• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

За методом питомих витрат

Таблиця 3.7

Задача 4.

Таблиця 3.6

Задача 3.

Таблиця 3.5

Задача 2.

Таблиця 3.4

Задача 1.

На рис. 3.4 наведено організаційну структуру ЗАТ «Палітра», метою діяльності якого є виконання поліграфічних послуг. Дати характеристику підрозділів (центрів відповідальності) підприємства за наведеною формою (табл. 3.4).

ЦЕНТРИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Рис. 3.4. Організаційна структура ЗАТ «Палітра»

Дати характеристику центрів відповідальності підприємства за наведеною формою (табл. 3.5).

ЦЕНТРИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Дати необхідну характеристику різних рівнів управління на підприємстві в аспекті формування витрат за наведеною нижче формою (табл. 3.6).

РІВНІ УПРАВЛІННЯ ВИТРАТАМИ

На машинобудівному підприємстві за рішенням його керівництва розробляється механізм внутрішнього ціноутворення. Ухвалено внутрішню планово-розрахункову ціну на продукцію виробничих підрозділів з предметно-замкнутим циклом формувати за схемою:

ціна = собівартість продукції підрозділу + прибуток.

Величина прибутку в ціні визначається шляхом розподілу прибутку за кінцевим виробом пропорційно вартості обробки (собівартість виготовлення продукції підрозділом без прямих матеріальних витрат). Витрати на продукцію (прилад П) для механоскладального цеху підприємства наведено в табл. 3.7.

Ціна готової машини, котра містить прилад П, становить 1000 грн., повна собівартість — 800 грн, вартість обробки — 400 грн.

Визначити величину планово-розрахункової ціни на продукцію цеху на основі її моделі, вибраної на підприємстві.

Вказівка. Визначення внутрішньої ціни на продукцію виробничого підрозділу здійснюється за формулою

,

де ВЦі — внутрішня ціна і-го напівфабрикату;

і — вид напівфабрикату, котрий міститься у кінцевому виробі;

Сі — собівартість виготовлення і-го напівфабрикату;

П — прибуток за готовим виробом;

— вартість виготовлення і-го напівфабрикату в підрозділі без прямих матеріальних витрат;
— вартість виготовлення виробу в цілому без прямих матеріальних витрат.
Відповідь:
ВЦ = 138 грн.

Запитання

1. З чим пов’язана поява концепції центрів відповідальності?

2. Що таке центр відповідальності?

3. Які є види центрів відповідальності за ознакою обсягу повноважень і відповідальності?

4. У чому полягає сутність функціонального і територіального аспектів системи центрів відповідальності?

5. Розкрийте переваги управління витратами за допомогою системи центрів відповідальності.

6. Назвіть вимоги до формування центрів відповідальності.

7. Що таке кошторис витрат підрозділу і які функції він виконує?

8. Визначіть, які витрати для підрозділу рівня цеху є прямими, непрямими.

9. Який склад витрат кошторису цеху?

10. Опишіть порядок складання плану витрат підрозділу підприємства.

11. Що таке гнучкий кошторис? Яка формула гнучкого кошторису?

12. Наведіть рух витрат окремого допоміжного чи обслуговуючого підрозділу за складання кошторисів основного виробництва і визначення собівартості продукції.

13. Які основні методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між підрозділами основного виробництва?

14. Поясніть сутність методу прямого розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між основними підрозділами. Які вади і переваги цього методу?

15. Що є спільного та відмінного в методах взаємних послуг і системи рівнянь щодо розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів?

16. Що таке внутрішня ціна? Функції внутрішніх цін.

17. Які є методи формування внутрішніх цін?

