Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Взаємозалежність і співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

Поняття права притулку.

Право на свободу пересування, вибір місця проживання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або законодавства про в’їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх громадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини (ст. 13), Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ст. 12). Це повністю стосується як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Закріплення зазначених прав у конституційні нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й посилюється тією обставиною, що із свободою пересування і вибору місця проживання тісно пов’язана реалізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров’я і медичну допомогу, виборчі права та ін.

 

Громадянське суспільство – це, по-перше асоціація людей у який кожна людина вільна як така, що володіє невідчужуваними правами, рівноправна з іншими членами суспільства, самостійна у виборі правового стану (громадянство, іноземного громадянства, відсутність громадянства), по-друге, недержавні (інституціоналізовані в об'єднання громадян) асоціації людей по соціальній, етнічній, релігійній і іншим належностям, політичним, професійним і ін. інтересам, що, по-третє формуються на цих основах суспільні (недержавні) відносини, що розвиваються і функціонують на самоуправлінських засадах, самопрояві волі й інтересів окремих індивідів, їхніх угрупувань, діючих у вільному від державно-правового впливу просторі суспільства.

Становлення і функціонування громадянського суспільства у недержавній сфері суспільних відносин не означає його ізольованості від державно-правових інститутів, організаційної діяльності державних органів і організацій правових засобів впливу на діяльність організацій і поводження людей у системі громадянського суспільства. При цьому використовуються різні державно-правові засоби: законодавчі акти, правові відносини, що складаються в зв'язку з правовим регулюванням поводження людей, організацією, реорганізацією, діяльністю і припиненням об'єднань людей, функціонуванням інших інститутів громадського суспільства, договірні і позадоговірні засоби правового регулювання взаємин, взаємодії суспільства і держави, правоохоронна діяльність держави, його органів і організацій.

Демократична правова держава заснована і діюча на демократичних початках юридична організація суспільства, правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади, і її взаємин з людиною різних цивільних (прав) стану і громадянському суспільством.

Найважливіші принципи громадянського суспільства і демократично-правової держави, їхніх взаємин на індивідуальному і масовому (асоційованому) рівнях закріплені й оформлені в системі конституційного ладу. У відмінності від суспільства, у яке держава входить у якості найважливішої політичної організації, центра, навколо якого «обертається» усе політичне життя, громадянське суспільство не включає державу, не дивлячись на те, що всі його потреби й інтереси в різному ступені і формі знаходять висвітлення в державній діяльності, переломлюються «крізь» волю держави, одержуючи загальне значення в системі законодавства, юридичних засобів, що забезпечують стабільність і нормальний розвиток цивільного суспільства.

Визначається службова, обслуговуюча роль держави у відношенні цивільного суспільства, відтворення для нього нормальних демократичних умов існування і розвитку. З іншого боку, функціонування громадянського суспільства відповідно до законів держави, повага суспільством державності.

Конституційними ознаками демократичної правової держави є:

- розмежування функцій, сфер впливу і відповідальності між державою і громадянським суспільством для того, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалося в межах, визначених Конституцією, створило для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство і його інститути, роблячи постійний вплив на державну політику, не претендували на суверенну владу, на здійснення владних-управлінських функцій, узурпацію влади окремими партіями, чи угрупованнями обличчями, а була вільною асоціацією людей, їхнім соціальним будинком;

- досягнення політичної (державної) влади тільки за допомогою законом передбачених форм прямого народовладдя, демократичних виборів, що мають загальної, рівний, прямої характер за умови таємного голосування і виключного права вищого органа державної влади виступати від імені всього народу;

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, контрольну, судову, кожна з який діє незалежно, самостійно, у взаємодії з іншою владою, як правило (виключення може бути встановлено тільки Конституцією), без права взаємного делегування функцій і повноважень, на засадах взаємних стримань і противаг;

- розмежування компетенції між центральною владою й органами регіонального і місцевого самоврядування, центральною і місцевою державною адміністрацією, органами регіонального місцевого самоврядування й інших форм територіальної самоорганізації громадян із правом делегування повноважень і договірною компетенцією в системі самоврядування територіальним колективом (громади, комуни);

- визнання держави не даруванням ним природних відчужуваних і недоторканних прав і воль людини і громадянина, забезпечення цих прав і воль державним захистом.

 

§ 47. Правове регулювання підприємницької діяльності.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42). У статті зазначається: “Кожний має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом”. Це право означає, що кожний сам вільний вибирати, орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підприємцем, менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудову діяльність. Людина може визначитися, що вигідно для неї особисто, і заздалегідь вирішити, коли і що треба робити, що від кого і якому обсязі й на яких умовах вимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватна ініціатива не може суперечити суспільній користі та моралі, завдавати шкоди особистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічної безпеки.

Відповідно до ст. 42 Конституції України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Вільне підприємництво і вільність договорів гарантується. Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовісна конкуренція.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

Забезпечення матеріально-технічними ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконання підприємцем робіт і поставок для державних потреб.

