Її внутрішня й зовнішня політика

Перші відомості про Литовське князівство відносяться до 1240-х років. Воно споконвічно було балто-слов'янським об'єднанням, що включало лише східну частину сучасної Литви – Аушкайтію та Новогрудську землю. Процес його утворення був прискорений німецькою колонізацією в Прибалтиці: на початку ХШ ст. у гирлі Західної Двіни у Лівонії улаштувався Орден мечоносців, а трохи пізніше між Віслою та Німаном – Тевтонський орден. Литва, що тіснилася німцями, об'єдналася для відсічі ворогові й усе частіше вступала у боротьбу з Руссю, щоб компенсувати втрачені території. У таких умовах, у результаті угоди між литовською знаттю й східнослов'янським боярством сформувалося Литовське князівство, на чолі якого став князь Міндовг. Він правив близько 30 років і досить успішно вирішував задачі, що стояли перед молодою державою, поширивши свою владу на такі руські волості як Полоцька, Вітебська, частково Смоленська. З ним рахувалися його великі сучасники – Олександр Невський та Данило Галицький. Князівство Міндовга було ще не міцним, але воно давало захист литві від німців, руським від татар. І тому трималося, згуртовуючи у спільній боротьбі ворожі раніше племена.

Після смерті Міндовга (близько 1263 р.) почався тривалий період смут і занепаду, що супроводжувався втратою територій. Лише через півстоліття у Литві утворилася сильна великокнязівська влада й був відновлений порядок.

Початок піднесення Литовського князівства, перетворення його у Велике князівство Литовське й Руське (слово «Русь» було присутнє у титулі литовських князів вже у ХІІІ ст.) відноситься до часів правління Гедеміна (1316–1341 рр.) – засновника династії Гедеміновичів. Цій династії вдалося сформувати такий політичний центр, до якого стала тяжіти вся роздроблена південно-західна Русь. Гедемін почав її збирання, а його діти й онуки закінчили. Для розширення й зміцнення своєї держави вони використовували всі доступні засоби: династичні шлюби, угоди з місцевим боярством і, звичайно, військову силу. Успішному рішенню цієї задачі сприяв той факт, що литовські князі поводилися в руських землях як у свій час варяги: вони зберегли місцевий адміністративно-політичний устрій, систему власності та права, культурно-релігійне середовище.

Гедемін значно розширив кордони свого князівства в основному за рахунок білоруських земель. Основну роль у приєднанні українських земель зіграв його син і спадкоємець великий князь Ольгерд (1345–1377).

Зміцнивши власне положення, Ольгерд у другій половині 50-х рр. уключив до складу князівства слов'янські землі по Березині, Сожі, у Середньому Подніпров'ю. У 60-ті рр., використовуючи надзвичайно сприятливу ситуацію на півдні (ослаблення Золотої Орди через загострення міжусобної боротьби), він підкорив своїй владі Київське, Переяславське, Чернігово-Сіверське князівства, Волинь і Поділля.

У роки правління Ольгерда Гедеміновича в основному завершився процес формування Великого князівства Литовського й Руського. Воно стало величезною та могутньою державою, що розкинулася від Чорного до Балтійського моря й реально претендувала на роль історичного спадкоємця Київської Русі, збирача всіх давньоруських земель, включаючи й північно-східні. Сам характер цієї балто-слов'янської держави (9/10 її території та населення були руськими) диктував його лідерам активну об'єднавчу політику. Наприкінці 50-х – на початку 70-х років Ольгерд за підтримкою Твері здійснив кілька походів на Москву, але вони не принесли успіху. Надії на більш сприятливу перспективу вселяла нестійка позиція Новгородського, Псковського, Смоленського й інших прикордонних князівств, що коливалися в орієнтації між Вільно і Москвою. Однак подальший розвиток подій показав, що у другій половині ХІ ст. Московське князівство разом з так чи інакше підвладними йому землями являли собою сформований центр, сильний, самостійний, практично не зв'язаний з іншими руськими князівствами й істотно від них відмінний.

Таким чином, був покладений кінець грандіозним планам відродження Київської Русі у колишніх і навіть більш широких кордонах під скіпетром Гедеміновичів.

