• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекція 2.Функції та роль фінансів

1. Функції фінансів.

2. Фінансова система.

3. Роль фінансів у суспільному відтворювальному процесі.

4. Система фінансових категорій, їх взаємозв`язок.

1. Функції фінансів.

Функції економічної категорії є її внутрішніми властивостями, які виявля­ються у процесі практичної діяльності.

Переважна більшість вітчизняних науковців і практиків визнають, що фі­нансам притаманні дві основні функції: розподільна і контрольна.

Розподільна функція є головною і виявляється в процесі розподілу валового внутрішнього продукту у вигляді утворення фондів грошових коштів та вико­ристання їх за цільовим призначенням.

У процесах вартісного розподілу валового внутрішнього продукту можуть брати участь різні вартісні інструменти, зокрема фінанси, кредит, ціни і тари­фи, заробітна плата, кожен з яких має свої особливості та власну історію. Фі­нанси як інструмент вартісного розподілу виокремлюється серед інших мас­штабністю, всеохоиним характером та можливостями активного впливу на всі складові суспільного життя. І генезис та еволюція вартісного розподілу за допомогою фінансів супрово­джувались зміною форм вартісного розподілу, пріоритетів у формуванні та використанні фінансових ресурсів, інвестування капіталу, наповненості та спря­мованості грошових і фінансових потоків. Це у свою чергу суттєво виливало на історію розвитку людської цивілізації, зростання могутності чи занепад дер­жав, створення, розподіл і споживання благ, розвиток виробництв, творчі та інтелектуальні здобутки тощо. Фінанси як інструмент вартісного розподілу використовуються на всіх стадіях суспільного відтворення: виробництві, розподілі, обміні та споживан­ні. На вартісний розподіл за допомогою фінансів суттєво впливає розмежуван­ня економічної власності.

Об'єкти розподілу за допомогою фінансів такі:

Ø валовий внутрішній продукт, тобто вартість кінцевих продуктів (благ), вироблених суспільством за певний період часу (переважно рік);

Ø національне багатство, тобто сукупність створених та нагромаджених благ, якими володіє суспільство, а також природні ресурси, залучені в еконо­мічний оборот. Національне багатство залучається у розподільні відносини лише у виняткових випадках (війни, катастрофи, стихійні лиха тощо);

Ø зовнішні надходження у вигляді фінансової допомоги, зовнішніх дер­жавних позик, іноземних інвестицій, а також інших міждержавних трансфер тів від зарубіжних країн, міжнародних фінансових інституцій та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Суб'єктами розподілу є:

Ø держава:

Ø юридичні особи (суб’єкти господарювання різних форм власності, рівня підпорядкування та місця знаходження);

Ø домогосподарства та фізичні особи;

Ø міжнародні організації;

Ø інші держави.

Оскільки об’єкт фінансових відносин — обмежена величина, а суб’єкти роз­поділу доволі численні, то таким відносинам, звичайно, притаманний доволі суперечливий характер, оскільки кожен суб’єкт прагне отримати від розподі­лу якомога більше вигід, проте зробити це можна лише за рахунок інших суб’єктів, які мають такі самі інтереси. Звідси випливає необхідність збалансу­вання інтересів усіх суб’єктів фінансових відносин, якого можна досягти на­самперед шляхом встановлення оптимальних пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту. На жаль, науково встановлених показників опти­мальних пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту на практиці немає, тому для оцінки ситуації використовують два основних макроекономіч- них показники: рівень ВВП на одну особу та темпи зростання ВВП.

Обсяг ВВП на одну особу є одним із основних критеріїв суспільного добробу­ту. Світовий банк поділяє країни за цим показником на чотири групи:

Ø І група: країни з низьким рівнем доходів (менше 735 дол. США на одну людину);

Ø II група: країни з рівнем доходів, нижчим від середнього (736—2935 дол. США);

Ø III група: країни з рівнем доходів, вищим від середнього (2936 9075 дол. США);

Ø IV група: країни з високим рівнем доходів (більше 9076 дол. США).

Розмір ВВП на одну особу серед держав світу дуже коливається. У високорозвинених країнах він становить від 25 до 40 тис. дол. США, а в окремих (в основному в Скандинавських країнах та Японії) перевищує цю суму. За під­сумками 2006 р. перші місця рейтингу за рівнем життя населення зайняли Люксембург (більше 50 тис. дол. США), Бермуди, Ліхтенштейн, Норвегія. Лі­дерами також є США, Китай, Японія, Німеччина, Велика Британія, Індія. У найменш розвинених країнах цей показник становить близько 100 дол. США. В Україні ВВП на одну особу у 2006 р. становив 1950 дол. США, що на 10 % більше, ніж у 2005 р. За цим показником Україна посіла 131 -ше місце серед 183 країн світу.Динаміку фінансових відносин характеризують темпи зростання ВВП: чим вони вищі, тим більше задовольняються потреби суб’єктів фінансових відно­син у доходах. Загальновідомо, що навіть незначне сповільнення темпів зро­стання доходів (незалежно від того, яким є абсолютний розмір цих доходів) сприймається суспільством досить негативно, а постійне зростання доходів створює сприятливий суспільно-політичний клімат у державі.

