Благодійність і меценатство в Україні

Сьогодні, коли в Україні підприємництво знову набуло великого розмаху, саме час озирнутись на історію відомих підприємницьких родин, осягнути феномен доброчинності в Україні в той період та зрозуміти, якими почуттями керувались підприємці, даючи такі великі пожертви на лікарні, притулки для бідних, школи, бібліотеки, музеї.

Витоки та поширення української благодійності нерозривно пов'язані з етно- й культурогенезом в Україні й особливо з прийняттям християнства (988 р.). З утвердженням нової віри та заснуванням церковної організації поширилося цілеспрямоване опікування знедолених і немічних. Релігія стала рушійною силою розвитку доброчинності, яка визнається нормою християнської моралі й утіленням чеснот справжніх її представників. У середні віки та нові часи церква й, зокрема, монастирі були центрами соціальної допомоги знедоленим і незаможним, виконуючи основні функції: забезпечення нужденних грошима й натуральними продуктами (милостиня), лікування та навчання.

Така благодійність церкви, крім релігійних мотивів, обумовлювалася відповідними постановами. Церковний статут 996 р. покладав опіку хворих, інвалідів, жебраків та інших соціально незахищених категорій населення на духівництво, визначивши десятину на утримання монастирів, храмів та лікарень і притулків при них.

Водночас заснування благодійних закладів та опікування ними, право “подання" на будівництво церкви набуло поширення серед можновладців, заможних громадян, а згодом - братських організацій та козацтва.

Розвитку доброчинності в середні віки також сприяло ктиторство, коли певна особа споруджувала або відновлювала церкву, відмовляючись від своїх прав на неї. В умовах відсутності української державності в литовсько-польську добу багато княжих родів, церковних діячів, місцевих урядників сприяли розвиткові української культури й освіти, опікуючись православною церквою, соціально незахищеними категоріями населення. Хрестоматійною стала згадка про роль князя К. Острозького, митрополита П. Могили в обороні православної церкви та розвитку української культури [9].

Протягом ХVІ - ХVIII ст. важливу роль у справі піднесення національно-релігійної свідомості українського народу відігравали громадські організації міщанства - братства, які багато уваги приділяли влаштуванню шпиталів, притулків лікарень, шкіл, друкарень, реставруванню соборів, моральному й церковно-релігійному вихованню молоді. Із появою на політичній арені козацтва воно перебирає на себе функції головного захисника національно-релігійних інтересів українців. Варто згадати про неписані, але від того не менш дієві складові кодексу козацького лицарства, до яких входило поняття благодійності, на що свого часу вказував Д.І. Яворницький.

В Україні перші ознаки меценатства як явища зафіксовано в XVII ст. Варто назвати тих, хто увічнив свої імена безкорисливим піклуванням про Київ та киян: Галшка Гулевичівна(подарувала свою садибу для майбутньої Києво-Могилянської колегії, а згодом академії), Петро Могила (митрополит і письменник, який заснував цю колегію, відбудував стародавні Десятинну й Василевську церкви, а також протегував письменникам, художникам та книгодрукуванню), гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (пожертви Братському монастирю і школі), гетьман Іван Мазепа (спорудження великих храмів на Подолі й Печерську), полковник Михайло Миклашевський (засновник Георгіївського собору, Видубицького монастиря), міщанин Петро на прізвисько "Залізний Гріш" (зведення церкви Миколи Притиска на Подолі). Ці та інші факти є віддзеркаленням тієї моральної й духовної оцінки благодійництва в українському суспільстві, яка походить від давніх традицій, що формулювалися приблизно так: подаймо щиросердно гріш тому, для кого він є найбільш потрібний сьогодні[9].

Звернення представників різних соціальних прошарків до нагальних проблем суспільства в 60-х – 70-х рр. XIX ст. сприяло оформленню організованих форм доброчинності, які стали провідними в наступні десятиліття — спеціальні комітети, товариства, фонди, заклади та установи. Вони надавали можливість збіднілим верствам населення отримати як матеріальну підтримку, так і включитися до більш-менш повноцінного життя, що свідчило про якісно новий ступінь розвитку суспільства [27].

