• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Місце країн з транзитивною економікою

Критерії типологічного підходу до класифікації країн світу.…45 хв.

Суть регіонального підходу до класифікації країн світу……35 хв.

Місце національної економіки в системі

світового господарства……………………………………………40 хв.

4. Вплив розвинутих країн на сферу міжнародної економіки………….…35 хв.

в світовій економіці…………………………………………….….35 хв.

6.Специфіка функціонування економіки країн,

що розвиваються………………………………………………….30 хв.

Заключна частина……………………………………………..……15 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, графіки, діаграми, таблиці, нормативні та законодавчі акти.

Джерела і література: 3,7,14,17,20,22,31,32,34,35,38,39,40.

1.Місце національної економіки в системі світового господарства

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал,який означає сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію та здійснювати по­слуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і ■ рівня їх кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особ­ливо корисних копалин і грунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеню розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни в значній мірі залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва— ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є:

• капітал — накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах.

• праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

♦ технологія — наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

♦ природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності. Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їх економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато де в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, в першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія.

Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало за певних причин.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є:

• промисловість;

• сільське господарство;

• будівництво;

• транспорт і зв'язок;

• торгівля і громадське харчування;

• житлово-комунальне господарство;

• охорона здоров'я;

• освіта, наука, культура;

• фінансування, кредит, страхування;

• апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова з точки зору прогресивного розвитку економіки на певному етапі. Сьогодні основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фарма­цевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибаль­ство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. В залежності від рівня роз­витку країни провідним є один з цих блоків. Ще на початку XX сторіччя в багатьох країнах світу переважна частина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Сьогодні тільки в незначній кількості країн, найменш розвинутих, частка зайнятих у сільському господарстві перевищує 50%. Проте вона є досить значною в країнах, що розвиваються. Навіть у таких країнах з динамічною економікою, як Туреччина, Філіппіни, Таїланд ця частка становить близько 40%. В розвинутих країнах Європи во­на не перевищує, як правило, 5%, а в США вона коливається навколо 3%.

Частка промисловості посідала провідне місце в економіці розвинутих країн наприкінці XIX і в першій половині XX століть, коли вона сягала понад 50%. Згодом вона зменшилася, але й тепер в цій групі країн вона складає 25-35%. В Китаї, а також в деяких постсоціалістичних країнах вона ще вища. В країнах, що розвиваються (за винятком нових індустріальних країн), зайнятість в цьому блоці галузей звичайно не перевищує 10-15%.

З другої половини XX століття швидкими темпами розвиваються галузі, що групуються в блоці послуг. В розвинутих країнах зайнятість в сфері послуг перевищує 60%, а в деяких з них — навіть70% (США, Канада, Австралія, Швеція, Нідерланди та ін.).

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектору) належить сільське й лісове господарство, рибальство, видобувна промис­ловість. До вторинного — обробна промисловість й будівництво. Третин­ний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертин­ний — інформаційний — сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.

Галузі первинного сектору домінували в економіці країн світу трива­лий час. Після завершення промислової революції (кінець XVIII — сере­дина XIX ст.) в більшості країн Європи, в США та в деяких інших країнах основу економіки вже складали галузі вторинного сектору. В XX сторіччі вторинний сектор опанував економіку всіх розвинутих країн, соціалістичних і значної кількості країн, що розвиваються. З другої половини мину­лого сторіччя, як вже зазначалося, в економічно розвинутих країнах на перше місце в галузевій структурі виходить сфера послуг. Цей шлях по­вторюють країни, що розвиваються, але із певним запізненням порівняно з розвинутими країнами.

