• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Методи прийняття управлінських рішень

Як зазначалось раніше, технологія прийняття рішень передбачає певну послідовність управлінських операцій і процедур, які не­обхідно здійснити для вирішення проблеми. Вона охоплює діагно­стику проблеми, виявлення можливих способів її вирішення, оцінку варіантів і вибір варіанта, який дасть змогу найвигіднішим для організації способом вирішити проблему. Відповідно до цього виділяють такі методи:

• постановки проблеми;

• виявлення способів вирішення проблеми;

• оцінка варіантів і вибір найкращого рішення;

• реалізація рішення.

Розгляньмо їх детальніше.

Постановка проблеми, або її діагностика, потребує засто­сування методів, що дають змогу достовірно й повно описати про­блему і виявити чинники, що її зумовили. Важливе місце тут нале­жить методам збору, обробки та аналізу інформації, факторного аналізу, порівняння, аналогії, моделювання тощо. Вибір методів за­лежить від характеру та змісту проблеми, термінів і коштів, що на­даються для її вивчення. Зокрема, значного поширення набули ме­тоди економічного аналізу та прогнозування. Вони використову­ються для того, щоб об'єктивно оцінити поточний стан фірми як економічного суб'єкта й передбачити, «що буде далі, якщо нічого не змінювати».

Прогнозування — це метод, в якому використовуються як нако­пичений у минулому досвід, так і поточні припущення щодо май­бутнього з метою його визначення. Якщо прогнозування виконане якісно, то результатом стане картина майбутнього, яку цілком мож­ливо використати для планування поступу.

Для прогнозування можна використовувати кількісні методи, якщо є підстави вважати, що діяльність у минулому мала певну тен­денцію, яку можна продовжити в майбутньому, та коли наявної інформації достатньо для виявлення статистичне достовірних тен­денцій або залежностей.

Менеджери можуть застосовувати різні методи прогнозування, вибираючи ті з них, які придатні для використання в рамках наявних обмежень і відповідають ситуації, що склалася на підприємстві. Дуже мало напрямів управлінської діяльності здійснюється без складання прогнозів. Особливо це стосується прогнозів ринкових ситуацій щодо майбутнього попиту на продукцію фірми, прогнозів, що супроводжують виробничу діяльність.

На етапі виявлення способів розв'язання проблеми (генерації ідей) теж важливими є методи збору інформації, але при цьому змінюється підхід до її аналізу. Замість пошуку причин, що зумовили проблему, відшукується інформація, яка могла б допо­могти її вирішити.

Метод інверсійпередбачає використання нестандартних під­ходів до розв'язання нової проблеми, а саме: подивитись на функції об'єкта з іншого боку, перевернути об'єкт «догори ногами» тощо.

Метод вільних асоціацій використовується тоді, коли проблема не може бути розв'язана в рамках наявного переліку рішень. У цьо­му разі треба спробувати її переформулювати. Для цього можна ви­брати якесь слово, поняття, спробувати «викликати» якийсь образ, що може стати стимулом для утворення несподіваних вільних асоціацій, які сприяють виникненню ідеї розв'язання проблеми.

Метод морфологічного аналізу — це психологічна активізація творчого процесу. Його переваги в тому, що він допомагає перебо­роти труднощі під час вивчення значної кількості комбінацій мож­ливих рішень.

Сутність методу морфологічного аналізу полягає в об'єднанні в систему методів виявлення, підрахунку і класифікації всіх обраних варіантів якої-небудь функції досліджуваного об'єкта. Він прово­диться за такою схемою:

• формулювання проблеми;

• постановка завдання;

• складання списку всіх характеристик обстежуваного продукту чи операції;

• складання переліку можливих варіантів рішення за кожною характеристикою. Цей перелік формується у вигляді багатомірної таблиці, яка називається «морфологічною шухлядою».

Для висунення ідей корисними можуть виявитися групові методи роботи, такі як метод номінальної групової техніки, метод Дельфі, «розумової атаки», конференції ідей та ін. Вони належать до групи експертних методів обґрунтування управлінських рішень. Ек­спертні оцінки розглядаються як особливий вид кількісних і якісних характеристик окремих сторін соціально-економічних і психологічних явищ і процесів. Визначаються на основі індивіду­альних або колективних суджень, висловлених експертами (вчени­ми й фахівцями-практиками).

Метод номінальної групової техніки базується на принципі обме­ження міжособистісних комунікацій, тому всі члени групи на по­чатковому етапі викладають свої думки щодо способу вирішення проблеми письмово. Потім кожен учасник доповідає про суть сво­го проекту, після чого запропоновані варіанти оцінюються членами групи (також письмово) методом ранжирування. Ідея, що отримала найвищу оцінку, ухвалюється як основа рішення.

