• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Цільова функція - максимізація прибутку

при обмеженнях:

· по ресурсах

· по випуску продукції

d_jx_j=D_j;(j=)

· вимога обробки на всіх видах обладнання однакового обсягу продукції j-того виду

при умові, що

0(Q=; i=; j=)

Інші види критерієв оптимальності:

· максимілізація випуску продуктів у вартісному виразі

E=

· максимілізація використання обладнання

E=

· максимілізація загальних витрат

Е=

Принципи побудови та рішення транспортної задачі лінійного програмування можуть бути використані при визначенні вироб­ничих задач, до яких належать такі:

• раціональне розміщення виробництва;

• оптимальне використання ресурсів;

• оптимальний розподіл матеріальних ресурсів;

• оптимальний розподіл фінансових ресурсів тощо.

Класична модель транспортної задачі має такий зміст: в на­
явності є m відправників вантажів А₁,...,А_i,...,А_m, у яких

зосереджено відповідно а₁,...,а_i,...,а_m одиниць вантажу одного виду (класу). Цей вантаж необхідно доставити в я заданих пунк­тів B_i,…B_j,…B_n,в яких він має використовуватися в кількості відповідно b_i,…b_j,…b_n. Відома вартість (ціна) перевезення оди­ниці вантажу від кожного i-го відправника до кожного j-го ко­ристувача С_ij.

Необхідно скласти такий план перевезень, тобто вказати зна­чення x_ij(і = )— кількість вантажу, який необхідно пе­ревезти від відправника А_i до користувача В_j,забезпечуючи при цьому мінімальну загальну вартість перевезень.

Математичний запис задачі має такий вигляд:

Е=

при обмеженнях

· усі вантажі мають бути вивезені

=a_i(i=)

· усі потреби мають бути задоволені

=b_j(j=)

· неможливість здійснювати зустрічні перевезення

x_ij(i=; j=)

У наведеній моделі прийнято, що , тобто кількість вантажу, що відправляється, має дорівнювати кількості вантажу, який надходить в пункти його використання. Задачу такого типу називають закритою, або збалансованою.

В практичних умовах часто трапляються випадки, коли необ­хідно забезпечити оптимальний план перевезень вантажів при відсутності збалансованості у відправленні та надходженні до пунк­ту споживання вантажів. Такі задачі називають відкритими або незбалансованими. При цьому можуть мати місце два випадки по­рушення балансу.

1. Кількість наявного вантажу перевищує кількість вантажу, який необхідно для використання

2. Кількість вантажу, необхідного для використання, перевищує наявну кількість вантажу

При вирішенні задачі відкритого типу її приводять до задачі за­критого типу, трансформують, змінюють. Цей перехід задачі від відкритої до закритої здійснюється таким чином.

Для першого випадку порушення балансу вводиться ще один фіктивний користувач В_ф, який подає фіктивне замовлення на пере­везення вантажу

в_ф=

Вартість перевезень від усіх відправників фіктивному корист­увачу приймається рівною нулю, тобто с_іф = 0 (і = ) .

Отримане в результаті рішення задачі значення х_iфбуде означати, що у відправника А_i залишилось невикористано х_iф кількість вантажу.

Для другого випадку порушення балансу вводиться ще один фіктивний відправник А_ф, який характеризується наявністю фіктивного запасу вантажу

а_ф=-

Вартість від перевезень фіктивного відправника до усіх користувачів приймається рівною нулю, тобто с_фj=0()

Отримане в результаті рішення задачі значення х_фj свідчить, що замовлення користувача В_j залишається невиконаним на х_фj одиниць вантажу.

2. МІСЦЕ ПІДПРИЄМСТВА НА РИНКУ, ФОРМУВАННЯ ЙОГО ВИРОБНИЧОЇ ПРОГРАМИ

2.1. Основні фактори, що впливають на господарську діяльність підприємства.

Діяльність підприємства в ринкових умовах здійснюється під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. Значний вплив на ро­боту підприємства здійснюють фактори зовнішнього середовища. До таких факторів, які не є контрольованими підприємством, від­носять політичні, економічні, міжнародні, конкурентні, ринкові, соціальні, технологічні та інші. Всі ці фактори створюють зовніш­нє середовище діяльності підприємства, його основу для раціо­нального використання наявних у підприємства матеріальних, трудових та фінансових pecypсів:

Комплексну оцінку ринку для одержання повної, надійної та достовірної інформації про стан і перспективи розвитку попиту та пропозиції стосовно тенденцій у зміні ринкової кон'юнктури, використання нових технологій виробництва та продажу товарів і техніч­ного обслуговування, цін на продукцію тощо здійснюють в резуль­таті маркетингових досліджень. Результати таких досягнень дозволяють підприємству забезпечити стійкий стан на споживчому ринку, конкурентноздатність продукції, зростання прибутку.

В загальному вигляді виробнича потужність підприємства характеризує максимальну кількість продукції у визначеному асортименті, яке може бути виготовлена протягом певного часу.

Системне вивчення впливу зовнішнього середовища та внутрішніх факторів на діяльність підприємства дозволяє дослідити місце підприємства на ринку та визначити зміст його виробничої програми. Ці процеси здійснюють при плануванні основних показ­ників стратегічного та поточного розвитку підприємства у вигляді таких етапів:

1. Дослідження кон'юнктури ринку товарів і послуг;

2. Формування асортименту продукції, визначення її життєдіяльності;

3. Оцінка конкурентноздатності та встановлення ціни його продажу;

4. Прогнозування можливих обсягів продажу продукції, потенцій­ного доходу та прибутку підприємства;

5. Обґрунтування потужності підприємства та його виробничої програми;

6. Планування матеріально-технічного та кадрового забезпечення підприємства;

7. Обґрунтування результатів фінансової діяльності підприємства.

2.2. Дослідження кон’юнктури ринку товарів підприємства.

В сучасній концепції планування діяльності підприємств вивченню ринку надається особливе значення. На основі досліджень ринку товарів, що виготовляє підприємство, розробляють стратегію та тактику завоювання ринку, проведення цілеспрямованої цінової та збутової політики. Тому будь-які ринкові дослідження склада­ються з оцінки існуючої ситуації (кон'юнктури) і розроблення про­гнозу розвитку рину.

3 особливою увагою досліджують відмови покупців, посередників від постачання продукції по раніше підписаних угодах та кон­трактах. Вивчають причини відмов, які можуть суттєво вплинути на кінцеві результати діяльності підприємства.