Механізм реалізації розподільної функції фінансів включає декілька ета­пів: первинний розподіл, перерозподіл, вторинний розподіл.

Первиннии розподіл — розподіл доданої вартості і формування первинних доходів суб’єктів, які беруть участь у створенні ВВП. Первинними доходами на цьому етапі є такі:

Ø у фізичних осіб — заробітна плата;

Ø у юридичних осіб — прибуток;

Ø у держави — прибуток державного сектору економіки, надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації їх можна поділити на загальнодержавні (державний бюджет і державні цільові фонди), регіональні (місцеві бюджети), відомчі (фонди, створювані міністерствами і відомствами) та корпоративні (централі­зація частини доходів структурних підрозділів корпоративних об’єднань).

Вторинний розподіл є завершальною стадією реалізації розподільної функ­ції фінансів і передбачає використання загальнодержавних фондів на розви­ток пріоритетних галузей економіки, соціально-культурні заходи, соціальний захист, оборону, управління тощо. Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через ме­ханізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального ви­робництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з подальшим пере­розподілом, а інша частина — у сферу споживання (освіта, наука, культура, охорона здоров’я, державне управління, оборона тощо).Отже, фінанси, беручи активну участь у розподілі і перерозподілі створеної вартості, сприяють трансформації пропорцій, які виникають під час її первин­ного розподілу, в пропорції кінцевого використання.

Окрім того, що фінансам внутрішньо притаманна властивість активної участі у процесах вартісного розподілу як одного із найактивніших його вар­тісних інструментів, такою самою рівноцінною за своєю значимістю є і конт­рольна функція фінансів.

Всі ресурси вичерпні, кількісно обмежені, а отже, дефіцитні (що ІІОВНОЮ мірою стосується фінансових ресурсів та капіталу), тому нагальною є потреба контролювати їхній рух, грошові та фінансові потоки, за всіма видами діяль­ності, на різних рівнях, за різними сферами та ланками фінансових систем на­ціональних держав та світової фінансової системи. Реалізація контрольної функ­ції фінансів має забезпечити раціональне, цільове та ефективне використання всіх видів ресурсів, у тому числі фінансових, ефективне управління грошовими та фінансовими потоками, забезпечення фінансової рівноваги, тобто синхроні­зації у часі вхідних та вихідних грошових потоків (доходів та зобов’язань).

Контрольна функція фінансів зумовлюється об’єктивно притаманною їм здат­ністю кількісно відображати рух фінансових ресурсів (який відбувається у фон­довій та нефондовій формах) і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій у розподілі валового внутрішнього продукту, правильністю формування, розподі­лу та використання фінансових ресурсів держави і суб’єктів господарювання. Контрольна функція фінансів на практиці реалізується а діяльності осіб, які про водять фінансовий контроль. В Україні до органів, що здійснюють фінансовий контроль, належать: Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Державна податкова служба, Державний митний комітет. Пенсійний фонд, Фонди загальнодержавного обов’язкового соціального страхування, Рахункова палата Верховної Ради України та ін. Саме завдяки кон­трольній функції фінансів суспільство контролює повноту і своєчасність забезпе­чення фінансовими ресурсами різних суб’єктів фінансових відносин.

Деякі вчені стверджують, що фінансам притаманні й інші функції: регулюю­ча, стимулююча, відтворювальна, стабілізаційна тощо. Проте без применшення значення таких підходів можна стверджувати, що фінанси відіграють важливу роль у процесі суспільного відтворення саме завдяки розподільній функції.

Отже, надзвичайно важливе значення фінансів у житті суспільства зумов­лене тим, що вони: забезпечують розподіл валового внутрішнього продукту та фінансові потреби юридичних та фізичних осіб і держави; здійснюють пере­розподіл фінансових ресурсів між галузями економіки, регіонами, соціальни­ми верствами населення, юридичними і фізичними особами; забезпечують кругообіг фінансових ресурсів і безперервність відтворювального процесу; а також здійснюють контроль за процесами формування і використання фінан­сових ресурсів як на рівні держави, так і на рівні суб’єктів господарювання.

2. Фінансова система.

Ефективність організації фінансів та прагматизм реалізації фінансових від­носин і фінансової політики у державі залежать насамперед від оптимальної побудови та дієздатності фінансової системи.