Тести
З наведених нижче відповідей виберіть правильну:
1. Місцем виникнення витрат не може бути:
а) законсервований об’єкт, який не експлуатується;
б) робочі місця управлінського персоналу;
в) підприємство в цілому;
г) цехи допоміжного та обслуговуючого виробництв;
д) поліклініка, що знаходиться на балансі підприємства.
2. Організація управління витратами за центрами відповідальності:
а) доцільна на підприємствах, які мають відокремлені підрозділи, філії та дочірні підприємства;
б) доцільна на будь-якому підприємстві;
в) дає можливість формувати механізм самоконтролю працівників підприємства;
г) правильними є всі попередні відповіді;
д) правильними є відповіді а), в).
3. Функціональні центри відповідальності — це:
а) декілька місць витрат, очолювані однією особою;
б) місце витрат, яке контролюється функціональним управлінцем згідно з його повноваженнями;
в) це місце витрат, яке контролюється управлінською особою лише у визначений проміжок часу, під час здійснення операції;
г) правильними є відповіді а), б);
д) правильними є відповіді б), в).
4. Показник витрат є показником відповідальності для центру:
а) інвестицій;
б) витрат;
в) прибутку;
г) правильними є всі попередні відповіді;
д) правильними є відповіді а), б).
5. Організація центрів відповідальності на підприємстві:
а) здійснюється на підставі відповідних нормативних актів;
б) здійснюється на підставі Закону України «Про бухгалтерський облік і звітність»;
в) не регламентується нормативними актами;
г) залежить від організаційної структури підприємства;
д) правильними є відповіді в), г).
6. Для обчислення гнучкого кошторису необхідно знати поділ витрат підрозділу на:
а) прямі та непрямі;
б) регульовані та нерегульовані;
в) змінні та постійні;
г) правильними є відповіді а), в);
д) правильними є відповіді б), в).
7. Розподіл витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів відбувається з допомогою:
а) методу прямого розподілу;
б) симплекс-методу;
в) методу системи рівнянь;
г) методу множників Лагранжа;
д) правильними є відповіді а), в).
8. До функцій внутрішніх цін належать:
а) стимулювальна функція;
б) розрахункова функція;
в) вимірювальна функція;
г) правильними є всі попередні відповіді;
д) правильними є відповіді а), в).
9. Внутрішні ціни можуть формуватися на основі:
а) ринкових цін;
б) адміністративно-розпоряджувальних актів;
в) договорів;
г) правильними є всі попередні відповіді;
д) правильними є відповіді а), в).

3.3. Практичне заняття

Питання для обговорення

1. Концепція управління витратами за місцями їх формування та центрами відповідальності.
2. Функціональний і територіальний аспекти побудови місць витрат і центрів відповідальності.
3. Звітність в умовах управління доходами і витратами за центрами відповідальності.
4. Порядок складання кошторисів місць витрат.
5. Методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між основними підрозділами.
6. Аналіз розв’язання задач за темою.

Безнапівфабрикатний метод — метод формування внутрішніх витрат, за якого вартість напівфабрикатів власного виробництва не відноситься на собівартість продукції виробничих підрозділів.
Кошторис підрозділу — план витрат підрозділу на виробництво продукції (надання послуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності.

Кошторис підрозділу за угодою (замовленням)— план витрат підрозділу на виконання угоди (замовлення).
Метод взаємних послуг — метод розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів, за якого їх витрати розподіляються до певного моменту поетапно між відповідними основними, допоміжними та обслуговуючими підрозділами, на останньому етапі розподілу залишки витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів відносять на основні виробничі підрозділи прямо.

Метод прямого розподілу — метод розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів, за якого їх витрати безпосередньо списують на основні виробничі підрозділи.

Метод системи рівнянь — метод розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів, за якого розподіл витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів відбувається з урахуванням взаємних послуг, відповідні обчислення передбачають складання та розв’язання системи рівнянь.

Місце витрат — робоче місце або сукупність організаційно поєднаних робочих місць (дільниці, відділення тощо).

Напівфабрикатний метод — метод формування внутрішніх витрат, за якого до складу витрат підрозділів входить вартість напівфабрикатів і продукції, виготовленої іншими підрозділами підприємства.

