Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Лекція 3.Поняття фінансової інфраструктури

1. Сутність, призначення і роль фінансової інфраструктури.

2. Складові фінансової інфраструктури.

3. Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури.

 

1. Сутність, призначення і роль фінансової інфраструктури.

Фінансова інфраструктура відображає взаємозв’язок і взаємозалеж­ність між економікою та фінансами. Така забезпечувальна сутність і роль фінансів характеризують їх як елемент економічної інфраструктури, що являє собою комплекс галузей, установ та механізмів, що забезпечують функціонування економіки.

Поняття «фінансова інфраструктура» є відносно новим і поки що ши­роко не вживається. Варто зазначити, що фінансова наука і практика пос­тійно розвиваються. З’являються нові явища та поглиблюються знання про вже відомі, що потребує розширення понятійного апарату. Введення кож­ної нової дефініції — це завжди певний крок уперед, який розширює сферу фінансової науки, сприяючи її розвитку та поглибленню. Зокрема, термін «фінансова інфраструктура» збагачує теорію тим, що дозволяє охарактери­зувати специфічний — забезпечувальний зріз фінансів як суспільного яви­ща, У цьому контексті фінансова інфраструктура є найбільш широким по­няттям. Споріднені з ним поняття, що використовуються нині, не дають можливості повноцінно охопити усі аспекти цієї сторони функціонування фінансів.

Фінансова інфраструктура це особлива субстанція. Вона тісно пов’язана із сутнісним наповненням фінансів. Але в той же час, це самос­тійне явище, яке має специфічне призначення. Розглянемо його взає­мозв’язок з деякими фінансовими дефініціями.

Поняття фінансового сектора теж є досить розповсюдженим. У сис­темі національних рахунків прийнято виділяти п’ять секторів: нефінансові корпорації; фінансові корпорації; сектор загального державного управлін­ня; сектор домашніх господарств; сектор некомерційних організацій. Фі­нансові корпорації формують фінансовий сектор економіки. До нього на­лежать ті фінансові інституції, що здійснюють свою діяльність на комерційних засадах і приймають безпосередню участь у процесах сус­пільного виробництва, продукуючи додану вартість. У цьому контексті фі­нансовий сектор належить до економічної системи і може розглядатися як явище певного мірою ширше за фінанси, оскільки його представляють ви­робники послуг. Водночас, оскільки ці послуги носять фінансовий харак­тер, то є всі підстави розглядати його і як складову фінансової системи.

Таким чином, фінансовий сектор має дуалістичний характер. З одного боку, вігі є складовою економічної системи. Його роль постійно зростає, оскільки саме він у першу чергу забезпечує потреби розвитку економіки. З іншого боку, фінансовий сектор за предметом діяльності його інституцій є гіілпдовою фінансової системи. За спрямуванням діяльності ці інституції, ін-зумоішо, є іифраструктурною складовою і економічної (поряд з іншими іифриструктурними галузями), і фінансової інфраструктури. Водночас, фінансова інфраструктура не обмежується інституціями фінансового сек­тору і розглядається ширше.

Фінансова інфраструктура також тісно пов’язана із фінансовим ринком, який є однією з найважливіших складових економіки та фінансів, маючи, як і фінансовий сектор, дуалістичний характер. Він в однаковій мірі є як складо­вою ринкової економіки (поряд з ринками товарів, послуг, праці тощо), так і фінансової системи. Інституції, які відносяться до фінансового сектора еко­номіки, функціонують саме у його сфері. Але крім того до його організацій­ної структури відносяться також організатори торгівлі, неінституційні посе­редники (брокерські і дилерські контори), обслуговуючі організації (реєстратори й зберігані цінних паперів, депозитарії) та інші. Отже, і за своїм змістовим наповненням, і за організаційною будовою, фінансовий ринок є ширшим за фінансовий сектор. При цьому всі інституції та організації фінан­сового ринку входять до фінансової інфраструктури, забезпечуючи перемі­щеная фінансових ресурсів у часі й просторі чи сприяючи цим процесам.

Водночас, характеризуючи взаємозв’язок фінансового ринку з фінан­совою інфраструктурою, необхідно зазначити, що діяльність його інститу­цій, як зазначалося вище, не завжди спрямована на забезпечення потреб економіки, хоча саме у цьому полягає їх суспільне призначення. Концент­руючи у себе певні обсяги фінансових ресурсів, вони можуть спрямовува­ти їх у реальний сектор економіки, а можуть використовувати їх у власних цілях при здійсненні спекулятивних операцій. Тобто, хоча інституції фі­нансового ринку за своїм призначенням безпосередньо відносяться до фі­нансової інфраструктури, окремі їх операції не мають відносно економіки забезпечувального характеру.

Ринок фінансових послуг за своєю суттю найповніше серед розгляну­тих понять пов’язаний із фінансовою інфраструктурою. На відміну від по­передніх дефініцій, які мають переважно наукове визначення, це поняття зафіксовано у законодавчому акті — Законі України «Про фінансові пос­луги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Згідно з ним фінансовою послугою вважається «операція з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залуче­них від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Ринки фінансових по­слуг визначаються як сфера діяльності їх учасників з метою надання та споживання певних видів фінансових послуг (банківських, страхових, ін­вестиційних, операцій з цінними паперами та інших, що забезпечують обіг фінансових активів). З цих визначень витікає, що ринок фінансових послуг тісно взає­мозв’язаний із фінансовим ринком та страхуванням, тобто, фінансові уста­нови (термін закону), що на ньому працюють — банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, уста­нови накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії — є надавачами відповідних послуг. Водночас, фінансовий ринок певного мірою є явищем ширшим за ринок фінансових послуг, оскільки певна його частина у сегменті ринку цінних паперів функціонує на основі прямих взаємозв’язків двох суб’єктів — емітента та інвестора. По суті вка­заним законом до фінансових послуг віднесено тільки посередництво у ру­сі фінансових ресурсів на фінансовому ринку та страхування. Але у тих же сферах страхування і кредитування можливі, наприклад, брокерські послу­ги. Подібні послуги фінансового характеру законом не розглядаються, але цілком очевидно, що за своїм змістом вони відносяться і до ринку фінан­сових послуг, і до фінансової інфраструктури.