Термін “система” (з грец. — “поєднання”, “утворення”) найчастіше трак­тується як сукупність визначених елементів, між якими є закономірний зв’язок чи взаємодія.

Групування окремих суб’єктів фінансових відносин у загальну фінансову систему держави може здійснюватися за багатьма ознаками, що зумовлює дис- кусійність самого поняття фінансової системи та проблеми її структурування. Теоретично та методологічно сутність фінансової системи можна розглядати як за внутрішньою будовою, так і за організаційно-інституційною структурою. Обидва підходи відображені у науковій фінансовій літературі.

За організаційно-інституційною структурою фінансова система — сукуп­ність фінансових органів та інституцій, які здійснюють управління грошови­ми потоками та фондами грошових коштів. При цьому у фінансовій системі держави виділяють систему органів управління фінансами (Міністерство фі­нансів, Державна податкова служба, Рахункова палата Верховної Ради Украї­ни, Державне казначейство. Контрольно-ревізійна служба), а також фінансо­вих інститутів, задіяних у розподільних процесах (Національний банк У країни, банківські та небанківські фінансові установи, фондові і валютні біржі, стра­хові компанії, інвестиційні фонди тощо).

При вивченні внутрішної (змістової) сутності фінансової системи у вітчиз­няній фінансовій науці соціально-економічна природа фінансів розглядається як досить складне суспільне явище, що охоплює широкий спектр розподіль­них відносин, які ззовні відображаються у різноманітних грошових потоках. За єдиної сутності цих відносин вони мають конкретні форми вияву, характер­ні ознаки, а також певні особливості щодо організації фінансової діяльності, формування і використання фінансових ресурсів, які зосереджені у розпоря­дженні держави, підприємницьких структур, певних фінансових інституцій для фінансового забезпечення їх діяльності.

За внутрішньою будовою фінансова система — сукупність відокремлених, але взаємопов’язаних сфер (узагальнена за певною ознакою складова) та ланок (відособлена складова) фінансових відносин, які мають певні особливості в мо­білізації та використанні фінансових ресурсів, а також відповідний апарат управління та нормативно-правове забезпечення.

Найчастіше фінансову систему структурують відповідно до форм власності (рис. 1.1), основних суб’єктів фінансових відносин (рис. 1.2) та рівнів еконо­мічної системи (рис. 1.3)

Рис. 1.1. Структуризація фінансової системи відповідно до форм власності

Рис. 1.2. Структуризація фінансової системи відповідно до суб’єктів фінансо­вих відносин

		Фінансовий ринок
		Мікрорівень
		Субмікрорівень
		Рис. 1.3. Структуризація фінансової системи за рівнями економічної системи

У складі фінансової системи України виділяють такі основні сфери фінансо­вих відносин: фінанси держави (у тому числі за рівнями органів державної влади й управління — державні і місцеві фінанси), фінанси суб'єктів господа рювання_У фінанси домогосподарства фінансовий ринок і міжнародні фінанси (рис. 1.4). Кожна з цих сфер фінансових відносин характеризується специфіч­ними рисами і має певне функціональне призначення. сфера, за допомогою якої здійснюється вплив держави на екс ю- мічний і соціальний розвиток країни. Державні фінанси відображають розга­лужену систему фінансових відносин на різних рівнях адміністративного поді­лу між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання фінансових ресурсів та доходів держави, а також щодо управ­ління і розпорядження державною власністю. За своєю структурою це дуже складна і багатофункціональна сфера фінансової системи, основними ланками якої є державний і місцеві бюджети, державні цільові фонди, державний і ко­мунальний кредит, фінанси державного і комунального секторів економіки.

У сфері державних фінансів провідне місце належить бюджетам різних рів­нів, сукупність яких утворює бюджетну систему. В умовах командно- адміністративної системи господарювання державний бюджет був не просто основною ланкою фінансової системи, що забезпечувала ресурсами функ­ціонування і розвиток економіки, а домінуючою структурою, без якої не могли належним чином функціонувати інші ланки фінансової системи. Тут зосереджувалася основна маса доходів (у бюджеті централізувалося більше 50 % ва­лового внутрішнього продукту і до 75 % національного доходу), а без асигну­вань з бюджету практично неможливим було функціонування значної частини підприємств, установ соціально-культурної сфери, будівництво житла, існу­вання житлово-комунального Господарства тощо.