Кожне підприємство працює не на абстрактному ринку, а на певній; визначеній частині (ceгмeнті) конкретного ринку. Бажання підпри­ємств вивчити потреби споживачів на конкретному ринку приводить до необхідності розділити ринок на окремі частини і приділити їм най­більшу увагу. Таким чином, ceгмeнтoм ринку називають групу спожи­вачів, які зайняті пошуком однотипних товарів та які згодні їх купити.

Існують певні відмінності у визначенні ємності ринку для реалізації споживчих товарів для населення та товарів промислового при­значення. Сегментація ринку для реалізації споживчих товарів для на­селення проводиться з урахуванням географічних, природнокліматичних, демографічних, психографічних та поведінкових ознак.

1. Географічна ознака сегментації передбачає розбиття ринку на сегменти з урахуванням географічних відмінностей та природнокліматичних особливостей території, дозволяє визначити групи спо­живачів з врахуванням природнокліматичних умов.

2. Демографічна ознака. Сегментація за демографічним принципом передбачає розподіл споживачів на групи за такими демогра­фічними даними як стать, вік, склад сім'ї, сфера діяльності, освіта, ре­лігійні переконання, національність тощо.

3. Психографічна ознака. Сегментацію ринку за психографічним принципом орієнтовано на розподіл покупців за належністю до суспільного класу, за способом життя, типами особистостей. Сус­пільний клас – це порівняльно стабільні групи суспільства, розташо­вані в ієрархічному порядку, які характеризуються наявністю в їхніх членів споріднених ціннісних уявлень, інтересів, поведінки.

4. Поведінкова ознака. Сегментація ринку на основі поведінкових особливостей розрізняє покупців залежно від знань, взаємин, норм споживання, ступені використання товару, готовності купити товар, випадковості покупки тощо.

Об'єктами сегментації можуть бути також підприємства певно організації споживачів, які виділяють в окремі сегменти за географічним та демографічним принципами. На першому етапі сегментації важливо розділити підприємства покупців залежно від концентрації їхніх складів та сховищ. Чим ближче вони розміщені до підприємства-виробника, тим частіше організується поставка, є можливість для розширення асортименту товарів, які поставляють­ся в одній пакувальній одиниці.

Шляхи виходу підприємств на ринок виробників для кожного підприємства різні. Орієнтуватися при цьому необхідно на охоплен­ня всього ринку або на групу споживачів, тобто на декількох сегмен­тів, або на одного сегмента. Можливо і обслуговування не пов'яза­них між собою сегментів. Дослідження і сегментація ринку дозволяє визначити найбільш перспективі для підприємства ринки, де воно повинно сконцентрувати свою діяльність.

Ємністю ринку називають можливий об'єм реалізації на ньому то­вару протягом певного часу. Ємність ринку – динамічний показник, який складається під впливом багатьох факторів, в основі якого лежить співвідношення між попитом та пропозицією на плановий товар.

Визначення ємності ринку та тенденції її зміни дозволяє підприємству оцінити перспективність ринку, спрямованість ро­боти підприємства протягом планового періоду. Так, ринки, єм­ність яких незначна в порівнянні з виробничою потужністю під­приємства, є неперспективними тому, що отриманий підприємст­вом доход від реалізації товару не може компенсувати витрати, пов'язані з виготовленням продукції та її реалізацією. В той же час, велика ємність ринку не завжди може остаточно вплинути на визначення планового об'єму продажу товару підприємства, оскільки необхідно рахуватись з конкуренцією на даному ринку, ступенем задоволення потреб споживачів товарами конкурентів та іншими факторами, які впливають на можливості підприєм­ства в освоєнні даного ринку.

При визначенні ємності ринку для реалізації споживчих това­рів аналізують фактори, які формують попит споживачів: чисель­ність та структуру населення в регіоні, рівень доходів та структуру споживчих витрат населення, рівень оплати праці тощо.

Ємність ринку товарів певного виду на території міста чи району () визначають формулою

(2.1.)

де – чисельність населення, чол.;

– середній доход одного жителя, грн.;

– коефіцієнт, що враховує витрати на покупку товару певного виду ().

Коли підприємство має справу не з одним, а декількома територіальними ринками для визначення ємності ринку використовують метод підсумовування ринків.Метод підсумовування ринків по­требує виявлення всіх можливих покупців даного товару підприєм­ствами інших галузей промисловості.

2.3. Формування асортименту продукції, визначення її життєдіяльності.

Важливим фактором, який визначає рівень реалізації продукції, є відповідність асортименту та номенклатури продукції потребам ринку та запитам споживачів. Під номенклатурою розуміють укруп­нений перелік виготовленої підприємством продукції або наданих послуг. Асортимент деталізує продукцію підприємства на види, ти­пи, сорти, модифікації тощо.

Важливе значення при формуванні номенклатури та асортименту продукції, що виготовляє підприємство, має дотримання встановлених стандартів на продукцію.

Стандарт – це документ, прийнятий центральним, регіональним та іншими органами, які відповідають за стандартизацію, що встановлює для загального та багаторазового застосування прави­ла, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяль­ності підприємства з метою досягнення ступеня впорядкованості діяльності у певній галузі.

Метою стандартизації є забезпечення безпеки для життя та здоров'я людини, тварин, рослин, а також майна та охорони дозвілля, створення умов для раціонального використання всіх видів національних ресурсів та відповідності об'єктів стандартизації своєму призначенню, сприяння усуненню технічних бар'єрів у торгівлі.

Відповідно Господарському Кодексу України у сфері господарювання застосовують державні стандарти України, кодекси устале­ної практики, класифікатори, технічні умови, міжнародні, регіональ­ні і національні стандарти інших країн, що застосовуються відповід­но до чинних міжнародних договорів України. Застосування стан­дартів чи їх окремих положень є обов'язковим для: суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах; учасників угоди щодо розроблення, виготовлення чи поста­чання продукції, якщо в ній є посилання на певні стандарти; вироб­ника чи постачальника продукції, що склав декларацію про відпо­відність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано, щодо вимог cтaндapтiв.

З метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров'я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві у виборі продукції, створення умов для участі суб'єк­тів господарювання в міжнародному економічному, науково-техніч­ному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється підтвер­дження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.

Планування асортименту кожного виду продукції тісно пов'яза­но з життєвим циклом товару. Кожний товар має свій життєвий цикл, характер і тривалість якого залежить від багатьох факторів та умов.

Планування асортименту товару з використанням його життє­вого циклу є основою для обґрунтування планових рішень. Кожний товаровиробник прагне, щоб його товари, з'явившись на ринку, завоювали його протягом тривалого часу. Проте, це неможливо через те, що будь-який новий товар має певний життєвий цикл.