Загалом необхідно зауважити, що поняття «фінансова послуга» є до­сить складним і багатоаспектним. По-перше, слід розрізняти фінансові по­слуги та послуги у сфері фінансової діяльності. Якщо фінансові послуги за своїм змістом відображають фінансові операції (тобто процеси мобілізації І й розміщення ресурсів та їх руху), то послуги у сфері фінансової діяльнос­те) ті безпосередньо з ними не пов’язані, але сприяють їм. Такими послугами сз~> є фінансовий консалтинг, аудиторські перевірки, інформаційні та рєйтин- гові послуги, фінансова аналітика тощо. Організації, що надають подібні послуги, за характером діяльності не є фінансовими. Але при цьому вони С відіграють надзвичайно важливу роль у функціонуванні фінансової систе­ми і фінансовій діяльності окремих суб’єктів. По-друге, як відзначено ви­ще, саме розуміння послуги у сфері операцій з фінансовими активами до­сить складне. У сучасному світі рух ресурсів може опосередковуватися багатьма суб’єктами і їх усіх можна розглядати як надавачів фінансових послуг, тобто можуть існувати прямі послуги і свого роду послуги на пос­луги (наприклад, діяльність страхових і кредитних брокерів). Крім того виникає питання, а хто кому власне надає послугу, наприклад, банк клієн­ту, приймаючи кошти на депозитний вклад, чи клієнт банку, надаючи йо­му ресурси? Відповідь на це питання слід шукати у меті функціонування окремих суб’єктів, тобто саме банк створений з метою надання банківсь­ких послуг.

Таким чином, як бачимо, всі вказані поняття є різними за змістом та наповненням. Відповідно, необгрунтовано, наприклад, визначати ринок фінансових послуг як складову фінансового ринку, чи як однозначні по­няття. Кожна з них характеризує певне поле фінансових відносин та різ­номанітних видів діяльності у фінансовій сфері, маючи специфічні взає­мозв’язки з фінансовою інфраструктурою. Остання ж характеризується як сукупність таких складових, що забезпечують функціонування фінан­сової системи та реалізацію на цій основі суспільного призначення фі­нансів.

Виходячи із сутності та функцій фінансів їх, безумовно, можна і необ­хідно розглядати як окрему складову економічної інфраструктури. Адже головне суспільне призначення фінансів полягає насамперед у створенні, спільно з іншими складовими економічної інфраструктури, належних пе­редумов для відтворювального процесу, який є основою життєдіяльності суспільства. Чи можливе, наприклад, виробництво та споживання товарів і послуг без такої складової економічної інфраструктури, як транспортна ін­дустрія? Безумовно, ні, бо саме вона забезпечує рух товарів до споживача, або споживача до товарів і послуг (недаремно у багатьох країнах світу шлях до прискореного економічного розвитку починався саме із розбудови дорожньої інфраструктури, стратегії й тактики розвитку якої у чітко ви­значеному й заверніеному вигляді в Україні, на жаль, до цього часу немає). Точно так в умовах ринкової економіки суспільне відтворення неможливе без фінансів, які на основі руху грошей опосередковують процеси вироб­ництва, розподілу, обміну й споживання.

Надійне функціонування фінансової інфраструктури засновується на узгодженості трьох передумов. По-перше, на розробці і запровадженні ме­ханізмів правового забезпечення (законодавча база). По-друге, на форму­ванні розгалуженої мережі різноманітних установ та інституцій (організа­ційна фінансова інфраструктура). По-третє, на ефективному використанні відповідного інструментарію, за допомогою якого забезпечується реаліза­ція функцій фінансів (інструментальне наповнення). Тільки на основі та­кого системного підходу можливе отримання відповідних результатів та досягнення намічених цілей. Неналежний рівень дієвості, чи тим більше, відсутність якоїсь із складових, суттєво знижує ефективність функціону­вання фінансової інфраструктури. Законодавча база та інструментальне наповнення складають свого роду оболонку фінансової інфраструктури, а сукупність установ та інституцій — її серцевину, тобто власне саму інфра­структуру.

Законодавча база фінансової інфраструктури являє собою сукуп­ність законів, що регулюють функціонування фінансових інститутів та інституцій. Без відповідного законодавчого забезпечення вона повноцін­но не може виконувати покладені на неї функції. Важливим чинником є також якісний рівень фінансового законодавства. Невідпрацьованість законодавчих актів, нечіткість окремих норм законів, неузгодженість окремих положень в різних законах вкрай негативно позначаються на фінансовій практиці. Не менш важливе значення має також рівень забез­печення виконання положень діючого законодавства, у т.ч. й фінансового. Нинішні проблеми України не стільки у недосконалості законодавчої ба­зи, скільки у забезпеченні їх виконання, а ще більше у тому, що вони до­сить часто не визнаються громадянами як справедливі. Хоча законодавча база не є безпосередньою складовою фінансової інфраструктури, без неї неможливе формування, розвиток та дієспроможність даного суспільного явища.

Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури відображає механізм її функціонування. Воно являє собою сукупність фінансових ін­струментів, що використовуються суб’єктами організаційної інфраструк­тури у їх діяльності. Оскільки напрями та сфери діяльності окремих суб’єктів, їх завдання, повноваження і функції суттєво різняться, то ма­ють місце й відмінності у використовуваних інструментах. При цьому, як відмічалося раніше, фінансові інструменти, забезпечуючи функціонуван­ня фінансів, можуть використовуватися й у фінансовій політиці для дося­гнення певного впливу одних суб’єктів на інших. Сучасна фінансова тео­рія та практика характеризуються динамічними змінами, які у першу чергу пов’язані з розвитком фінансового інструментарію — на ринку ви­грає насамперед той, хто може запропонувати щось нове на будь-які за­пити.

 

2. Складові фінансової інфраструктури.

 

Організаційна фінансова інфраструктура є досить розгалуженим і складним суспільним явищем, яке включає різні за змістом діяльності та призначенням установи й інституції, які забезпечують функціонування фі­нансів. Організаційна фінансова інфраструктура включає три складові: управлінську, інституційну та обслутовуючу інфраструктуру.

Управлінська фінансова інфраструктура являє собою сукупністю фінансових органів, на які покладені функції оперативного управління в сфері державних фінансів та регулятивної діяльності щодо інституцій фі­нансового та страхового ринків і ринку фінансових послуг, а також фінан­сові служби галузевих міністерств і відомств, підприємств, організацій та установ. За своїм складом крім фінансових органів включає фінансові служби суб’єктів господарювання та управлінських структур. Сукупність фінансових органів держави залежить від двох чинників: варіанту структур­ної будови державних фінансів (концентрація усіх коштів в бюджеті, чи формування бюджету та цільових фондів) та системи управління ними ишд’.ипія усіх повноважень міністерству фінансів, чи утворення спеціалізо- шіинх фінансових органів).

Загалом підходи до формування управлінської фінансової інфраструк­тури в різних країнах досить уніфіковані, хоча можуть використовуватися різноманітні варіанти як складу фінансових органів, так і їх взаємодії. На­приклад, в Україні до складу фінансових органів включаються: Міністер­ство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізійна служба, Рахункова палата, Пенсійний фонд, дирекції фондів соціального страхування (на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та на випадок тимчасової втрати праце­здатності), Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Держа­вна комісія з регулювання ринків фінансових послуг. Подібні чи ідентичні їм управлінські структури створені практично у кожній країні.