Спори про відшкодування збитків вирішуються судом загальної юрисдикції або арбітражним судом відповідно до їх компетенції.

 

§ 48. Поняття, форма і принципи державного устрою України.

1. Державний устрій і форма держави в Україні: поняття і співвідношення.

Державний устрій – це система відносини, що виникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і місцевого самоврядування. Організація державного устрою заснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін. органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України. Конституційні основи державного устрою являють собою систему передбачених і закріплених Конституцією основних принципів організації і діяльності держави і його основних інститутів: форм держави, основних елементів (атрибутів) її механізму, основних функцій держави і гарантій державного устрою. Основними принципами державного устрою України відповідно до його Конституції є принципи суверенітету і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності) держави. Ст.ст. 1, 2 Конституції. Форма держави – це державний устрій, тобто це його територіальна організація, форма державних зв‘язків між державою в цілому і його частинах, їхнє правове положення. Територіальний устрій України побудовано на принципах єдності, неподільності, недоторканності і цілісності державних території. При рішенні питань територіального устрою враховуються державні інтереси, думки громадян, що проживають на відповідній території, потребі розвитку регіонального і місцевого самоврядування. Україна -це унітарна держава. Територія України поділяється на області, райони, міста, райони в містах, села і селища. До складу України входить Автономна Республіка Крим.

 

§ 49. Державно-правові ознаки України як держави.

Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом утвердження державної влади – народ. Щодо форми правового акта затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави – Конституція України.

Держави, яка не визнає у своїй країні ніякої влади над собою, окрім влади свого народу, до держави, яка служить народу і вважає утвердження й забезпечення прав і свобод людини своїм основним обов’язком, до держави, яка визнає право на існування різних політичних партій, форм власності, в тому числі приватної власності, різноманітних ідеологій, вчень, теорій, до держави, яка сприяє підприємництву і розвитку ринкових відносин.

По-третє, як свідчить процес державотворення в Україні в останні роки, Українська держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси більшості європейських держав та держав світу. Підтвердженням тому є Конституція України 1996 р.

По-четверте, Україна з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі державних програм.

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами. Це особливо помітно при з’ясуванні об’єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення державної влади. Таким об’єктом, згідно з Конституцією, є права і свободи людини. Саме права і свободи людини та їх гарантії, згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними органами, згідно з Преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового інституту полягає у її легітимності, яка законодавчо закріплена у Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад та верховенства права законодавчим, виконавчим й судовими органами на підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних умов її життя.

 

§ 50. Поняття суверенітету держави України.

Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно.

За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.

Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу – Верховну Раду України.

Це – основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, ІV та V Конституції України.

Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційно-правового інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю, комплексністю і об’єднуються на основі відповідних принципів, які мають певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права. Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно-правове регулювання здійснюється як нормативно-правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецедентами і договорами. Проте нормативно-правові акти є головними у цій системі конституційного права.

 

§ 51. Поняття і зміст компетенції держави України.

Основні напрями діяльності держави, в яких виражається її сутність, завдання й мета і які є функціями держави, що здійснюються за допомогою державної влади.

Функції держави тісно пов’язані між собою, а також з такими суспільними відносинами, на які держава намагається впливати відповідно до своїх потреб, своєї політики. Щодо методів здійснення функцій держави, то вони залежать від компетенції і форм діяльності системи державних органів, яка будується на підставі розподілу влад. Саме органи організовують здійснення функцій держави у межах своєї компетенції.

Кожна функція держави має притаманні лише їй форми й методи здійснення. Так, основними формами здійснення функцій держави, звичайно, вважаються правотворча, правозастосувальна та правоохоронна діяльність, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов. Методами ж здійснення цих функцій є переконання, заохочення і примус.

Змістом тієї чи іншої функції держави є сам процес впливу держави за допомогою державної влади завдяки практичній діяльності органів держави на певні або групу споріднених суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форми й методи діяльності відповідної гілки єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов’язане з особливостями конкретного об’єкта державного впливу.

За соціальним призначенням державної діяльності виділяються такі функції, які характеризують призначення держави, найбільш загальні напрями її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а в різній міра і багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їхнім об’єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певний вид державної діяльності.

До основних функцій держави даного виду належать, наприклад, функції охорони прав і свобод людини й громадянина, захисту правопорядку, законності тощо.

Зовнішні функції держави забезпечують здійснення її зовнішньої політики. До них належать наступні функції: оборона країни, підтримання міжнародного міру, міжнародне економічне співробітництво тощо.

 

§ 52. Поняття і значення адміністративно-територіального поділу держави.

Відповідно до Конституції (ст. 2), Україна є унітарною державою. Це означає, що територія України у межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканою, що складові частини цієї території перебувають в нерозривному взаємному зв’язку, відзначаються внутрішньою єдністю і не мають ознак державності, як це властиво складовим частинам, скажімо, федеративної держави.

Територіальний устрій України, відповідно до Конституції (ст. 132), ґрунтується на засадах цілісності та єдності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, із врахуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

Щодо адміністративно-територіального устрою України, то це – зумовлена соціальними, економічними, соціально-етнічними, історичними, географічними, культурними, політичними та іншими чинниками внутрішня територіальна організація держави з поділом її на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці.

