• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Унікальність, прогнози та досягнення фінансового розвитку Європейського Союзу

Європейська інтеграція ще з 50-х років почала суттєво впливати на світову економіку. Зменшення кількості економічних та політичних бар’єрів, культурна інтеграція, створення та посилення ролі наднаціональних органів – все це призвело до того, що у ХХІ столітті ЄС відіграє одну з ключових ролей у світі, в т.ч. і в світовій економіці.

На думку Аваніша Першауда, голови ради Лондонської школи економічних та політичних наук, фінансова криза прискорить євроінтеграцію, але призупинить процеси глобалізації банківського сектору [8]. Фаарназ Чавуші, магістр наук Болонського Центру, вважає, що інтеграція фінансових ринків, крім переваг у вигляді збільшення розмірів ринку та можливостей для транснаціональних компаній, має також і загрози. В першу чергу, це зменшення можливостей диверсифікації ризиків, оскільки інтеграція фінансових ринків призводить до їх взаємозалежності та прив’язаності [6]. Стефан Керн, експерт Deutsche Bank, вважає, що інтеграція фінансових ринків ЄС та США зможе принести економію в 48 млрд. доларів США на транзакційних витратах [7]. На думку Хоакіна Маудоса, професора Інституту економічних інвестицій Валенсії, прогрес у інтеграції європейських фінансових ринків є беззаперечним, але нерівномірним. Деякі наслідки є більш помітними (зниження відсоткових ставок), а деякі – менш помітними (зміни в роздрібному банківькому напрямку). Крім того, глобалізація дозволяє банкам отримувати більші прибутки. [5]

Міжнародна економічна інтеграція –характерна риса сучасного етапу розвитку світової економіки. Наприкінці XX століття вона стала потужним інструментом прискореного розвитку регіональних економік і підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку країн – членів інтеграційних угруповань. Міжнародна економічна інтеграція – це процес зрощення економік сусідніх країн у єдиний господарський комплекс на основі стійких економічних зв’язків між компаніями. Отримавши найбільше розповсюдження на регіональних рівнях, локальна економічна інтеграція є початковою стадією глобальної інтеграції, тобто злиття регіональних інтеграційних об’єднань.

Найяскравішим прикладом таких процесів з найбільшим рівнем інтеграції може слугувати ЄС. На долю ЄС припадає істотна частина світового ВВП і міжнародної торгівлі (відповідно 23 і 24%). Усередині союзу створені наднаціональні інтеграційні інститути, складається єдиний правовий простір. Громадяни держав-членів є одночасно громадянами ЄС. Завершується будівництво Єдиного внутрішнього ринку – економічного простору, де існує «чотири свободи» (вільний рух товарів, послуг, капіталів і людей). Утворено економічний і валютний союз із єдиною спільною валютою – євро. Проводиться загальна політика в основних областях соціально-економічного життя. Усе більш вагомою стає зовнішня політика та політика в області безпеки.

ЄС має унікальні риси, що якісно відрізняють його від будь-яких інших міжнародних утворень, які є продуктом інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків.

По-перше, ЄС – це не міждержавне об'єднання, що базується на нормах міжнародного права, подібно міжнародним економічним організаціям або регіональним торговельним блокам. Система європейських інтеграційних інститутів має досконало іншу політичну, економічну і юридичну природу. У її основі лежить принцип наднаціональності, тобто передачі національними державами частини свого суверенітету наднаціональним інститутам і органам. ЄС – це, насамперед, загальне право, загальні інститути й загальна політика.

По-друге, місце й роль ЄС у сучасному світі непорівнянні з місцем і роллю будь-якого торговельного блоку або міжнародної організації. ЄС – це згуртована політична й економічна сила, один з головних полюсів світової політики й економіки поряд з найрозвиненішими державами – США і Японією.

Інтенсифікація зусиль по об’єднанню Європи після Другої світової війни відбувалася через те, що в Європі не бачили іншого способу покласти кінець історії військових конфліктів, кровопролиття, страждань і руйнувань.

Ця ідея залишила свій слід в Угодах, що засновують Співдружність і Союз, у розділах, присвячених основним цілям, таким як збереження й зміцнення миру, досягнення економічної інтеграції на благо всіх громадян Союзу шляхом створення єдиного внутрішнього ринку, розробка шляхів до політичного Союзу, а також зміцнення й всебічне сприяння зміцненню соціальних програм усередині Союзу.

