Формування Литовсько-Руської держави.

Вступ

Політичний та соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці ХШ – на початку ХVІІ ст.

План лекції:

1. Формування Литовсько-Руської держави. Її внутрішня й зовнішня політика.

2. Політична система Великого князівства Литовського та Руського.

3. Соціально-класова структура. Соціально-економічний розвиток.

4. Українські землі у складі Польщі.

5. Розвиток культури.

6. Формування українського етносу.

У другій половині ХШ ст. давньоруські землі вступили у дуже складний (і погано висвітлений джерелами) період свого розвитку. Монголо-татарська навала зіграла вирішальну роль у закріпленні відокремлення трьох нових державних центрів, що почали формуватися на початку століття навколо Новгородського, Володимиро-Суздальського та Галицько-Волинського князівств.

Розташована на північному сході Новгородська земля усе більше відокремлювалася від загальноруських проблем. Маючи й раніше значну самостійність, вона опинилася у кращих умовах, ніж інші руські князівства, яким довелося прийняти на себе увесь тягар основного удару й багаторічного панування татар. Васальна залежність Новгорода від Золотої Орди зводилася, переважно, до виплати данини. У ХШ–ХІV ст. Новгородська держава була могутньою та процвітаючою. Успішно захищаючись від зовнішніх ворогів, вона не вела активної експансіоністської політики.

У другій половині ХШ ст. політичний центр Русі остаточно перемістився на схід. Великокняжий стіл знаходився у Володимирі, тому що Київ після татарського погрому цілком утратив свою колишню значимість.
У літературі часто східні князівства об’єднують під назвою Володимиро-Суздальська Русь – по імені найбільш сильного князівства й з урахуванням подальшого історичного розвитку регіону. Але про їхню єдність у ХШ–ХІV ст. можна говорити лише умовно, оскільки існуючі на цій території удільні князівства найчастіше не підкорялися великому князеві. Цей регіон що повною мірою зазнав іноземного гноблення, а пізніше й культурного впливу завойовників, жив своїм життям, відмінним від життя інших руських земель. Інтереси Володимиро-Суздальської Русі були спрямовані на схід.

Монголо-татарська навала завершила процес політичного занепаду Наддніпрянщини з центром у Києві. Населення цих земель зменшилося, але твердження деяких істориків про їх повне запустіння неправомірні. Жителі прикордоння, що звикли до набігів кочовиків, перечекали найбільш небезпечний період вторгнення й знову повернулися у рідні краї. Татари знищили лише верхню верству суспільства, що зчинила їм рішучий опір. Усе руське населення було переписано й обкладено даниною, яку збирали спочатку татари, а потім місцева влада. Татари зберегли на завойованих територіях старі порядки й покірних князів, видаючи їм ярлики на княжіння. Але самостійність князів обмежували татарські намісники – баскаки.

Київ у середині ХШ ст. був закріплений за Ярославом Суздальським. Однак з 1259 р. відомості про нього надовго зникли зі сторінок літописів. Імовірно, місто знаходилося безпосередньо під владою татар, від утиску яких у 1300 р. утік у Суздаль київський митрополит Максим. У ХІV ст. джерела повідомляють про різних дрібних князів, що поділяли владу з ханськими баскаками. Аналогічною була доля й Переяславського князівства та його правителів.

Батьківський престол удалося зберегти за собою династії Ольговичів. Однак процес дроблення уділів, що не припинявся, роз'єднував князів, розпорошував їхні інтереси. Тому Чернігівщина стала легким здобутком спочатку монголо-татар, а пізніше – Литовського й Московського князівств.

Найміцнішим князівством південно-західної Русі було Галицько-Волинське. Розорені татарами міста тут удалося швидко відбудувати й навіть збільшити чисельність їхнього населення за рахунок запрошених іноземних колоністів: поляків, німців, угорців. Князь Данило зумів припинити багаторічні смути й зміцнити князівську владу. Він мав вагу та вплив у міжнародних справах. Але його інтереси були спрямовані не на схід, де безроздільно панували татари, а на захід. Тісні відносини Галицько-Волинського князівства з Угорщиною, Чехією, Польщею були обумовлені географією. Дружба, скріплена династичними шлюбами, порушувалася військовими конфліктами й знову відновлювалася, але взаємний інтерес не зникав ніколи.

У середині ХШ ст. Данило Галицький сподівався за допомогою західних сусідів і Папи Римського звільнитися від татарської залежності.
В обмін на обіцянку унії з католицтвом у 1255 р. він одержав від Папи королівську корону. Однак організувати хрестовий похід проти татар не вдалося. І союз із Римом не відбувся.

Новим союзником Данила став литовський князь Міндовг, на дочці якого він оженив свого сина Шварна. Але на спільний виступ проти ординців вони так і не зважилися. Залежність південно-західної Русі від монголо-татар, хоча й слабка, збереглася на десятиліття. Не змогли вирішити цю проблему і спадкоємці князя Данила. Після його смерті (приблизно у
1264 р.) під впливом княжих усобиць, боярських смут і іноземних втручань Галицько-Волинське князівство поступове занепадало.

Починаючи з ХІV ст. естафету боротьби за об'єднання під своєю владою всіх давньоруських земель прийняла Литва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Фінансування заходів державної підтримки підприємництва	\|	Її внутрішня й зовнішня політика

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.01 сек.