Життєвий цикл товару – це процес, що визначає послідовність етапів просування товару, відображає процес розробки нового товару, його збут, одержання прибутку, поведінки конкурентів. Життєвий цикл товару визначає маркетингову стратегію підприємства, моменту зародження ідеї про створення товару до його зняття з ринку.

Етап розробки товару – пов'язаний із проведенням науково-дослідних робіт та з витратами на створення конструкції виробу, відпрацювання технології його виробництва, підготовка підприєм­ства, потужностей та працівників до виготовлення нового товару. Для проведення науково-дослідних робіт та підготовки підприємства залучають кредити.

Етап впровадження товару на ринок – починається з надходження у продаж першого зразка товару. Збут зростає повільно, що пояснюється затримками в розширенні виробництва, ускладнен­нями в визначенні початкової ціни товару, труднощами в нала­годженні каналів збуту тощо. На цьому етапі підприємство зазнає збитки або отримує незначні прибутки.

Етап зростання продажу товару характерний активізацією збуту товару, появою нових різновидностей товару. Водночас збільшується кількість конкурентів. Ціни можуть, дещо, знижуватись, прибуток зростає за рахунок обсягів продажу.

Етап інтенсивного збуту – характерний зростанням обсягу продажу товару як постійним покупцям, так і новим, що з'явля­ються на ринку., Поступово обсяг реалізації товару стабілізується до тих пір, поки не з'явиться товар іншого підприємства. Рівень прибутку набирає максимального значення. Одночасно загострю­ється конкуренція і підприємство змушено зменшувати ціну товару, при цьому зростають затрати, що пов'язані з продажем, рекламою, просуванням товару.

Стадія падіння продажу товару – характеризується відсут­ністю попиту на товар, що приводить до скорочення виробництва, зменшенню прибутку.

2.4. Конкурентноздатність товару та встановлення ціни його продажу.

Конкурентноздатність товару – це сукупність якісних та вартісних характеристик товару, які з точки зору покупця є суттєвими і забезпечують задоволення конкретних потреб.

Конкурентноздатність товару пов'язана з конкретним товарним ринком та вимогами певних груп споживачів. Тому при виході на новий ринок кожний товар повинен мати «запас» конкурентноздат­ності. Цей запас повинен бути більшим чим тривалість життєвого циклу товару.

Конкуренція між товаровиробниками сприяє підвищенню яко­сті товару. Споживачі під час придбання, замовлення або викорис­тання товарів, виконання робіт та надання послуг з метою задово­лення своїх потреб мають право на: державний захист своїх прав; гарантований рівень споживання; належну якість товарів (робіт, послуг); безпеку товарів (робіт, послуг); необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг); відшкодування збитків, завданих товарами ненале­жної якості, а також, шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я людей товарами.

При плануванні та оцінці конкурентноздатності товару використовують систему показників, серед яких виділяють параметричні, групові та інтегральні, інколи Їх називають якісними та еконо­мічними.

Економічні показники конкурентноздатності товару ,визнача­ють сумарні витрати споживача на задоволення його потреб.

Вартісні та якісні характеристики товару відображаються в ці­ні його продажу. Згідно Господарського Кодексу України ціна є формою грошового визначення вартості продукції, виконаних ро­біт, наданих послуг, які реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору, визначається у грив­нях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.

Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни – граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сто­рін, а у внутрішньогосподарських відносинах – також за рішенням суб'єкта господарювання.

Державні фіксовані ціни – це тверді, встановлені державою ціни, рівень яких визначений в прейскурантах, і які підприємство змінити не може. Державні регульовані ціни - це ціни, на які держа­ва встановлює мінімальний і ,максимальний рівень, перевищувати який підприємствам заборонено.

Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язково­го декларування зміни цін.

Вільні ціни поділяють на відпускні ціни підприємства, оптові та роздрібні ціни торгівлі.

Відпускна ціна підприємства – це ціна, по якій підприємство реалізує свою продукцію споживачам. Вона включає витрати підприємства на виробництво продукції, витрати пов’язані з реалізацією продукції, податок на додану вартість, акцизний збір.

Оптова ціна – це ціна, по якій оптові організації реалізують товар виробника роздрібній торгівлі та кінцевим споживачам. Вона складається з відпускної ціни підприємства та збутових націнок оптових посередників.

Роздрібна ціна – це ціна, по якій роздрібні торгові організації

реалізують продукцію споживачам.

При встановленні ціни на товар користуються такими методами:

1. Встановлення ціни з врахуванням середніх витрат підприємства.

2. Розрахунок ціни на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку.

3. Встановлення ціни на основі орієнтовної цінності товару.

4. Вибір ціни на основі рівня поточних цін.

5. Визначення ціни через торги та аукціони.

Існують специфічні методи, якими користується підприємство

При встановленні ціни на новий товар: «зняття вершків», «проник­нення на ринок», «ціна на комплект товарів»

Метод встановлення цін на основі орієнтовної цінності товару обумовлений специфічними підходами до роботи ринку. Розрахунок робиться на покупців, які погоджуються оплатити не тільки вартість товару, а й комплекс інших послуг по обслуговуванню покупця, наприклад, послуг, пов’язаних з доставкою до місця призначення та установкою виробу.

Вибір ціни на основі рівня поточних цін орієнтує підприємство щодо ціноутворення, головним чином, не на рівень власних витрат, а на ситуацію на ринку та цінову політику підприємств-конкурентів. Підприємство – лідер, як правило, диктує свої умови. Дрібніші підприємства змінюють свої цілі, орієнтуючись на лідера.

Метод ціноутворення, що орієнтується на рівень поточних цін, досить поширений, що влаштовує всіх і дає змогу отримувати певну норму прибутку.

Можливий також варіант встановлення ціни ва основі торгів та аукціонів. Торги – своєрідний метод укладання угод купівлі-продажу чи підряду, за якими покупець оголошує конкурс на ви­робництво товару із заздалегідь визначеними техніко-економіч­ними показниками. Одержавши і порівнявши пропозиції, замовник підписує з виробником контракт, який пропонує найвигідніші умо­ви і продавцю, і покупцю.

При встановленні ціни на новий товар підприємство найчастіше використовує стратегію «зняття вершків», коли на початкових ета­пах життєвого циклу товару ціна встановлюється досить висока. Після першого продажу підприємство починає повільно знижувати ціни, щоб привернути увагу більш чутливих до ціни покупців. Так підприємство одержує максимум доходу при реалізації товару на різних сегментах ринку.