Реальне інтегрування можливо лише при наявності 3 основних умов:

по-перше, потрібний досить високий рівень розвитку промисловості, що робить національні господарства взаємодоповнюючими, усе більш зацікавленими в співробітництві один з одним. Інтегрування можливо й необхідно лише між країнами, що мають розвинену обробну промисловість, особливо її високотехнологічні галузі;

по-друге, навіть досить розвинуті в промисловому відношенні країни здатні до інтегрування один з одним лише за умови, що їхня економіка є не командно-розподільною й жорстко централізованою, де діють штучні ціни, планові витрати виробництва й державна монополія зовнішньої торгівлі, а ринковими й децентралізованими, де головними діючими особами є не урядовці, а приватні підприємства;

по-третє, інтегрування може стати стійким і незворотнім процесом лише за наявності в державах-партнерах високорозвиненої й міцно вкоріненої політичної демократії, здатної враховувати й забезпечувати економічні, соціальні й культурні інтереси різних груп населення.

Сучасна історія утворення й розвитку Європейського союзу (ЄС) починається з 1951 р. У квітні цього року був підписаний договір про Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), у яке увійшли шість країн – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Це була свого роду передісторія західноєвропейської інтеграції. Реальний відлік її виникнення й розвитку починається з 1957 р., коли ті ж країни підписали договори про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства по атомній енергії (Євратом). До складу співтовариств увійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило високі темпи їхнього економічного росту протягом наступних 15 років. Розвиток західноєвропейської інтеграції з кінця 50-х рр. дотепер протікало нерівномірно й відносно суперечливо. Разом з тим цілі та завдання, поставлені при утворенні ЄЕС, реалізовувалися досить послідовно та успішно. Конкретними цілями створення ЄЕС, або, як його часто називали, «Загального ринку», були:

поступове усунення всіх обмежень у торгівлі між країнами-учасницями;

установлення загального митного тарифу в торгівлі із третіми країнами;

ліквідація обмежень для вільного пересування «людей, капіталів, послуг»;

розробка й проведення загальної політики в області транспорту й сільського господарства;

створення валютного союзу;

уніфікація податкової системи;

зближення законодавства;

розробка принципів узгодження економічної політики.

Єдиний внутрішній ринок (ЄВР) – це основа основ європейської інтеграції. Без ЄВР європейська інтеграція втратила б усякий зміст. Це підсумок послідовного сходження Західної Європи по щаблях інтеграції. Він являє собою фізичний і економічний простір, усередині якого не існує економічних границь і діють «чотири свободи»: свобода руху товарів, свобода руху послуг, свобода руху капіталу та свобода руху фізичних осіб.

ЄВР – це об’єктивно існуюча реальність, у якій живуть і діють всі громадяни Союзу. Це економічна, юридична, соціальна й політична конструкція, що підтримується всією міццю загального законодавства, загальних інститутів і загальної політики ЄС.

Європейська інтеграція пройшла в чотири етапи. Перший етап Європейської інтеграції почався в 1951 році, коли ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія створили Європейське об’єднання вугілля й стали (ECSC — European Coal and Steel Community), метою якого стало об’єднання європейських ресурсів по виробництву сталі й вугілля, що, по думці його творців, повинне було запобігти черговій війні в Європі. Великобританія відмовилася брати участь у цій організації по міркуваннях національного суверенітету.

З метою поглиблення економічної інтеграції ті ж шість держав в 1957 заснували вже згадувані Європейське економічне співтовариство (ЄЕС, Загальний ринок) (EEC – European Economic Community) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Euratom – European Atomic Energy Community). ЄЕС був створений, у першу чергу, як митний союз шести держав, покликаний забезпечити свободу переміщення товарів, послуг, капіталів і людей. Євратом повинен був сприяти об’єднанню мирних ядерних ресурсів цих держав. Найважливішим із цих трьох європейських співтовариств було Європейське економічне співтовариство, так що пізніше (в 1990-ті роки) воно стало йменуватися просто Європейським співтовариством (EC – European Community). ЄЕС було засновано Римським договором 1957 року, що набув чинності 1 січня 1958. В 1959 р. членами ЄЕС був створений Європейський парламент – представницький консультативний, а пізніше і законодавчий орган.