Центр відповідальності — сегмент діяльності підприємства, очолюваний певною особою, яка несе персональну відповідальність за встановлені показники його роботи.

Центр витрат — різновид центру відповідальності, в якому контролюються лише витрати (організаційно центр витрат може формувати місце витрат або сукупність організаційно поєднаних робочих місць).

Центр інвестицій — різновид центру відповідальності, в якому контролюються витрати, надходження та інвестиції.

Центр прибутку — різновид центру відповідальності, в якому контролюються доходи і витрати.

Тема 5. Собівартість продукції і калькулювання

Вивчаючи тему, особливу увагу слід приділити таким питанням, як економічна роль калькулювання, його види і методи, особливості калькулювання в одно-, багатопродуктовому та сумісному (комплексному) виробництвах, специфіка обчислення собівартості продукції на етапах її розроблення та освоєння виробництва.

Основні питання.

5.1. Роль і методи калькулювання. Роль калькулювання в управлінні витратами.

Калькуляційні одиниці (носії витрат) на підприємстві. Проектно-кошторисні, планові, нормативні, фактичні каль­куляції, їх призначення і зв’язок. Залежність точності калькулювання від частки прямих витрат у загальній їх сумі. Калькулювання на основі неповних і повних витрат. Залежність методів калькулювання від особливостей виробництва продукції. Специфіка калькулювання в одно-, багатопродуктовому виробництві, у виробництві з комплексною переробкою сировини. Обчислення собівартості одиниці продукції в однопродуктовому, одно- і багатостадійному виробництві.

5.2. Калькулювання у багатопродуктовому виробництві. Диференціація витрат на прямі та непрямі калькуляційні статті щодо кожної калькуляційної одиниці.

Статті прямих витрат і методика обчислення їх. Проблеми розподілу непрямих (загальних) витрат між різними виробами. Бази розподілу непрямих витрат й умови застосування їх. Розподіл загальновиробничих витрат. Методи розподілу адміністративних витрат і витрат на збут у разі калькулювання за повними витратами.

5.3. Калькулювання у комплексних (сумісних) виробництвах.

Особливості підприємств з комплексною переробкою сировини. Основні та супутні продукти у комплексних виробництвах. Загальний технологічний процес і загальні витрати до моменту відокремлення продуктів. Прямі витрати на стадіях переробки окремих продуктів. Порядок розроблення калькуляцій. Проблема роз­поділу загальних витрат між спільно виготовлюваними продуктами. Методи такого розподілу і його суб’єктивний характер. Розподіл загальних витрат на основі єдиного натурального показника обсягу виробництва. Недоліки та обмеженість застосування цього методу. Метод розподілу витрат за допомогою індивідуальних коефіцієнтів розподілу загальних витрат.

5.4. Прогнозування собівартості продукції на етапах її розроблення та освоєння виробництва.

Відсутність нормативної бази для визначення собівартості продукції на етапах її розроблення та необхідність застосування методів приблизних обчислень. Параметричні методи визначення собівартості виробів та умови застосування їх. Методи: питомих показників, баловий, кореляційний, агрегатний. Застосування експертних оцінок і методу структурної аналогії собівартості. Залежність собівартості нових складних виробів від ступеня освоєння виробництва. Закономірність динаміки собівартості виробу на етапі освоєння виробництва, використання її для прогнозування рівня витрат.

5.1. Роль і методи калькулювання. Роль калькулювання в управлінні витратами.

У системі управління витратами важливе місце посідає обчислення собівартості окремих виробів — калькулювання. Обчислюється собівартість виробів як планова, так і фактична. Калькулювання потрібне для обґрунтування ціни і цінової політики підприємства, визначення рентабельності виробів, оцінювання економічної ефективності технічних та організаційних рішень, аналізу роботи підприємства і його підрозділів тощо.

Калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань:

· установлення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць;

· з’ясування виду калькуляції;

· вибір методу калькулювання;

· обґрунтування калькуляційних статей витрат і методики їх обчислення.