З переходом до ринкових умов господарювання державний бюджет і надалі продовжує залишатися центральною ланкою фінансової системи України. Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, зосере­джених у ньому, а й найбільш розвиненою системою взаємозв’язків з усіма іншими ланками та сферами. Як один із найважливіших інститутів економіч­ного суверенітету держави державний бюджет:

Ø забезпечує акумулювання коштів (головним чином через податкові і не­податкові надходження), необхідних для фінансування потреб держави та проведення державної внутрішньої і зовнішньої політики;

Ø є невід’ємним атрибутом ринкових відносин і водночас важливим інс­трументом реалізації державної політики;

Ø виступає важелем активного впливу на економічні, соціальні, національ­ні, регіональні процеси у суспільстві.

З приєднанням України у листопаді 1996 р. до Європейської хартії про міс­цеве самоврядування відбулося реформування бюджетної системи в Україні, що передбачало не лише зміну ролі і місця місцевих бюджетів у фінансовій системі держави, а й удосконалення організаційної вертикальної побудови бюджету за рівнями влади, зміцнення джерел фінансового забезпечення реалі­зації прав місцевих органів влади і управління. Водночас власна дохідна база місцевих бюджетів в Україні поки залишається вкрай низькою. Упродовж ос­танніх років виявляється суперечлива тенденція відставання процесів форму­вання доходів місцевих бюджетів України від темпів розширення завдань та обов’язків місцевих органів влади. Внаслідок цього розмір податкових та ін­ших надходжень на місцевому рівні дуже часто не відповідає розміру локаль­них бюджетних витрат. Великомасштабним став прихований дефіцит місце­вих бюджетів. Постійно зростає дотаційна залежність місцевих бюджетів від державного бюджету. За цих умов фінансові проблеми місцевих органів влади набули політичної гостроти. Часто вони є причиною ускладнення відносин між “центром” і регіонами, а також між окремими регіонами. Хронічна нестача фі­нансових ресурсів і нестабільність доходних джерел місцевих бюджетів стали загальнодержавною проблемою, що потребує невідкладного вирішення у кон­тексті забезпечення політичної та економічної стабільності, демократизації суспільного життя та побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Самостійною ланкою фінансової системи України і важливим елементом державних фінансів є державні цільові фонди. Державні цільові фонди — фон­ди грошових коштів, які формуються у процесі розподілу і перерозподілу ВВП за рахунок сплати фізичними та юридичними особами обов’язкових внесків та інших надходжень. Кошти державних цільових фондів використовуються на фінансування державних економічних та соціальних програм і перебувають у розпорядженні центральних та місцевих органів влади. На сучасному етані роль державних цільових фондів в Україні є значною — їх бюджети станов­лять близько однієї чверті обсягу фінансових ресурсів, якими розпоряджаєть­ся держава.

Існування державних цільових фондів пов’язане з необхідністю задоволен­ня певних економічних та соціальних потреб, які мають особливо важливе значення. Відокремлення державних цільових фондів (повне відокремлення від бюджету або виокремлення державного цільового фонду у складі бюджету) та чітке визначення джерел їх формування і напрямів використання акуму­льованих ними фінансових ресурсів сприяє підвищенню рівня задоволення суспільних потреб та ефективності контролю за цільовим використанням кош­тів. В Україні найбільші державні цільові фонди мають переважно соціальну спрямованість: Пенсійний фонд України; Фонд загальнообов’язкового держав­ного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням; Фонд загально­обов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещас­них випадків на виробництві та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності Одним із напрямів розвитку та реструктуризації державних фінансів у пе­ріод ринкової трансформації економіки і формування фінансової системи став розвиток державного кредиту як суспільної позикової системи і невід’ємної сфери фінансової діяльності держави. Державний кредит відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи: використання державних позик пов’язано з регулюванням фінансових процесів, у тому числі з певними зав­даннями податкового регулювання економіки і державного впливу на стан фінансового ринку.

Державний кредит — рух позикового капіталу у формі кредитних угод, що здійснюється за участю держави щодо передачі фінансових ресурсів у борг з розрахунком на певну вигоду. При цьому держава традиційно виступає у ролі позичальника коштів, рідше — кредитора або гаранта. Основною формою дер­жавного кредиту є державні позики. За правом емісії розрізняють державні і місцеві позики. Зокрема, державні позики випускаються центральними орга­нами управління, а надходження від них спрямовуються у центральний бю­джет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямо­вуються у відповідні місцеві бюджети. У розвинутих країнах місцеві позики є важливою складовою фінансів місцевого самоврядування, оскільки дають можливість мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб регіо­нального розвитку. Натомість в Україні місцеві позики не набули поширення, однак у перспективі можуть стати важливим фінансовим інструментом забез­печення формування інвестиційної складової місцевих бюджетів.

Фінанси державного сектору економіки відображають грошові відносини, пов’язані з діяльністю держави як суб’єкта господарювання. У зв’язку з роздер­жавленням і приватизацією державний сектор економіки в Україні останніми роками значно скорочується. При цьому державні підприємства переходять на ті самі принципи організації фінансів, іцо й акціонерні та приватні. Як наслі­док, істотно скорочується фінансова діяльність держави в реальному секторі економіки, відбувається чітке розмежування державного фінансового госпо­дарства і фінансів державного сектору економіки.