Процес розвитку й перетворення цих європейських співтовариств у сучасний Європейський союз відбувався шляхом одночасної структурної еволюції й інституціональної трансформації в більш згуртований блок держав з передачею все більшого числа функцій управління на наднаціональний рівень, так званий процес євроінтеграції, або поглиблення союзу держав.

Другий етап Європейської інтеграції почався в січні 1960, коли Великобританія й ряд інших країн, що не ввійшли в ЄЕС, сформували альтернативну організацію — Європейську асоціацію вільної торгівлі. Великобританія, однак, незабаром зрозуміла, що ЄЕС – набагато більш ефективне об’єднання, і ухвалила рішення щодо вступу в ЄЕС. Її приклад взяли Ірландія та Данія, чиї економіки істотно залежали від торгівлі з Великобританією.

В 1967 році три європейських співтовариства (Європейське об’єднання вугілля і стали, Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство по атомній енергії) об’єдналися в Європейське Співтовариство.

Після декількох років переговорів і адаптації законодавства Великобританія вступила в ЄС 1 січня 1973. В 1972 пройшли референдуми про вступ у ЄС в Ірландії, Данії й Норвегії. Населення Ірландії (83.1 %) і Данії (63.3 %) підтримали приєднання до ЄС, але в Норвегії ця пропозиція не одержала більшості (46.5 %).

Греція подала заявку на вступ у ЄС у червні 1975 і стала членом співтовариства 1 січня 1981 р.

Португалія й Іспанія подали заявки в 1977 р. і стали членами ЄС із 1 січня 1986 р. У лютому 1986 р. у Люксембурзі був підписаний Закон про єдину Європу (Single European Act).

В 1992 р. всі держави, що входять у Європейське Співтовариство, підписали Договір про створення Європейського союзу. Це стало третім етапом Європейської інтеграції.

В 1994 р. в Австрії, Фінляндії, Норвегії й Швеції проводяться референдуми про вступ у ЄС. Більшість норвежців знову голосує проти.

Австрія, Фінляндія (з Аландськими островами) і Швеція стають членами ЄС із 1 січня 1995.

Членами Європейської асоціації вільної торгівлі залишаються лише Норвегія, Ісландія, Швейцарія й Ліхтенштейн.

Четвертий етап Європейської інтеграції розпочався 9 жовтня 2002 року, коли Європейська Комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ у ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн.; їхній спільний ВВП по ППП (Паритет купівельної спроможності) – приблизно 840 млрд. доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії.

Це поширення ЄС можна назвати одним із найамбіційніших проектів ЄС на теперішній час. Необхідність такого кроку була продиктована бажанням підвести риску під роз’єднанням Європи, що тривало з моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив’язати до Заходу країни Східної Європи, щоб не допустити їхнього повернення назад до комуністичних методів правління. Кіпр був включений у цей список, оскільки на цьому наполягла Греція, що у противному випадку загрожувало накласти вето на весь план у цілому.

По завершенні переговорів між «старими» і майбутніми «новими» членами ЄС остаточне позитивне рішення було оголошено 13 грудня 2002. Європейський парламент затвердив рішення 9 квітня 2003 р.

16 квітня 2003 в Афінах 15 «старими» і 10 «новими» членами ЄС був підписаний Договір про приєднання. В 2003 р. у дев’ятьох державах (за винятком Кіпру) були проведені референдуми, а потім підписаний Договір був ратифікований парламентами.

1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу.

1 січня 2005 року відбулося чергове поширення Євросоюзу – входження в нього Болгарії й Румунії. Євросоюз колись попереджав ці країни, що Румунії й Болгарії має бути ще чимало зробити в області боротьби з корупцією й реформування законодавства. У цих питаннях Румунія, на думку європейських чиновників, відставала, зберігаючи пережитки соціалізму в структурі економіки й не відповідаючи стандартам ЄС.