Після смерті Ольгерда у 1377 р. великим князем став його старший син від тверської князівни – Ягайло (1377–1392). Не маючи достоїнств батька, він у тривалій боротьбі за владу виявив чималі здібності та волю й відстояв своє право на великокнязівський престол. Для цього йому довелося знищити свого дядька Кейстута, що успішно співробітничав з Ольгердом і захищав північні кордони держави від німців.

На рубежі 80–90-х рр. німецькі лицарі активізували боротьбу з Великим князівством, спираючи на угоду із сином Кейстута Вітовтом. У зв'язку з цим Ягайло фактично відмовився продовжувати східну політику батька (на це були й інші причини) і повернувся обличчям до Заходу.

1385 року він прийняв пропозицію польської шляхти одружитися з малолітньою королевою Ядвігою й стати польським королем. У замку Крево під Вільно була укладена унія про вічний союз Польщі та Литви. В обмін на корону Ягайло повинний був прийняти католицтво й хрестити язичеську литву за римським обрядом. Унія була вигідна обом країнам, тому що дозволяла, по-перше, об'єднати зусилля у відбити агресію спільного ворога – німецького лицарства і, по-друге, припинити багаторічні чвари за Галичину й Волинь.

У 1386 р. Ягайло коронувався на польський престол під ім'ям Владислава, а у 1387 р. почалося офіційне хрещення Литви. Зазнавши труднощів у керівництві величезною державою, король передав владу у Великому князівстві Свидригайло, але зштовхнувся із серйозною опозицією, лідером якої виступав його двоюрідний брат Вітовт Кейстутович. У 1392 р. Ягайло-Владислав змушений був укласти союз з Вітовтом (1392–1430) і визнати його довічним главою Великого князівства Литовського й Руського.

Таким чином, об'єднання Литви й Польщі в єдину державу на даному етапі не відбулося. Але Кревська унія поклала початок тривалому, з частими відкотами, процесові їхнього зближення, що відбився й на долі українського народу. Крім того, були вирішені поточні проблеми: досягнута згода у галицько-волинському регіоні та відбита німецька агресія.
У 1410 р. під Грюнвалъдом об'єднані дружини Великого князівства і Польського королівства наголову розбили лицарів, назавжди підірвавши могутність Тевтонського ордена.

Однак головні політичні інтереси Вітовта знаходилися на сході.
Як і його попередники, він користувався ослабленням Орди й безладдям у північно-східній Русі для розширення свого впливу, проводив тверду централізовану політику в південно-західних руських землях, що входили до складу Великого князівства. Як ніхто інший з великих князів, Вітовт був близький до здійснення ідеї об'єднання всіх руських земель у єдину державу. Його спадкоємці відмовилися від загальноруської програми, зосередивши свої зусилля на збереженні цілісності держави. Перехід Гедеміновичів від наступу до оборони збігся у часі з успіхами об'єднавчої політики Москви. У 1390-ті роки правнук Вітовта великий московський князь Іван Ш відкрито заявив претензії на всю давньоруську спадщину.

Після смерті Вітовта не залишилося прямих нащадків по чоловічій лінії. У результаті десятилітньої боротьби за владу між претендентами великим князем став 11-літній Казимир Ягайлович (1440–1492), що у 1447 р. був обраний ще й королем Польщі. Його піввікове правління ознаменувалося ослабленням впливу Великого князівства у регіоні. Феодальна війна 30-х рр. ХV ст. фактично стала рубежем у розвитку держави. По-перше, як уже відзначалося, була втрачена наступальність зовнішньої політики, по-друге, зняті антагонізми між католицькими й православними феодалами та створена основа для подальшого зближення Литви й Польщі при переважаючому впливі останньої.

Чергова спроба Великого князівства зберегти свою незалежність відноситься до початкового періоду правління Олександра Казимировича (1492–1506 рр.). Але історія повторилася знову: у 1501 р. після смерті Яна Ольбрехта він був обраний на польський престол і тим самим остаточно затвердилася практика обрання у двох країнах одного государя.

У польсько-литовської унії (до середини ХV ст. вона носила характер персональної) було чимало як внутрішніх, так і зовнішніх причин. Унія мала у литовському суспільстві як прихильників, так і супротивників. До неї схилялася значна частина дрібної та середньої шляхти, що мріяла одержати усі привілеї, що мала польська шляхта. Впливові магнати, що володіли великими правами, побоювалися їх втратити й відстоювали самостійність Великого князівства.

