Тези лекції

ПЛАН

Мета

Години

Навчальна - сприяти становленню сучасного висококваліфікованого фахівця-юриста;

Розвиваюча - формувати й розвивати правові знання студентів.

Виховна - сприяти усвідомленню ролі та значення юридичної діяльності в становленні Української держави; розвитку в майбутніх юристів правової свідомості і правової культури, професійних й особистих якостей.

Основні поняття: спадкування, спадкодавець, спадкоємці, спадкова маса, заповіт, трансмісія, обов’язкова доля у спадщині, прийняття спадщини, легат, фідеікоміс.

1. Загальні положення про спадкування.

2. Спадкування за ius civile

3. Спадкування за преторським правом (bonorum possessio).

4. Спадкування за заповітом.

5. Спадкування за законом.

1.Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. В залежності від обсягу прав та обов’язків що переходили від спадкодавця до спадкоємця розрізнялося два види спадкування - універсальне та сингулярне.

Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося абсолютним переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, в яких брав участь спадкодавець до смерті.

Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати).

Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами - за законом та за заповітом. За законом спадкування здійснювалося в тому випадку, якщо спадкодавець не залишив заповіту, якщо заповіт був визнаний недійсним або якщо спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини. За заповітом спадкували особи, що були в ньому зазначені. Вони спадкували у тих частках, які були встановлені заповітом.

Характерною особливістю римського приватного права була неможливість спадкувати одночасно і за законом і за заповітом. Тобто, неприпустимо було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за законом, а інша – за заповітом. Як говорили римляни: "Nemo pro parte testatus pro parte intestatus decedere potest" (ніхто не може спадкувати одну частину за заповітом, а іншу за законом).

2.Необхідною умовою для виникнення правовідносин спадкування було відкриття спадщини (delatio hereditatis). Моментом відкриття спадщини вважався момент смерті спадкодавця. Спадщина відкривалася на користь певних осіб, які повинні були вчинити відповідні дії для прийняття спадщини (aditio hereditatis). Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або відмову від неї.

У випадку виникнення у спадкоємця сумнівів щодо цінності спадщини, він міг скористатися правом на роздуми (ius deliberandi). Це право дозволяло спадкоємцю протягом 100 днів не вчинювати ніяких дій, що б свідчили про прийняття спадщини і, поряд з цим, він не вважався таким, що від неї відмовився. Якщо після спливу даного на роздуми терміну спадкоємець не вчинював дій, які б свідчили про прийняття ним спадщини, вважалося, що від неї відмовився. Юстиніан збільшив термін для прийняття спадщини до 9 місяців (а в деяких випадках і до 1 року), але вважав спадщину прийнятою, якщо спадкоємець не виказав відкритої від неї відмови (C. 6.30.22.13).

Якщо закликаний до спадкування спадкоємець помирав раніше, ніж приймав спадщину, його частка залишалася вакантною. У випадку спадкування декількома особами ця частка розподілялася поміж них. Тільки в період абсолютної монархії було зроблено виключення для випадків, коли спадкоємець, що не встиг прийняти спадщину, помирав не досягнувши річного віку. Тоді право прийняти спадщину переходило до батька цієї дитини. Такі правовідносини називалися спадковою трансмісією (transmissio ex capite infantiae).

При Феодосії ІІ спадкова трансмісія була дещо вдосконалена (transmissio Theodosiana). Так, був передбачений перехід спадщини від особи, що померла не встигнувши відкрити заповіт до її родичів по низхідній лінії (C. 6.52.1 a.450). Повністю сформувалася спадкова трансмісія при Юстиніані (transmissio Iustinianae). Кодекс зазначає, що спадкоємці особи, що померла не встигнувши прийняти спадщину, можуть прийняти її протягом року з того моменту, як до померлого поступила інформація про відкриття спадщини.

Правом на спадщину можна було поступитися на користь іншої особи у формі поступки перед магістратом – in iure cessio hereditatis (Gai. 2.34–37). Але особливістю такої поступки було те, що по-перше, вона могла бути здійснена тільки після прийняття спадщини особою, що поступається, а по-друге, до отримувача за поступкою переходили тільки речі із спадкового майна, обов’язки залишалися у спадкоємця.

Спадкування за преторським правом (bonorum possessio). Враховуючи помітно зростаюче значення кровного споріднення з середини І ст. до н.е. претор почав вводити у володіння спадковим майном осіб, що не мали спадкових прав по ius civile. У випадку звернення цих осіб до претора, вони отримували інтердикт "quorum bonorum" для витребування спадщини у третіх осіб (D. 43.2.1).

Особа, на користь якої виносився зазначений інтердикт отримувала право на bonorum possessio. Це право передбачало можливість витребувати і отримати будь-яку річ із складу спадщини.

