• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Загальні положення про право власності та інші речові права суб’єктів господарювання

ПЛАН

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ТЕМА 7

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра господарсько-правових дисциплін

ЛЬВІВ 2013

1. Загальні положення про право власності та інші речові права суб’єктів господарювання

2. Склад та правовий режим майна підприємництва

3. Правовий режим майна господарських товариств

1.Про економічну самостійність Української РСР: Закон України РСР від 3 серпня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР.- 1990. - №34. – Ст.499.

2. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України iд 23 лютого 2006 р. № 3480-IV// Відомості Верховної Ради України. – 2006. - №31. - ст.268

3.Про господарські товариства: Закон України від 19 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №49. – Ст.682.

4.Про приватизацію державного майна: Закон України від 4 березня 1992 р. // Голос України. - 1997. - 20. – 03.

5.Про заставу: Закон України від 02 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №47. – Ст.642.

6.Про аудиторську діяльність: Закон України від 22 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №23. – Ст.243.

7.Про охорону прав на винаходи і корисні моделі: Закон України від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №37. – Ст.307.

8.Про охорону прав на промислові зразки: Закон України від 15 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. - №7. – Ст. 34.

9.Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №43. – Ст. 214.

10. Про державне регулювання ринку цінних паперів України: Закон України від 30 жовтня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №51. – Ст. 292.

11. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №24. – Ст. 170.

12. Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності: Закон України від 03 березня 1998р. // Урядовий кур’єр. – 1998. – 9 квітня.

13. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09 квітня 1999р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №20-21. – Ст. 190.

14. Про охорону права на зазначення походження товарів (зі змінами від 21.12.2000р.): Закон України від 6 червня 1999р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №32. – Ст. 267.

Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні: Закон України від 12 липня 2001р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. - №47. – Ст. 2

Власність як науковий термін вживається у двох аспектах: економічному і юридичному. В економічному - це уречевлена праця, яка полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, окремим колективам чи індивідам і функціону є в процесі виробництва, розподілу і присвоєння матеріальних благ. Належність у цьому випадку означає відношення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і, відповідно, відношення до них усіх інших осіб,як до чужих. Матеріально-речовий аспект процесу присвоєння в даному випадку характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності,які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю як над своєю та усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Правове регулювання відносин власності породжує поняття права власності. Власність проголошується і регламентується законом та набуває юридичного статусу «право власності». Правове оформлення чи регулювання відносин власності складається з таких норм, що функціонально визначають галежність матеріальних благ.

По-перше, вони встановлюють саму можливість (чи неможливість) приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний (фактичний) стан їх привласнення. До них, наприклад, відносяться конституційні (державно-правові) норми про форми власності, які визначаються і охороняються державою, а також адміністративно-правові, цивільно-правові, і господарсько - правові норми про способи набуття, використання і припинення права на майно.

По-друге, визначають правила, які встановлюють характер і межі поведінки власників майна, які охороняються законом, тобто їх повноваження, які оформлюють конкретні можливості господарчого відання над майном. Це цивільно-правові та господарсько-правові норми про повноваження власників та інших суб’єктів щодо використання майна.

По-третє, встановлюють правові способи захисту власників матеріальних благ від посягань інших осіб на привласнене ними майно (норми цивільного, господарського, адміністративного, кримінального права про захист відносин власності).

Усі перераховані норми мають різногалузевий характер, оскільки економічні відносини власності регулюються нормами конституційних та інших галузей права, в тому числі господарського.

Вюридичній науці термін «право власності» вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях.

Право власності в об'єктивному, значенні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності, і є юридичною підставою існування та реалізації права власності у тій чи іншій правовій системі.

Право власності в суб'єктивному значенні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень конкретного власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, яке існує у межах конкретного правовідношення власності.

Правомочностями власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання є: володіння, користування та розпорядження, що складають зміст права власності. Право володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками - індивідами і колективами, юридична можливість фактичного їх утримання у сфері господарювання. Право користування – це юридична можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу використовувати їх для здійснення підприємницької діяльності. Право розпорядження – це юридична можливість власника визначити юридичну або фактичну долю речі використовувати на свій розсуд. Індивід або колектив здійснює володіння, користування і розпорядження речами (матеріальними благами) за своїм інтересом незалежно від волі і бажання інших, але не всупереч закону.

