувати мінливе домінування активної ролі суб’єктів і об’єктів публічного управління.

Об’єкт управління. Об’єкти управління - це суспільство в цілому, адміністративно-територіальні утворення, процеси, відносини у різних галузях, сферах діяльності, організації, колективи, окрема людина, на які спрямована направляюча, організуюча та контролююча діяльність відповідних суб’єктів управління.

Кожній із складових частин всієї сукупності об’єктів публічного управління притаманні такі ж властивості як і будь-якій із самоорганізованих систем. Тобто кожна установа, підприємство чи адміністративно-територіальна одиниця теж є системами, які мають свої органи управління, формують стратегію і тактику діяльності, пристосовуються до умов природного та соціального життя, виконують властиві їм функції, реалізують цілі діяльності. В міру розвитку цих особливостей зменшується потреба у регулюючому впливі держави.

Поруч з цим слід звернути увагу, що поняття «об’єкт управління» розповсюджується й на ті процеси, що регулюються суб’єктами публічного управління, а також соціальні спільноти, які формуються за різними ознаками (належністю до певних верств населення і національних меншин, місцем мешкання, політичними поглядами, інтересами та ін.).

Функції управління. Функції управління є відносно відокремленими в процесі розподілу праці сферами державно-управлінської діяльності, що відрізняються змістом, специфічними формами і методами вироблення та здійснення впливу на керовані об’єкти.

Функції управління цілком виправдано відносять до складу найбільш фундаментальних понять, зважаючи на те, що вони:

- розкривають зміст публічного управління як систематичної практичної діяльності органів влади;

- опосередковують цілі в узгодженні з специфічними характеристиками керованих об’єктів управління;

- впливають на структурну побудову органів влади;

- зумовлюють конкретизацію форм і методів вироблення та ухвалення рішень щодо впливу на відповідні об’єкти управління, а також механізмів їх реалізації;

- визначають систему професійних вимог (спеціальних знань і практичних навиків) щодо виконання певних видів функціональної діяльності, застосування якої створює умови раціоналізації підбору та розстановки кадрів, у тому числі їх керівного складу та фахівців з високими кваліфікаційними характеристиками.

Структура управління. Структура управління є внутрішньо упорядкованою, ієрархічно побудованою цілісною сукупністю відносно самостійних органів публічного управління та їх підрозділів, що здійснюють діяльність у межах законодавчого закріплення функцій і компетенції.

Визначальний вплив на побудову структури органів публічного управління належить спеціалізації управлінської діяльності. Якщо розглядати цей вплив більш детально, то слід відзначити, що в першу чергу він зумовлюється цілісним комплексом внутрішніх і зовнішніх функцій держави, реалізація яких здійснюється органами влади згідно з їх повноваженнями, встановленими відповідними правовими нормами. Але при цьому необхідно зважати на те, що розподіл управлінської праці, масштабність завдань по кожній функції залежать від складності об’єкта управління як керованої системи, кількості її підсистем і елементів, а також виділених напрямів діяльності на міжнародній арені.

Форми управління – це уніфіковані за зовнішніми ознаками формалізовані види конкретних результатів діяльності органів публічного управління, їх підрозділів та посадових осіб, які створюють організаційно-правове забезпечення досягнення поставленої мети.

Вибір і застосування тих чи інших форм, як певною мірою стандартизованих видів оформлення результатів прийнятих рішень у відповідності з специфічним змістом державно-управлінської діяльності за конкретними (головними) функціями, залежить від місця та ролі органу публічного управління в загальній їх ієрархічній структурі, а також його належності до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади. В залежності від статусу і компетенції органу влади чинним законодавством визначаються види форм управлінської діяльності.

Методи управління представляють собою сукупність універсальних та специфічних способів і прийомів, які застосовуються персоналом органів публічного управління при виконанні його функцій або в процесі розробки, прийняття та реалізації рішень, спрямованих на досягнення визначених цілей щодо розвитку керованих об’єктів.

Такий підхід до визначення поняття «методи управління» базується на певній диференціації всієї сукупності різноманітних способів і прийомів на дві групи. До першої з них відносяться ті методи, що дозволяють якісно виконувати державно-управлінську діяльність в органах влади, яка передує безпосередньому впливу на об’єкти управління, а до другої – такі, що формують дієві механізми, реалізація яких допомагає перевести відповідні галузі, сфери, процеси суспільної життєдіяльності у бажаний стан. Цей розподіл методів управління є відносним, але створює умови більш систематизованого уявлення про напрями їх застосування, акцентує увагу на тому, що не можна ототожнювати весь зміст трудомісткої управлінської праці тільки з реалізацією її результатів, тобто впливом на керований об’єкт. Виходячи з цих позицій, доцільно здійснювати класифікацію методів публічного управління за ознаками, наведеними на рис. 9.

Механізм управління - це спосіб розв’язання суперечностей явища чи процесу, послідовна реалізація дій, які базуються на основоположних принципах, цільовій орієнтації, функціональній діяльності з використанням відповідних їй форм і методів управління.

Кожний з суб’єктів управління будь-якого рівня є керуючою системою і за внутрішнім своїм складом розглядається як сукупність таких компонентів: процес управління, що характеризує її в динаміці (розробка, прийняття і реалізація управлінських рішень, або здійснення всіх стадій управлінського циклу); механізм управління (принципи, цілі, функції, методи); сукупність елементів, які характеризують керуючу систему у відносній статиці (кадри, інформація, структура, техніка, технологія); механізм розвитку (самовдосконалення) системи управління. В практичній управлінській діяльності так чітко вищезгадані компоненти не відмежовуються, адже всі їх елементи постійно взаємодіють, знаходяться у безперервному рухливому стані.

Технологія управління - це цілеспрямована послідовність дій (робочих операцій), яка за допомогою методів і засобів управлінського труда дозволяє за рахунок впливу на предмет труда забезпечити взаємодію суб’єкта і об’єкта управління. Технологія характеризує взаємодію суб’єкта і предмета праці в управлінському процесі. В якості суб’єкта праці виступає людина (колектив людей, органи управління), предмета − інформація; свідомість, психіка та поведінка людини; відносини або взаємодія в колективі чи в суспільстві. В управлінській діяльності використовуються такі засоби праці: влада, апарат управління, нормативні акти, слово, традиції, моральні норми, інформаційно-аналітична та організаційна техніка, засоби масової інформації. Для досягнення цілей діяльності використовуються адміністративні, правові, організаційні, економічні, соціально-психологічні методи, а також специфічні прийоми роботи з інформацією (збору, аналізу, узагальнення тощо).

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. II. Поняття соціального процесу.
3. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
4. А/. Поняття про судовий процес.
5. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
7. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
8. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
9. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
10. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
11. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
12. Антикорупційні принципи

Переглядів: 2940