Адміністративно-територіальна одиниця – це частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації та діяльності місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування.

Відповідно до Конституції України (ст. 133), адміністративно-територіальний поділ України становить цілісну систему адміністративно-територіальних одиниць, яка складається з Автономної Республіки Крим (далі – АРК), областей, районів, міст, районів у містах, селищ і сіл.

 

§ 53. Основні принципи адміністративно-територіального поділу України.

Територія України як складова частина політичного механізму держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2 Конституції).

Територіальний устрій України, тобто організація її території, ґрунтується на засадах єдності ота цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

 

§ 54. Види адміністративно-територіальних одиниць в Україні.

Територіальний устрій може бути:

- політико-територіальним, який означає наявність в державі інших державних утворень (штатів, земель тощо);

- адміністративно-територіальним та інших видів.

В Україні, яка є унітарною державою, існує єдиний вид територіального устрою: адміністративно-територіальний устрій (поділ). Систему цього устрою складають: Автономна Республіка Крим, області (24), райони, міста, райони в містах, селища і села (ст. 133 Конституції).

 

§ 55. Порядок зміни адміністративно-територіального поділу України.

Україна на момент проголошення незалежності мала сформований територіальний устрій, який залишився без істотних змін і після прийняття Конституції України.

Сьогодні у складі України, як уже зазначалося, знаходиться Автономна Республіка Крим, 24 області, 2 міста загальнодержавного значення (Київ та Севастополь), 165 міст обласного і 279 районного значення, 907 селищ міського типу, 490 сільських і 121 міський район, а також 28 839 сільських населених пунктів, об’єднаних в 10 190 сільських округів (“сільрад”), як самостійних адміністративно-територіальних одиниць.

Адміністративно-територіальний устрій України не є незмінним. Великі міста з кількістю населення понад 1 мільйон постійно ставлять питання про перетворення їх на міста загальнодержавного значення.

Швидко збільшується чисельність сільрад (сільських округів), в яких об’єднується по кілька сільських населених пунктів під юрисдикцією єдиних для них територіальних громад як первинних суб’єктів місцевого самоврядування. Цей процес, стимульований ст. 140 Конституції України, буди наростати.

Відповідно до Конституції України (п. 13 ст. 92), територіальний устрій України, а отже, і порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою має визначатися виключно законом України. Самою ж Конституцією України визначаються лише основні засади та система адміністративно-територіального устрою України (ст. 132, 133), а також право Верховної Ради України утворювати і ліквідувати райони, встановлювати й змінювати межі районів та міст, а також вирішувати питання про найменування і перейменування населених пунктів та районів (п. 29 ст. 85).

 

§ 56. Державні символи України.

Державними символами України, за Конституцією (ст. 20), є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державним Прапором України є стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольору.

Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом великого Державного Герба є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб).

Державний Гімн України являє собою національний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.

 

§ 57. Поняття, ознаки і система органів Української держави.

Систему органів державної влади, за Конституцією України, складають:

1. Орган законодавчої влади.

2. Глава держави.

3. Органи виконавчої влади.

4. Інші органи держави.

Органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки (ст. 76).

Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

Органи виконавчої влади, за Конституцією, становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади і місцеві державні адміністрації.

Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції, Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (ст. 124).

До органів судової влади належать також Вища рада юстиції.

Поряд з цими органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема, Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

Загальними засадами організації (будівництва) органів державної влади є:

- поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємодія органів державної влади;

- демократичний порядок формування органів державної влади (виборність, призначення за згодою інших органів тощо);

- системність і структурованість;

- конституційність, законність в організації й діяльності;

- постійний характер діяльності і детермінованість повноважень органів державної влади;

- врахування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, досягнень національної і світової конституційної думки й практики державного будівництва;

- гарантування діяльності органів державної влади.

 

§ 58. Верховна Рада України в системі органів Української держави.

Верховна Рада, за Конституцією, остаточно втратила колишній статус найвищого органу державної влади та вперше набула всіх основних рис парламенту України – єдиного, загальнонаціонального, представницького, колегіального, виборного, однопалатного, постійно діючого органу законодавчої влади України.

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його єдність, виключність, універсальність в системі органів державної влади, що зумовлено насамперед унітарним характером нашої держави, тобто державним устроєм, вже згаданим поділом державної влади, його внутрішньою структурою та ін.

Нині в Україні не існує інших органів законодавчої влади – загальнонаціональних або місцевих – крім її Верховної Ради.

Верховна Рада є загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона представляє увесь український народ – громадян України всіх національностей і виступає від імені всього народу. Це випливає як з Преамбули Конституції та її змісту, так і назви парламенту – “Верховна Рада України”.

Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі та порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів (ст. 76 Конституції) і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу (ст. 82 Конституції). Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції). Закони та інші акти Верховна Рада приймає більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 91).

Однією з істотних особливостей українського парламенту є його однопалатність.