Після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися в становищі, коли основний тягар бюджетних видатків на соціальну сферу, дотації сільському господарству й т.д. лягає саме на них. У той же час ці країни не бажають збільшувати частку відрахувань у загальносоюзний бюджет понад визначений документами ЄС рівень в 1% ВВП. У результаті, значний економічний ріст, що супроводжував нових членів ЄС відразу після вступу, починає змінюватися рецесією. Це добре видно на прикладі прибалтійських країн. Згідно з останніми прогнозами, в 2008 році зростання ВВП у Литві знизиться з торішніх 9,1 до 5,5%, у Латвії - з 10,9 до 4%, в Естонії - з 7,1 до 2%. Макроекономічні показники викликають заклопотаність не тільки фінансової влади цих країн, але й міжнародних організацій. У березні цього року рейтингове агентство Standard & Poor's назвало Латвію, Естонію й Ісландію самими уразливими країнами Європи, підданими ризику рецесії в умовах уповільнення темпів росту світової економіки й глобальної кризи ліквідності. Цей висновок зроблений на підставі того, що бюджети балтійських країн залишаються дефіцитними, а негативне сальдо платіжного балансу продовжує зростати. У Латвії за підсумками року дефіцит платіжного балансу досяг 27% ВВП, в Естонії - майже 16, у Литві - близько 13%.

Відносно дешеві кредити (у першу чергу іпотечні), якими забезпечували економіку держав Балтії скандинавські банки, привели до буму на ринку нерухомості. Високі показники росту ВВП досягалися головним чином не за рахунок нарощування промислового виробництва й експорту, а за рахунок підйому будівельної індустрії й невтримного збільшення внутрішнього попиту. Став зростати імпорт, а конкурентоспроможність місцевих підприємств, навпроти, знижувалася. Інфляція, що і раніше була в Балтії значно вище за середній рівень в ЄС, стала прискорюватися внаслідок зростання світових цін на енергоносії й продовольство. Річний рівень інфляції в Латвії до березня 2008 року досяг 16,8%, в Естонії – 10,9%, у Литві – 9,8%. Уряди всіх трьох країн змушені йти на непопулярні кроки (наприклад, зниження бюджетних видатків), щоб загнати інфляцію в прийнятні рамки. Ясно, що антиінфляційні міри будуть супроводжуватися значним зниженням економічного росту.

Економічні труднощі прибалтійських країн збільшуються проблемами на ринку праці. З 2001 року середня зарплата в Латвії збільшилася майже у два з половиною рази. Якщо колись західні інвестори вважали Латвію вигідним місцем для створення нових підприємств, то сьогодні вони думають про згортання бізнесу в цій країні. Так, зростання витрат змусили закрити фабрику в Латвії одного з найбільших виробників меблів у Балтії – Amber Furniture. Вартість робочої сили в Латвії зростає також через відкритий ринок праці в «старих» країнах ЄС. У них середньомісячний рівень оплати праці становить приблизно 2900 євро, тоді як у Латвії – близько 580. Тому багато працездатних громадян країни виїхали на роботу за рубіж, головним чином у Великобританію й Ірландію. У ряді галузей відчувався брак робочої сили, що також сприяло росту оплати праці.

Оскільки уряди не можуть девальвувати національну валюту (у всіх балтійських країнах вона жорстко прив’язана до євро), їм лишається боротися з інфляцією та дефіцитом платіжного балансу податково-фіскальними методами й маніпуляціями з дисконтною ставкою. Антиінфляційна програма латвійського прем’єр-міністра отримала схвалення експертів МВФ, але її реалізація не обіцяє швидких результатів. Кардинально виправити економічну ситуацію можна було б різким нарощуванням виробництва й експорту, але для цього в Латвії не вистачає потужностей і робочих рук.

Схожі проблеми зазнають і інші нові члени ЄС. У зв’язку зі світовою економічною кризою Угорщина відв’язала курс своєї національної валюти – форинта – від євро. Таким чином, уряд Угорщини відклав на невизначений строк перспективи вступу країни в єврозону. Одна з головних умов входження будь-якої країни в зону євро – дворічна прив’язка національної валюти до єдиної європейської, нехай навіть не тверда, а в коридорі ±15% від центрального курсу, що припускається Брюсселем для валют-кандидатів. Однак і ця вимога виявилася для Угорського нацбанку непід’ємною. Головна причина – неможливість в умовах твердої прив’язки форинта до євро перемогти серйозний «подвійний дефіцит» країни: бюджету та платіжного балансу. Не вдається поки зупинити і ріст інфляції, що сам по собі залишає відкритою дату вступу країни в єврозону. Торік інфляція в Угорщині підскочила до 7,4%, що вище не тільки середнього інфляційного показника єврозони (він становить 3,1%), але й середнього п’ятипроцентного рівня інфляції в країнах Східної Європи. Відв’язка форинта стала лише остаточною формальністю, що перервала участь Угорщини в єврогонці, – реальні доходи угорців знизилися торік на 4,7%, а ріст ВВП ледь перевищив 1%.