Кожне із зазначених повноважень, крім розпорядження власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому права власності. Так, при здаванні майна до камери схову володіння ним здійснює охоронець; орендар володіє і користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє і розпоряджається речами, зданими на комісію. Проте ні охоронець, ні орендар, ні комісіонер власниками майна, що знаходиться в їхньому володінні не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно належало до здавання майна на схов, в оренду чи на комісію.

Можливі й такі випадки, коли права володіння, користування і розпорядження одночасно зосереджуються в особи, яка не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державним підприємством, належить державі, а не підприємству, яке ним володіє, користується і розпоряджається).

До повноважень власника також належать: засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК, основу правового регулювання майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становить право власності та інші речові права право господарського відання, право оперативного управління. Господарська діяльність, відповідно до ч.2 ст.316 ЦК, також може здійснюватися на основі інших речових прав (права володіння, права користування, права довірчої власності), яке виникає внаслідок закону або договору.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання відображені в ст.134 і 135 ГК. Відповідно до ч.1 ст.134 ГК суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК, що визначає його правовий режим. Звідси випливає, що правовий режим майна суб’єкта господарювання, на якому базується його господарська діяльність, становить право власності та інші речові права, а саме право господарського відання і право оперативного управління.

Як вже зазначалося, фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно д₀ закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб за окремими винятками, коли не є обмеженими законом можуть бути встановлені обмеження. Наприклад, розмір земельної ділянки, яка може бути у власності фермерського господарства не може більшою 100 га.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Воно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 390 ЦК, майно не може бути витребуване у нього.

Способи набуття права власності поділяються на:

­ первісні - такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ (виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі);

­ похідні - такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (правочини, що спрямовані на передачу майна у власність і спадкування, приватизація державного та комунального майна).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна,якщо інше не встановлено договором або законом (ст.334 ЦК).

Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Підстави припинення права власності. Право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розмішене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи чи смерті власника.

Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

Майно, що використовується у господарській діяльності яу сукупність речей та інших цінностей може перебувати у спільній власності. Таке майно може належати особам на праві спільної часткової (дольової) або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного зних у праві власності є спільною частковою власністю. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Наприклад майно учасників ТОВ право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

До інших речових прав похідних від права власності відноситься право господарського відання і право оперативного управління

Право господарського відання. Згідно з ч.1 ст.136 ГК, це є речове право суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна лише за згодою власника, у випадках, передбачених законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Правом оперативного управління. Таким правом, відповідно до ст.137 ГК речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених, ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.

Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (ст.148-153 ГК).

Відповівдно до закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. вони поділяються на природні ресурси загальнодержавного та місцевого значення. До перших належать: територіальні та внутрішні морські води; природні ресурси континентального шельфу та виключно (морської) економічної зони; атмосферне повітря; підземні води; поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області; лісові ресурси державного значення; природні ресурси в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення; дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України і які перебувають у державній власності.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Суб’єкти господарювання, відповідно до ч.1 ст.149 ГК використовують у господарській діяльності природні ресурси на праві власності або на праві користування. У власність може передаватися земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення (фермерського) господарства, а також сільськогосподарським підприємствам – для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб'єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню. Вона, зокрема, може набуватися, за договором купівлі-продажу, ренти, внесення її до статутного капіталу та інших підстав визначених ст.ст. 81-84 Земельного кодексу України.

Суб’єкт господарювання, здійснюючи господарську діяльність, також має право використовувати природні ресурси на засадах природокористування, а саме: експлуатувати корисні властивості наданих йому природних ресурсів; використовувати для господарських потреб в установленому законодавством порядку корисні копалини місцевого значення, водні об'єкти, лісові ресурси, що знаходяться на наданій йому земельній ділянці; одержувати доходи від результатів господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів; одержувати пільгові короткострокові та довгострокові кредити для реалізації заходів щодо ефективного використання, відтворення та охорони природних ресурсів, а також користуватися податковими пільгами при здійсненні зазначених заходів; вимагати компенсації шкоди, завданої належним йому природним ресурсам іншими суб'єктами, а також усунення перешкод у здійсненні господарської діяльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів.