Склад і взаємопідпорядкованість органів управлінської фінансової ін­фраструктури може змінюватися залежно від потреб розвитку економіки та фінансової системи. Наразі в Україні створено систему, що охоплює сукуп­ність незалежних один від одного органів. Водночас вносяться пропозиції щодо переведення Державної податкової адміністрації, Державного казна­чейства і Державної контрольно-ревізійної служби у підпорядкування Мініс­терству фінансів, які, безумовно, мають певний сенс, оскільки таке об’єд­нання сприяло б більшій узгодженості їх діяльності. Однак є певні переваги й у самостійності кожного органу, адже це формує систему стримувань і противаг, яка відіграє важливу роль у демократичному суспільстві. Не менш актуальним є питання об’єднання керівних органів Пенсійного фонду та фо­ндів соціального страхування в одну управлінську структуру, оскільки це до­зволило б ефективніше використовувати кошти даних фондів, а також суттє­во скоротити їх адміністративні видатки. Певна логіка є також у пропозиціях щодо створення єдиного державного регулятора діяльності усіх інституцій фінансового ринку на основі об’єднання відповідних функцій Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку і Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг.

Основною проблемою управлінської фінансової інфраструктури є від­сутність прямої зацікавленості політиків та державних службовців у забез­печенні належної ефективності в управлінні державними коштами. Хоча сучасна теорія та практика розробили різноманітні сучасні технології, на­приклад, програмно-цільове бюджетування, бюджетний аудит тощо, їх ви­користання матиме належний ефект тільки за умови створення системи ві­дповідних стимулів і санкцій, налагодженого механізму громадського контролю. Це, у свою чергу, можливе лише за умови дотримання принци­пу транспарентності (прозорості) процесів формування і використання ко­штів бюджету і фондів цільового призначення. Інституційна фінансова інфраструктураііе сукупність фінансо­вих інституцій, які функціонують на фінансовому ринку та ринку фінансо­вих послуг, виконуючи функції щодо мобілізації, переміщення та інвестуван­ня ресурсів. Саме ці інституції, як було показано раніше, формують фінансовий сектор економіки. На відміну від суб’єктів управлінської інфра­структури вони мають пряму й безпосередню зацікавленість у забезпеченні раціонального й ефективного використання фінансових ресурсів. Але тут є інша проблема — узгодження власних інтересів фінансових інституцій з ін­тересами власників цих ресурсів. Хоча значною мірою вони співпадають (кожний суб’єкт хоче отримати якомога більший прибуток), усе ж супереч­ності можуть виникати. Враховуючи таку специфіку фінансових інституцій, їх діяльність в обов’язковому порядку регулюється державою в особі вказа­них вище регуляторних органів та центрального банку.

Основне завдання формування інституційної фінансової інфраструк­тури — створення належних умов для забезпечення різноманітних потреб громадян, підприємств і держави у фінансових послугах. Відповідно чисе­льність суб’єктів цієї інфраструктури регулюється ринковими механізма­ми, і не може ні обмежуватися, ні штучно формуватися державними орга­нами. Як і в усій ринковій економіці тут має місце жорстка конкуренція за ресурси та ринки їх інвестування. Ця конкуренція може підштовхувати окремі інституції до надмірно ризикових дій, які можуть у кінцевому під­сумку призвести їх до банкрутства, а в окремих випадках і спровокувати фінансову кризу. Таким чином, інституційна фінансова інфраструктура це і потужне джерело фінансової енергії, і потенційний генератор криз. Саме це пояснює її надзвичайно важливу роль в економіці та фінансах. Охарак­теризуємо основних суб’єктів інституційної інфраструктури.

Національний банк України є основною фінансовою інституцією у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які є інструмен­том фінансових відносин, та регулює грошовий обіг у країні. Важливе за­вдання Національного банку — організація ефективного функціонування кредитної системи. Він проводить реєстрацію комерційних банків і видає ліцензії на окремі види банківських операцій (наприклад, валютні опера­ції). Національний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків за допомогою встановлення економічних нормативів і розмірів обов’яз­кових резервів. Важлива його функція в банківській системі — забезпе­чення проведення міжбанківських розрахунків та кредитування комерцій­них банків, тобто він є банком банків.

Національний банк проводить значну роботу з обслуговування уряду. Він виконує агентські послуги з розміщення державних цінних паперів і обслуговування державного боргу, проводить міжнародні розрахунки дер­жави. Національний банк здійснює валютне регулювання та визначає офі­ційні курси валют. Комерційні бант наразі є провідними фінансовими інституціями і ви­конують такі основні функції: акумуляція тимчасово вільних коштів юри­дичних і фізичних осіб; проведення безготівкових розрахунків; касове об­слуговування готівкового обігу; кредитування; агентські та інші послуги клієнтам банку. В умовах ринкової економіки комерційні банки являють собою серцевину фінансової системи, виконуючи роль кровоносної мережі в економіці. Концентруючи значну масу фінансових ресурсів і спрямовую­чи кредитні потоки, вони відіграють провідну роль у розвитку кожної кра­їни. Тому економічна та фінансова міць кожної країни визначається насам­перед потенціалом її банківської системи.

Розрізняють два типи комерційних банків: універсальні й спеціалізо­вані. Універсальні здійснюють усі види банківських операцій. Спеціалізо­вані банки проводять тільки окремі види операцій або обслуговують певні галузі. Більшість банків в Україні є універсальними. До спеціалізованих відносяться ощадні, інвестиційні, іпотечні та інші види банків.

Небанківські кредитні установи (так звані «парабанки») також функ­ціонують на кредитному ринку, але на відміну від комерційних банків мо­жуть здійснювати обмежене коло операцій. Основним їх видом є кредитні спілки, які формують свої ресурси на основі пайових та інших внесків чле­нів цих спілок, а також здійснюють мобілізацію коштів на депозитні вкла­ди. Основний напрям їх діяльності — кредитування юридичних і фізичних осіб. У цій сфері функціонують також ломбарди, які надають кредити фі­зичним особам під заставу майна.

Важливу роль на ринку фінансових послуг відіграють фінансові компанії — лізингові, факторингові, з фінансування будівництва житла. Вони спеціалізуються на наданні окремих видів фінансових послуг. Лі­зингові компанії функціонують у галузі фінансового лізингу — надання майна в оренду з умовою переходу його у власність лізингоодержувача після погашення фінансових зобов’язань (при операційному лізингу майно повертається лізиигодавцю). Факторингові компанії функціону­ють у борговій сфері і займаються операціями з купівлі за відповідну плату боргів окремих суб’єктів. Водночас, оскільки лізингові та факто­рингові операції можуть розглядатися як своєрідні форми кредитування, їх можуть надавати й універсальні фінансові інституції — комерційні (кіпки.

Страхові компанії формують колективні страхові фонди на засадах відповідальності, приймаючи на себе відповідні ризики. Вони укладають угоди страхування з юридичними та фізичними особами, прий­мають страхові внески (премії) й виплачують страхове відшкодування. Крім того вони є одними з провідних суб’єктів фінансового ринку, інвес­туючи тимчасово вільні кошти та страхові резерви, а також надаючи кре- пптп споїм клієнта (в межах передбачених законодавством даної країни).