Відповідно до переважання кожного з секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріаль­ний і постіндустріальний.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. В сільському господарстві тут зайнято до 70-80% працездатного населення. Серед цих країн — Ангола, Ботсвана, Ефіопія, Афганістан, Бенін, Буркіна Фасо (90% зайнятих), Бурунді (по­над 90%), Гаїті, Демократична республіка Конго, Йємен, Камбоджа (85%), Кенія, Лаос, Мадагаскар, Малі, М'янма, Непал (90%), Папуа-Нова Гвінея, Руанда (93%), Свазіленд, Сенегал, Сомалі, Судан (80%), Танзанія (80%), Того, Уганда, Центральноафриканська республіка, Чад, Ерітрея.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Так, в Болівії це видобу­ток сурми, олова, цинку; в Перу — цинку, міді; в Гвінеї — бокситів; в Замбії — міді, кобальту; в Намібії — алмазів; в Науру — фосфатів; в Мав­ританії — залізної руди. Особливу групу складають нафтодобувні країни. Так, економіка країн Перської затоки майже цілком базується на доходах за рахунок експорту нафти. В Саудівській Аравії нафта дає 85% експортної виручки. Аналогічна ситуація в Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах. В Бахрейні нафтовий сектор забезпечує 70% доходу в бюджет, тоді як сільське господарство — лише 1%. В Катарі доходи від нафти складають 80% загальних надходжень в державну скарбницю. Від продажу нафти Оман одержує 90% надходжень твердої валюти; за їх рахунок формується 70% національного доходу. На відміну від аграрних країн нафтодобувні країни досить багаті, мають високі душові показники національного дохо­ду. Але це досягнуто за рахунок тривалої дуже сприятливої кон'юнктури на світових ринках нафти в другій половині XX сторіччя, а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися. Проте ще наприкінці 40х років країни цього регіону належали до групи найбідніших у світі.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвиненіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з середини XIX ст.; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розвиваються. Основу економіки країни стала визначати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електроенергії, автомобілів, літаків, продукції хімії органічного синтезу. Процес деколонізації залежних країн, що набув бурхливих темпів після Другої світової війни, супроводжувався початком їх індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною метою економічної політики проголошували індустріалізацію.

У 70-80-х роках низка країн, що розвиваються, розгорнула процес індустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий строк з аграрних чи аграрно-індустріальних вони перетворилися на «нові індустріальні країни» із розвиненою структурою промисловості. До цієї групи належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни та деякі інші.

Здавалося б, що в світовій економіці йде вирівнювання країн на індустріальній основі. Проте найрозвиненіші країни наприкінці XX ст. перейшли до такої стадії розвитку, коли могутність країни визначається вже не площами верстатних парків, не кількістю виплавленої сталі, а об­сягом і ефективністю надання послуг, в першу чергу, інформаційних. Слід зазначити, що й аграрний потенціал, і виробничі потужності в розвинутих країнах залишаються величезними. Так, США, Франція, Канада, Австралія належать до найбільших в світі виробників сільськогосподарської продукції. Проте агропромисловий комплекс не посідає провідного місця у валовому внутрішньому продукті (ВВП) цих країн. В європейських країнах і США скорочується виробництво чорних металів; чорна металургія, як раніше легка промисловість, виробництво нескладної техніки начебто переміщується із розвинутих країн, в країни що розвиваються.

З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці пошири­лися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доіндустріальний(аграрний), індустріальнийі постіндустріальний(інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). В середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн при-ходилося на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення, на фармацевтику. В економіці США доданої вартості, створеної в промисловості, складав інфор­маційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інфор­маційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в ба­гатьох випадках по обороту перевищують традиційні товарні ринки [23,с.10]. Отже, сьогодні економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-економічним укладомі системою управління народним господарством.Сьогодні переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що пе­редбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають в регулюванні економічного механізм^- з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широкий спектр свободи дії. Але у виключні кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так було у часи «великої депресії» в США (1929-1933), в післявоєнні;: Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема, енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кошти для того, upx підтримати певну групу підприємств чи банків, що знаходяться у важкому становищі тощо. Після того, як скрутні часи минають, уряд знову повертається до «лібералізації» політики з мінімальним втручанням у процесі. виробництва. Така політика притаманна найрозвиненішим країнам.

В соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона ґрунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Сьогодні найтиповішими зразками цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Китай останні два десятиріччя здійснює економічну реформу, за як сполучається сильна-державна влада і ринкові відносини. Державний сектор економіки зберігається, але поряд з ним на конкурентній основі швидко виникають приватні підприємства, в тому числі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.

