• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тези лекції

ПЛАН

Мета

Години

Навчальна - сприяти становленню сучасного висококваліфікованого фахівця-юриста;

Розвиваюча - формувати й розвивати правові знання студентів та курсантів.

Виховна - сприяти усвідомленню ролі та значення юридичної діяльності в становленні Української держави; розвитку в майбутніх юристів правової свідомості і правової культури, професійних й особистих якостей.

Основні поняття: зобов’язання, кредитор, боржник, цесія, новація, гарантія, поручительство.

1. Поняття та види зобов’язань

2. Сторони в зобов’язанні

3. Виконання зобов’язань та відповідальність за невиконання або неналежне

їх виконання

4. Гарантії виконання зобов’язання

5. Припинення зобов’язання

1.У джерелах римського права зобов’язання (obligatio) визначається наступним чином:

1) "Зобов’язання являє собою правові кайдани, в силу яких ми примушуємось що-небудь виконати згідно з законами нашої держави." (І. 3. 13.);

2) "Сутність зобов’язання є не в тому, щоб зробити нашою яку-небудь тілесну річ або який-небудь сервітут, а в тому, щоб зв’язати перед нами іншого, щоб він нам що-небудь дав, зробив або надав. (D. 44.7.3)

Зобов’язання – це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом права і обов’язки сторін. Кредитор в зобов’язанні має право вимагати здійснення від боржника певної юридичної дії. Із самого визначення зобов’язання видно, що такі дії римляни поділяли на три групи: дати (dare), зробити (facere), надати (praestare).

В тих випадках, коли боржник добровільно не виконує своїх обов’язків, кредитору надається засіб примусового здійснення свого права вимоги. Засобом примусу боржника до виконання своїх обов’язків є позов (actio) та примусове стягнення. Юрист Модестін зазначав, що боржником вважається той, з кого можна стягнути поза його волею.

В республіканський період це правило не мало виключень, але в період принципату з’явилися такі зобов’язання, що не забезпечувалися захистом, з ними були пов’язані певні правові наслідки. Як зазначав Сенека, бувають такі суми, що "debentur non exiguntur" (хоча і належать кредитору, але примусово стягнені бути не можуть).

Найбільш стародавнім поділом правопорушень є поділ на delicta privata (приватні правопорушення) та crimina (злочини). На початку розвитку римської держави зобов’язання могли виникати тільки внаслідок правопорушень. Але пізніше (ІІ ст. до н.е.) почали розрізнятися і зобов’язання, що виникали з договорів. Більш того, розподіл на договірні та позадоговірні зобов’язання, як зазначав Гай в своїх Інституціях, став найголовнішим поділом зобов’язань (summa divisio). Але незважаючи на схожу цивільну природу договірні та позадоговірні зобов’язання мали різні цілі. Позадоговірне зобов’язання виникало внаслідок правопорушення, і тому метою відповідальності було покарання правопорушника. Договірні зобов’язання мали позитивне значення, оскільки в більшості, йшлося про виконання обов’язків, що сторони взяли на себе добровільно. Хоча у випадку невиконання або неналежного виконання умов договору, також виникало зобов’язання. Це було зобов’язання штрафного характеру. Санкції та міра відповідальності встановлювалися сторонами самостійно (в договорі) або діяли згідно закону.

Зобов’язання в розумінні римських юристів завжди мало особистий характер. Воно укладалося завжди між окремими чітко визначеними особами і характеризувалося юридичним зв’язком між ними. Незважаючи на майновий характер зобов’язання, воно розглядалося як зв’язок між особою кредитора і особою боржника. Жодна особа не мала права втручатися в зобов’язання із своїми власними інтересами. Більш того, зобов’язання не могло укладатися на користь третьої особи. Навіть якщо воно було укладено, кредитор не отримував права на позов, оскільки він діяв в інтересах третьої особи і безпосередньо не мав власних майнових інтересів в зобов’язанні.

Третя особа також не мала права на позов, оскільки не брала участі в укладенні договору, а тому її воля у відносинах між сторонами не враховувалася. Крім того, було неприпустимим покладення будь-якого обов’язку на третю сторону, що не брала участі в укладенні договору з огляду на те, що вона не виявила своєї волі та намірів щодо його виконання. Договір укладений на користь третьої особи міг отримати юридичну силу та захист тільки в тому випадку, якщо разом з нею у виконанні був не менш зацікавлений кредитор і якщо ці інтереси були спільними з інтересами третьої особи.

З огляду на те, що юридичні наслідки поширювалися виключно на тих осіб, що уклали зобов’язання, його неможливо було укладати через представника. Вважалося, що представник не уповноважений укладати зобов’язання, оскільки виконувати його не буде.

Відношення до зобов’язання, як до виключно особистого юридичного акту призводило до того, що сторони, які його уклали, повинні його виконати. Таке ставлення виключало можливість заміни сторін як з боку кредитора, так і збоку боржника. Мається на увазі можливість уступки вимоги кредитором або переведення боргу на іншого боржника.