Фінанси комунального сектору економіки відображають грошові відноси­ни, пов’язані з діяльністю місцевих органів влади як суб’єкта господарюван­ня. Комунальний сектор економіки пов’язаний з комунальною власністю, яка є власністю відповідної територіальної громади, тобто спільності громадян жителів міста, села, селища або їх об’єднань.

Підприємства комунального гос­подарства в основному функціонують у таких сферах, як житлове господарс­тво, транспорт (автобусні парки, трамвайні та тролейбусні депо, метрополітен), комунальна енергетика (електричні, газові та теплові мережі), комунальне об­слуговування (готелі), міські шляхи тощо.

Чільне місце у фінансовій системі держави відведено фінансам суб'єктів господарювання, які відображають економічні відносини, що пов’язані з ру­хом грошових потоків і виникають у процесі формування, розподілу та вико­ристання фінансових ресурсів і доходів на мікрорівні.

Фінансова діяльність суб’єктів господарювання може бути організована за такими трьома методами:

Ø комерційний розрахунок;

Ø неприбуткова діяльність;

Ø кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурса­ми, джерелами їх формування, доходами, витратами і фінансовими результа­тами. Відповідно до зазначеного до складу фінансів суб’єктів господарювання належать такі ланки: фінанси комерційних підприємств і організацій, фінан­си некомерційних установ і організацій.

Фінанси комерційних підприємств (суб’єктів підприємницької діяльності) є вихідною ланкою фінансової системи, оскільки саме тут створюється більша частка ВВІІ. Від стану фінансів комерційних підприємств багато в чому зале­жить загальне фінансове становище в країні, адже комерційні підприємства є основним платником податків до бюджету, а також внесків у державні цільові фонди. Особливістю фінансів комерційних підприємств є те, що в умовах рин­кових відносин ці підприємства діють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку, відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат на основну діяльність, а також на її розширення та розви­ток. Для таких підприємств прибуток є головним джерелом виробничого і со­ціального розвитку. Комерційний розрахунок є раціональним і високоефективним методом фі­нансової діяльності. Він спонукає підприємство до пошуку достатніх і деше­вих фінансових ресурсів, раціонального їх розміщення, мінімізації витрат і максимізації доходів та прибутку. Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів відіграють власні кошти підприємства, які покривають значну части­ну витрат, а також є фінансовим забезпеченням отриманих кредитів. Бюджет­ні асигнування і надходження з цільових фондів виконують допоміжну роль, а збалансування потреб у фінансових ресурсах здійснюється за допомогою кре­диту. Саме в умовах ринку комерційні підприємства отримали реальну фінан­сову незалежність, стали вільними від дріб’язкової опіки з боку держави, але водночас підвищилася їх відповідальність за економічні та фінансові результа­ти діяльності.

Некомерційними вважаються установи, які надають послуги або викону­ють роботи безкоштовно чи за символічну плату, що не відшкодовує їхніх за­трат. Тобто головна мета функціонування неприбуткових установ і організацій забезпечити певні потреби суспільства, а не отримати прибуток. Виділення неприбуткової діяльності цілком логічне в умовах ринкової економіки, тому що завжди є певні сфери, які або не можуть бути прибутковими і тому не цікав­лять підприємницькі структури, або повинні бути доступними широким верс­твам населення.

До некомерційних установ і організацій належать:

Ø бюджетні установи та організації, головним джерелом фінансування ви­датків яких є бюджетні кошти (лікарні, школи, дитячі садки, музеї, бібліоте­ки тощо);

Ø добровільні громадські формування (громадські організації, політичні партії, благодійні фонди), які об’єднують громадян на основі єдності інтересів та уподобань для спільної реалізації своїх прав і свобод, сприяння здійсненню доброчинної благодійницької діяльності. Головним джерелом доходів громад­ських організацій є вступні і членські внески, добровільні і спонсорські по­жертвування.

У соціально орієнтованій ринковій економіці (шляхом розвитку якої йде Україна) однією із важливих сфер фінансової системи держави є фінанси до- могосподарств, що відображають рівень життя та фінансового забезпечення населення. Отже, стан розвитку та організації фінансів домогосподарств вка­зує на ефективність функціонування фінансової системи в цілому. На жаль, фінанси домогосподарств в Україні ще не мають належним чином організова­них та юридично забезпечених засад функціонування. Саме людина як найви­ща цінність є фундаментальною опорою і носієм загальносуспільних інтересів та важливим суб’єктом фінансових відносин. Громадяни є платниками подат­ків і, водночас, отримувачами суспільних благ, наданих державою; саме вони в умовах демократії через своє право голосувати можуть впливати на суспільне життя — визначати ефективність прийнятих рішень у сфері політики та еко­номіки, через суспільний вибір приймати рішення щодо кількісних і якісних параметрів державних видатків і доходів. Не менш важливо враховувати люд­ський фактор і в контексті реалізації принципу солідарності та забезпечення суспільного добробуту.