Більшість колишніх соціалістичних країн, в тому числі й ті, що входили до СРСР, переходять до ринку, зруйновуючи державний сектор. Непідготовленість до такої докорінної перебудови призвела до величез­ного спаду в розвитку економіки в 90-х роках, особливо в країнах СНД. Центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина, Словенію значно успішніше справилися з труднощами і не тільки вийшли з кризи але й досягли неабияких успіхів на шляху до ринкової економіки.

Країни, що розвиваються, в своїй більшості також орієнтуються на ринкову економіку, вважаючи взірцем економічну модель США, євро­пейських країн або Японії. Особливо це стосується нових індустріальних: країн, Латинської Америки. Проте в найменш розвинутих країнах, поряд з ринковими відносинами існують і такі, що ґрунтуються на натуральному й напівнатуральному типах господарств; в сільському господарстві д. -яких африканських країн ще великою залишається роль общини. Від яких країнах, що розвиваються (наприклад, в Лівії), суттєва частка економіки контролюється державним сектором.

З системою управління тісно пов'язана економічна політикауряди розвинених країнах регулювання економіки здійснюється опосередковано непрямими методами втручання держави. Звичайно вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджетних витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спеціальні фонди для підтримки окремих груп підпри­ємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації. Шляхом замовлень на оснащення армії уряд звичайно надає перевагу окремим великим фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні. Правда, звичайно це можливо за згодом парламенту.

Економічна політика розвинутих країн здійснюється в двох основних модифікаціях: «неокейнсіанство» і «монетаризм». В загальному виражені різниця між ними полягає у ступені втручання уряду в економічне життя країни. Прихильники першого варіанту вважають, що країна повинна ма­ти достатньо потужний державний сектор в економіці, уряд мусить в разі необхідності здійснювати інвестиційні «вливання» в окремі галузі або регіони з тим, щоб надати розвитку економіки необхідний напрям. Така економічна політика була популярною в перші десятиріччя по закінченню Другої світової війни, особливо в Італії, Франції, Японії. Сьогодні перева­жає практика «монетаризму», яка гранично обмежує втручання уряду в економіку і спирається на ініціативу приватного сектору. Ця політика знайшла найяскравіше вираження в США та Великій Британії за часів президента Р. Рейгана і прем'єр-міністра М. Тетчер.

В соціалістичних країнах з плановою системою економічна політика має форму жорсткого адміністрування; кожному підприємству з центру доводиться план випуску продукції, його виконання ретельно контро­люється, а продукція розподіляється центром. Ринковий механізм задіяно тут зовсім мало, що обумовлює недостатню гнучкість економічної системи.

В зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотримуються відкритості до світового ринку, максимального використання ефекту від міжнародного поділу праці. Особливе наголошення робиться на лібералізаціїзовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на імпорт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової торговельної організації (СТО) уряди розвинутих країн спромоглися знизити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3%, тоді як наприкінці 40-х років во­ни сягали 25-30%. Лібералізація поширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема, на інвестиції.

В політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені, насамперед, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, що розвиваються, а також країни з перехідною еко­номікою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування протекціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним ек­спортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.

Валовий внутрішній продукт (ВВП)— це продукція, що вироблена резидентами на прої торі країни протягом року. Він обчислюється за та­кою формулою:

де GDP (gross domestic product) — ВВП;

С — споживчі витрати;

Ig — внутрішні приватні інвестиційні (капіталовкладення);

G — державні витрати. Валовий національний продукт (ВНП)включає як суму доданої вар­тості, що створена в країні і складає ВВП, так і кошти, зароблені за кордо­ном. Він обчислюється як сума ВВП і чистого експорту (NE); чистий екс­порт — це різниця між експорт (X) та імпортом (ЇМ) країни. Тоді:

де GNP (gross national product) — ВНП.

Читайте також:

1. I. Соціалістична течія в українському визвольному русі
2. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
3. III. Українські ліберальні партії.
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А. Правобережну Україну.
6. А/. Верховна Рада України.
7. Автоматизація банківської діяльності в Україні
8. Автоматизоване робоче місце метролога
9. Автономна Республіка Крим, регіональні та місцеві органи державної влади.
10. Аграрна еволюція українських земель у др. пол. ХVІІ - ХVІІІст.
11. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
12. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.

Переглядів: 1301