 

§ 59. Порядок утворення Верховної Ради та її компетенція.

Конституція України 1996 р. в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути. Істотними новелами української парламентської реформи є: припинення існування Президії Верховної Ради як постійно діючого органу загальної компетенції, перетворення постійних комісій Верховної Ради у комітети, формування Рахункової палати Верховної Ради, створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та інших інститутів, зокрема інститутів найстаршого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради для здійснення процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента у Верховній Раді та ін.

З метою зміцнення правової основи організації і діяльності Верховної Ради та її органів передбачено прийняття Закону про Регламент Верховної Ради замість Регламенту Верховної Ради.

Покладено початок створенню елементів інфраструктури Верховної Ради: парламентського видавництва, парламентської бібліотеки, Інституту законодавства, друкованих органів – журналу “Віче”, газети “Голос України” та ін.

Відповідно до чинної Конституції (ст. 88) і Регламенту Верховної Ради загальнопарламентськими інститутами загальної компетенції є: Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови та апарат Верховної Ради. Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови Верховна Рада обирає зі свого складу і відкликає їх.

 

§ 60. Постійні комісії Верховної Ради України.

Основними галузевими органами Верховної Ради є її комітети (табл. 3), які створюються замість постійних комісій Верховної Ради і на їх основі. Верховна Рада затверджує перелік комітетів Верховної Ради, обирає голів цих комітетів. Комітети здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради (ст. 89 Конституції).

Комітети Верховної Ради України чотирнадцятого скликання (станом на 14 травня 1998 р.)

Назви комітетів
1. Комітет з питань правової реформи 2. Комітет з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад 3. Комітет з питань соціальної політики та праці 4. Комітет з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства 5. Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту 6. Комітет з питань з питань науки і освіти 7. Комітет з питань культури і духовності 8. Комітет з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій 9. Комітет з питань бюджету 10. Комітет з питань фінансів і банківської діяльності 11. Комітет з питань промислової політики 12. Комітет з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки 13. Комітет з питань будівництва, транспорту і зв’язку 14. Комітет з питань аграрної політики та земельних відносин 15. Комітет у закордонних справах і зв’язках з СНД 16. Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи 17. Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією 18. Комітет з питань національної безпеки і оборони 19. Комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України 20. Комітет з питань свободи слова та інформації 21. Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин 22. Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів

 

 

§ 61. Правовий статус Президента України.

Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні (колишній Український РСР) функції глави держави виконували переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її голова.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформовані державної влади, пов’язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

Президент також призначає половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Ряд повноважень має Президент і щодо формування органів судової влади та контрольно-наглядових органів.

Досить широке коло повноважень має Президент як гарант конституційного ладу, державного суверенітету, територіальної цілісності України; додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних інститутів.

Відповідно до Конституції Президент є Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Як глава держави, Президент також приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні; нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними, здійснює інші повноваження, встановлені Конституцією.

Однією з особливостей статусу Президента є те, що він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Це є важливою гарантією як статусу Президента, так і конституційного ладу в цілому.

Свої функції і повноваження Президент здійснює в певних правових і організаційних формах, які, як правило, властиві лише цьому інституту державної влади.

Президент України на основі і на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Окремі види актів Президента скріплюються, відповідно до Конституції, підписами Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента (ст. 107 Конституції).

 

§ 62. Президент України – найвища посадова особа держави і глава виконавчої влади.

За Конституцією Президент є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (ст. 102, 106 Конституції).

Одними із пріоритетних повноважень Президента у здійсненні названих функцій є його повноваження щодо представництва держави всередині країни і в міжнародних відносинах.

Як глава держави, Президент України має ряд повноважень щодо призначення і оголошення виборів і референдумів як форм безпосередньої демократії та щодо формування і функціонування органів державної влади.

Зокрема, Президент призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України (ст. 156), проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою; призначає позачергові вибори до Верховної Ради у строки, встановлені Конституцією.

Президент України припиняє повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Президент має також значні повноваження на завершальній стадії законодавчого процесу: підписання і оприлюднення законів.

Одним з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави держави є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Так, відповідно до ст. 106 Конституції Президент призначає за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра та припиняє його повноваження, приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах.

 

§ 63. Кабінет Міністрів України – орган державної виконавчої влади.

Згідно з Конституцією, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, яку складають центральні і місцеві органи виконавчої влади. Як вищий колегіальний орган, він здійснює владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи та контролюючи їх діяльність.

Визначення Кабінету Міністрів як вищого органу виконавчої влади відображає його роль і місце не лише у системі органів виконавчої влади, а й у системі державної влади України в цілому, характеризує його як орган, який здійснює виконання законів Верховної Ради України та нормативних актів Президента України.

Правове положення Кабінету Міністрів визначається Конституцією України; Законом “Про Кабінет Міністрів України”; нормативними актами Президента України і Кабінету Міністрів України.

Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему виконавчої влади в Україні; забезпечує у відповідності з Конституцією здійснення функцій і повноважень виконавчої влади на території України; спрямовує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади; самостійно вирішує питання, які віднесені до його відання Конституцією України.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України і у своїй діяльності керується його актами (ст. 113 Конституції України). Одночасно він підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, але у межах, визначених Конституцією України.

 

§ 64. Порядок формування і склад Кабінету Міністрів України.

Виконавчої влади, формування якої – виключне право Президента.

Згідно із ст. 114 Конституції, до Кабінету Міністрів входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, три віце-прем’єр-міністри, міністри закордонних справ, юстиції, фінансів, оборони, внутрішніх справ, інші міністри.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також осіб, які не очолюють міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади.

Чисельність Кабінету Міністрів України, згідно з Законом “Про Кабінет Міністрів України”, не може перевищувати 25 чоловік (ст. 5).

Члени Кабінету Міністрів України є вищими посадовими особами виконавчої влади України, на них не поширюється дія закону про державну службу.

Голова Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за згодою Верховної Ради України (п. 12 ст. 85, п. 9 ст. 106 Конституції України).

Процес призначення Прем’єр-міністра України складається з таких стадій: визначення Президентом кандидатури на цю посаду, розгляд Верховною Радою України цієї кандидатури, у разі відхилення – наступне внесення та розгляд кандидатури на пропоновану посаду; призначення Прем’єр-міністра України.

На підставі подання Прем’єр-міністра Президент після затвердження структури та загальної чисельності Кабінету Міністрів України, видає указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів України, видає указ про призначення списком членів Кабінету Міністрів. У списку повинно бути не менше двох третин від загальної чисельності Кабінету Міністрів.

 

§ 65. Компетенція Кабінету Міністрів України.

Новоутворений Кабінет Міністрів України не пізніше ніж у двомісячний строк після набуття повноважень подає на розгляд Верховної Ради України Програму діяльності на термін своїх повноважень, у якій міститься концептуальне викладення стратегії діяльності, засобів та строків виконання завдань Кабінету Міністрів України.

Зміст функцій і компетенції Кабінету Міністрів закладено у ст. 116 Конституції України. Деталізуються вони в Законі “Про Кабінет Міністрів України”.

Як зазначається в Законі, компетенція Кабінету Міністрів України спрямована на організацію виконання Конституції і законів України, актів Президента та Кабінету Міністрів, Програми його діяльності у сферах економіки, соціального і культурного розвитку, забезпечення прав і свобод людини, науково-технічної діяльності, фінанси і оподаткування, зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення національної безпеки і обороноздатності країни, здійснення постійного контролю за виконанням органами виконавчої влади Конституції та актів законодавства України, прийняття заходів по усуненню недоліків у роботі цих органів.

Кабінет Міністрів України організовує проведення єдиної політики у сфері державної служби, вживає заходів щодо кадрового забезпечення органів виконавчої влади, управління державними підприємствами, установами та організаціями, підготовки і підвищення професійного рівня кадрів державних службовців.

Кабінет Міністрів України з власної ініціативи або за дорученням Верховної Ради України розробляє і подає на розгляд Верховної Ради України плани організаційних, фінансових, матеріально-технічних інформаційних заходів для впровадження законі у життя.

Кабінет Міністрів здійснює інші функції та повноваження, які визначаються Конституцією і законами України, та функції, що визначаються актами Президента.

 

§ 66. Правоохоронні органи в системі органів Української держави.

Специфічними повноваженнями наділене й Міністерство внутрішніх справ України. Зокрема, Міністерство здійснює такі права й обов’язки: забезпечує реалізацію державної політики щодо боротьби зі злочинністю; визначає основні напрями діяльності органів внутрішніх справ; організує роботу органів внутрішніх справ по охороні громадського порядку; безпосередньо проводить роботу по виявленню, розкриттю і розслідуванню злочинів, що мають міжрегіональний міжнародний характер; веде боротьбу з організованою злочинністю та наркобізнесом і злочинами у сфері економіки; забезпечує профілактику правопорушень; бере участь у наукових кримінологічних і соціологічних дослідженнях, у розробках на їх основі державних програм боротьби із злочинністю і охорони правопорядку; організує інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів внутрішніх справ тощо.

Отже, можна констатувати, що правоохоронні органи здійснюють в основному внутрішні функції держави по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина; боротьби із злочинністю, корупцією і т. ін., здійснюючи при цьому правовиконавчу та правоохоронну діяльність, меншою мірою – правотворчість.

 

§ 67. Поняття і суть виборчого права і виборчої системи.

Отже, вибори в Україні – це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формуванням конституційно якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через наступні суспільні функції: по-перше, вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції; по-друге, вибори виступають водночас однією з форм здійснення права національного суверенітету.

По-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади; по-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків; по-п’яте, вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

 

§ 68. Демократизм виборчої системи в Україні.

У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю – це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних і рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування і постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватись і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності – періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу задається насамперед суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів.

 

§ 69. Основні принципи виборчої системи в Україні.

У ст. 71 Конституції визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов’язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.