При використанні методу «проникнення на ринок» встановлюють відносно низькі ціни на нові товари, сподіваючись привер­нути увагу великої кількості покупців і завоювати переважну час­тину ринку.

В залежності від конкретного виробничого стану підпри­ємства та умов його роботи, що залежить від зовнішнього сере­довища, підприємство вибирає ту чи іншу цінову стратегію. Існує велика кількість варіантів цінової стратегії, серед яких виділяють стратегію низьких, пільгових, диференційованих, дискримінаційних, гнучких, еластичних, стабільних, конку­рентних цін.

2.5. Прогнозування обсягів продажу продукції та потенційного доходу підприємства.

Розрахунок обсягів виробництва та продажу продукції підприємства є заключним етапом дослідження впливу зовнішнього сере­довища на розробку планів виробничої діяльності підприємства. Слід відмітити, що в теорії не розроблені надійні методи обґрунтування обсягів продажу товару протягом будь-якого планового період) та визначення потенційно можливого доходу підприємства.

Для визначення залежності потенційного валового доходу та прибутку від обсягу виробництва та реалізації продукції підприєм­ства може бути використаний метод, що базується на даних про рівень постійних та змінних витрат підприємства.

Доход підприємства (Д) від виробництва та реалізації продукції в загальному вигляді визначається формулою

Д=В+П

де В – загальна сума витрат, грн.;

П – прибуток, грн.

В загальному вигляді витрати підприємства (В), що пов'язані із здійсненням виробничого процесу, складаються з постійних (В_пост) та змінних (В_зм) витрат підприємства, тобто

В = В_пост + В_зм

Постійні витрати підприємства умовно не залежать від обсягу виробництва продукції. Змінні витрати підприємства змінюються пропорційно зміні обсягів виробництва. Загальна сума змінних витрат може бути представлене в такому вигляді

де Q_в – обсяг валової продукції підприємства, грн.;

b_зм – коефіцієнт, що враховує питому вагу змінних витрат підприємства в загальних витратах, пов'язаних з виробництвом та реалізацією одиниці продукції, грн.

Доход підприємства також може бути визначений як добуток обсягу виробництва (Q_в) на середню ціну реалізації продукції (ц), тобто

Прибуток

де s – собівартість продукції.

3 врахуванням наведених формул:

Маючи достовірну інформацію про результати економічної діяльності підприємства в, минулому періоді, інформацію про рівень постійних та змінних витрат та обсяг очікуваного прибутку (користуючись нормою рентабельності, яка забезпечувала б прибуткову діяльність підприємства), можна прогнозувати потенційний обсяг валової продукції та доход підприємства.

2.6. Потужність підприємства та його виробнича програма.

Планування випуску продукції є основним розділом річного плану, який розробляють в натуральних і вартісних показниках.

План підприємства по випуску продукції розробляють на основі даних про наявність попиту на продукцію та з врахуванням наявних виробничих потужностей.

Виробнича потужність підприємства – це потенційно максимально можливий випуск продукції необхідної номенклатури і якості протягом планового періоду при повному використанні обладнання та виробничих площ при заданому режимі роботи, прийнятій технології та організації праці.

Виділяють такі поняття, як виробнича потужність на початок планового періоду (вхідна), середньорічна потужність, потужність на кінець планового періоду (вихідна).

При визначенні виробничої потужності враховують збільшення кількості обладнання або заміна його на більш потужне; введення в дію нових потужностей за рахунок реконструкції, модернізації, а також за рахунок проведення заходів щодо підвищення ефектив­ності виробництва; перерозподіл робіт між окремими виробничими підрозділами; можливе збільшення змінності роботи обладнання або дільниць тощо.

При розрахунку виробничої потужності часто використовують натуральні показники, однак вони не завжди дозволяють порівняти і проаналізувати виробництво виробів по складності, трудомісткості та економічності. Тому крім натуральних показників викорис­товують також вартісні та показники, що відображають трудоміст­кість продукції.

Середньорічна потужність підприємства (М_п) обчислюється як середньозважена величина, додаванням до вхідної потужності середньорічного приросту і відніманням середньорічного вибуття потужностей за формулою:

де М_П - вхідна виробнича потужність, од.;

ΔМ – приріст (+) або вибуття (-) виробничих потужностей в і­-му місяці, од.

При цьому вихідна потужність на кінець планового періоду (М_кп) дорівнює:

На виробничу потужність підприємства в основ­ному впливає фонд часу роботи наявного виробничого обладнання, що в свою чергу залежить від режиму роботи підприємства. В по­няття режим роботи підприємства включають число робочих змін, тривалість робочого дня, тривалість робочої зміни.

В залежності від величини витрат часу, які враховують при розрахунку виробничих потужностей підприємства, відрізняють:

· календарний фонд часу;

· номінальний фонд часу;

· дійсний (робочий) фонд часу.

Календарний фонд часу рівний добутку календарних днів в плановому періоді та кількості годин в робочих змінах. Наприклад, для періоду в 1 рік при трьохзмінній роботі з тривалістю зміни 8 годин календарний фонд складає:

365 • 3 • 8 = 8760 год.,

Номінальний фонд часу визначається режимом роботи підприємства і рівний добутку числа робочих днів в плановому періоді та кількості годин в робочих змінах. Наприклад, при 6-денній роботі і 8-годинному режимі роботи номінальний фонд часу складає:

(365 – 53) • 8 = 3 І 2 • 8 = 2496 год.,

де 53 – кількість неділь в плановому періоді.

При 5-денній роботі і 8-годинному режимі номінальний фонд

рівний

(365 – 53 – 52) • 8 = 260 • 8 = 2080 год.,

де 52 – кількість суботніх днів в плановому періоді.

Дійсний (робочий) фонд часу рівний номінальному за вирахуванням витрат часу на планово-попереджувальні роботи (ремонти).

Важливим розділом поточного плану підприємства є виробнича програма або план виробництва і реалізації продукції. Виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції в плановому періоді, який відповідає товарній номенклатурі, якості, вимогам плану продажу. У виробничій програмі відображають обґрунтовану потребу в матеріальних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті. Цей розділ плану роботи підприємства служить основою для розробки плану по праці та заробітній платі. В залежності від обсягу виробництва продукції обґрунтовують економічні показники: доходи, витрати, прибуток, рентабельність виробництва.

Виробнича програма складається з плану виробництва продукції в натуральних показниках, плану виробництва у вартісному виразі.