Цей метод потребує дотримання певних вимог:

• до роботи у групі запрошуються експерти, що добре розв'язу­ють проблеми, але раніше разом не працювали;

• учасники в процесі спільної роботи можуть генерувати власні ідеї, але згодом, з урахуванням позиції колег, можуть їх пере­глядати;

• склад групи — не більш як 12—15 осіб (мінімум — 6—8);

• експерти не повинні бути пов'язані службовими відносинами;

• тривалість роботи групи — не більш як 5 год.;

• у процесі роботи відбувається взаємне доповнення думок експертів.

Метод Дельфі використовується у випадках, коли групу екс­пертів неможливо зібрати разом. Він являє собою багаторівневу про­цедуру анкетування з обробкою й повідомленням результатів кожного туру учасникам, що працюють окремо один від одного. Екс­пертам пропонуються питання й формулювання відповідей без ар­гументації.

Метод конференції ідей відрізняється від методу «розумової ата­ки» тим, що допускає доброзичливу критику у формі репліки чи коментарю. Вважається, що така критика допоможе поліпшити ідею.

«Метод сценаріїв» використовується при обґрунтуванні багато­ходових складних управлінських рішень. Він передбачає прогноз розвитку подій за трьома сценаріями: оптимістичним, песимістич­ним і най вірогіднішим. Усі три сценарії обґрунтовуються за їхніми наслідками й розробляються варіанти уточнених дій, коли події розвиватимуться за тим чи іншим сценарієм.

Велике значення для успішної ліквідації проблеми має застосу­вання методів контролю за реалізацією рішення. З їх допомогою можна своєчасно виявити відхилення від наміченого плану дій або помітити недоліки самого рішення і внести в нього потрібні корек­тиви. Залежно від змісту рішення корисними можуть бути методи фінансового контролю, оперативного контролю за виробництвом, контролю якості тощо.

АНТИКРИЗОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

1. Передумови виникнення кризових ситуацій

2. Циклічність кризових явищ

3. Класифікація кризових явищ і ситуацій

4. Теоретичні підходи до подолання кризових явищ

1. Передумови виникнення кризових ситуацій

У сучасній літературі ще не склалося загальновизнаного уявлен­ня про кризи в розвитку соціально-економічної системи. Існував по­гляд, що кризи є характерною рисою капіталістичного способу вироб­ництва і їх не має бути за соціалістичного ладу. Стверджувалося, що при соціалізмі немає криз, а лише "труднощі зростання". Багато років у колишньому СРСР саме це твердження було ідеологічним факто­ром розроблення економічної політики розвитку виробництва. Поява проблем на соціалістичних підприємствах замовчувалася і прихову­валася вищими органами державного управління. Держава, втруча­ючись в економіку того чи іншого підприємства, не допускала та й не могла допустити банкрутства. Не існувало навіть такого економіч­ного поняття, як "банкрутство".

З наукової точки зору криза є етапом розвитку будь-якої складної системи, її елементом. Кризу треба розглядати як переломний мо­мент у розвитку системи, що дає простір новому витку економічних змін.

Криза змінює тенденції життєдіяльності системи, тобто, пору­шуючи її стійкість, радикальним чином її оновлює. Тому очисна сила кризи потрібна системі не менше, ніж спокійне безтурботне існуван­ня. Це дві сторони однієї медалі, одне не може існувати без іншого, це вияв закону єдності і боротьби протилежностей.

Поняття "криза" тісно пов'язане з поняттям "ризик", що певною мірою впливає на методологію розробки будь-якого управлінського рішення. Якщо виключити з нього очікування кризи, зникне гострота сприйняття ризику, стануть несподіваними і від цього важчими на­слідки кризової ситуації.

Проблему кризи можна розглядати й в іншому ракурсі. Соціаль­но-економічна система у будь-якій формі (чи то суспільна формація, чи то суб'єкт підприємницької діяльності (СПД)) має дві тенденції існування: функціонування і розвиток.

Функціонування — це підтримка життєдіяльності, збереження функцій, що визначають її цілісність, якісну визначеність, сутнісні характеристики.

Розвиток— це надбання нової якості, яка зміцнює життєдіяль­ність в умовах середовища, що змінюється.

Функціонування і розвиток тісно пов'язані між собою. Вони ві­дображають діалектичну єдність основних тенденцій соціально-еко­номічної системи. Для функціонування соціально-економічної сис­теми обов'язково необхідна наявність предмета праці, засобів праці та людини, яка здійснює трудову діяльність.

При цьому функціону­вання соціально-економічної системи можливе лише за відповідності таких ознак:

• засоби праці можуть змінювати її предмет;

• людина повинна володіти засобами праці;

• результат повинен відповідати інтересам і потребам людини.