Питання щодо об’єктів калькулювання і калькуляційних одиниць не потребує спеціальних обґрунтувань і вирішуються автоматично виходячи з властивостей продукції, яку виробляє підприємство.

Вид калькуляції випливає із особливостей її формування. За видом калькуляції поділяють на проектно-кошторисні (на нові вироби, разові замовлення), планові, нормативні (для оперативного управління) та фактичні.

Важливим є вибір методу калькулювання. Є різні методи обчислення собівартості виробів. Вибір методу залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємств тощо.

За повнотою охоплення витрат розрізняють методи калькулювання: за повними витратами та за неповними витратами. За пер­шим методом усі витрати підприємства, як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, на збут), повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від продажу продукції визначається за формулою

П = В – С_р.п,

де П — прибуток від продажу (реалізації) продукції;

В — виручка (дохід) від продажу продукції;

С_р.п — повна собівартість реалізованої продукції.

Цей традиційний для вітчизняної економіки метод застосовується й у світовій практиці.

Позитивні сторони цього методу:

· відомі всі витрати на кожний виріб, а значить, відома і його прибутковість;

· повна собівартість є базою ціни, а отже, її обчислення необхідне за моделі ціноутворення

Ц = С_о + П_о,

де С_о, П_о — відповідно повна собівартість і прибуток в ціні одиниці продукції.

До вад методу калькулювання за повними витратами належать:

· неточність калькуляцій внаслідок неможливості точного розподілу непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві;

· трудомісткість калькулювання, оскільки доводиться застосовувати складні методи розподілу непрямих витрат;

· неповне покриття виручкою невиробничих витрат певного періоду, якщо не всю продукцію продано і її залишки на складі зростають.

Калькулювання за неповними витратами, теоретично обґрунтоване в першій половині ХХ ст., полягає в тому, що не всі витрати включаються у собівартість продукції. Це спрощує калькулювання і робить його оперативнішим. Які витрати включати
у собівартість, а які не включати — це окрема проблема, яка вирішується кожним підприємством з урахуванням конкретних умов. У більшості випадків у собівартість не включаються адміністративні витрати і витрати на збут, які вважаються витратами періоду. Тоді калькуляції складаються за виробничими витратами центрів відповідальності (прибутку). За таких умов прибуток підприємства від продажу продукції обчислюється за формулою

П = В – С_р.н – С_пер,

де С_р.н — виробнича собівартість реалізованої продукції;

С_пер — витрати періоду (адміністративні та на збут продукції).

Треба мати на увазі, що обґрунтування ціни на продукцію завжди базується на повній собівартості.

Вибір калькуляційних статей витрат і методів їх обчислення на одиницю продукції залежить від конкретних умов виробництва і передусім від широти номенклатури продукції і специфіки технологічних процесів.

5.2. Калькулювання у багатопродуктовому виробництві. Диференціація витрат на прямі та непрямі калькуляційні статті щодо кожної калькуляційної одиниці.

В однопродуктовому виробництві калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. При цьому враховуються два можливих варіанти однопродуктового виробництва:

· увесь продукт однорідний, однієї споживчої якості та складності виготовлення (цегла, вугілля тощо);

· продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк і т. п.).

У першому випадку калькулювання здійснюється за методом прямого розподілу (поділом) витрат, а саме:

,

де С — витрати за певний період (виробничі чи повні);

N — обсяг готової продукції за той же період у натуральному вимірі.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні властивості чи рівні якості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності.

Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту продукту. Для базового варіанту продукту коефіцієнт дорівнює одиниці. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу і т. п.

Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосування. Поширенішим є багатопродуктове виробництво, коли одночасно або в одному розрахунковому періоді виготовляються різні вироби. У такому разі собівартість окремих виробів обчислюється за калькуляційними статтями, які охоплюють прямі та непрямі витрати. До перших, як уже зазначалося, відносять прямі матеріальні витрати, пряму заробітну плату, інші прямі операційні витрати, до других — загальновиробничі витрати, а у разі калькулювання за повними витратами — ще й адміністративні витрати та витрати на збут.