Поряд із цими загальними принципами в кожному із базових виборчих законів України встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої компанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається.

 

§ 70. Порядок організації та проведення виборів.

Виборчий процес – це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Розрізняють кілька стадій (етапів) виборчого процесу. Перша стадія – проголошення або призначення виборів. Новою Конституцією України передбачаються як передумови проведення виборів – проголошення відповідно до календарної дати та призначення виборів залежно від їх виду.

Друга стадія – затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними.

Виборчі дільниці – це виборчі одиниці, що об’єднують виборців за загальним місцем голосування.

Третя стадія – утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії). Серед них розрізняють: 1) територіальні, включаючи Центральні виборчі комісії; 2) окружні – комісії, що діють у виборчих округах; 3) дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях.

Четверта стадія виборів – це складання списків виборців.

Встановити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу.

Однією із найважливіших стадій виборчого процесу є стадія висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів:

- самовисунення;

- висування групами виборців;

- висування політичними партіями та іншими громадськими об’єднаннями.

Шоста стадія виборчого процесу передбачає проведення передвиборчої агітації.

Найголовніша, сьома стадія виборчого процесу – стадія голосування, саме з нею пов’язаний кульмінаційний акт волевиявлення.

За Законом голосування провадиться в день виборів або в день повторного голосування на виборах. Законом скасована процедура дострокового голосування на виборах народних депутатів України та на місцевих виборах.

Восьма стадія виборів включає підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів встановлюються Центральною або територіальними виборчими комісіями і публікуються в офіційній пресі.

 

§ 71. Гарантії здійснення виборчого права.

Однією з гарантій реального здійснення вільного волевиявлення установлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого законодавства, причому в кожному з базових виборчих законів містяться загальні статті, якими запроваджується інститут відповідальності за порушення виборчого законодавства, а свою юридичну регламентацію цей інститут отримує відповідно в чинному адміністративному, кримінальному, кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному законодавстві.

Адміністративну відповідальність за певні порушення законодавства про вибори Президента і народних депутатів. Цією статтею встановлюється, що публічні заклики або агітація за бойкотування виборів, опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата у Президенти чи депутати, а також агітація за або проти кандидата в день виборів тягнуть накладання штрафу від трьох до шести офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Кримінальні правопорушення, пов’язані з порушенням виборчого законодавства, належать до злочинів, які посягають на суспільні відносини, пов’язані з формами, завданнями, змістом діяльності держави і посягають на політичні права громадян: права брати участь в управлінні державними справами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Кримінально-правовим захистом забезпечується насамперед здійснення виборчих прав. Ст. 127 Кримінального кодексу України передбачає, що перешкоджання шляхом насильства, обману, погроз, підкупу або іншим шляхом вільному здійсненню громадянином права обирати або бути обраним Президентом чи народним депутатом, вести передвиборну агітацію карається позбавленням волі на строк до п’яти років або виправними роботами на строк до двох років, чи штрафом до десяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

Ще один вид злочину – порушення таємниці голосування членом виборчої комісії або іншою службовою особою, передбачений ст. 129 Кримінального кодексу, карається позбавленням волі на строк від одного до п’яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом від семи до п’ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати.

 

§ 72. Поняття і види референдумів.

Особлива роль у системі народовладдя в Україні належить референдумові, як найбільш органічній і природній формі народовладдя.

Справді, за своєю суттю референдум, як і інші форми народовладдя – вибори, народне обговорення і опитування, є правом реальної суверенної і верховної волі народу, проте за своїм змістом і формою здійснення тобто за предметом і методом правового регулювання референдум істотно відрізняється від інших форм народовладдя. Волевиявленням народу у вигляді результаті голосування стверджується або ні винесений на референдум закон чи рішення. Це дає підстави характеризувати референдум як нормотворчу форму народовладдя.

За територіальною ознакою референдуми поділяються на:

1) всеукраїнський;

2) місцевий, причому останній має два підвиди:

а) референдум, що провадиться у межах Автономної Республіки Крим;

б) референдум, що провадиться у межах інших адміністративно-територіальних одиниць.

Наступна класифікація видів референдумів пов’язана з предметом референдуму. Теоретично предмет референдуму – це питання, вирішення якого відбувається шляхом народного голосування. В даному разі залежно від предмету розрізняють наступні референдуми:

1) обов’язкові;

2) факультативні.

Обов’язкові мають місце у випадках, коли з певних питань рішення не може бути прийняте іншим шляхом, окрім народного голосування, причому законом завжди чітко окреслено коло цих питань.

Факультативні референдуми – це референдуми, проведення яких можливе, проте не обов’язкове. Призначення референдуму в такому разі залежить від рішення органів, що компетентні призначати референдуми, а також від наявності іншої ініціативи проведення референдуму, передбаченої законодавством.

 

§ 73. Принципи участі громадян у референдумах.

Роль референдумів в регулюванні суспільних відносин визначається з огляду на їхні основні соціальні функції.