Мотивація доброчинності купців і промисловців була пов'язана не тільки з підвищенням економічної ролі цієї верстви, становищем її в соціальній структурі суспільства, її самоорганізацією та самоідентифікацією, а й особливостями світогляду, духовним і психологічним складом підприємців. Специфіка соціального становища та рис останніх пояснюється й тим, що період формування і становлення капіталізму в Україні був досить коротким (трохи більше півстоліття) при швидких темпах промислового розвитку та модернізації виробництва. При зростанні економічної ролі підприємницької верстви всі основні важелі державної влади залишалися у руках самодержавного уряду й численної бюрократії, яка поповнювалася переважно представниками помісного дворянства. Відповідно соціальний і становий статус промисловця та купця не відповідав економічному [27].

З іншого боку, в середовищі освіченої частини суспільства, як і в цілому в громадській свідомості, існував критичний погляд на підприємництво, пов'язаний з традицією заперечення культу багатства, «усвідомленням неправди грошей», коріння якого знаходилися у християнській православній моралі.

В переважній своїй більшості, вийшовши з низів, кращі представники торгово-промислових кіл зберегли у собі також традиції та релігійність народу, які були тим самим моральним стрижнем, без якого духовність і культура взагалі немислимі. До того ж багатство у суспільній думці того часу асоціювалося з таким моральним поняттям, як відповідальність. Тому філантропія серед представників ділового світу розглядалася як особлива місія, як виконання призначеного Всевишнім обов'язку. Цей чинник також впливав на те, що доброчинна діяльність ставала родинною традицією й передавалася з покоління в покоління.

Хоча звернення промисловців і комерсантів до доброчинності частково пояснювалося і прагматичними чинниками. Індивідуальні пожертви, членство в благодійних організаціях були засобом досягнення офіційного й суспільного визнання – державними нагородами або посадами в місцевих управлінських органах, збільшення авторитету власного імені та покращенням іміджу родини. Із середини XIX ст. у підприємницькому середовищі почали складатися певні психологічні стереотипи й поведінка стосовно пожертвувань на суспільні потреби. Участь у доброчинній діяльності купців і промисловців набула форми престижної соціальної поведінки. На багатьох великих підприємствах уже з кінця ХІХ століття відрахування на навчальні та лікувальні заклади, різні соціальні потреби стали обов’язковими. Поряд із цим благодійна діяльність демонструвала чималі благодійницькі потенції купців і промисловців, які яскраво розкривалися в роботі їх представників в органах міського й, деякою мірою, земського самоврядування.

До того ж влада завжди високо цінувала зусилля благодійників як додаткове джерело фінансування державних завдань, стимулюючи цей процес відповідними атрибутами. За суттєві пожертвування вони отримували звання, чини, нагороджувалися орденами, входили до "штату Імператорського людинолюбивого товариства [9].

Втім саме духовно мотивована доброчинність набувала найбільшого соціального ефекту. Адже загострення багатьох проблем у пореформеному суспільстві, викликаних розвитком капіталізму, спонукало підприємців власними зусиллями пом'якшувати їх, усвідомлюючи свою важливу роль у його поступі на гуманістичних та культурно-освітніх засадах.

На початку XX ст. в Україні вже відзначалося становлення певних елементів системи соціального захисту, яка поєднала державні, церковні, станові, земські, міські, різних громадських товариств і окремих осіб благодійні заклади. Причому установи двох останніх видів, щодо своєї кількості та охоплення тих, хто потребував опіки, посідали провідне місце в суспільстві. Так, скликаний 1910 р. З’їзд з обміну досвідом і координації дій численних інституцій констатував існування в імперії 4762 таких об'єднань і закладів відповідного спрямування. При цьому лише 25% їхнього бюджету становили надходження з державної скарбниці, від земств, міст і станових установ, 75% - добровільні кошти громадян (понад 60 млн. крб.) [9].