З розвитком економічних відносин, зростанням товарообігу та збільшення кількості зобов’язань такий стан речей став суттєво зменшувати можливості для торгівельних операцій. Тому досить жорсткі умови для укладення зобов’язань стали поступово пом’якшуватися – було дозволене, щоправда в обмежених рамках, представництво; на законодавчому рівні була визнана можливість заміни сторін в зобов’язанні як з боку кредитора, так і збоку боржника.

Найстарішою формою переходу зобов’язання від однієї особи до іншої було успадкування обов’язків по зобов’язанню.

Римські юристи обґрунтовували положення щодо спадкового переходу зобов’язання тим, що спадкоємець є продовжувачем особистості спадкодавця (personam defuncti sustinet, D.41.1.34).

Заміна кредитора або боржника в Стародавньому Римі в період республіки вважалася абсолютно неприпустимою, але з розвитком господарських правовідносин це стало гальмувати товарообмінні процеси. Тому, для задоволення інтересів суспільства римляни стали застосовувати новацію. Новація – це заміна сторін шляхом скасування старого зобов’язання і укладення нового. Для проведення новації необхідно було заново переукласти зобов’язання з дотриманням всіх вимог: присутності сторін, згоди боржника та кредитора, а у випадках забезпечення зобов’язання заставою чи поручительством, необхідно було знову внести заставу або домовитися з поручителем. Звичайно, досить часто укласти нове зобов’язання на тих же умовах було важко з огляду на незацікавленість боржника, поручителя чи заставодавця.

Для врегулювання цієї складної ситуації римляни звернулися до процесуальних норм. В римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особливістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені. Таким чином, у випадку задоволення позову представник отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім, представник в порядку звітування передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у випадку стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування стягнутої суми.

Цей механізм послугував основою для зародження нового інституту римського права – цесії. Цесією (cessio) називалася пряма уступка права вимоги. При цесії кредитор, що бажав передати свої права третій особі (цедент) призначав цю особу (цесіонарія) своїм представником в суді та зазначав, що цесіонарій має право залишити все, що було стягнуто за позовом собі.

Разом з передачею права вимоги, римляни визнавали можливість переводу боргу на третю особу. Однак, важливою умовою переводу боргу була згода кредитора. До речі, такий же принцип закріплений в цивільному кодексі України. Що стосується механізму переводу боргу, то він розвитку не отримав і реалізовувався застарілим шляхом – за допомогою новації. Тобто, розривався старий договір і укладався новий з іншим боржником. Причому досить часто з новими умовами.

Досить часто виникали зобов’язання в яких на стороні кредитора або на стороні боржника могли виступати декілька осіб. Так, особи, що здійснили крадіжку одночасно боржниками щодо власника майна або ж особи, що одночасно висунули однорідні вимоги до певної особи є його кредиторами. Такі зобов’язання називалися зобов’язаннями з множинністю сторін.

При виконанні такого зобов’язання було необхідно визначитись з тим, хто і в яких долях повинен його виконувати. Тому римляни поділяли ці зобов’язання на подільні та неподільні. До подільних відносилися ті, в яких кожен із боржників міг виконати тільки свою частину зобов’язання, а кредитор мав право отримати тільки свою долю за зобов’язанням. Подільні зобов’язання виникали в тих випадках, коли ні з їх суті, ні з закону не виникало обов’язку відповідати спільно по всій сумі. Так, особи, що взяли в борг певну суму грошей могли повернути її в рівних частках

До неподільних, навпаки, відносилися ті зобов’язання в яких боржники зобов’язані були виконати зобов’язання солідарно. Теж стосувалося і кредиторів – кожен з них мав права вимагати від боржника виконання всього зобов’язання. Солідарність виконання поділялася на два види:

а) вибіркова солідарність – активна (при множинності кредиторів, коли кожен з них має право вимагати виконання зобов’язання на свою користь), пасивна (при множинності боржників, коли від кожного можна вимагати виконання зобов’язання повністю).

б) кумулятивна солідарність мала місце тільки при пасивному зобов’язанні (коли на боці боржника перебувало декілька осіб).

Виконання зобов’язання передбачало здійснення боржником певних передбачених дій на користь кредитора. Кредитор, в свою чергу, повинен був прийняти ці дії. У випадку безпідставної відмови кредитора від прийняття виконання зобов’язання, боржник отримував право вимагати припинення зобов’язання, що призводило до його звільнення від виконання, а зобов’язання вважалося формально виконаним. Звичайно, випадки неприйняття виконання зобов’язань не досить часто зустрічалися в римському суспільстві, а тому для звільнення боржника від кредитора законодавство передбачало ряд вимог:

Виконання зобов’язання або платіж по зобов’язанню повинні були здійснюватися особою, здатною розпоряджатися своїм майном.

Виконання повинно бути повним.