Прямі планові витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції за простим алгоритмом на основі норм витрат ресурсів і цін (тарифів). Фактичні калькуляції складаються згідно з чинним на підприємстві методом обліку. Залежно від конкретних умов виробництва щодо об’єктів формування витрат застосовуються метод обліку та калькулювання за замовленнями та попроцесний метод. Для обчислення і поділу витрат широко вживаються методи «стандарт-кост» і «директ-кост».

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виробництві — розподіл непрямих витрат. Це стосується передусім загальновиробничих витрат, що охоплюють витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування і на організацію та управління виробництвом, оскільки згідно з вимогами чинних положень (стандартів) бухгалтерського обліку собівартість продукції з 2000 р. в Україні визначається за виробничою собівартістю.

У практиці поширеним є метод розподілу загальновиробничих витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. Перевагою його є простота. Проте цей метод має й серйозні вади, що стосуються передусім розподілу витрат на утримання та експлуатацію машин й устаткування в складі загальновиробничих витрат. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазначених витрат, оскільки за умов різного рівня механізації праці вона адекватно не відображає витрат машинного часу; по-друге, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу, незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в бік контролю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зарплата не може нормуватися поопераційно, а отже, бути базою розподілу інших витрат.

Ці вади значною мірою можна усунути, розподіливши загальновиробничі витрати, в тому числі й витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування, пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Такий метод досить поширений у зарубіжній практиці, проте й він є неточним. По-перше, витрати на організацію та управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, щодо цієї частини витрат, то їх розподіл за такою базою можна вважати обґрунтованим, якщо трудо- і машиномісткість різних видів продукції істотно не відрізняються. По-друге, цей метод не враховує, що експлуатаційні витрати на одиницю продукції на різних машинах є різними.

За високих вимог до точності калькулювання, особливо у машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат можна здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування розподіляти за однією базою (наприклад, за собівартістю машино-години роботи конкретного устаткування), решту витрат — за іншою базою (трудо- або машиномісткістю виробів). Але це істотно ускладнює калькулювання і підвищує його трудомісткість.

5.3. Калькулювання у комплексних (сумісних) виробництвах.

Окрема проблема калькулювання — визначення собівартості виробів у сукупному (комплексному) виробництві. Специфікою такого виробництва є те, що з однієї і тієї ж сировини в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів (хімічна промисловість, нафтопереробка, виробництво кольорових металів із поліметалевих руд тощо). За цих умов точне визначення собівартості окремих виробів є неможливим, оскільки немає відповідної бази для об’єктивного розподілу сукупних витрат.

Тут найпростішим видається досить поширений метод розподілу сукупних спільних витрат пропорційно обсягу продукції в цінах продажу. За цим методом загальний порядок умовного визначення собівартості такий:

· обчислюється коефіцієнт витрат на 1 грн випуску продукції

· визначається собівартість окремих виробів

де С — сукупні (спільні) витрати у комплексному процесі за розрахунковий період;

В — загальний обсяг виробленої продукції за розрахунковий період у цінах продажу (товарна продукція);

С_і , Ц_і — відповідно собівартість і ціна і-го виробу.

Є й інші методи розподілу загальних витрат у комплексному виробництві, але вони складніші й не набули поширення.

5.4. Прогнозування собівартості продукції на етапах її розроблення та освоєння виробництва.

Дуже важливе прогнозне визначення собівартості виробів на етапах розроблення їх та освоєння виробництва. Його методи наведено на рис. 4.1.

Рис. 4.1. Методи прогнозного обчислення собівартості
виробів на етапах їх розроблення

,

де С_н — собівартість нового виробу;

С_б.п — питома собівартість аналогічного (базового) виробу;

Р_н — параметр нового виробу, що є вирішальним для його собівартості.