Основним джерелом формування доходів населення в Україні є заробітна плата працюючих членів сім’ї, яка становить близько 40 % доходів домогоспо­дарств. Все ще велике значення у бюджетах сімей відіграють натуральні над­ходження від особистого підсобного господарства. Натомість не виконують на­лежної ролі ринкові складові — доходи від підприємницької діяльності та від операцій з цінними паперами і нерухомістю.

Переважну частку витрат домогосподарств в Україні становлять витрати на харчування, одяг і речі повсякденного вжитку, на оплату комунальних послуг. Така структура витрат бюджетів сімей свідчить про низький рівень життя на­селення. Обмеженість фінансових ресурсів домогосподарств не дає можливості реалізувати соціально-культурні потреби кожної людини, одержати якісне медичне обслуговування тощо.

В умовах розвиненої ринкової економіки важливу роль у фінансовій та еко­номічній системі держави відіграють фінансові ринки і фінансове посередниц­тво. Фінансовий ринок як забезпечуюча сфера фінансової системи має винят­ково важливе значення для ефективного розвитку економіки.

Фінансовий ринок — механізм перерозподілу фінансових активів між окре­мими суб’єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, а також міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок через посередни­ків, фірми та інституції, що надають фінансові послуги, реалізує фінансові рі­шення домогосподарств, приватних компаній та урядових організацій.

Тривалий час вітчизняні вчені не виділяли у складі фінансової системи та­ких складових, як фінансовий ринок і фінансове посередництво, мотивуючи це тим, що порівняно невисокий розвиток фінансових посередників та пробле­ми становлення і функціонування фінансового ринку в Україні не дають під­став для виділення відповідних секторів у складі фінансової системи України. Однак такий підхід був виправданим лише на початкових етапах ринкових трансформацій української економіки. У результаті реформування банківсь­кої системи і переведення банків на ринкові засади діяльності, формування конкурентного середовища, становлення та функціонування ринку цінних па­перів на основі відкриття фондових бірж, створення акціонерних товариств, інституційних інвесторів, відповідної інфраструктури ринку було створено ор­ганізаційні і правові засади функціонування фінансового ринку в Україні. Це дає підстави для виокремлення цієї дуже складної структури (як за змістовим наповненням — грошовими потоками, так і за організаційною будовою — су­купністю різноманітних інституцій) як невід’ємного компонента і забезпечую­чої сфери фінансової системи.

Трансформаційні перетворення в Україні торкнулися не лише формування ринкової економіки і демократичних форм державності, а й відкритого су­спільства. Однією з основних складових фінансової стратегії України є поглиблення її інтеграції в міжнародний фінансовий простір. Необхідність цього визначається об’єктивними закономірностями розвитку сучасної світової еко­номіки.

Міжнародні фінанси є інтегрованою сферою фінансової системи України. Процеси регіоналізації та глобалізації з різною інтенсивністю впливають на національні фінансові системи держав, різних за рівнем соціально-економіч­ного розвитку, суспільного добробуту та зайнятості, за політичним та еконо­мічним устроєм. У свою чергу економічний та фінансовий потенціали націо­нальних держав впливають на світове господарство.

Світове господарство — складна, структурована, ієрархічна система, іцо включає систему ринків (інформаційний, товарний, фінансовий, робочої сили), систему міжнародних відносин, інтернаціоналізацію господарського механізму та міжнародну конкуренцію.

Злам тисячоліть ознаменував початок нової геоекономічної епохи. У світово­му господарстві та міжнародних фінансах відбуваються новітні процеси фор­мування та функціонування принципово нової фінансової архітектури глобаль­ної економіки (геофінансів), яка розчленовується на самостійні національні фінансові системи, незважаючи на державні кордони, нарощує концентрацію власності, збільшує обсяги транснаціональних фінансових потоків, зміцнює конкурентну позицію транснаціональних корпорацій та посилює вплив на на­ціональні фінансові системи міжнародних фінансових інститутів.

Світове господарство прийшли тривалий шлях розвитку: від обміну товарів та переказу грошових коштів до нинішньої чіткої системи міжнародних ви­робничих зв’язків, системи ринків, насамперед потужного міжнародного фі­нансового ринку, масштабних фінансових та грошових потоків, формування транснаціональної економічної власності, зростання мобільності чинників ви­робництва.