Вони розробляють форми, види й умови страхування, установлюють роз­міри страхових тарифів.

Недержавні пенсійні фонди функціонують в сфері соціального стра­хування і спільно з державним Пенсійним фондом формують систему пен­сійного забезпечення. Недержавне пенсійне страхування є добровільним, доповнюючи обов ’язкове державне, і здійснюється у накопичувальній фо­рмі (розмір пенсії прямо залежить від накопиченої на персональному раху­нку суми внесків). Недержавні пенсійні фонди є одними з найважливіших інвесторів, маючи у своєму розпорядженні так звані «довгі гроші», які мо­жуть вкладатися у довготривалі проекти, сприяючи розвитку економіки.

Інститути спільного інвестування виступають фінансовими посе­редниками на ринку цінних паперів, мобілізуючи кошти розрізнених ін­весторів та вкладаючи їх у відповідні інвестиції. В Україні вони можуть створюватися у формі пайових (відкритих, інтервальних, закритих дивер- сифікованих і недиверсифікованих, венчурних) та корпоративних (закри­тих недиверсифікованих і венчурних) інвестиційних фондів. Пайовий інве­стиційний фонд формується шляхом випуску інвестиційних сертифікатів і являє собою кошти, що належать інвесторам на правах спільної власності. Він створюється кампанією з управління активами і не є юридичною осо­бою. Корпоративний інвестиційний фонд, навпаки, є юридичною особою у формі відкритого акціонерного товариства. Він формується на основі ви­пуску простих іменних акцій.

Залежно від порядку здійснення діяльності виділяється три типи інве­стиційних фондів — відкриті, іитервальні і закриті. Відкриті фонди у будь- який час на вимогу інвестора мають здійснювати викуп цінних паперів, емітованих ними чи компанією з управління активами. Інтервальні фонди зобов’язані проводити викуп емітованих цінних паперів протягом обумов­леного у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік. Закриті фонди не приймають на себе зобов’язання щодо викупу емітованих цінних паперів до моменту їх ліквідації чи закриття. З цінних паперів інвестицій­них фондів відкритого та інтервального типу дивіденди не нараховуються.

За терміном функціонування розрізняють строкові та безстрокові ін­вестиційні фонди. Строкові фонди утворюються на певний період, по за­кінченні якого вони ліквідуються чи реорганізуються. При цьому фонди закритого типу можуть бути лише строковими. Безстрокові фонди ство­рюються на иевизначений термін.

За якістю інвестиційного портфеля розрізняють диверсифіковані і не- диверсифіковані інвестиційні фонди. Диверсифіковані характеризуються досить високою якістю своїх активів (відповідно до встановлених законо­давством вимог). Фонди, що не відповідають встановленим вимогам, вва­жаються недиверсифікованими, а недиверсифіковані фонди закритого ти­пу, які здійснюють виключно приватне розміщення цінних паперів власного випуску та в активах яких більше ніж 50% складають цінні папе­ри, що не допущені до торгів на фондовій біржі чи в торговельно- інформаційній системі вважаються венчурними.

Компанії з управління активами забезпечують розміщення коштів не­державних пенсійних фондів та інститутів спільного інвестування. Одна компанія може одночасно здійснювати управління активами декількох суб’єктів, але при цьому загальна величина активів, що перебувають в управлінні, не може перевищувати встановлених законодавством обме­жень. З метою недопущення надмірно ризикових операцій встановлюють­ся відповідні обмеження щодо обсягів та напрямів розміщення активів. Компанія з управління активами несе майнову відповідальність за збитки, які вона може завдати своїми діями (чи бездіяльністю) згідно з чинним за­конодавством та умовами укладених угод.

Обслуговуюча фінансова інфраструктура включає тих суб’єктів, які виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, торгівці цінними паперами) та допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори, депозитарії, клірингові центри та ін.), а також тих, які не будучи фінансовими за змістом своєї діяльності, надають послуги різним суб’єктам у сфері фінансової діяльності (аудиторські та консалтин­гові фірми, інформаційні, рейтингові та аналітичні агенції, ріелтерські кон­тори, бюро кредитних історій тощо). Основне призначення цієї складової полягає у створенні належних передумов для функціонування основних суб’єктів інфраструктури. Але хоча вони виконують допоміжні функції, без них сучасну фінансову інфраструктуру навіть неможливо уявити.

Фондова біржа являє собою організаційно оформлений, регулярно функціонуючий торговельний майданчик, на якому відбуваються операції купівлі-продажу цінних паперів та інших фінансових інструментів. Як суб’єкт фінансової інфраструктури вона виступає основним організатором торгівлі. Головне її призначення — організація функціонування вторинно­го ринку. Але, з одного боку, через неї може здійснюватись і первинне ро­зміщення цінних паперів, а з іншого боку, і вторинний ринок може функ­ціонувати поза біржею. У зв’язку з цим розрізняють біржовий і почабіржовий обіг цінних паперів.

Оскільки фондова біржа є центром торгівлі цінними паперами, то за підсумками торгівлі на ній здійснюється їх котирування. З одного боку, на цій основі утворюється механізм незалежної й досить об’єктивної оцінки діяльності акціонерних товариств та інших емітентів. З іншого боку, фон- допі індекси є важливим макроекономічиим індикатором ділової активнос­ті і п ситуації в економіці як окремої країни, так і світової економіки у ці- ному.

Функції організатора торгівлі в сучасних умовах виконують також інформаційні системи, що працюють в електронному режимі.

Валютна біржа є формою організованої торгівлі іноземною валютою, на відміну від неорганізованого (міжбагосівсьхого) ринку.

Торгівці цінними паперами є професійними учасниками фондового ринку. Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає бро­керську і дилерську діяльність, андєррайтинг та діяльність з управління цінними паперами. Брокерська діяльність полягає в укладанні торговцем угод щодо цінних паперів від свого імені (чи від імені іншої особи) за до­рученням і за рахунок іншої особи. При цьому торговець може виступати поручителем або гарантом виконання зобов’язань перед третіми особами за договорами, що укладаються від імені клієнта. Дилерська діяльність — це укладання торговцем угод від свого імені та за свій рахунок з метою пе­репродажу цінних паперів. Андєррайтинг являє собою розміщення цінних паперів торговцем за дорученням, від імені та за рахунок емітента. При цьому торговець може брати на себе зобов’язання щодо гарантування про­дажу усього чи часткового обсягу емісії цінних паперів, а якщо продаж не здійснено у визначених в угоді обсягах — викуповувати нереалізовані цін­ні папери за фіксованою в угоді ціною. Діяльність з управління цінними паперами провадиться торговцем від свого імені за винагороду протягом визначеного строку з переданими йому в управління цінними паперами або грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери.