Розвиток характеризує зміни у предметі, засобах праці й у людині. Критерієм цих змін є поява нової якості, що зміцнює стабільність і гармонійність функціонування соціально-економічної системи чи нові умови, що спричиняють необхідні зміни. Факторами розвитку є підвищення продуктивності праці, зміна її характеру, виникнення нової технології, посилення мотивації діяльності тощо. При цьому змі­нюються й умови функціонування соціально-економічної системи.

Зв'язок функціонування і розвитку має діалектичний характер, що відображає можливість і закономірність настання й подолання криз. Стабільне функціонування стримує розвиток і водночас є його життєздатним середовищем, розвиток руйнує багато процесів функ­ціонування, але створює умови для досягнення більш стійкого його стану.

Таким чином, виникає циклічна тенденція розвитку, що зумовлює періодичне настання криз.

2. Циклічність кризових явищ

Циклічність процесів спостерігається всюди: у природі, людській спільноті у процесі розвитку соціальних і економічних явищ, а також у виробництві. Соціальні й економічні явища, розвиток виробництва відбуваються циклічно, шляхом чергування піднесень і спадів, але по висхідній кривій. Часовий лаг між спадами і піднесеннями становить цикл розвитку. Надзвичайно важливим є дослідження періодичності й тривалості економічних і виробничих циклів.

Одним із перших творців теорії циклів і кризових явищ був укра­їнський учений М. І. Туган-Барановський. У своїй науковій праці "Промьішленньїе кризисьі в современной Англии, их причини и влияние на народную жизнь" він, проаналізувавши теоретичні дослід­ження різних учених щодо виникнення кризових явищ, виявив цик­лічність розвитку промисловості. М. І. Туган-Барановський створив теорію циклів. Принципово новим у його дослідженнях був аналіз механізму виникнення кризи. Він пов'язував виникнення криз із по­рушенням пропорційності розвитку виробництва та перетворенням часткового виробництва на загальне, що має відображатися в ціно­утворенні на всій або основній масі товарів ринку.

За таких факторів криза є явищем економічної кон'юнктури. М. І. Туган-Барановський дослідив, як із часткового виробництва виникає загальне товарне надвиробництво. Він вважав, що цикли ви­робництва мають хвилеподібний вигляд і складаються з двох хвиль — "піднесення" і "спаду". На думку вченого, криза має вигляд точки на зламі двох хвиль. Отже, М. І. Туган-Барановський на початку ХХ ст. одним із перших у світі розробив теорію циклічного (хвилеподібно­го) розвитку ринкового господарства.

Послідовник М. І. Туган-Барановського російський учений М. Д. Кондратьєв за допомогою математичного апарату відкрив нову економічну закономірність — "великі цикли кон'юнктури". В основу досліджень Кондратьєва покладено опрацювання таких економічних показників, як товарні ціни, відсоток на капітал, заробітна плата, об­сяг зовнішньої торгівлі, видобування вугілля, виробництво чавуну та свинцю в чотирьох економічно розвинених країнах (Англія, Франція, Німеччина, США) з кінця XVIII до 20-х років ХХ ст. Таким чином було започатковано теорію сучасних економічних циклів.

М. Д. Кондратьєв вважав, що існують великі (48-55 років) і малі (10-12 років) цикли розвитку промисловості та сільського господар­ства. Великий цикл складається з двох хвиль — піднесення і спаду.

Перша хвиля характеризується пожвавленням і піднесенням про­мисловості та сільського господарства, друга — спадом їх виробни­цтва. Малі цикли економічного розвитку вписуються у великі цикли. Але характер малого циклу залежить від того, на яку хвилю великого циклу він припадає: якщо на хвилю піднесення, то ефект економіч­ного зростання посилюється, а кризові явища слабшають; якщо ж на хвилю спаду, то криза і депресія посилюються, а виробництво ско-

рочується. М. Д. Кондратьєв виділив 2,5 великих циклів, які тривали впродовж 140 років (із 80-х років XVIII ст. до 20-х років ХХ ст.). На думку М. Д. Кондратьєва, довгі хвилі піднесення були пов'язані з до­корінними якісними змінами в розвитку продуктивних сил і вироб­ничих відносин, а саме:

• переходом від стадії капіталістичної кооперації і мануфактури до стадії великого машинного виробництва в результаті промислової революції і створення адекватної матеріально-технічної бази машинного виробництва;

• переходом від панування приватної індивідуальної власності на капітал до панування акціонерного капіталу в середині XIX ст.;

• переходом від капіталізму вільної конкуренції до корпоративного капіталізму ХХ ст. внаслідок науково-технічної революції, кон­центрації і централізації капіталу і виробництва;

• формуванням корпоративно-державного капіталізму у період між двома світовими війнами на основі укрупнення й інтернаціоналіза­ції капіталу і виробництва. На думку професора В. Осокіної, початком великої хвилі піднесення можна вважати якісні зміни, спричинені розвитком кібернетики, електроніки і впровадженням державного стратегічного планування економіки.