План виробництва продукції в натуральному виразі містить показники випуску продукції визначеної номенклатури, асортименту, якості в фізичних одиницях виміру (тонах, м², м³, шт.). При плану­ванні випуску однакових по призначенню видів продукції, але які мають різні споживчі властивості чи технічні характеристики, мо­жуть використовуватись умовно-натуральні одиниці виміру.

Планування виробництва в натуральних показниках дає можливість погодити випуск конкретних видів продукції з потребами рин­ку, виробничими потужностями підприємства, наявними ресурсами, необхідними для виробництва продукції.

План виробництва продукції у вартісному виразі містить наступні показники: реалізована продукція (валовий доход); товарна продукція; валова продукція.

Плановий обсяг реалізованої продукції Q_p визначається за формулою:

де – обсяг товарної продукції і-го виду в оптових цінах підприємства, грн.;

– залишки готової продукції і-го виду на складі підприємства на початок і кінець планового періоду, грн.;

– залишки готової продукції і-го виду, відвантаженої, але не оплаченої споживачем на початок і кінець планового періоду, грн.;

п – кількість видів товарної продукції.

Реалізована продукція характеризує доход підприємства в плановому періоді, який визначається як добуток ціни та кількості одиниць проданого товару.

де – ціна одиниці і-го виду продукції (оптова, договірна), грн.

Методика планування випуску продукції складається з таких етапів:

1. Аналіз виконання плану у звітному періоді щодо випуску і реалізації продукції за всіма вартісними, натуральними, умовно-натуральними показниками; вивчення причин, які впливають на невиконання планових показників; виявлення резервів подальшого росту продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва.

2. Аналіз використання виробничої потужності в звітному періоді. В процесі аналізу визначають досягнутий рівень використання виробничих потужностей, прогресивність використовуваної техніки і технології, ступінь використання обладнання і виробничих площ підприємства, досягнутий рівень організації і управління.

3. Аналіз вивчення ринку реалізації продукції та «портфелю» замовлень. Визначення можливостей випуску конкурентноздатної продукції на діючих виробничих потужностях.

На цьому етапі досліджується кон'юнктура ринку товарів, асортимент продукції, що користується попитом, оцінюється конкурентноздатність товару та формуються підходи до встановлення ціни на товар.

4. Розробка варіантів проекту виробничої програми з врахуванням наявних потужностей та пропозицій щодо підвищення можли­востей підприємства в результаті використання внутрішніх резервів та впровадження інноваційних проектів.

На даному етапі планують можливе збільшення використання виробничих потужностей в плановому періоді, що може бути досяг­нуто за рахунок реалізації виявлених внутрішніх резервів підприєм­ства та впровадження нових технологій та інноваційних проектів. Внутрішні резерви покращення використання діючих виробничих потужностей поділяють на екстенсивні і інтенсивні.

5. Обґрунтування та вибір оптимального планового варіанту виробничої програми підприємства.

В поточному плануванні виробнича програма розробляється правило, на один рік, тому що при динамічній зміні внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства розробити її на більш тривалий термін неможливо. Процес підготовки виробничої програми до виконання починають з її розподілу по кварталах та місяцях.

Розподіл річних завдань по кварталах проводять з врахуванням слідуючих факторів:

· встановлених договорами термінів постачання продукції спо­живачам;

· можливого збільшення випуску продукції за рахунок ефективно­го використання виробничих потужностей та основних фондів;

· термінів введення в дію нових потужностей та обладнання;

· забезпечення рівномірності завантаження всіх виробничих підрозділів;

· числа робочих днів в кожному кварталі;

· змінності роботи підприємства;

· можливого вибуття основних фондів, а також зупинки окремих дільниць, цехів для планового ремонту обладнання тощо.

В масовому та багатосерійному виробництві розподіл виробничої програми по кварталах проводять пропорційно кількості робо­чих днів, а в інших випадках – з врахуванням термінів постачання продукції споживачам.

План постачання узгоджують з показниками об'ємів випуску та реалізації продукції в натуральному виразі.

Терміни постачання продукції визначаються на основі догово­рів між підприємством та організаціями-споживачами. Для цього в договорах повинні бути визначені певні конкретні умови постачан­ня, кількість і терміни постачання по кожній позиції, об'єм партій, способи упаковки та транспортування.

Після розрахунку виробничих планів цехів визначають завантаженість обладнання, кожного робочого місця, відповідність їх виро­бничої потужності конкретним завданням. Вирішення цієї задачі складається з розрахунку дійсного фонду часу роботи обладнання та часу, необхідного для виконання запланованої для цеху виробничої програми. В результаті порівняння цих величин визначають про­пускну спроможність обладнання та коефіцієнт його завантаження, що характеризує використання пропускної спроможності.

Для дискретних виробництв коефіцієнт завантаження обладнання (К_з) рівний:

де F – станкоємність виробничої програми, год.;

Т_До – дійсний фонд часу роботи обладнання, год.

Для галузей з безперервним процесом виробництва коефіцієнт завантаженості машин, обладнання визначається як відношення річного обсягу випуску продукції до суми добутків добової продук­тивності роботи одиниці обладнання на річний фонд часу роботи одиниці обладнання:

де – виробнича програма і-го (обладнання) агрегату в натуральних показниках при виготовленні продукції п видів, або річний обсяг випуску продукції;

– річний фонд часу роботи одиниці і-го обладнання, год.;

– продуктивність роботи одиниці обладнання в натуральних показниках, од./добу.

Обладнання в задачах оптимального розподілу ресурсів поділялось на декілька якісно різних груп, які можуть замінити один одного, а в межах однієї групи одиниці обладнання рахувались не тільки такими, що можуть заміняти один одного, але й такими, що не відрізняються в продуктивності, витратах на експлуатацію тощо. Тому в розрахунках враховувався загальний фонд часу роботи усієї групи обладнання.

На однорідних обладнаннях (станках) m видів () виготовляються вироби п видів. Встановлений план виготовлення різно­го виду виробів протягом визначеного певного періоду (місяць, квартал, рік). Продуктивність станка обмежена і складає (може бути задана в одиницях виробів). Відомо – число j- х виробів, які виготовляються протягом одиниці часу на станках і-ї групи. Відомі витрати на виготовлення одного виробу j-гo виду на станку і-ї групи і оптова ціна одиниці j-го виду виробів.

Необхідно скласти такий план завантаження обладнання підприємства, при якому загальний показник ефективності мав би максимальне значення.