По-перше, референдум є одним із основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень. Легітимізація рішень здійснюється як шляхом прийняття закону або рішення під час референдуму, так і шляхом підтвердження рішень органів державної влади з питань, що належать до виняткової компетенції референдумів через надання вищої юридичної сили в обох випадках законам та рішенням. Певний рівень легітимізації прийнятих рішень дотримується і при проведенні консультативних референдумів, оскільки, за законом, їхні результати розглядаються і враховуються державними органами при прийнятті рішень.

По-друге, референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, оскільки, за умов виконання певно конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання вимог закону щодо місцевих референдумів, громадяни України, представники певної нації і народності нашої країни можуть ініціювати проведення того чи іншого референдуму з питань, пов’язаних з конституційним чи законодавчим регулюванням їхніх національних прав і свобод.

По-третє, референдум є одним із способів формування громадської думки.

По-четверте, за умов демократичного суспільства референдум може бути використаний народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

Запровадження в Україні порядку проведення референдумів за народною ініціативою створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя.

 

§ 74. Демократичні засади підготовки і проведення референдумів.

Проведення всеукраїнських та місцевих референдумів регламентується Конституцією і Законом про всеукраїнський і місцеві референдуми. З точки зору порядку проведення референдум можна розглядати як референдний процес (іноді його називають референдарним процесом), який складається з відносно самостійних процедур, що здійснюються у певній послідовності:

- призначення референдуму;

- підготовка і проведення референдуму;

- голосування і визначення підсумків референдуму;

- опублікування і введення в дію законів та інших рішень, прийнятих референдумом.

У всеукраїнському та місцевому референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли 18-ти років і постійно проживають відповідно на території України або області, району, міста, району в місті, селища, села.

Будь-яке пряме або непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального і майнового стану, расової чи національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду й характеру занять забороняється.

Референдум є прямим: громадяни беруть участь у референдумі безпосередньо.

Голосування під час референдуму є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

Підготовка і проведення референдумів здійснюються на демократичних засадах, відкрито і гласно.

Першою стадією проведення референдуму є його призначення.

Після завершення збирання підписів ініціативна група у триденний строк складає підсумковий протокол, в якому зазначається загальна кількість підписів, дата реєстрації ініціативної групи, дата закінчення збирання підписів.

Підписні листи по акту передаються на зберігання у встановленому в законі порядку.

Центральна комісія забезпечує реєстрацію документів, підбиває загальні підсумки збору підписів в цілому по Україні, про що складається протокол.

Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія референдного процесу – підготовка проведення референдуму.

Відповідно до Закону про всеукраїнський та місцевий референдуми створюються структури і умови, необхідні для проведення референдуму: дільниці для голосувань, комісії по проведенню референдуму і списки учасників референдуму.

Найбільш відповідальну стадію референдуму становить голосування і визначення підсумків референдуму.

Проект Закону, рішення вважається ухваленим громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від числа тих, хто взяв участь у референдумі.

Датою прийняття закону чи рішення вважається день проведення референдуму.

Тому будь-який результат (як позитивний, так і негативний) є рішенням самих громадян, їхнім волевиявленням.

 

§ 75. Депутати – повноважні представники народу в Радах народних депутатів.

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади в державі розглядає і вирішує питання, віднесені до її повноважень, від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу. Виразниками цієї волі у Верховній Раді є народні депутати України, які обираються строком на чотири роки.

Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). Народні депутати України обираються громадянами України за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.

Половина конституційного складу Верховної Ради обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а друга половина – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.

 

§ 76. Повноваження депутатів.

Повноваження народного депутата України починаються з моменту складення присяги.

Повноваження народних депутатів припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Здійснення Верховною Радою України покладених на неї завдань вимагає активної участі народних депутатів у підготовці і проведенні сесій, у роботі органів, створюваних Радою, їх ефективній діяльності у виборчих округах.

Закон про статус народного депутата, крім загальних положень, що визначають найважливіші складові статусу народного депутата, виділяє три групи його прав і обов’язків:

- права й обов’язки народного депутата у Верховній Раді та її органах;

- права й обов’язки народного депутата у виборчому окрузі та за його межами (після введення мажоритарно-пропорційної системи виборів народних депутатів доцільно цю групу назвати – права й обов’язки народного депутата, що забезпечують його діяльність серед виборців);

- права народних депутатів, що гарантують здійснення їх депутатських повноважень, і обов’язки посадових осіб щодо їх реалізації (основні гарантії депутатської діяльності).

Ці повноваження народних депутатів конкретизуються в Регламенті Верховної Ради України, Законі про постійні комісії Верховної Ради України, в Положенні про помічника-консультанта народного депутата України, Положенні про консультанта депутатської групи (фракції) Верховної Ради України тощо.

 

§ 77. Права депутатів.

Депутат як член Верховної Ради користується правом ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких він входить. Він голосує особисто і має один голос. Депутат має право брати участь в роботі комітетів, комісій, членом яких він не є, з правом дорадчого голосу.