Отже, за М. І. Туган-Барановським і М. Д. Кондратьєвим, хроно­метричну послідовність циклів можна представити таким чином:

1-й цикл:

хвиля піднесення — з 1787-1791 до 1810-1817 рр.;

хвиля спаду — з 1810-1817 до 1844-1851 рр

2-й цикл:

хвиля піднесення — з 1844-1851 до 1870-1875 рр.;

хвиля спаду — з 1870-1875 до 1890-1896 рр.

3-й цикл:

хвиля піднесення — з 1890-1896 до 1914-1920 рр.;

хвиля спаду — з 1914-1920 до 1945-1950 рр.

 

4-й цикл:

хвиля піднесення — з 1945-1950 до 1970-1975 рр.;

хвиля спаду — з 1970-1975 до 1997-1998 рр.

5-й цикл:

хвиля піднесення — з 1999-2000 до 2023-2027 рр.

На підставі теорій М. І. Туган-Барановського і М. Д. Кондратьєва можна з високим ступенем вірогідності передбачати періодичність спадів і піднесень виробництва. Цінність цієї теорії полягає в тому, що вона є методологією прогнозування циклічності і характеру роз­витку економіки.

Теорії економічних циклів М. І. Туган-Барановського, М. Д. Кондратьєва і Дж. Кейнса розкривають основні закономірності, періо­дичність і структуру циклів. Урахування їх у повсякденній практиці менеджменту дає змогу розробити підходи до управління в умовах кризових ситуацій.

Кризи не обов'язково є руйнівними, вони можуть відбуватися з певним ступенем гостроти, але їх настання спричинене не тільки суб'єктивними, а й об'єктивними причинами, самою природою со­ціально-економічної системи.

Кризи не тільки відображають протиріччя функціонування і роз­витку, але можуть виникати й у самих процесах функціонування. Це, наприклад, протиріччя між рівнем техніки і кваліфікацією персона­лу, між технологіями й умовами їх використання (приміщення, клі­матичне середовище, технологічна культура тощо).

Причини криз можуть бути різними. Вони поділяються на об'єк­тивні (пов'язані із циклічними потребами модернізації та реструкту­ризації підприємств, а також з несприятливими впливами зовнішньо­го середовища організацій) і суб'єктивні (рис. 11.2), що відображають помилки і волюнтаризм в управлінні. Причини криз можуть бути також природного характеру, пов'язані з несприятливими кліматич­ними явищами, землетрусами, повенями тощо. Кризи також можуть мати техногенний відбиток, пов'язаний із діяльністю людини.

Рис.2. Причини виникнення криз

 

Причини кризи бувають зовнішні та внутрішні. Перші пов'язані з тенденціями і стратегією макроекономічного розвитку чи розвитком світової економіки, конкуренцією, політичною ситуацією в країні. Другі — з ризикованою стратегією маркетингу, внутрішніми конф­ліктами, недоліками в організації виробництва, недосконалістю уп­равління, інноваційною й інвестиційною політикою.

Якщо кризу розуміти саме таким чином, то можна констатувати, що небезпека кризи існує завжди і її необхідно передбачати та про­гнозувати.

Практика свідчить, що кризи неоднакові не тільки за своїми при­чинами і наслідками, а й за суттю. Необхідність у розгалуженій кла­сифікації криз пов'язана з диференціацією засобів управління ними. Якщо є типологія і розуміння характеру кризи, з'являються можли­вості послаблення її гостроти, скорочення часу і забезпечення без­болісності перебігу.

Існують загальні та локальні кризи. Загальні кризи охоплюють со­ціально-економічну систему, локальні — тільки її частину. Це поділ криз за масштабами прояву. Звичайно, він має умовний характер. При аналізі конкретних кризових ситуацій необхідно враховувати межі соціально-економічної системи, її структуру і середовище функ­ціонування.

За проблематикою можна виділити макро- і мікрокризи. Макро- кризі властиві досить великі обсяги і масштаби. Мікрокриза охоплює тільки окрему проблему чи групу проблем СПД.

 

Особливістю кризи є те, що вона, будучи навіть локальною чи мікрокризою, як ланцюгова реакція, може поширюватися на всю систе­му чи всю проблематику розвитку, тому що в системі існує органічна взаємодія всіх елементів, і проблеми не розглядаються окремо. Але це виникає тоді, коли немає управління кризовими ситуаціями, не розроблено заходів локалізації кризи і послаблення її гостроти.