Математичний вигляд умови задачі такий. Цільова функція, яка забезпечує максимальний прибуток, має вигляд:

при обмеженнях:

• по випуску продукції

• по ресурсах підприємств

при умові, що

У випадку, коли невідома оптова ціна одиниці виробу, а відомі тільки витрати на виготовлення виробу, необхідно прийняти за цільову функцію мінімум витрат на виготовлення виробів. У цьому випадку цільова функція матиме вигляд

Внесення змін окремих елементів економіко-математичної моделі (зміни критерію оптимальності; введення нових обмежень, зміни жорсткості обмежень; введення в модель умов імовірного ха­рактеру тощо) дозволяє виконати багатоваріантні розрахунки, що необхідні для забезпечення обґрунтованого рішення, особливо, коли необхідно прийняти рішення максимально наближене до дійсності.

Загальні положення теорії масового обслуговування

Планування виробничої програми, обґрунтування виробничих потужностей для її виконання досить складний процес, який вимагає значних витрат часу та високої кваліфікації плановиків. Крім того, при реалізації виробничої програми часто спостерігаються масові процеси, що постійно змінюються протягом певного періоду.

Для вивчення таких процесів, встановлення певних закономірностей, виявлення факторів, що на них впливають, та використання виявлених залежностей в плануванні виробництва, підвищення його ефективності застосовують математичний апарат теорії масового об­слуговування.

Теорія масового обслуговування вивчає процеси, що пов'язані з масовим обслуговуванням. Такі процеси часто зустрічаються на промислових підприємствах, при обслуговуванні цехів, виробничих ліній, при здійсненні транспортного обслуговування виробничого процесу.

Виникнення черг пояснює математична теорія масового обслуговування. Апарат цієї теорії дозволяє намітити конкретні шляхи скорочення черг та забезпечити оптимізацію. процесів обслугову­вання на промислових підприємствах.

При використанні теорії масового обслуговування необхідно врахувати, що ця теорія не має можливості отримати безпосередньо оптимальне рішення. Вона дозволяє тільки моделювати характер зміни параметрів функціонування системи обслуговування при різ­номанітних вихідних даних.

Використовуючи встановлені на етапі дослідження закономірності зміни параметрів роботи системи масового обслуговування, на наступному етапі встановлюють умови, коли функціонування сис­теми здійснюється оптимальним чином.

3.ПЛАНУВАННЯ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

3.1. Завдання та зміст плану матеріально-технічного забезпечення виробництва.

План матеріально технічного забезпечення виробництва вирішує питання повного забезпечення підприємства необхідними матеріалами, сировиною, комплектуючими, від цього залежить виконання виробничої програми. В структурі витрат промислового виробництва частка матеріальних витрат складає біля 60-70%, тому науково ґрунтоване планування та економічне використання, зниження матеріалоємності продукції є одним із напрямків зниження собівартості продукції.

Науково обґрунтоване планування та постійний оперативний контроль щодо відповідності матеріального постачання підприємства його потребам і ресурсній базі є однією з головних умов забезпечення ритмічності роботи промислового підприємства. Одночасно створення матеріальних запасів понад необхідного рівня призводить до утворення надлишків матеріальних запасів та відволікання коштів з обігу, що викликає збільшення складських витрат, зростання собівартості продукції і сприяє виникненню збитків підприємства.

Важливим етапом підготовки плану матеріально-технічного забезпечення є розробка балансу матеріальних ресурсів. В балансі матеріальних ресурсів визначають потребу в кожному з них, джерела і розміри покриття потреби в ресурсах, кількість матеріалів, які необхідно звести зі сторони.

В загальному вигляді баланс матеріальних ресурсів складається з двох частин і визначається рівністю:

Р_В.П.+ Р_Н.В.+Р_ТР+Р_Р.Е.+Р_К.Б.+Р_З+Р_ІН = ∆Q_ОЧ+∆Q_Н.В.+Q_В.Р.+Q_СТ.+Q_ІН,

де Р_В.П. – потреба в матеріалах на виконання виробничої програми;

Р_Н.В. - потреба в матеріалах на виконання незавершеного виробництва;

Р_ТР потреба в матеріалах для забезпечення впровадження заходів по вдосконаленню технічного розвитку;

Р_Р.Е. - потреба в матеріалах для виконання ремонтно-експлуатаційних робіт;

Р_К.Б.- потреба в матеріалах для капітального будівництва;

Р_З - потреба в матеріалах на утворення виробничих запасів;

Р_ІН - потреба в матеріалах для забезпечення інших потреб;

∆Q_ОЧ – очікуваний залишок матеріалів на початок планового періоду;

∆Q_Н.В. – залишок матеріалу в незавершеному виробництві на початок планового періоду;

Q_В.Р. – кількість матеріалів утворених в результаті мобілізації внутрішніх ресурсів;

Q_СТ. - кількість матеріалів, що постачається за контрактами зі сторони;

Q_ІН - кількість матеріалів інших джерел постачання.

Визначення потреби в матеріальних ресурсах проводять за основними напрямками господарської діяльності з використанням прогресивних норм витрат матеріалів. Враховують можливості для використання економічних видів матеріалів, відходів виробництва, вторинної сировини і паливно-мастильних матеріалів.

При необхідності додатково складають аналогічні баланси забезпечення підприємства окремими видами матеріалів, паливом, електроенергією, обладнанням.

На основі балансів розробляють плани матеріально-технічного забезпечення у вартісному виразі.

Плани матеріально-технічного забезпечення складають на перспективу, а також поточні плани на рік, квартал, місяць. Ці плани є основою для укладання договорів з постачальниками відповідних матеріальних ресурсів.

3.2. Планування потреби в матеріально-технічних та енергетичних ресурсах.

Потребу в матеріалах для забезпечення основного виробництва, випуску готової продукції обґрунтовують із застосуванням нормативного методу. Цей метод дає позитивні результати в умовах розробки та використання прогресивних, економічно обґрунтованих норм і нормативів, які враховують особливості виробництва та динамічність зовнішніх ринкових факторів.

При наявності норм і нормативів потребу в матеріалах розраховують таким чином. Якщо один і той самий вид матеріалу використовується для виготовлення декількох виробів, то потреба в ньому (G_м) в натуральних показниках обчислюють за формулою:

G_м=Σ G_і * Н_мі (і = 1,n),

де G_і – обсяг виробництва і-го виду продукції ,од;

Н_мі – норма витрати матеріалу на виготовлення одиниці і-ї продукції, кг;

n – кількість видів продукції, для виготовлення якої використовують даний матеріал.