Друга проблема полягає в тому, що після поширення Євросоюзу менш ефективним виявився принцип, що діяв дотепер, прийняття найважливіших рішень консенсусом. На референдумах у Франції й у Нідерландах у 2005 р. проект єдиної Конституції ЄС був відхилений. Схожу долю отримав і Лісабонський договір, що був покликаний замінити Конституцію ЄС. Але в червні на референдумі у Ірландії він також не був схвалений. Зараз весь Євросоюз, як і раніше, живе за низькою основних договорів, які по багатьох пунктах не відповідають сучасним світовим реаліям.

З переходом на євро в Європі створений єдиний фінансовий ринок, по своїх масштабах порівнянний з найбільшим світовим фінансовим ринком – американським. Введення єдиної європейської валюти створило потужні передумови для його розвитку і поглиблення, поліпшення інфраструктури та наближення його характеристик до параметрів північноамериканського. Крім того, використання євро підсилило необхідність структурних змін на фінансових ринках.

По-перше, у результаті зникнення валютного компонента істотно зростає значення інших факторів ціноутворення на фінансовому ринку – зокрема, кредитного рейтингу емітента, ліквідності цінних паперів, механізму розрахунків, юридичних та інших ризиків. Загальним результатом збільшення ролі цих факторів стало зближення умов випуску цінних паперів емітентами країн єврозони, підвищення ступеня відкритості національних ринків і, як наслідок, посилення конкуренції між ними.

По-друге, поява єдиної валюти призвела до значних змін правил, що регулюють роботу європейських фінансових ринків і, внаслідок цього, до підвищення ролі інституціональних інвесторів. До 1999 р. страхові компанії (а в деяких країнах і пенсійні фонди) були обмежені у своїй діяльності встановленим у рамках ЄС нормативом, відповідно до якого пасиви в іноземній валюті повинні на 80% покриватися активами в тій же валюті, а коло первинних емітентів цінних паперів в окремо взятій країні обмежений філіями компаній, зареєстрованих у даній країні («принцип якоря»). Усунення цих обмежень надало додатковий імпульс розвитку західноєвропейських інституціональних інвесторів (число яких у державах-членах ЄС істотно перевищує чисельність аналогічних інститутів у США). Останні змогли значно збільшити обсяг операцій і диверсифікувати їх у рамках зони євро. Створено більш сприятливі умови для розвитку системи приватних пенсійних фондів, частка акцій яких у загальному обігу фінансових ринків становить від 20% у Німеччині, Франції і Італії до 30-50% у Великобританії й Нідерландах.

По-третє, помітним наслідком введення євро є зміна принципів формування портфелів фінансових інструментів. На зміну валютної диверсифікованості в управлінні приватними інвестиційними портфелями приходить розподіл інструментів по сегментах ринку (інструменти рефінансування, державні облігації, акції приватних компаній). Відбувається інтенсивне зрощування європейських і міжнародних ринків: менеджери із країн зони євро виявляють все більший інтерес до роботи з іноземними цінними паперами, а оператори із країн, що не входять у цю зону – до поповнення своїх портфелів за рахунок європейських цінних паперів.

По-четверте, введення єдиної європейської валюти створило стимули для прискорення концентрації європейських бірж. Очевидно, загальний вектор цього процесу буде направлений на створення єдиної електронної біржі з автоматичною торговою системою. У цьому випадку національні біржі можуть вціліти, лише спеціалізуючись на роботі із цінними паперами компаній з низькою капіталізацією. Проте, ріст обсягів міжнародних інвестицій на європейському ринку акцій буде, очевидно, істотно відставати від збільшення інвестицій на ринку державних облігацій, основним результатом чого стане більш низька ринкова капіталізація західноєвропейського бізнесу в порівнянні з американськими корпораціями.

Читайте також:

1. III.Цілі розвитку особистості
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
5. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
6. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
7. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
8. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
9. Активи як об’єкт фінансового менеджменту
10. Альтернативність у реалізації стратегії розвитку підприємства
11. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ
12. АНАЛІЗ ПЕРСПЕКТИВНИХ НАПРЯМІВ|направлень| РОЗВИТКУ МЕТОДІВ РОЗПІЗНАВАННЯ

Переглядів: 939