За структурою відносин у соціально-економічній системі та проблематикою її розвитку можна виділити окремі групи еконо­мічних, соціальних, організаційних, психологічних, технологічних криз.

Економічні кризи ображають гострі протиріччя в економіці країни чи економічному становищі окремого СПД. Це кризи виробництва і реалізації товару, взаємин економічних агентів, кризи неплатежів, втрати конкурентних переваг, банкрутства тощо.

У групі економічних криз окремо можна виділити фінансові кри­зи. Вони характеризують протиріччя у стані фінансової системи чи фінансових можливостей СПД.

Соціальні кризи виникають при загостренні протиріч чи зіткнен­ні інтересів різних соціальних груп або працівників і роботодавців, профспілок і підприємців працівників різних професій, персоналу і менеджерів тощо. Часто соціальні кризи є ніби продовженням і до­повненням криз економічних, хоча можуть виникати і самі по собі, наприклад з приводу стилю управління, невдоволення умовами пра­ці, ставлення до екологічних проблем.

Особливе місце в групі соціальних криз посідає політична криза. Це криза в політичному устрої суспільства, криза влади, криза реа­лізації інтересів різних соціальних груп, класів в управлінні суспіль­ством. Політичні кризи, як правило, стосуються всіх сторін розвитку суспільства і переходять у кризи економічні.

Організаційні кризи виявляються як кризи розподілу повноважень та інтеграції діяльності, розподілу функцій, регламентації діяльності окремих підрозділів, як відділення адміністративних одиниць, регіо­нів, філій чи дочірніх фірм.

В організаційному устрої будь-якої соціально-економічної систе­ми можуть загострюватися організаційні відносини. Це виявляється в ділових конфліктах, у виникненні плутанини, безвідповідальності, втрати контролю тощо, що буває за надмірного чи швидкого зрос­тання соціально-економічної системи, зміни умов її функціонуван­ня і розвитку, помилках при реструктуризації СПД. Організаційна криза виявляється часто як параліч організаційної діяльності. Од­нією з його форм є її непомірна бюрократизація.

Психологічні кризи також нерідкі в сучасних умовах соціально- економічного розвитку. Це кризи психологічного стану людини. Вони виявляються у вигляді стресу, що набуває масового характе­ру, у виникненні почуття невпевненості, паніки, страху за майбутнє, незадоволеності роботою, правовою захищеністю і соціальним ста­ном. Це кризи в соціально-психологічному кліматі суспільства, ко­лективу чи окремої групи.

Технологічна криза виникає як криза нових технологічних ідей в умовах явно вираженої потреби в нових технологіях. Це може бути криза технологічної несумісності виробів чи криза відторгнення но­вих технологічних рішень. У більш узагальненому плані такі кризи можуть виглядати як кризи науково-технічного прогресу — загост­рення протиріч між його тенденціями, можливостями, наслідками. Наприклад, на сучасному етапі явну кризу переживає ідея мирного використання атомної енергії у зв'язку з невирішеністю проблеми зберігання ядерних відходів, будівництва атомних електростанцій і кораблів.

За причинами виникнення кризові явища розподіляються на при­родні, суспільні та екологічні. Перші спричинені природними умова­ми життя і діяльності людини. До них належать землетруси, урагани, пожежі, кліматичні зміни, повені. Усе це не може не позначитися на економіці, психології людини, соціальних і політичних процесах.

Причиною кризи можуть бути і суспільні відносини у всіх видах їх прояву.

У сучасних умовах велике значення має розуміння і розпізнаван­ня криз відносин людини з природою — екологічних. Це кризи, що виникають за зміни природних умов, спричинених діяльністю лю­дини, — виснаженні ресурсів, забрудненні навколишнього середови­ща, виникненні небезпечних технологій, ігноруванні вимог законів природної рівноваги.

Кризи також можуть бути передбачуваними (закономірними) і несподіваними (випадковими). Передбачувані кризи настають як етап розвитку, вони можуть прогнозуватися і зумовлені об'єктивними при­чинами нагромадження факторів; з виникненням кризи можуть бути пов'язані потреби реструктуризації виробництва, зміна інтересів під впливом науково-технічного прогресу.

Несподівані кризи часто бувають результатом грубих помилок в управлінні або яких-небудь природних явищ, або економічної залеж­ності, що зумовлює виникнення і поширення локальних криз.

Різновидом передбачуваних криз є циклічна криза (звичайно, у тому разі, якщо відомі і вивчені природа кризи та її характер). Криза може виникати періодично і мати певні фази перебігу.

Існують також кризи явні та латентні (приховані). Перші відбу­ваються помітно і легко виявляються. Другі є прихованими, відбува­ються відносно непомітно і тому найбільш небезпечні.