Реєстратор — це юридична особа, яка спеціалізується на наданні по­слуг з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, випущених у документарній формі. Крім спеціалізованих реєстраторів реєстроутриму- вачами можуть бути безпосередньо емітенти цінних паперів (при чисель­ності власників іменних цінних паперів не більше 150 осіб), зберігачі акти­вів інститутів спільного інвестування та компанії з управління активами інвестиційного фонду відкритого типу. Налагоджена та захищена реєстра­торська діяльність є запорукою гарантування прав інвесторів, що вкрай важливо для ефективного функціонування ринку цінних паперів.

Депозитарії здійснюють зберігання цінних паперів, що існують у бездокументарній формі, а також обслуговування обігу цінних паперів у бездокументарній та документарній (з цінних паперів, що депоновані в цьому депозитарії) формах. Депозитарні установи здійснюють такі види операцій: адміністративні — відкриття і закриття рахунків, внесення змін до анкети рахунку, зміну способу зберігання (відокремлений чи колектив­ний); облікові — зарахування, списання, переказ, переміщення цінних паперів; інформаційні — видача виписок і довідок з рахунку у цінних паперах.

Повноцінне функціонування фінансового ринку та фінансової системи у цілому можливе тільки за умови наявності повної й достовірної інформації щодо діяльності окремих суб’єктів. В системі інформаційного забезпечення фінансової діяльності важливу роль відіграють суб’єкти, що спеціалізуються на відповідних функціях. Аудиторські фірми, здійснюючи незалежний контроль, засвідчують правильність ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності. Вони мають надати підтвердження зацікавленим особам (інвесторам, органам державного регулювання, фінансовим інституціям, партнерам), що оприлюднені звіти тих суб’єктів, які мають розкривати інформацію про свою діяльність, відображають реальний стан їх справ. Без такої впевненості у фінансових взаємо­відносинах завжди буде присутня невизначеність. Інформаційні агеїщії збирають, систематизують і розповсюджують через різноманітні канали (друковані засоби та електронні мережі) інформацію щодо стану економіки та фінансів окремих країн і суб’єктів. В умовах інформаційного суспільства доступ до неї гарантується усім зацікавленим юридичним та фізичним особам, а приховування інформації розглядається як порушення принципу рівних прав і рівних можливостей.

Рейтингові агенції провадять оцінку та порівняльну характеристику окремих фінансових інституцій та інструментів, тобто дають можливість зорієнтуватися у безмежному просторі фінансової інформації і прийняти вірне інвестиційне рішення. Важливе значення в оцінці поточної ситуації та прогнозуванні тенденцій розвитку економіки та фінансової системи відіграє фінансова аналітика, яка може представлятися як у публічній формі (статті та огляди у засобах масової інформації), так і виконуватися па замовлення окремих суб’єктів.

Окремі суб’єкти обслуговуючої інфраструктури можуть надавати послуги з організації фінансової діяльності. Консалтингові фірми надають консультативну допомогу певним суб’єктам стосовно різних сторін їх діяльності (оптимізація оподаткування, визначення способу і джерел фінансування, розробка й супроводження інвестиційних проектів, оптимізація інвестиційного портфеля тощо). Безумовно, кожний суб’єкт може й самостійно вирішувати подібні завдання, але іноді краще довірити справу професіоналам. Ріелтерські контори здійснюють незалежну оцінку майна чи нематеріальних активів, наприклад, при наданні їх у заставу під отримані кредити. Бюро кредитних історій з метою виявлення й попередження недобросовісних дій та шахрайства у сфері кредитування накопичує інформацію про позичальників, фіксуючи їх порушення та заборгованість.

Таким чином, як бачимо, усі суб’єкти й управлінської, й інсти- туційпої, й обслуговуючої фінансової інфраструктури відіграють дуже пітливу роль у забезпеченні надійного та ефективного функціонування фінансової системи. Відсутність окремих суб’єктів чи неналежне вико­нання ними відповідних функцій негативно позначається та дієздатності цієї системи та економіки.

 

3. Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури.

 

Інструментальне наповнення фінансової інфраструктури складається із двох частин: фінансові інструменти управлінської та інституційної ін­фраструктури та інструментарій обслуговуючої інфраструктури. Фінансові інструменти являють собою відображення фінансових відносин, тобто їх характерною ознакою є забезпечення руху грошових потоків. Інструмента­рій обслуговуючої інфраструктури пов’язаний з організаційним та інфор­маційним забезпеченням фінансових відносин. Його призначення, врахо­вуючи важливість інформації у стабільному і врівноваженому розвитку економіки та фінансової системи, полягає у створенні належних умов для використання фінансових інструментів.

Термін «фінансові інструменти» наразі досить широко вживається в теорії та на практиці у двох контекстах. По-перше, у якості інструментів здійснення фінансової політики держави, за допомогою яких відбувається вплив на темпи і пропорції соціально-економічного розвитку країни. їх су­купність, що включає засоби фіскальної та монетарної політики, формує механізм макроекономічного регулювання. По-друге, як інструменти фон­дового ринку — види цінних паперів, що обертаються на ньому. Обидва ці підходи відображають дещо звужений підхід, коли тільки окремі явища характеризуються як інструменти. У зв’язку з цим виникають окремі пи­тання. Скажімо, чому державні трансферти, наприклад, дотації чи субсидії визнаються як інструменти фінансової політики, а страхові виплати ні? Чому корпоративні облігації всіма економістами прийнято визнавати фі­нансовими інструментами, а банківські кредити не завжди? З метою усу­нення цих неузгодженостей у контексті функціонування фінансової інфра­структури дефініція «фінансові інструменти» має вживатися у широкому розумінні як форма прояву змісту самих фінансів. Це конкретні форми фі­нансових відносин (компоненти фінансової системи), що відображаються у русі грошових потоків і охоплюють усю сукупність фінансів.

Сукупність використовуваних фінансових інструментів залежно від способу їх регламентування поділяється на дві групи: встановлені на зако­нодавчій основі та визначені на підставі угод між двома суб’єктами. До першої групи відносяться інструменти фіскальної політики, що використо­вуються у сфері державних фінансів (податки і збори, внески і відрахуван­ня, державні позики, кошторисне фінансування, державні інвестиції й тран­сферти, державні пенсії та допомоги) та монетарної політики (регулювання грошової маси, девальвація, ревальвація). Державні фінансові органи та центральний банк використовують ці інструменти, засновуючись на нормах і положеннях діючого законодавства. Безумовно, маючи повноваження за­конодавчої ініціативи, вони можуть певного мірою впливати на нього при розробці тих чи інших законопроектів.-Але після їх прийняття вони, як і усі інші суб’єкти мають дотримуватися норм законів. У цьому контексті варто підмітити, що інструменти фіскальної політики, з одного боку, не мають належної мобільності при їх використанні. Але, з іншого боку, це забезпе­чує певну стабільність у функціонуванні фінансової системи, дозволяючи суб’єктам господарювання та домогосподарствам чітко організовувати й планувати свою діяльність. Інструменти монетарної політики більш мобі­льні, що визначається незалежністю центрального банку.