За баловим методом

,

де С_бал — собівартість одного балу для базового виробу (виробів);

h — кількість врахованих балів;

Бі — кількість балів для і-го параметра нового виробу.

За кореляційним методом:

· для лінійноїформи зв’язку

С_н = а₀ + а₁ х₁ + ... + а_n x_n;

· для степеневої форми зв’язку

,

де а₀ — число, що показує ступінь впливу неврахованих факторів;

а₁, а₂ … — величини, які показують вплив відповідних параметрів виробу на собівартість;

х₁, х₂ ... — кількісні показники параметрів виробу.

За агрегатнимметодом

де n — кількість агрегатів (конструктивних одиниць), з яких складається виріб;

С_аі — собівартість і-го агрегату;

С_м — витрати на загальний монтаж агрегатів.

Величина С_а обчислюється за одним із розглянутих методів,
а С_м — на основі експертної оцінки.

У процесі освоєння виробництва собівартість продукції знижується (рис. 4.2).

Ступінь освоєння виробництва, а отже, й собівартість залежать від кількості виробів, випущених від початку виробництва. Що більше виготовлено виробів, тим більше повторень процесів і, відповідно, більший досвід виробників, вищий рівень оснащеності виробництва.

Емпірично встановлено, що за кожного подвоєння кількості виробів з моменту освоєння собівартість їх знижується на ту саму відносну величину. Ця закономірність виражається формулою

де С_ні — собівартість і-го виробу від початку випуску;

С_н1 — собівартість першого виробу;

N_i — порядковий номер виробу від початку освоєння;

b — показник степеня, що характеризує темп зниження собівартості у період освоєння.

Така закономірність властива для серійного виробництва складної продукції (літаків, космічних об’єктів, унікальних верстатів тощо).

4.2. Практичні завдання і методичні вказівки до їх виконання

Задача 1.

Підрозділ підприємства виготовляє вироби А і Б. Прямі змінні витрати на ці вироби (матеріали, зарплата) становлять відповідно 60 і 80 грн. Планові річні загальновиробничі витрати підрозділу — 2 000 000 грн, у тому числі змінні — 800 000 грн, постійні — 1 200 000 грн. Завантаження парку технологічного устаткування річною виробничою програмою — 400 000 машино-годин.

1. Обчислити загальновиробничі витрати на вироби А і Б, якщо їх машиномісткість — відповідно 5 і 8 машино-годин.

2. Визначити виробничу собівартість зазначених виробів.

Вказівка. За базу розподілу загальновиробничих витрат у задачі взято машино-години. Спочатку обчислюється собівартість однієї машино-години, яка в подальшому є нормативом визначення загальновиробничих витрат по кожному виробу.

Відповідь:

1. С_{з.в А} = 25 грн, С_{з. в Б} = 40 грн;

2. С_{в А} = 85 грн, С_{в Б} = 120 грн.

Розв’язання:

Якщо машино місткість виробу А- 5 машино-годин,то загальновиробничі витрати складатимуть:

Сз.в.А = 5*2000000/400000=25грн.

Сз.в.Б = 8*2000000/400000 = 40 грн.

Виробнича собівартість закінчених виробів складе:

СвА = 25+60 = 85 грн.

СвБ= 80+40 = 120 грн.

Читайте також:

1. VII. Нахождение общего решения методом характеристик
2. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
3. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
4. Альтернативна вартість і незворотні витрати
5. Аналіз витрат за центрами відповідальності.
6. Аналіз витрат звичайної діяльності
7. Аналіз витрат на 1 грн. вартості продукції
8. Аналіз витрат на гривню товарної продукції
9. Аналіз витрат на підприємстві за їх елементами та статтями калькуляції.
10. Аналіз витрат.
11. Аналіз динаміки і структури витрат підприємства
12. Аналіз доходів і витрат підприємства

Переглядів: 2635