Кризи бувають глибокими і неглибокими. Глибокі, гострі кризи часто призводять до руйнування різних структур управління. Вони відбуваються складно і нерівномірно, часто акумулюючи у собі безліч протиріч, зав'язують їх у заплутаний клубок. Неглибокі, м'які кризи відбуваються більш послідовно і безболісно, їх можна передбачати, ними легше управляти.

Усі можливі кризи поділяються на затяжні й короткочасні. Фак­тор часу в кризових ситуаціях відіграє важливу роль. Затяжні кризи, як правило, відбуваються болісно і складно. Вони часто є наслідком невміння управляти кризовими ситуаціями, нерозуміння суті й ха­рактеру кризи, причин її виникнення і можливих наслідків.

Вся практика розвитку суспільства й економіки в усі періоди іс­торії свідчить про те, що, незважаючи на "людську природу" криз, їх уникати неможливо. Тому дуже важливим і актуальним є своєчасне виявлення симптомів і розпізнавання криз, що починаються.

Класифікаційні ознаки реальної кризи можуть розглядатися як параметри, що "підказують" чи визначають оцінку кризової ситуації, розроблення і вибір управлінських рішень. Небезпека кризи існує завжди. Тому дуже важливо знати ознаки настання кризових ситуа­цій і оцінювати можливості їх розв'язання.

Подолання криз — керований процес. Про це свідчать багато криз, що відбувалися в історії розвитку людства, виробництва й економіки. Успіх антикризового управління залежить від своєчасного розпізна­вання кризи, симптомів її виникнення та розвитку. Ознаки кризи диференціюються насамперед за їх типологічною належністю. Таки­ми ознаками можуть бути масштаби, проблематика, гострота, галузь, причини, можливі наслідки і фаза прояву кризи (рис. 11.3).

Рис. 3. Ключові характеристики прояву кризи

У розпізнаванні кризи велике значення має оцінювання взаємо­зв'язку проблем. Існування і характер такого взаємозв'язку може свідчити про небезпеку кризи та її характер. В управлінні соціально-економічною системою повинен функціонувати моніторинг антикризового розвитку. Це контроль за процесами розвитку і відстежування їх тенденцій за критеріями антикризового управління подібно до того, як існує прогнозування погоди, землетрусів, сонячної активності.

Для такого прогнозування необхідні чіткий набір певних ознак і показників кризового розвитку, методологія їх використання при аналізі. Прогнозування криз можливе тільки на основі спеціального аналізу ситуацій і тенденцій. Взагалі при розпізнаванні криз вико­ристовується багато показників оцінювання стану соціально-еконо­мічної системи.

Розпізнавання базується як на усталених в управлінні показни­ках, так і на спеціалізованих. Наприклад, зменшення продуктивності праці чи ефективності виробництва може бути випадковим і епізо­дичним, а може свідчити про тенденцію кризового розвитку.

Система показників, що існувала довгий час в умовах адмініст­ративно-командної економіки, не була орієнтована на розпізнаван­ня криз. Вона працювала на управління ситуаціями послідовного і "неухильного" розвитку соціалістичної економіки. Тому необхідне використання нових, синтетичних показників для того, щоб більш точно і вчасно визначати ймовірність і момент настання кризових си­туацій.

Велике значення має не тільки система показників, що відобража­ють основні ознаки кризи, а й методологія їх конструювання і прак­тичного використання. У сучасному механізмі управління це є його найбільш слабкою ланкою. Мова йде, у кінцевому підсумку, про ме­тодологію розпізнавання кризи у всіх аспектах цього процесу: мета, показники, їх використання під час аналізу ситуацій, практична цін­ність передбачення кризових явищ.

Методологія розпізнавання кризи тісно пов'язана з організацією цієї роботи, що передбачає наявність фахівців, функцій їх діяльності, їх рекомендації, взаємодію в системі управління. Коли ми говоримо про таких фахівців, як менеджери чи фахівці-аналітики, передба­чається не тільки підготовка і наявність антикризових менеджерів чи арбітражних керівників. Не варто забувати про спеціалізованих на цій діяльності економістів, аналітиків, які здатні співпрацювати з інженерами й технологами, і добре знають особливості виробничої діяльності.

Розпізнавання кризових ситуацій і передбачення криз у наш час з огляду на складність управління і дедалі більші масштаби вироб­ничої діяльності повинно бути поставлене на професійну основу. Подолання криз залежить від методів аналізу кризових ситуацій і на­явності фахівців у галузі антикризового управління. Професіоналізм управління не обмежується навичками повсякденного успішного уп­равління. Він повинен виявлятися й в умовах підвищеного ризику, екстремальних ситуацій, кризи.