Положення ускладнювалося протиріччями між католицькими й православними феодалами, що хоча й були згладжені, але цілком не знищені. А послідовне проведення прокатолицької політики в країні, з переважаючим православним елементом, створювало умови для росту невдоволення. Утім, організованої опозиції владі у Литві не існувало. Наприкінці ХV ст. збільшилося число незадоволених руських князів, що разом зі своїми землями або без них переходили під владу Москви, або посилаючись на стародавнє право «вільних слуг» вибирати собі пана, або пояснюючи свою поведінку гоніннями на віру. Справедливості заради слід зазначити, що
у пошуках кращого життя знать бігла не тільки з Литовського князівства
у Московське, але й навпаки.

З кінця ХV ст. Великому князівству Литовському доводилося витрачати на оборону своїх кордонів усе більше зусиль. Південним рубежам держави загрожували кримські татари. У 1482 р. вони, очолювані ханом Менглі-Гіреєм, розграбували й спалили Київ, забрали велику кількість полонених. Другим, не менш сильним ворогом було Велике князівство Московське. У результаті війн з ним у 1492–1494, 1500, 1503 роках Литва утратила Чернігів, Новгород-Сіверськ, Стародуб, Путивль, Рильськ, Гомель, Любеч, Брянськ, Мценськ і ряд інших міст. У боротьбі з такими серйозними супротивниками вона потребувала сильного союзника – Польщу.

У кінцевому рахунку, саме зовнішні причини зіграли вирішальну роль у остаточному об'єднанні двох держав.

1558 року, використовуючи ослаблення Лівонії та не бажаючи допустити її захоплення іншою державою, Іван Грозний зробив спробу реалізувати стратегічно важливу для свого царства задачу – завоювати вихід до Балтійського моря. Почалася Ливонська війна. Протягом перших двох років московські війська розорили майже всю Лівонію і вона розпалася на кілька частин, що відійшли до різних держав: Естляндія – до Швеції, Лифляндія – до Литви, о. Езель – до Данії, Курляндія, ставши світською державою, потрапила у ленну залежність від Польщі. Коло учасників війни розширився. Але головні воєнні дії вели Москва й Вільно. Литву переслідували невдачі: добра її половина була спустошена, було втрачено Полоцьк. За старих часів православна литовська знать добровільно переходила під московську владу. Але Івана Грозного боялися й ненавиділи... Допомога могла прийти тільки з Польщі.

Саме у цей важкий період війни литовська шляхта, в обхід своїх магнатів, звернулася з петицією до короля Сигізмунда-Августа з вимогою укласти унію. Через якийсь час прийшла аналогічна петиція від шляхти Волині та Підляшшя, що особливо страждали від набігів татар і сподівалися на польський захист.

1 серпня 1569 р. у Любліні, незважаючи на опір литовських магнатів-автономістів, між Великим князівством Литовським і Руським та Короною (Польщею) була підписана унія, внаслідок якої утворилася нова держава –Річ Посполита. На чолі її стояв король–великий князь, що спільно обирався, державні справи повинні були вирішуватися на спільних сеймах, запроваджувалися єдині гроші. Разом з тим зберігалися роздільні уряди, адміністрація, армія, фінанси, герби й печатки. У Великому князівстві збереглася руська мова як державна й Литовський статут як чинне законодавство. З його складу була виведена й передана Короні велика частина українських земель: Волинь, Поділля, Київщина, частина Лівобережжя на додаток до Галичини, Холмщини та Підляшшя, що жили під Польщею з кінця ХІV ст.

Об'єктивно унія відповідала інтересам як польської, так і литовської шляхти. Перша одержала можливість набувати українські землі, а друга остаточно закріпила за собою привілеї, які мала польська шляхта. Права шляхти на знову придбаних українських землях оговорювалися у спеціальних «привілеях», відповідно до яких цілком зрівнювалися у правах католики й православні, руська (українська) мова у регіоні зберегла статус державної, а шляхта звільнялася від податку на утримання армії й обов'язку служити у ній, тому що в Польщі головну роль грало наймане військо – «кварцяне», що утримувалося за рахунок 1/4 державних і королівських прибутків. Шляхетське ополчення – посполите рушення скликалося в особливих випадках.

Після укладення Люблинської унії почався новий етап в історії українського народу, що характеризується посиленням польського впливу соціально-економічного й національно-релігійного гноблення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формування Литовсько-Руської держави.	\|	Великого князівства Литовського й Руського

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.