Другу групу складають інструменти ринкового типу, які встановлю­ються на підставі угоди між двома суб’єктами: страхові внески і виплати, недержавні пенсії та допомоги, банківські депозити і кредити, лізинг і фак­торинг, цінні папери (акції, облігації, векселі, деривативи та ін.). Фінансове законодавство стосовно їх використання визначає тільки загальні засади, а конкретні умови встановлюються угодою між двома суб’єктами. Ця угода, у свою чергу, відображає як узгодження інтересів двох сторін, так і ситуа­цію на відповідному ринку, тобто ринкові інструменти є досить мобільни­ми й дієвими.

Використання фінансових інструментів пов’язане із відповідними ва­желями, що визначають характер їх дії. У першу чергу це ті нормативи і ставки, що визначають їх обсяги, а також умови проведення тих чи інших фінансових операцій. За допомогою важелів встановлюється характер дії окремих інструментів.

Фінансові інструменти використовуються у двох напрямах: забезпе­чувальному та регулюючому. Забезпечувальне полягає у тому, що за їх до­помогою реалізується суспільне призначення фінансів, що полягає, як від­мічалося раніше, саме у грошовому забезпеченні потреб окремих суб’єктів. Без відповідного інструментарію суб’єкти інституційної інфраструктури не в змозі виконувати покладені на них функції. Суть регулюючого характери­зується тим, що відображаючи через рух грошових потоків взаємозв’язок двох суб’єктів, вони виступають засобами їх взаємного впливу один на од­ного. Фінансовий інструментарій є досить стабільним, окремі види фінан­сових інструментів використовуються з давніх давен, наприклад, податки і кредит. Водночас розвиток фінансової теорії та практики супроводжується появою все нових і нових інструментів — лізинг, похідні цінні папери та інші. Важелі, за допомогою яких приводяться у дію відповідні інструменти (ставки і нормативи, порядок і умови), є більш мобільними. Найпершою реакцією па зміну ситуації у фінансовій системі та економіці є їх коригу­вання — зміна ставок оподаткування, процентних ставок за кредитами і депозитами, умов кредитування, випуску цінних паперів, здійснення валю­тних операцій тощо. Охарактеризуємо у такому контексті інструментарій фінансової інфраструктури.

Інструментарій фіскальної політики. Серед засобів фіскальної по­літики основним, найбільш універсальним та дієвим фінансовим інструме­нтом виступають податки. Це пояснюється тим, що на відміну від решти інструментів, вони носять практично всеосяжний характер — зачіпають майже усіх юридичних осіб та практично все дієздатне населення. Податки встановлюють рівень державної централізації ВВП, який на даний час ко­ливається в різних країнах в межах 30-50%, та пропорції розподілу й пере­розподілу доходів юридичних і фізичних осіб. В сучасних умовах податки виступають основним методом формування доходів держави. Так, їх пито­ма вага в доходах бюджету сягає 90-95%. Це надійні, стабільні й регулярні надходження, що обумовило їх широке застосування.

Не менш важливим є регулюючий аспект використання податків дер­жавою. Встановлюючи форми й рівень оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб, держава формує певну систему економічних інтересів у суспільстві. За їх допомогою можна стимулювати одних суб’єктів (чи пев­ні сфери діяльності) й стримувати інших. Вони визначають рівень чистих доходів підприємств та громадян і, відповідно, рівень споживання. Таким чином, за допомогою даного інструменту держава може надійно і цілесп­рямовано впливати на вирішення перш за все основної проблеми регулю­вання суспільного виробництва — встановлення рівноваги між сукупним попитом і пропозицією. В умовах надмірного пожвавлення виробництва і зростання пропозиції держава, може стримувати цей процес збільшенням рівня оподаткування юридичних осіб. Навпаки, вирішення завдання сти­мулювання попиту, а відтак і виробництва, засновується на зниженні рівня оподаткування, насамперед, фізичних осіб.

Варто зауважити, що податки це надзвичайно потужний та дієвий ін­струмент фінансового впливу, а тому його використання має бути вкрай обережним. Так, один з найвідоміших економістів сучасності П. Самуєль- соі-і вказує, що «фіскальна політика являється дуже сильною зброєю. ... Це подібна атомній бомбі, надто потужна зброя, щоб дозволити окремим осо­бам і урядам грати з нею»[1].

Враховуючи таку важливу забезпечувальну та регулюючу роль подат­ків, держава змушена постійно вирішувати непросту дилему їх викорис­тання. Досліджуючи світовий досвід фіскального регулювання ринкової економіки, В. М. Суторміна, В. М. Федосов і В. Л. Андрущєнко відміча­ють, що «відбувається безупинне створення податкової системи як прагма­тичного компромісу між дійовим заохоченням приватної господарчої ініці­ативи і достатнім фіскальним забезпеченням державної діяльності».

Використовуючи податки як досить надійні, ефективні й цілеспрямо­вані фінансові інструментами, держава, водночас, не може ігнорувати пев­ну непередбачуваність їх дії. Це пов’язано з тим, що вони відображають дуже складну й багатомірну гаму різнонаправлених інтересів, а тому абсо­лютно повно і точно передбачити наслідки їх впливу неможливо. Однак це зовсім не означає, що ці наслідки, по-перше, абсолютно непередбачувані, а, по-друге, що їх можна ігнорувати. Такі прогнози і розрахунки при вста­новленні певних податків та механізму їх справляння вкрай необхідні для того, щоб уникнути негативних наслідків.

Водночас, використання податків як інструментів фіскальної політики має суттєві обмеження. Оскільки вони є вкрай важливими елементами роз­подільних відносин у суспільстві, то встановлюються виключно на законо­давчій основі. Цс обумовлює складності у їх використанні для вирішення нагальних поточних проблем. Відповідно, податки є переважно інструмен­тами реалізації стратегічних, а не тактичних завдань. Крім того слід врахо­вувати, що суперечності між законодавчою та виконавчою гілками влади (як це має місце в нашій державі) можуть надовго затягнути прийняття окремих податкових законів. Так, наприклад, в Україні до цього часу не прийнято закон про податок на нерухоме майно, який передбачено Зако­ном «Про систему оподаткування», більше десяти років йде безрезультативне обговорення різних варіантів проектів Податкового кодексу.