3.Як зазначав Ульпіан, заповіт - це правомірна фіксація нашого наміру, складеного в урочистій формі для того, щоб воно мало силу після нашої смерті. Однак, заповітом визнавалося не будь-яке розпорядження на випадок смерті, а тільки те, зміст якого чітко визначав коло спадкоємців (heredis institutio).

Для укладення заповіту особа повинна була мати спеціальну здатність - testamentifactio activa (здатність укладати заповіт). Такої здатності не мали неповнолітні, недієздатні, особи, засуджені за деякі види злочинів, тощо.

Форма заповіту в різні історичні періоди була різною. Найбільш формалізованою і громіздкою вона була в античний період, потім поступово спрощувалася. Однак, навіть в юстиніанівську епоху вона залишалася досить складною. Для укладення заповіту необхідна була присутність семи свідків, хоча письмова форма і не була обов’язковою.

В будь-якому випадку, особа, що приймала спадщину повинна була володіти testamentifactio passiva, тобто, мати можливість бути призначеною спадкоємцем. Такої можливості не мали, наприклад, особи, які в момент смерті спадкодавця ще не були зачаті, а також діти державних злочинців, тощо.

Testamentifactio passiva в деяких випадках могло обмежуватися певними умовами. Так, за законом Августа про боротьбу з безшлюбністю не одружені чоловіки віком від 25 до 60 років та незаміжні жінки 20-50 років могли отримати спадщину тільки після близьких родичів. Після будь-якого іншого заповідача вони отримували спадщину тільки в тому випадку, якщо протягом 100 днів після відкриття спадщини вступали в шлюб.

Допускалося призначення спадкоємця під відкладальною умовою. В такому разі моментом відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавців, а день настання певної умови. Найбільш розповсюдженим прикладом відкладальної умови може бути підпризначення спадкоємця (substitutio). Суть його зводилася до того, що крім основного призначався додатковий спадкоємець на той випадок, якщо основний за певних причин не прийме спадщину (внаслідок смерті, відмови від прийняття, інших обставин).

В деяких випадках заповіт супроводжувався покладенням (modus). Суть заповідального покладення полягала у зобов’язанні спадкоємця вчинити певні дії на користь третіх осіб або самого померлого (наприклад, організація поховання або встановлення пам’ятника на могилі).

4.Інститут спадкування за законом остаточно сформувався при Юстиніані. Всі спадкоємці поділялися на чотири класи. Представники класів спадкували один за одним. Так, представники другого класу спадкували, якщо не було представників першого. Представники третього спадкували, якщо не було представників ні першого, ні другого класів і т.д.

І клас складали всі низхідні родичі спадкодавця (сини, доньки, онуки, онучки, тощо). Причому, прийняття спадщини найбільш близьким низхідним родичем виключало можливість її отримання більш далеким родичем. Виключенням із цього правила були випадки, коли один із найближчих родичів (наприклад, син) вже помер. В таких випадках замість спадкували нього спадкували більш далекі родичі (його діти), які для померлого були онуками. Але вважалося, що діти спадкують замість свого батька, а тому і вважалися безпосередніми спадкоємцями свого діда. Такі правовідносини називалися спадкуванням за правом представництва. Тобто, діти представляли свого батька.

ІІ клас за новелами Юстиніана складали родичі по висхідній лінії (батько, мати, дід, баба), а також рідні брати та сестри (та діти вже померлих братів та сестер).

ІІІ клас складали нерідні брати та сестри (та діти померлих раніше нерідних братів та сестер (за правом представництва)).

Представниками ІV класу були всі інші кровні родичі (без обмежень). Причому, як і в інших класах, більш близькі родичі мали пріоритет перед більш далекими. Спадщина між ними розділялася і право представництва не допускалося.

Один з подружжя, що пережив іншого спадкував тільки в тому випадку, якщо жоден із представників вище перерахованих класів не прийняв спадщину. Виключення складали вдови, що не мали власного майна чи приданого, щоб дозволяли жити їм відповідно до їх соціального статусу. Ці вдови мали право на обов’язкову частку в спадщині, що складала одну чверть від її вартості. Чоловік не міг позбавити свою дружину цієї частки.

На відміну від заповіту, де спадкодавець міг визначити частку спадщини для кожного із спадкоємців, спадкування за законом передбачало рівні частки для всіх представників відповідного класу. Якщо спадкоємців було двоє спадщина поділялася між ними навпіл, якщо троє - на три рівні частини, якщо четверо - відповідно на чотири. У випадку відмови одного із спадкоємців від спадщини, його частка розподілялася між іншими в рівних долях.

Те ж стосувалося і випадків спадкування за правом представництва. Оскільки діти померлого спадкоємця приймали спадщину замість нього (а не від свого імені), то вони відповідно отримували частку яка повинна належати одній особі (померлому спадкоємця). Потім, ця частка розподілялася між ними в рівних долях.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тези лекції	\|	Індивідуальний облік яєчної продуктивності та інкубації яєць.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.