Виконання повинне було здійснено особі, здатній його прийняти.

Виконання повинно здійснюватися в належному місці (locus solutionis). Зобов’язання повинно бути виконаним в строк, що передбачений договором або випливає із суті зобов’язання та обставин його укладення. Зобов’язання могло бути виконане достроково, якщо таке виконання не порушувало інтересів кредитора.

Стародавнє римське приватне право знало два види прострочення виконання: прострочення боржника (mora debendi) і прострочення кредитора (mora accipiendi).

За прострочення з боржника стягувалися відповідні проценти.

Відповідальність, що існувала за невиконання або не належне виконання зобов’язання не завжди мала належний ефект у вигляді стимулюючого фактору для боржника, а тому з’являється зацікавленість кредиторів у існуванні додаткових засобів які могли б стати гарантами належного відношення боржника до своїх обов’язків. Гарантії виконання зобов’язання відігравали додаткову роль, але разом з відповідальністю складали досить дієвий механізм. Суть їх заключалася не в примусі боржника до виконання (хоча в деякій мірі ця функція була властива і їм), а були спрямовані на кінцевий результат – забезпечення виконання зобов’язання. Тобто, за допомогою цих засобів зобов’язання виконувалося не обов’язково особисто боржником, не обов’язково за його рахунок, не обов’язково добровільно, але виконувалося обов’язково.

В залежності від історичного розвитку римське приватне право знало два підходи до забезпечення виконання зобов’язань. В стародавні часи, коли борг та відповідальність не покладалися на одну особу, кредитор для забезпечення виконання зобов'язання отримував повну владу над членами сім’ї боржника, оскільки вважалося що відповідає боржник не особисто, а разом із всіма своїми домочадцями. Ця влада існувала до моменту повного виконання зобов’язання. Такий стан речей стимулював боржника до найшвидшого виконання зобов’язання та звільнення своєї сім’ї від кредитора.

На більш пізньому етапі розвитку римського суспільства акценти поступово зміщуються в бік об’єднання боргу та відповідальності в одній особі. Офіційно визнається, що відповідає по зобов’язанню той, хто його не виконав. Таким чином розвиваються нові форми – особистої та реальної гарантії зобов’язань.

Реальними гарантіями виконання зобов’язання в Стародавньому Римі вважалися різноманітні види застави. Найстарішим видом застави був nexi datio. Цей інститут походив від стародавніх традицій, коли особа при встановленні боргу добровільно покладала на себе відповідальність у вигляді повного особистого підкорення кредиторові. Таке підкорення обумовлювало можливість саморозправи над боржником або продажем його в рабство за Тибр.

Пізніше, цей інститут зазнав певної трансформації і замість угод предметом яких була особа боржника, почали укладатися угоди предметом яких стало його майно. Ці угоди називалися фідуціарними угодами з боржником (fiducia cum creditore).

З ІІ ст. н.е. почав розвиватися інший вид застави – іпотека (hypotheca).

Як і в сучасному праві, так і в стародавньому римському зобов’язання були спрямовані на досягнення сторонами певного, корисного для них результату, а отже були тимчасовими. Найбільш розповсюдженим способом припинення зобов’язань було його виконання. Сторони виконували свої обов’язки і тим самим забезпечували права один одного на отримання кінцевого результату. Після цього зобов’язання втрачало інтерес для контрагентів і припинялося (див. детальніше п. 1 теми 12).

Заміною виконання римляни вважали правовідносини, в силу яких боржник за згодою кредитора виконував не те, що повинен був виконати за зобов’язанням, а вчинював іншу дію, яка тим не менше, мала значення для останнього. При Юстиніані заміна виконання набула іншого значення. У випадку неможливості боржника віддати певну грошову суму боргу, він зобов'язаний був передати кредиторові своє майно за дійсною ціною у якості виконання зобов’язання. Прощенням боргу визнавалася відмова кредитора від свого права вимоги по зобов’язанню і звільнення боржника від виконання.

Зарахування – це взаємне погашення зустрічних однорідних вимог коли сторони одночасно є і кредиторами, і боржниками по відношенню один до одного. В юстиніанівську епоху практика судового визначення зарахування була скасована.

Тема 5. «Речові права»

Читайте також:

1. Більш детально про інвестиційну взаємодію в наступному Додатку до цієї Лекції.
2. В лекції висвітлюються питання використання мережних структур, їх недоліки та переваги.
3. Валютне регулювання ЗЕД розглянуто окремо в наступній лекції «Валютне регулювання ЗЕД.
4. Вибір остаточного варіанта плану лекції. Робота над формою викладу.
5. ДОДАТОК до Лекції № 12
6. Документальні колекції науково-історичних товариств в Україні 19 – початку 20 ст.
7. Закріплення матеріалу лекції
8. Закріплення матеріалу лекції
9. Закріплення матеріалу лекції
10. ЗАПИТАННЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ лекції № 3.
11. ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ
12. ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

Переглядів: 743