Так, ч.3 ст.38 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачено, що в порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України, - на пільгових умовах.

Суб’єкти господарювання можуть їх використовувати як переможці аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами, організатором якого є Міністерство екології та природних ресурсів.

В сучасних умовах науково – технічного прогресу, використання інноваційних технологій у господарській діяльності все більш актуальним є використання інтелектуальної власності. Згідно із ст.155 ГК об’єктами права власності у сфері господарювання є: винаходи на корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне значення; комерційна таємниця; комп’ютерні програми; інші об’єкти передбачені законом.

Визначеним у забезпеченні майнових прав суб’єктів господарювання є те, що право власності і похідні права не тільки проголошуються, а і захищаються.

Захист права власності - низка передбачених законодавством заходів, що вживаються у випадках порушення цього права та спрямовані на захист і відновлення відносин власності. Захист відносин власності здійснюється на підставі загальних засад, визначених ст. 386 ЦК, серед яких можна назвати: рівний захист усіх суб'єктів права-власності (ст. 13 Конституції України); неможливість позбавлення особи права власності протиправним шляхом; наявність у власника права вимагати усунення всяких порушень його права або перешкод у здійсненні його права; наявність у власника права на отримання відшкодування, завданої йому майнової та моральної шкоди; захист права власності здійснюється судом; наявність у власника права на відшкодування з боку держави заподіяних збитків у разі прийняття державою нормативно-правового акту, який припиняє право власності; поширення положень щодо захисту права власності на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором, включаючи права на захист цієї особи свого володіння від власника.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав передбачений ч.2 у ст.16 ЦК і включають ті заходи, що можуть використовуватися щодо права власності, а саме: визнання права; визнання правочину недійсним; і припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; і примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Права назахисту відносин власностіподіляються ще на:

речово-правові - захищають повноваження власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке є індивідуально-визначеним та існує у натурі за умови, що порушення не пов'язано з виконанням зобов'язань між власником і порушником: позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) (ст.387 ЦК); позов про захист права власності від порушень(усунення будь-яких перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження майном), не пов'язаних з позбавленням володіння (негаторний позов) (ст.391 ЦК); позов про визнання права власності (ст. 392 ЦК).

зобов'язально - правові - застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з порушником зобов'язанням: позов про витребування майна від особи, якій воно було передано за договором та яка його не повернула у встановлений строк; позов про відшкодування завданої власнику шкоди; позов про повернення майна, що придбане або збережене за рахунок іншої особи без достатніх підстав.

Також заходами захисту права власності можуть бути норми щодо визнання правочинів недійсними та інші.

Крім загальних положень про захист права власності на похідних від нього майнових прав, законодавством передбачні певні особливості їх захисту у сферу господарської діяльності. Зокрема, ч.4 ст.13 Конституції України щодо цієї сфери передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Зазначені конституційні положення розвитнуті в ст.147 ГК. Частини 2 і 3 цієї статті обмежує вилучення державою у суб’єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.

Збитки, завдані суб’єкту господарювання порушення його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відповідно до ч.3, відшкодовуються йому відповідно до закону.

Стаття 20 ГК визначає способи, у які захищаються право власності та інші майнові права суб'єкта господарювання. Так, права та законні інтереси суб'єктів господарювання, згідно ч.2 цієї статті захищаються шляхом:

­ визнання наявності або відсутності прав;

­ визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

­ визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

­ припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі;

­ відшкодування збитків;

­ застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій;

­ застосування адміністративно-господарських санкцій;

­ установлення, зміниі припинення господарських правовідносин та іншими способами передбаченими законодавством.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
3. II. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ.
4. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
5. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
6. V. Класифікація і внесення поправок
7. А. Правобережну Україну.
8. А/. Право власності.
9. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
10. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
11. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
12. Аграрне право

Переглядів: 1537