Дія податків як фінансових інструментів засновується на використанні таких важелів як ставки оподаткування, пільги та санкції, порядок обчис­лення і сплати. Рівень податкових ставок має урівноважувати інтереси дер­жави і платників податків. їх використання як важелів податкового регулю­вання засновується на двох протилежних принципах податкової політики: стабільності і гнучкості. Принцип стабільності важливий не тільки з огляду на забезпечення надійної основи для стягнення податків. Важливо також виявити регулюючу дію кожного податку та його ставки. Принцип гнучко­сті вимагає можливості вносити зміни у ставки відповідно до ситуації, що склалась. Однак, для того, щоб вносити зміни в ставки, треба бути впевне­ним, що на основі діючих досягти необхідних результатів неможливо.

Політика пільг теж є досить складною. Дієвість пільги визначається насамперед її кількісними параметрами та значенням для платника. Пільги можуть мати різні прояви. По-перше, за характером дії вони можуть відіг­равати урівноважувальну чи стимулювальну роль. Пільги урівноважувальної дії встановлюються для тих платників, які внаслідок використання єдиних для всіх ставок і порядку оподаткування опиняються в гірших умо­вах. Мета пільги — вирівняти чистий прибуток (доходи) різних платників (звісна річ, якщо диференціація доходів визначається об'єктивними, неза­лежними від зусиль платників, чинниками). Стимулювальні пільги навпа­ки, мають на меті збільшення чистих доходів платників, з метою стимулю­вання їх діяльності. По-друге, за об'єктом встановлення пільги поділяються на ті, що встановлюються по відношенню до окремих платни­ків (у т.ч. персонально) і до окремих елементів об'єкту оподаткування. По- третє, за терміном дії виділяються постійні і тимчасові пільги. Тобто, піль­ги — дуже важливий важіль податкового впливу, який багато в чому ви­значає роль і місце податків в системі фінансового регулювання.

Порядок обчислення і сплати, хоча і відображає начебто технічну сто­рону оподаткування, теж має важливе значення як для забезпечувальної, так і регулюючої дії податків. Насамперед це стосується визначення об’єкта оподаткування. Отримати певну величину надходжень від того чи іншого податку можна як за рахунок розширеного об’єкта оподаткування й знижених ставок, так і більш високих ставок при звуженому об’єкті опода­ткування. В Україні в останні роки практикували зниження податкових ставок при одночасному розширенні об’єкта оподаткування. Визначати та­кі дії як загальне зниження податкового навантаження можна лише за умови, що зменшення надходжень від зниження ставок перевищує їх збіль­шення за рахунок розширення об’єкта оподаткування. Подібна політика швидше характеризує переміщення податкового навантаження від одних платників до інших.

Збори за своєю сутністю і призначенням аналогічні податкам. Відмін­ності між цими платежами на користь держави полягають у механізмах їх справляння. Податки — це обов’язкові платежі нецільового, безоплатного (нееквівалентного) характеру, що мають регулярний характер (визначені терміни сплати) і вносяться самим платником до бюджету. Збори ж є, як правило, незначними за розміром платежами, що збираються уповноваже­ними особами в час та за місцем виникнення податкового зобов’язання (наприклад, ринковий збір), а окремі їх види можуть мати цільове призна­чення. Оскільки збори не дають відчутних надходжень, то їх забезпечува­льна роль другорядна, а регулювальне значення мало помітне. Відносно зборів використовуються ті ж важелі, що й до податків.

Внески і відрахування мають таке ж призначення, що й податки та збори — формування доходів держави. Але вони призначені під певні ви­датки (що визначається у їх найменуванні), тобто вони є платежами цільо­вого призначення. Внески надходять до державних цільових фондів і вико­ристовують виключно за встановленим призначенням, тобто виступають по суті цільовими податками. Відрахування мають цільове призначення за своїм змістом, але оскільки вони надходять до бюджету, то їх цільове ви­користання не гарантується.

Основною формою цільових платежів є внески до державних фондів соціального страхування . У фінансовій статистиці вони відносяться до складу податкової системи і враховуються при визначенні загального рівня податкового навантаження (відношення податкових надходжень до ВВП). У цих внесках превалюючим є їх чітко визначене забезпечувальне призна­чення — фінансування конкретних видатків. Саме за тим, наскільки повно реалізується це призначення, оцінюють дієспроможність внесків. Хоча ме­ханізм їх дії у цілому аналогічний податкам, що спрямовуються до бюдже­ту, їх регулювальні властивості виражені не так чітко, як у податків. Але вони можуть мати як позитивний, так і негативний вплив на економічні процеси. Якщо питома вага внесків у податковому навантаженні досить вагома, то й їх негативний вплив буде дуже відчутним, про що свідчать проблеми у нашій країні, пов’язані з ухиленням від сплати внесків до Пен­сійного фонду і фондів соціального страхування (виплата заробітної плати окремими суб’єктами здійснюється неофіційно — в конвертах — з метою приховування реальних розмірів фонду заробітної плати і зменшення суми внесків). Позитивний вплив має місце при накопичувальній системі пен­сійного страхування, коли сума майбутньої пенсії прямо залежить від на­копичених на персональних рахунках найманих працівників коштів, що стимулює їх до продуктивної діяльності і підвищує фінансову відповідаль­ність за власне пенсійне забезпечення.

Державні позики використовуються як джерело покриття бюджетного дефіциту та фінансування цільових інвестиційних проектів. їх забезпечу­вальна роль у формуванні бюджету обмежується можливостями держави у погашенні державного боргу, а тому відповідно лімітується. Так, згідно з Маастрихтською згодою країни ЄС мають дотримуватися обмежень сто­совно бюджетного дефіциту на рівні 2-3% від ВВП, а державного боргу — 60% до ВВП. Бюджетним кодексом України стосовно державного боргу встановлено таке ж обмеження — 60% до ВВП. Фінансування цільових ін­вестиційних проектів за рахунок державних позик досить поширене у сві­товій практиці, але поки що практично не використовується в Україні.

Важелями впливу в системі державних запозичень є процентні ставки, а також умови випуску і погашення. Хоча регулювальні властивості держа­вних позик відчутно слабші, ніж у податків і платежів податкового харак­теру, вони є далеко не другорядними. Так, процентна ставка за державними облігаціями відіграє роль своєрідного орієнтира на ринку цінних паперів та фінансового ринку в цілому (на світових фінансових ринках такою точкою відліку є цінні папери державного казначейства США, які вважаються без- ризиковими). Змінюючи рівень дохідності за своїми цінними паперами, держава може відповідно впливати на процеси ціноутворення на фінансові ресурси та активність фінансового ринку. Встановлюючи рівень дохідності, відповідні умови випуску та погашення цінних паперів, держава може зао­хочувати своїх позичальників до надання їй позик. Але, заохочуючи своє запозичення високими процентними ставками, держава повинна враховува­ти, що тим самим вона звужує потенціал приватних інвестицій. Тобто, встановлений рівень дохідності державних цінних паперів має бути обґрун­тований з усіх сторін можливого як позитивного, так і негативного впливу.