Як свідчать статистичні дані, загальна кількість осіб, що скористалися благодійністю в 1898 р., становила понад 7 млн чоловік, не враховуючи 20,4 млн осіб, які звернулися за благодійною допомогою. За кількістю звернень на першому місці були заклади для лікувальної допомоги – 61,7%, на другому місці – заклади для дешевого та безкоштовного проживання – 13,6%. Високий відсоток складали притулки, а також заклади для безкоштовного харчування – 12,7%. Важливо те, що 82% усіх благодійних закладів були приватними. З 1890 р. питома вага пожертвувань підприємців у загальному об’ємі жертвувань досягає 90% [24]. В Україні на початку XX ст. статус найбільшого благодійного центру мав Київ, де громадська доброчинність набула великих розмірів, а її вплив був відчутним в багатьох сферах життя міста.

3 останньої третини XIX ст. доброчинність починає набувати специфічної ролі в соціальному поступі, коли виявляється її випереджаючий, соціальної новаторський характер щодо аналогічної діяльності державних інституцій. Із того часу чітко проглядається інноваційний характер громадської благодійності, яка випереджала соціальні стандарти, що домінували в практиці держави, а нерідко і у свідомості суспільства. Тут слід назвати в першу чергу спорудження дешевого міського житла, відкриття закладів із догляду за дітьми під час перебування батьків на роботі, заснування землеробських колоній та ремісничих притулків (перевиховання й реабілітація малолітніх правопорушників), просвітницьких установ та інших соціальних інститутів.

Значна увага приділялася організації трудової допомоги нужденним, улаштуванню будинків працелюбства, де громадяни не тільки отримували одяг, їжу та житло, а й мали змогу заробити собі копійку на прожиття. 1895 р. під опікою дружини царя Олександри Федорівни було засноване «Попечительство трудової допомоги», завдання якого полягало в координації дій по створенню відповідних закладів, що мали боротися не тільки з безробіттям, а й із професійним жебрацтвом. До цієї роботи були залучені чималі громадські сили, які сприяли тому, що в процесі розвитку будинки працелюбства трансформувалися із закладів для надання тимчасової роботи у великі установи з широкою діяльністю, різноманітними формами трудової допомоги всім бажаючим. І вже у 1900 р. вони функціонували в усіх Губернських центрах, а також у таких містах, Одеса (2 будинки), Миколаїв, Маріуполь, Ніжин.

Безплатна робітнича їдальня вважалась гордістю рудника С.М. Колачевського. Унікальність їдальні полягала в тому, що вона була пристосована під театр на 1000 глядацьких місць з власною сценою. Тут виступали славнозвісні театральні трупи з такими видатними майстрами як Саксаганський, Заньковецька. По вихідних і святах влаштовувались читання з подальшим переглядом «туманних карток» (прообраз кіно). У підвальному приміщенні цієї споруди розміщувалася пекарня, в якій випікалося до 60 пудів хліба на день. Тут знаходилася і лазня з душовою. Завдяки С. Колачевському з’явилась лікарня для робітників на 10 ліжкомісць, відкрито притулок для бездомних [55].

Об'єктивна потреба суспільства в освічених громадянах, у забезпеченні зростаючої економіки фахівцями й грамотними робітниками, недостатня увага уряду до просвітництва народу обумовили той факт, що освітня галузь стає пріоритетним об'єктом доброчинності на межі ХІХ-ХХ ст. Така діяльність усе більше набуває важливого суспільного характеру. Громадська ініціатива й благодійні капітали сприяли розвиткові всіх ланок системи освіти - від заснування громадянських організацій та установ, які займалися поширенням освіти серед бідного населення, до створення професійних навчальних закладів усіх рівнів. Найбільш потужних зусиль у цьому плані, поряд із інтелігенцією, докладали підприємці, надаючи перевагу розвиткові професійно-технічної й комерційної освіти. Кошти, надані ними, виявилися вирішальним чинником при заснуванні на межі XIX – XX ст. Катеринославського гірничого, Харківського комерційних інститутів.