3. Класифікація кризових явищ і ситуацій

Криза підприємства є переломним моментом у послідовності про­цесів і дій. Типовим для кризової ситуації є два варіанти виходу з неї: успішне подолання кризи або ліквідація підприємства як екстре­мальна форма.

Криза — це ситуативна характеристика функціонування будь-якого суб'єкта і є наслідком невизначеності у його зовнішньому і внутрішньому середовищах. У найбільш загальному вигляді кри­зові ситуації, основними джерелами яких є зовнішні та внутрішні чинники, класифікують за такими основними причинами виник­нення:

• непередбачені події, що настали раптово, у зовнішньому середо­вищі (зміни політичної ситуації в державі, податкового законо­давства, цін, коливання валютного курсу тощо);

• зміна відносин суб'єкта управління з контрагентами;

• зміни всередині суб'єкта управління (втрата постачальника, звіль­нення провідних фахівців тощо);

• зміни, що відбуваються внаслідок науково-технічного прогресу, результатом чого є формування нових підходів, поглядів і орієн­тирів.

Спроможність будь-якого підприємства пристосовуватися до зміни як зовнішніх, так і внутрішніх чинників — гарантія не тільки його виживання, а й процвітання. Кризові явища і ситуації класифі­кують за ознаками, що наведені в табл. 1.

Класифікація кризових явищ і ситуацій

Вплив кризового явища на функціонування суб'єкта управління може призвести до таких наслідків:

• руйнування суб'єкта управління як системи;

• часткове руйнування системи управління суб'єкта;

• відсутність суттєвого впливу на суб'єкт управління.

Наведена класифікація кризових явищ і ситуацій характеризуєть­ся широким діапазоном криз і причин, їх виникнення, що вказує на необхідність уміння менеджерів будь-якої організації визначати при­чини виникнення криз і з'ясовувати їх видові особливості.

У літературі з управління використовується така класифікація криз з огляду на різні критерії:

1) стратегічний розвиток підприємства. Це криза зростання, стаг­нації або спаду;

2) стадії життєвого циклу підприємства. При цьому можливий поділ на кризу створення, зростання і старіння;

3) агрегування стану. Розрізняють приховану (латентну) і гостру кризи;

4) загроза цілям підприємства. Обов'язковими передумовами нормального стану підприємства є: а) підтримка платоспроможності, б) стабільний фінансовий стан (перевищення пасивів над активами). З урахуванням системних цілей можливе визначення видів криз як кризи стратегії, результатів (досягнень) і ліквідності.

Розглянемо докладніше класифікацію загроз цілям підприємства у зв'язку з кризою.

Стратегічною кризою (криза стратегії) вважається ситуація, коли потенціал розвитку підприємства (інноваційний потенціал), що міг би бути використаний протягом тривалого часу, істотно вичерпаний і немає можливості створити новий. Причинами стратегічної кри­зи можуть бути, наприклад, втрата технологічного розвитку, відста­вання від прогресивних технологій, неадекватна реакція на вимоги ринку, що постійно змінюється, хибна маркетингова стратегія.

Результативна криза (криза результатів), або оперативна кри­за, — це стан, за якого підприємство має збитки і внаслідок постій­ного зменшення власного капіталу наближається дефіцит балансу (перевищення пасивів над активами). Основними причинами, що зумовлюють кризу результатів, можуть бути:

а) втрата інноваційного потенціалу внаслідок зменшення потен­ціалу розвитку підприємства;

б) недостатня ефективність оперативних заходів або менеджмен­ту, які не в змозі достатньо використовувати потенціал розвитку під­приємства для підвищення прибутків.

Внаслідок кризи ліквідності підприємству загрожує втрата пла­тоспроможності (небезпека дефіциту балансу) через збільшення збитків.

4. Теоретичні підходи до подолання кризових явищ

Структурні зрушення в економіці, нестабільність зовнішнього се­редовища, розриви налагоджених виробничих зв'язків, зміна форм власності та реструктуризація підприємств потребують перегляду вироблених стереотипів управлінського мислення і переходу до но­вих форм і методів управління. Це пов'язане також із процесом дифе­ренціації та інтеграції структур, зміни методів й інших елементів сис­тем управління виробництвом, що тривають досі і спостерігаються в наш час у світовому співтоваристві.

Головною проблемою управління всередині організації стає адек­ватність стимулів і форм взаємодії, параметрів об'єкта та суб'єкта управління умовам і методам розв'язання завдань виробництва, його ефективності.

Варто враховувати, що характеристики зовнішнього і внутріш­нього середовищ підприємства в умовах сучасного виробництва і со­ціального розвитку працівників усіх категорій надзвичайно рухливі. При цьому виробничі системи мають особливості, знаючи які можна ефективно управляти ними:

Антикризове управління — це управління, що має на меті перед­бачення небезпеки кризи, аналіз її симптомів, заходів для зменшення негативних наслідків кризи і використання її факторів для дальшого розвитку.