При плануванні виробництва нової продукції, для якої норми витрат матеріалу не встановлені, потреба в них розраховується методом аналогії. Витрати матеріалу на виготовлення нових виробів з використанням відповідних коефіцієнтів прирівнюють до витрат матеріалів тих виробів, на які існують обґрунтовані норми витрат. В такому випадку для виготовлення і-го виду продукції кількість матеріалу (G_мі) визначається таким чином

G_мі = G_і * Н_мбі* k_мб,

де G_і – плановий обсяг випуску нової продукції, од;

Н_мбі – норми витрат матеріалу на виготовлення одиниці базового виробу, кг;

k_мб – коефіцієнт, який враховує особливості використання матеріалу на виготовлення нового виробу.

Якщо при розрахунках потреби в матеріалах на підприємстві відсутні дані про обсяги виробництва в натуральному виразі, а також норми витрат матеріалів, то потребу в них визначають з використанням даних про фактичні витрати матеріалів в минулому з врахуванням можливих змін в виробничий програмі за формулою:

G_м = G_ф* k_в.п.* k_н.м.;

де G_{ф –} фактичні витрати матеріалів за минулий період, т;

k_в.п - коефіцієнт, який враховує можливі зміни у виробничій програмі;

k_н.м. - коефіцієнт, який враховує зниження норм витрат матеріалів в плановому періоді.

Потребу в мастильних матеріалах (G_мм), необхідних для виконання ремонту обладнання протягом планового періоду, обчислюють з врахуванням специфіки їх використання за формулою:

G_м.м. = N_o * H_м * Т_пл.* t_з * k_з,

де N_o – кількість працюючих одиниць обладнання, од;

H_м – норма витрат мастильних матеріалів на одну станко-годину роботи даного обладнання, кг;

Т_пл. – планова кількість робочих днів експлуатації обладнання підприємства протягом року, дн.;

t_з – тривалість робочої зміни, год.;

k_з - коефіцієнт, який враховує змінність використання обладнання.

Потреби в матеріалах на ремонт обладнання (G_р.об.) залежить від виду і кількості обладнання, яке необхідно ремонтувати, та виду ремонтних робіт і обчислюють в натуральних показниках за формулою:

G_р.об = R₁*H₁ + R₂*H₂ + R₃*H₃,

де R_1, R_2, R₃ – кількість ремонтних одиниць обладнання, які підлягають поточному, середньому і капітальному ремонту, од;

H_1, H_2, H₃ – норма витрат матеріалу на одну ремонтну одиницю при поточному, середньому і капітальному ремонту, кг.

Потреби в матеріалах на ремонт будівель (G_р.б.) в плановому періоді в натуральних показниках визначаються виходячи з питомої ваги матеріальних витрат в загальній вартості ремонтних робіт за формулою:

G_р.б = Q_р.б. * ζ_м.в. * ζ_м. / Ц_м,

де Q_р.б. – обсяг ремонтних робіт, грн.;

ζ_м.в – коефіцієнт, що враховує питому вагу матеріальних витрат в ремонтних роботах;

ζ_м. - коефіцієнт, що враховує питому вагу даного матеріалу в загальних матеріальних затратах;

Ц_м – планова ціна одиниці матеріалу, грн.

Визначення повної потреби в енергії для забезпечення виконання виробничої програми підприємства можна розділити на ряд складових: визначення потреби в енергії на технологічні цілі, для експлуатації технологічного обладнання, на освітлення приміщень, на опалення приміщень.

Потребу в енергії на технологічні цілі визначається виходячи з норм її витрат на одиницю продукції та планового об’єму виробництва в натуральних одиницях виміру.

Потребу в енергії (G_ен ) для забезпечення роботи обладнання розраховують за формулою

G_ен = М * Т_по * k_по * k_в / k_дв * k_вт ,

де М – сума потужності встановленого обладнання, кВт;

Т_по – плановий фонд часу роботи обладнання, год;

k_по – коефіцієнт використання потужностей обладнання;

k_в – коефіцієнт використання обладнання в часі;

k_дв – коефіцієнт корисної дії двигунів;

k_вт – коефіцієнт втрат енергії в електромережі.

Потреба в електроенергії на освітлення приміщень залежить від площі приміщення. Потреба в енергії на опалення приміщень залежить від об’ємів та теплової характеристики приміщень, тривалості опалювального періоду.

Повна потреба в енергії для забезпечення виконання виробничої програми підприємства визначається як сума перерахованих складових.

Потреба в новому обладнанні для зміни зношеного і застарілого визначається на основі розрахунку економічної доцільності його заміни, модернізації або капітального ремонту.

Потребу в обладнанні для забезпечення збільшення виробничих потужностей визначають на основі розрахунку необхідної кількості обладнання (N_обл) для виконання запланованого обсягу роботи і-го виду в складі виробничої програми за формулою

N_обл = (і = 1,n),

Де G_плі – обсяг роботи і-го виду, що виконується в плановому періоді,

Н_і – норма часу на виконання одиниці і-го обсягу роботи, год,

Т_обі – дійсний фонд часу роботи обладнання при виконанні і-го обсягу роботи, год.

Загальна кількість обладнання визначається як сума кількості обладнання, необхідного для виконання кожного виду роботи. Якщо розрахована потреба в обладнанні більше наявної на підприємстві, то підприємство закуповує недостаючу кількість обладнання.

3.3 Планування потреби в матеріалах на утворення виробничих запасів.

Запаси -будь-які ресурси підприємства, які призначенні для використання, але тимчасово не використовуються. Запасами може бути сировина, паливо, обладнання, машини, товари, електроенергія тощо.

Планування процесу формування виробничих запасів є елементом системи управління виробничо-господарською діяльністю, складовою частиною плану матеріально-технічного забезпечення, полягає в розробці і впровадженні системи планування економічно-обгрунтованої величини виробничих запасів і організації їх ефективного використання.

Обсяг виробничого запасу (З) в натуральних показниках, призначений для забезпечення неперервності виробничого процесу на підприємстві протягом певного періоду, визначається за формулою

З = З_пот + З_Тр + З_Т + З_П + З_С,

де З_пот – поточний запас,

З_Тр – транспортний запас,

З_Т – технологічний запас,

З_П – підготовчий запас,

З_С – страховий запас

Запас матеріальних ресурсів постійно знаходиться в системі матеріально-технічного постачання, що охоплює етапи замовлення, придбання, транспортування, зберігання та інші.

Поточний запас – основна частина виробничого запасу матеріалів, що створюються на підприємстві для забезпечення щоденних поточних потреб виробництва, ритмічності виробництва в періоді між двома черговими надходженнями на підприємство матеріалів в умовах рівномірності поставок за періодичністю та величиною відвантажувальних партій.