Вже із 70-х рр. XIX ст. у Донецькому вугільно-металургійному і Криворізькому залізорудному басейнах, насамперед при копальнях і підприємствах гірничодобувної промисловості, їх господарі на свої кошти відкривали й утримували професійні школи, будучи зацікавленими в підготовці технічного персоналу для власних потреб. Спрямовуючи пожертви до сфери освіти, купці та промисловці не тільки керувалися мотивом престижності, а й розглядали їх як своєрідну форму довготривалого вкладення капіталу в умовах розвитку ринкових відносин. Спеціальна освіта в підприємницькому середовищі стала визнаватися як фактор, що сприяв якісним змінам в управлінні торгівельними закладами й промисловими підприємствами.

Прагматизм капіталістів в останні два десятиліття XIX ст. спонукав їх при багатьох заводах засновувати народні училища, вечірні класи для пролетарів, недільні читання та різного рівня професійні навчальні заклади. У перші роки XX ст., за даними української дослідниці В.І. Кізченко, при підприємствах України функціонувало близько 110 шкіл для дітей робітників. На той же час було також засновано 49 нижчих ремісничих навчальних закладів, в яких навчалися 3,3 тис. учнів. Тому багато в чому завдяки організаційним та матеріальним зусиллям промисловців серед робітників України відсоток грамотних напередодні революції 1905-1907 рр. досяг 50,8%, тоді як серед усього населення краю він не перевищував 20% [27]. І хоча діяльність доброчинних організацій та окремих осіб не могла вирішити всіх проблем освіти в Україні, а надана ними підтримка була далеко недостатньою для тієї ситуації, в якій перебувала школа, усе ж саме благодійність значною мірою компенсувала мінімальне фінансування державою цієї важливої для суспільства сфери.

Іншим напрямом громадської благодійності по підтримці освітньої сфери, який набув широкого розвитку, було надання різнобічної допомоги незаможним учням і студентам. Допомога насамперед передбачала внесення плати за навчання, створення стипендіальних фондів, спорудження гуртожитків і їдалень, надання грошової допомоги, підтримку в різних невідкладних випадках.

Прилучення до освіти, розвиток естетичних смаків сприяли усвідомленню підприємцями значення й такого феномена, як меценатство – суспільно-корисної справи, спрямованої на розвиток культури та мистецтва. Українські меценати об’єднували в собі два типи меценатів: фундатора та організатора, докладаючи певних зусиль до пропагування своїх надбань, розповсюдження наукових знань, утворення благодійних фондів. Внаслідок особливо інтенсивного нагромадження творів живопису в найбільших містах України – Києві, Львові, Одесі, Харкові – формувалися значні мистецькі зібрання, які згодом стали основою сучасних українських художніх музеїв. Колекціонування творів мистецтва було стільки ж справою престижу, скільки й вигідним вкладенням капіталу.

В мистецьких колах інститут меценатства відігравав роль консерватора і охоронця результатів творчої діяльності. Представники культурницької інтелігенції не вважали для себе соромним звернутися до меценатів з проханням про надання фінансової допомоги для розвитку того чи іншого проекту. На той час склалася певна система індивідуальних прохань щодо залучення вільних коштів меценатів. Існувала і колективна форма клопотань у вигляді адресних аркушів, що розсилалися освітніми і благодійними товариствами земствам або особисто меценатам.

Садибне меценатство відноситься до підтримки мистецького і колекціонерського руху: саме в міських палацах і в заміських родових маєтках українського панства на протязі кількох поколінь збиралися високохудожні предмети декоративно-прикладного мистецтва, живописні полотна, скульптура, формувалися бібліотечні зібрання. Самі ж садибні комплекси представляли шедеври садово-паркового й архітектурного мистецтва.