Можливість антикризового управління визначається насамперед людським фактором. Усвідомлена діяльність людини дає змогу шу­кати і знаходити шляхи виходу з кризових ситуацій, концентрувати зусилля на вирішенні найбільш складних проблем, використовувати накопичений досвід подолання криз, пристосовуватися до ситуацій, що виникли.

Основною метою антикризового управління є забезпечення пози­тивних результатів, що досягаються шляхом використання оточення на основі добре поставленого управління людьми і ресурсами.

Реалізація поставленої мети полягає в досягненні належного ба­лансу між вимогами, які виникли ситуативно, і особистими якостями керівника з урахуванням його компетентності, досвіду і готовності колективу до подолання кризових явищ.

Слід зазначити, що будь-яке управління певною мірою повинно бути антикризовим і тим більше ставати антикризовим відповідно до розвитку кризового стану. Ігнорування цього положення має значні негативні наслідки.

Сутність антикризового управління полягає в таких положеннях:

• кризи можна передбачати, очікувати і спричиняти;

• кризи певною мірою можна прискорювати, випереджати, відсу­вати;

• до криз можна і необхідно готуватися;

• наслідки кризи можна пом'якшувати;

• управління в умовах кризи потребує особливих підходів, спеціаль­них знань, досвіду і мистецтва;

• кризові процеси можуть бути до певної межі керованими;

• управління процесами виходу з кризи здатне прискорювати ці процеси і мінімізувати їх негативні наслідки.

Для досягнення успіху в умовах кризи керівник повинен уміти передбачати можливість, імовірність появи певних ситуацій, бути го­товим до них і діяти адекватно обставинам.

Кризи бувають різними, й управління ними має бути різним. Це виявляється в системі та процесах управління (алгоритмах розроб­лення управлінських рішень) і особливо в механізмі управління.

Система антикризового управління повинна мати особливі влас­тивості. Головними з них є:

• гнучкість і адаптивність, що найчастіше властиві матричним сис­темам управління;

• схильність до посилення неформального управління, мотивація ентузіазму, терпіння, впевненості;

• диверсифікованість управління, пошук найбільш прийнятних типологічних ознак ефективного управління в складних ситуа­ціях;

• забезпечення своєчасного ситуаційного реагування на проблеми, що виникли;

• посилення інтеграційних процесів, що дають змогу концентрувати зусилля та ефективніше використовувати потенціал. Антикризове управління має особливості в процесах і техноло­гіях. Головними з них є:

• мобільність і динамічність у використанні ресурсів, здійсненні змін, реалізації інноваційних програм;

• здійснення програмно-цільових підходів у технологіях розроб­лення і реалізації управлінських рішень;

• підвищена чутливість до фактору часу у процесах управління, здійснення своєчасних дій із динаміки ситуацій;

• посилення уваги до попередніх і наступних оцінок управлінських рішень і вибору альтернатив поведінки і діяльності;

• використання антикризового критерію якості управлінських рі­шень при їх розробленні та реалізації.

Механізм управління, що характеризує засоби впливу, також має свої особливості. Не завжди звичайні засоби впливу дають необхід­ний ефект у передкризовій чи кризовій ситуації.

У механізмі антикризового управління пріоритети повинні відда­ватися:

• мотивуванню, орієнтованому на антикризові заходи;

• економії ресурсів;

• запобіганню помилкам;

• обережності;

• установкам на оптимізм і впевненість, соціально-психологічну стабільність діяльності;

• ініціативності у вирішенні проблем і пошуку найкращих варіантів розвитку;

• корпоративності, взаємоприйнятності, пошуку і підтримці інно­вацій;

• глибокому аналізу ситуацій;

• професіоналізму тощо.

Усе це повинно позначитися на стилі управління, який треба ро­зуміти не тільки як характеристику діяльності менеджера, а й як уза­гальнену характеристику всього управління. Стиль антикризового управління повинен характеризуватися: системністю, професійніс­тю, цілеспрямованістю, дослідницьким та новаторським підходами, самоорганізацією, відповідальністю.

Читайте також:

1. III. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу
2. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
3. IV. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу
4. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
5. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
6. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
7. Агрегативна стійкість, коагуляція суспензій. Методи отримання.
8. Адаптовані й специфічні методи дослідження у журналістикознавстві
9. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
10. Адміністративні методи - це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об'єктивних організаційних відносин між людьми та загальноорганізаційних принципів управління.
11. Адміністративні методи управління
12. Адміністративні, економічні й інституційні методи.

Переглядів: 1678