Поєднання міжнародного фінансового та інформаційного ринків стало пе­редумовою формування єдиного глобального фінансового простору, змінило відносну цінність ресурсів, надавши пріоритет фінансам та інформації, впли­нуло на структуру розподілу власності, співвідношення державного та корпо­ративного управління, суспільного та індивідуального вибору.

В умовах глобалізацїї подальший розвиток фінансової системи України мож­ливий тільки на основі інтеграційних процесів. За роки незалежності у сфері інтеграції України в міжнародну фінансову систему зроблено чимало. Взаємодія українських громадян, приватних підприємців, фірм, корпорацій, державних закладів з іншими країнами набула бурхливого розвитку, що зумовило потребу в активізації міжнародних валютно-фінансових відносин. Україна стала членом головних міжнародних фінансових інституцій — Міжнародного валютного фон­ду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку, інтегрувалася у міжнародну платіжну систему. Створено дієву систему валютного регулювання з використан­ням ринкових механізмів курсоутворення. Важливим напрямом інтеграційних процесів став вихід на світові фінансові ринки.

Ефективна участь України у світових економічних процесах вимагає поси­лення відкритості національної економіки. До цього, зокрема, спонукають вступ України до СОТ, розширення ЄС, інтеграційні процеси на пострадян­ському просторі, динаміка кон’юнктури світових ринків та посилення конку­рентного тиску на традиційних ринках українського експорту.

Все це доводить, що концепція реформування фінансової системи держави без урахування впливу міжнародних фінансів в умовах глобалізації є необгрун­тованою і неповною.

Трансформаційні процеси в Україні вимагають чіткої координації дій в усіх сферах та ланках фінансової системи, що є концептуальною основою нової мо­делі економічного і соціального розвитку держави. Ця модель має поєднати постійне підвищення добробуту нації і кожного громадянина та становлення в Україні конкурентоспроможної національної економіки, яка була б органічно включена в глобальні економічні процеси і посіла в них гідне місце.

Отже, фінансова система — не просто набір окремих взаємопов’язаних еле­ментів, а надзвичайно складна за внутрішньою будовою фінансова архітек­тура, від ефективності побудови якої залежить можливість збалансування інтересів і суперечностей, узгодження прагматизму фінансової політики з раціо­нальністю економіки.

3. Роль фінансів у суспільному відтворювальному процесі.

Суспільство не може існувати без постійного відтворення їжі, одягу, житла, соціальної сфери. Із збільшенням чисельності населення планети, урбанізацією, загостренням протиріч усередині окремих держав і між ни­ми, з розвитком прогресу, науки, удосконалюванням техніки та технологій і проявом багатьох інших факторів відтворення середовища існування стає неодмінною умовою виживання людства.

Світовий поділ праці зумовлює нерівномірний розподіл високотех- нологічних виробництв, концентрацію фінансового капіталу в най- багатіших країнах. Бідніші країни займаються видобутком сировини і ви­робництвом сільськогосподарської продукції. Однак у будь-якому випадку зміст відтворювального процесу не змінюється, а змінюється місце конце­нтрації додаткового продукту. Через фінансовий, банківський і ціновий механізми основна частка прибутку осідає в найбільш розвиненіших краї­нах, що дає змогу їм і далі здійснювати розподіл на свою користь.

Процес відтворення складається з чотирьох стадій:

Ø виробництво;

Ø обмін;

Ø розподіл;

Ø споживання.

Ці стадії обов’язкові для відтворення, процес якого буде призупине­ний за відсутності хоча б однієї з них. Кожна стадія відтворення обслуго­вується однією або кількома економічними категоріями. Участь категорій у відтворювальному процесі може бути прямою й опосередкованою. Так, поряд із такою категорією, як товар, ціна є центральною складовою в об­слуговуванні стадії обміну. Але вплив ціни безпосередньо виявляється на стадії споживання, хоча цю стадію відтворення обслуговують інші еконо­мічні категорії.

З огляду на суспільне призначення фінансів (формування і викорис­тання фондів, що забезпечують виконання державою своїх функцій), роль фінансів є найвагомішою на стадії розподілу. На цій стадії відтворюваль- ного процесу активніше виявляються усі суспільні інтереси, а отже, і про­тиріччя суспільства.

Справді, саме на цій стадії створений суспільством продукт поділя­ється спершу на частку споживання і нагромадження, а потім кожна з цих частин підлягає подальшому розподілу.

Стадії обміну та споживання можливі тільки після здійснення стадії розподілу. Кожен учасник відтворювального процесу поділяє свою части­ну доходу на фонд споживання і фонд нагромадження. Але ще до настання цієї стадії до розподільного процесу втручається держава, вилучаючи з ін­дивідуальних і колективних доходів свою частку, використовуючи такі ін­струменти, як податки, позики, страхові платежі.