Транспортний запас – кількість матеріалів, що постійно знаходиться на транспорті протягом певного часу, щ визначається тривалістю транспортування матеріалів від постачальника до підприємства.

Технологічний запас утворюється для того, щоб здійснити організаційно-технічну підготовку матеріалу до початку його використання у виробництві.

Підготовчий запас призначений для забезпечення виробництва матеріалами протягом певного часу, необхідного для розвантажування транспортних засобів, що надійшли до складів підприємства, сортування та складування матеріалів, перевірки їх якості.

Норму підготовчого запасу встановлюють так, щоб вона могла забезпечити ритмічність виробництва протягом кількох днів, необхідних для підготовки нових матеріалів, що надійшли до їх використання на виробництві.

Нормування сезонних запасів грунтується на визначенні тривалості сезонної перерви в постачанні матеріалів. Максимальну тривалість сезонної перерви встановлюють з таким розрахунком, щоб вона дорівнювала кількості днів від найбільш ранньої доти останньої поставки матеріалу перед сезонною перервою до найпізнішої дати постачання матеріалу після закінчення сезонної перерви.

Страховий запас призначений для забезпечення виробництва при повному використані поточного запасу і можливих порушень в періодичності надходження матеріалів на підприємство із-за несвоєчасності відправки матеріалів, затримки при транспортуванні, інших непередбачених причин.

У ринкових умовах планування на підприємстві виробничих запасів ґрунтується на нових вимогах до організації постачань, формуванні та використанні запасів на всіх стадіях виробничого процесу з метою мінімізації загальних витрат підприємства. Система організації постачань повинна забезпечити оперативність, мобільність, необхідну ефективність роботи підприємства. В загальному вигляді можна стверджувати, що підприємство має відмовитьсь від прийнятого способу постачання матеріальних ресурсів, якщо ризик перевищує припустимий рівень.

4. ПЛАНУВАННЯ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

4.1. Завдання та зміст планування кадрового забезпечення.

Кадри підприємства – сукупність постійно працюючих працівників, які мають необхідну професійну підготовку, практичний до­свід, навики роботи.

План кадрового забезпечення підприємства є одним із важли­вих розділів поточного плану. В плані обгpунтовується колектив працівників, зайнятих процесом виробництва відповідно до їх професійного та кваліфікаційного складу. В процесі планування кадрового складу вирішуються пов'язані між собою задачі економічного, психофізіологічного та соціального змісту.

Кадровий склад підприємства поділяється на дві групи:

· промислово-виробничий персонал;

· невиробничий персонал

При плануванні кадрового забезпечення діяльності підприєм­ства використовують також класифікацію працюючих за формами розподілу праці. Найбільш розповсюдженими формами розподілу праці в промисловості є: функціональний, технологічний, кваліфіка­ційний, поопераційний.

Функціональний розподіл здійснюється відповідно до функцій, які виконують працівники в загальному процесі виробництва. Весь персонал підприємства поділяється на чотири категорії:

1) робітники;

2) спеціалісти;

3) службовці;

4) керівники.

Відповідно до технологічних ознак виконуваних робіт використовують технологічний розподіл праці. Кваліфікаційний розподіл праці проводиться відповідно до складності виконуваних робіт кож­ної технологічної групи. Поопераційний розподіл праці відповідає складу виробничих операцій в даному технологічному процесі (в бригаді робітників).

Важливою є класифікація персоналу за професіями, спеціальностями, кваліфікацією. Професія характеризує вид трудової діяльнос­ті. Спеціальність виділяється в межах певної професії і характеризує відносно вузький вид робіт. Кваліфікація характеризує якість, складність праці і є сукупністю спеціальних знань і навиків, які визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності.

Обґрунтування загальної кількості працівників підприємства безпосередньо пов'язано з обґрунтуванням продуктивності праці. Продуктивність праці – важливий економічний показник, який відображає ефективність виробничої діяльності людей в процесі створення матеріальних благ. Продуктивність праці вимірюється кількіс­тю продукції, виробленої працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо). Продуктивність праці може також вимірюватися кількістю робочого часу, затраченого на виробництво оди­ниці продукції.

В загальному випадку продуктивність праці (Ω) визначається формулою

,

де Q – обсяг виготовленої продукції;

V₁ – витрати живої праці;

V₂ – витрати уречевленої праці.

Визначення продуктивності праці з врахуванням витрат живої та уречевленої праці пов'язано із значними труднощами, пов'яза­ними з тим, що витрати живої праці визнаються робочим часом, а витрати уречевленої праці – вартістю (ціною). У зв'язку з цим на пр­актиці користуються показником продуктивності індивідуальної праці, яка відображає лише витрати живої праці. Рівень продуктив­ності праці в цьому випадку характеризується кількістю продукції, що виготовлена за одиницю часу – показником «виробіток», тобто

Оберненим показником до виробітку є показник трудомісткості (Z)

В практичних умовах розраховують виробіток як частку від ділення загального обсягу виготовленої продукції, виконаних робіт на серед­ньоспискову чисельність працюючих. Загальний обсяг продукції (ро­біт) визначають в натуральних та вартісних показниках, а тому і виро­бітку визначається відповідно у натуральному та вартісному виразі.

При обгpунтуванні плану забезпечення підприємства кадрами вирішують такі завдання:

· обгpунтовують загальний кількісний склад працюючих, в т. ч. по кожній категорії (робітники, спеціалісти, службовці, керів­ники) та по окремих підрозділах;

· обгpунтовують загальний фонд заробітної плати, в т. ч. по кожній категорії працюючих та окремих підрозділах;

· визначають раціональні співвідношення між темпами росту продуктивності праці та середньої заробітної плати; встановлюють оптимальні пропорції між чисельністю персо­налу, зайнятого у промислово-виробничій та невиробничій сферах;

· обгpунтовують заходи, спрямовані на з

Читайте також:

1. Аналіз використання прибутку та резервів його зростання
2. Аналіз показників валового прибутку і собівартості реалізованої продукції
3. Аналіз розподілу прибутку підприємства
4. Аналіз розподілу прибутку.
5. Аналіз розподілу чистого прибутку.
6. Аналіз формування прибутку.
7. Аналіз частки прибутку на покриття постійних витрат
8. Аналіз чутливості прибутку
9. Багатоцільова багатокритеріальна модель обґрунтування рішень в полі кількох інформаційних ситуацій
10. Бюджетування як функція фінансового контролінгу
11. Взаємозв’язок економічних і бухгалтерських витрат і прибутку
12. Види прибутку які використовуються в аналізі та плануванні

Переглядів: 1499