Якщо меценатство в Україні несло ознаки елітарного явища, вимагаючи певних художніх смаків у меценатів, то виявити співчуття й милосердя до знедолених були в спромозі представники різних верств населення. Грань між приватним та суспільним благодійництвом в Україні не була чіткою. В досліджуваний період складаються територіальні заклади громадської опіки: земські, селянські, міські, церковно-приходські. Оскільки загальнолюдські моральні якості, такі як співчуття, жалість, милосердя, закладені в серцевину більшості релігійних систем, значною мірою сприяли розвитку благодійництва, тому найрозповсюдженішою формою благодійництва українських меценатів була пожертва убогим, на храми, церкви, богадільні. Наскільки тісно перепліталося художнє меценатство з приватною благодійністю, свідчить зацікавленість в спорудженні собору Св. Володимира, яку виявляли усі відомі меценати Києва.

Однією з ланок в ланцюгу добродійного перерозподілу майна на користь бідних був духовний заповіт. Після реформ 60 - 70 рр. ХIХ ст. у Російській імперії поширюється заповіт майна земству з домовленістю про його подальше вживання (наприклад, на відкриття богаділень, шкіл, лікарень). У деяких випадках на прохання заповідача його ім’я присвоювали запровадженому ним закладу.

Активною є участь жінок в суспільній благодійності. Заможні спадкоємниці М.Є. Браницька та А.Д. Гавриленкова спорудили в своїх маєтках храми, церковно-приходські школи, лікарні. Жінки з родини Терещенків, О.Н. та Н.В. Терещенко були членами Ради Київського Відділу Кураторства Імператриці Марії Федорівни про глухонімих.

Висновки. Господарська діяльність дореволюційної Росії в моральній основі своїй визначалася вимогами православного віросповідання. Це була економіка, в якій інтереси окремих людей не приносилися в жертву абстрактній ідеї економічної ефективності. Православна Росія йшла до свого «соціального ринкового господарства», причому значно раніше за Західну Європу.

Благодійництво і меценатство виходять насамперед із засад християнської моралі та вчення про допомогу ближньому. При цьому рушійною силою усіх доброчинних справ завжди було внутрішнє усвідомлення необхідності пожертв як окремій людині, так і на користь нужденних груп населення. Наслідування християнських принципів, окреслених заповіддю, що «права рука не повинна знати, що робить ліва», допомагало заможним людям безкорисливо ділитися з тими, кому підтримка була конче потрібна.

Розвиваючись на окремо взятій території, в межах тогочасної Російської та Австро-Угорської імперій, українське меценатство набуло свої відмінні особливості, а саме: переважання купецького меценатства, індивідуальної пожертви над колективною, особливо у вигляді духовного заповіту, міцні родинні традиції добродійності на базі релігійних норм, перетворення окремих маєтків знаті на локальні художні та освітянські центри, певна доля єврейського меценатства.

Усі напрямки благодійництва і меценатства виходили з загальних положень офіційної державної політики про “просвічену турботливість”, служіння привілейованих прошарків населення на користь іншим [11, 54].

Меценатство та благодійництво надавало українцям можливість увійти в коло імперської еліти. Водночас, широка громадська благодійність українських меценатів була першим кроком до становлення професійної системи соціального обслуговування населення.

Якщо меценати на західноукраїнських землях віддавали перевагу створенню іменних філантропічних фондів, покликаних сприяти матеріальній підтримці окремих закладів за національною ознакою, то наддніпрянські благодійники діяли в руслі фінансування будівництва корпусів, запровадження іменних стипендій, головування в опікунських радах. Об’єднуючим чинником поставала активна приватна ініціатива.

Українська інтелігенція надавала велику роль моральності в походженні багатства меценатів.

Доброчинність на українських землях у XIX - на початку ХХ століття була важливою складовою суспільного життя. Дослідження меценатства на прикладі переломного етапу вітчизняної історії - друга половина ХІХ – початок ХХ ст. - має практичне значення для відродження культурних надбань українського народу, національно-культурного розвитку сучасної України. Усвідомлення меценатства актуально з погляду сприймання досвіду вітчизняних меценатів минулого в плані пошуку фінансової бази для здійснюваних культурних та соціальних заходів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Російські благодійники та меценати XIX – початку ХХ ст.	\|	Фінанси і їх місце в системі суспільних відносин

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.093 сек.