Чим ширше коло функцій держави, тим па більшу суму доходів членів суспільства вона претендує. Отже, змінюються і пропорції споживання. Якщо держава відшкодовує частину витрат на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення, то це позначається й на ціні робочої сили, а от­же — на рівні оплати праці.

Тут важливо зрозуміти тенденцію — чим вища частка суспільних фондів споживання, тим нижча частка особистих фондів споживання.

У теорії фінансів не припиняються суперечки щодо порівняльної ефективності державної участі у відтворювальному процесі. Для кожної держави в кожний конкретний момент часу необхідно виробити конкретні рекомендації. Але непорушним правилом повинне бути розуміння, що чим багатше населення країни (не окремі особистості, а широкі прошарки), тим багатша й сама держава. Високий рівень доходу створює високий спожив­чий попит, що оздоровлює економіку. Відповідно зростає податкова база і збільшується частка нагромаджень. Нагромадження є основою позичково­го капіталу, що, своєю чергою, сприяє розширеному відтворенню й техніч­ному прогресу.

У країнах, уряди яких обмежують через податки особисті доходи гро­мадян, економіка не має бази для зростання. Через короткий час такі краї­ни потрапляють у залежність від багатших країн, тому що звуження внут­рішніх джерел доходів відшкодовується зовнішніми запозиченнями. Джерелом погашення зовнішніх боргів є тільки податки й державне майно.

Необхідно усвідомити, що відтворювальний процес — це саморегу­лююча система. У цю систему вносить зміни не тільки держава шляхом перерозподілу доходів, тут позначаються й міжнародний поділ праці, полі­тичні та релігійні протиріччя, міждержавні інтереси і низка інших факто­рів. У сучасному світі важко передбачити тенденції впливу на відтворюва­льний процес. Але якщо виключити світові катаклізми, то на ці процеси впливає тільки економічна політика держави. Зміна економічних відносин в Україні, коли складний господарський механізм плановорегульованої економіки одразу був переведений на рин­кові засади, спричинила порушення господарських зв’язків, втрату ринків збуту майже в усіх галузях господарської діяльності.

Відмовившись від господарсько-оргапізуючої функції, держава не зменшила свої власні витрати, а в багатьох випадках ще й збільшила свої потреби. За цих умов механізм розподілу і перерозподілу доходів суспільс­тва суперечить механізму відтворювального процесу, що стало ще однією причиною загального економічного спаду в країні. Це й зрозуміло, адже при зниженні частки реальних доходів суб’єктів відтворювального процесу звужується сфера обміну та споживання. Тоді й процес виробництва не може відновлюватися в колишніх обсягах.

Насправді розглянуті процеси набагато складніші. Крім негативного впливу високого податкового порогу, негативно вплинула на відтворюва­льний процес і політика Національного банку України, коли ставки банків­ського відсотка в період галопуючої інфляції досягай астрономічного рів­ня - 200%. При світовому рівні рентабельності нижче 10% на капітал українським виробник, навіть без урахування податків, повинен був забез­печити рентабельність виробництва па рівні 210%.

Можна навести багато прикладів цілеспрямованих заходів, у тому чи­слі і з боку держави, що призвели до розбалаисування відтворювальної си­стеми в Україні. Усі вони відбивають роль держави в розподільному про­цесі, здійснювану через фінанси та інші механізми.

Якщо порушуються збалансовані межі втручання держави в розподі­льний процес, порушується увесь відтворювальний процес. Усе це можна назвати структурною перебудовою економіки або створенням ринку праці. Але держава має брати на себе значні додаткові зобов’язання щодо підт­римки бідних верств населення, щоб уникнути соціального вибуху, то і свідчить про порушення нормальних відтворювальних процесів.

Проте, завдання фінансової науки полягає не в критиці економічної політики держави, а в рекомендаціях з удосконалення сфери фінансів.

Читайте також:

1. Валютні відносини, валютні системи як основа міжнародних фінансів
2. Взаємозв’язок фінансів з іншими економічними категоріями розподільчого характеру
3. Взаємозв’язок фінансів з іншими економічними категоріями розподільчого характеру.
4. Взаємозв’язок фінансів з іншими категоріями
5. Вид заняття: лекція
6. Вид заняття: лекція
7. Вид заняття: лекція
8. Вид заняття: лекція
9. Вид заняття: лекція
10. Види місцевих фінансових органів. Компетенція місцевих органів влади в галузі фінансів.
11. Використання фінансів в умовах ринкового господарства. Фінансове забезпечення процесу відтворення.
12. Вступна лекція

Переглядів: 1252