Кожен депутат може впливати на зміст діяльності Верховної Ради та її органів, бо йому надано право пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про внесення його на народне обговорення або референдум, вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції з будь-яких питань, що входять до відома Верховної Ради та її органів, крім випадків, коли право внесення пропозицій закріплено чинним законодавством за певним органом чи посадовою особою; висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються, затверджуються, або на призначення яких дається згода Верховною Радою; ставити питання про недовіру складу органів, утворених Верховною Радою, а також посадовим особам, яких обрано, призначено або затверджено Верховною Радою.

Найважливішим серед цієї групи прав слід назвати право законодавчої ініціативи у Верховній Раді.

Активність депутата на пленарних засіданнях забезпечується наданим йому правом: брати участь у дебатах; ставити питання доповідачам, головуючому на засіданні; давати доводи, виступати з пропозиціями щодо порядку і з мотивів голосування; передавати головуючому на засіданні Верховної Ради текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються, для включення до протоколу і стенографічного звіту засідання; оголошувати, за попередньою згодою головуючого, тексти звернень, заяв, резолюцій, петицій громадян чи їх об’єднань, якщо вони мають суспільне значення.

Закон про статус народного депутата надає право народному депутату обирати і бути обраним до органів Верховної Ради.

 

§ 78. Обов’язки депутатів.

На сукупність прав народних депутатів впливають і їх обов’язки, перелік яких закріплений чинними законами. Так, народний депутат зобов’язаний: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано; виконувати їх доручення й інформувати про виконання цих доручень; додержуватися Регламенту Верховної Ради України та інших нормативних актів, що визначають порядок діяльності Верховної Ради та її органів; брати участь у контролі за виконанням законів та інших актів Верховної Ради України, рішень її органів.

Пленарні засідання Верховної Ради, комітетів, комісій є ефективними, якщо депутати не тільки присутні на них, але й беруть активну участь в роботі, а саме: подають пропозиції щодо порядку денного, процедур обговорення питань, виступають у обговоренні питань, проектів актів Верховної Ради, її органів, голосують тощо. У разі неможливості прибути на пленарне засідання депутат повинен завчасно повідомити про це з зазначенням причин Секретаріат Верховної Ради, голову комітету, комісії.

Серед обов’язків народного депутата Закон про статус народного депутата України першим називає його обов’язок підтримувати тісні зв’язки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді України та її органах, про роботу Верховної Ради та її органів, виконання їх рішень і про реалізацію своєї передвиборної програми (ст. 23 Закону).

 

§ 79. Основні гарантії депутатської діяльності.

Чинне законодавство України не тільки надає народним депутатам широкі повноваження, але й встановлює систему гарантій депутатської діяльності. В Законі про статус народного депутата України зазначається, що “Держава гарантує депутату необхідні умови для ефективного здійснення ним депутатських повноважень. Верховна Рада України та державні органи, підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності і підпорядкування, забезпечують умови для виконання депутатом його повноважень, а об’єднання громадян та їх органи сприяють йому в цьому” (ст. 26 Закону).

“Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканість”. Це означає, що народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Така норма Конституції України.

Гарантією ефективного здійснення повноважень народним депутатом є можливість одержання ним необхідних інформаційних матеріалів, консультацій спеціалістів, використання засобів масової інформації та технічних засобів.

 

§ 80. Депутатський запит і депутатське звернення.

Депутатський запит – це письмова вимога народного депутата України, яка заявляється на сесії Верховної Ради до Президента України, до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції, а саме щодо фактів порушень або невиконання Конституції України, законів, постанов та інших актів, прийнятих вищими органами державної влади, а також з питань, що мають загальнодержавний характер, якщо його попередні депутатські звернення не були задоволені (п. 34 ст. 85, ст. 86 Конституції України, ст. 12 Закону про статус народного депутата).

Запит подається депутатом або кількома депутатами Голові Верховної Ради через Секретаріат Верховної Ради України. На пленарному засіданні Верховної Ради оголошується зміст і автор запиту і не менш як 1/5 голосів депутатів від конституційного складу Верховної Ради приймається рішення про доцільність направлення запиту органу чи посадовій особі, до яких його звернуто. Рішення про направлення запиту до Президента України має бути попередньо підтримано не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради. Відповідь на запит надсилається Голові Верховної Ради та депутату, який його вніс, не пізніше як у 15-денний термін з дня його одержання або у інший термін, встановлений Верховною Радою, і оголошується на засіданні Верховної Ради. Депутат має право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. Відповідь на депутатський запит може бути обговорена, якщо на цьому наполягає не менш 1/5 частини народних депутатів.

Депутатське звернення – це викладена у пись


Читайте також:

  1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
  2. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  3. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  5. Аналіз співвідношення активів із джерелами їх фінансування
  6. Антимонопольна діяльність держави.
  7. Антимонопольна політика держави.
  8. Апарат держави. Орган держави. Інститут держави Апарат держави - частина механізму держави.
  9. Атрибути громадянського суспільства
  10. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.
  11. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.
  12. Валютна політика держави.




Переглядів: 707

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Порядок прийняття законів. | Загальна будова БМП-1

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.028 сек.