Надійність державних позик, як фінансового інструмента не досить висока. Неможливо точно спрогнозувати, чи вдасться державі залучити до­статні кошти і чи дозволить це відрегулювати дефіцит бюджету та грошо­вий обіг. Тому досягти цілеспрямованого впливу та передбачуваності їх дії досить важко — вони можуть сприяти вирішенню поточних проблем, але спровокувати значні проблеми у віддаленій перспективі. У цьому контекс­ті важливе значення мають характер та напрями використання коштів, отриманих від державних позик — вони можуть бути ефективними в осно­вному при спрямуванні на видатки розвитку.

Державні субсидії (субвенції, дотації) відображають зворотній подат­кам рух грошових потоків і на відміну від них мають селективний харак­тер— їх отримують не всі, а тільки окремі юридичні та фізичні особи. Державне субсидіювання має за мету фінансову підтримку з боку держави тим, хто внаслідок певних об'єктивних обставин не отримує достатніх вла­сних доходів. Визначення отримувачів і рівня субсидій завжди носить пев­ного мірою як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Забезпечувальна роль субсидій, субвенцій і дотацій залежить від фінансових можливостей держави та їх питомої ваги у доходах отримувачів. Для малозабезпечених громадян — отримувачів субсидій, як правило, їх роль досить відчутна, навіть при відносно незначних розмірах, а тому держава завжди намагаєть­ся надавати таку допомогу. Загалом, державні субсидії досить керований інструмент, який забезпечує достатню цілеспрямованість і передбачува­ність фінансового впливу.

Державне субсидіювання має пряму і непряму форми. Пряма існує у вигляді державних трансфертів — виділення окремим суб’єктам певної суми коштів з державного бюджету на неповоротній безоплатній основі. Непряма полягає у встановленні громадянам різних пільг — повне чи час­ткове звільнення від плати за певні товари і послуги. Але при цьому така форма доповнюється прямими трансфертами виробникам цих товарів і по­слуг, що втрачають частину доходів унаслідок подібної цінової і тарифної політики держави.

Механізм прямого й непрямого субсидіювання у регулювальному контексті відчутно поступається оподаткуванню, оскільки податки — це вилучення зароблених юридичними і фізичними особами доходів, тоді як державні субсидії характеризують систему безповоротного та безоплатно­го фінансування. Різні види субсидіювання мають відмінні регулювальні властивості. Найменш дієвими є державні дотації, які виділяються на пок­риття збитків окремих підприємств, що викликані певною політикою дер­жави у сфері ціноутворення (наприклад, обмеження тарифів на житлово- комунальні послуги). Державні субсидії, що являють собою фінансову до­помогу окремим юридичним і фізичним особам, теж не надто дієвий засіб впливу. Вони можуть бути цільовими (на конкретні цілі) та не передбачати цільового використання. Безумовно, більш ефективними є цільові субсидії, оскільки, забезпечуючи конкретні потреби, впливають на поведінку отримувача. Державні субвенції є своєрідними цільовими субсидіями, що, як правило, надаються на умовах спільного фінансування — воли виділяються за умови, що їх отримувач забезпечить певну частку фінансування тих чи інших витрат власними коштами. Тобто, передумовою отримання субвенції є мобілізація власних можливостей. Важелями, які регулюють державні субсидії, є критерії та умови їх надання, які дозволяють урізноманітнювати напрями і характер впливу субсидіювання та досягати їх належної ефективності. У суспільстві постійно ведуться дискусії з приводу державної фінансової підтримки окремих суб’єктів. По-перше, кому їх надавати — виробникам певних товарів і пос­луг (за таких умов дотується практично все населення), чи окремим кате­горіям споживачів? По-друге, якщо окремим категоріям споживачів, то за якими крітеріями їх визначати? Так, в Україні домінує два підходи. Пер­ший - за особливі заслуги чи певний статус, наприклад, пільги інвалідам та учасникам Великої Вітчизняної війни. Другий, принцип малозабезпече­ності. Однак серед малозабезпечених можуть бути такі, що з об’єктивних причин не можуть отримувати достатні доходи, а можуть бути й ті, хто просто не хоче працювати. Невірно визначені критерії породжують невдоволення у суспільстві та замість того, щоб згладжувати суперечності між окремими верствами населення загострювати їх.

Державні песнії і допомоги виплачуються з державних пенсійного та фондів соціального страхування. їх забезпечувальний потенціал залежить від рівня оподаткування в частині внесків до цих фондів, які були охарактеризовані вище , та встановленої системи пенсійного й соціального страхування. Пенсійне забечпечення існує у державній та недержавній, обов’язковій чи добровільній формах на основі солідарної та накопичува­льної систем. Дсржавнс пенсійне страхування є обов’язковим і може здійснюватися на солідарній чи накопичувальній основі, тоді як недержавне, як правило, здійснюється у добровільній формі і є накопичувальним.

Солідарна система полягає у тому, що суспільство несе спільну відповідальність за пенсійне забезпечення непрацездатних громадян. Кошти, що концентруються у державному пенсійному фонді, є суспільною власністю, навіть якщо персоніфікований облік внесків по кожному найманому працівнику. Розмір призначених пенсій прямо не залежить від суми сплаченних внесків, хоча й пов’язується із заробітною платою, трудовим стажем та іншими показниками трудової діяльності. При солідарній систе­мі бюджет фонду формується і використовується щорічно за схемою: нинішнє покоління працюючих утримує нинішніх пенсіонерів. Відповідно, рівень внесків визначається співвідношенням між загальною сумою пенмійних виплат і фондом заробітної плати (в Україні, де використовується солідарна система, наразі розмір внесків роботодавців та найманих праців­ників складає в середньому 33 %). Тому рівень пенсійного забезпечення визначається рішерінями владних структур і залежить від співвідношення чисельності працюючих та пенсіонерів, а також від нинішнього стану еко­номіки.

При накопичувальній системі розмір пенсії визначається сумою внес­ків, накопичених на персональних рахунках, які є власністю даної особи. За такого підходу фактично кожний громадянин визначає свій рівень майбут­нього пенсійного забезпечення, обираючи відповідну схему сплати внесків та отримання пенсії. Розмір внесків при цій системі залежить: від співвід­ношення між потенційним часом перебування на пенсії та трудовим стажем; від розміру пенсії, яку отримуватиме пенсіонер (на рівні прожиткового мі­німуму чи отримуваного доходу); від величини доходів, які будуть отримані від інвестування тимчасово вільних на період їх накопичення коштів. Ска­жімо, якщо громадянин бажає отримувати в майбутньому пенсію на рівні його нинішніх доходів від роботи за найманням, а співвідношення між імо­вірним часом перебування на пенсії та трудовим стажем складає 1 : 3, то на його рахунок ним та роботодавцем має сплачуватися 33,3% від його заробі­тної плати, а з урахуванням того, що за рахунок доходів від інвестування кошти на персональних рахунках у середньому подвоюються, розмір внес­ків може бути зменшений удвічі; тобто складати близько 17%. Якщо при цьому врахувати певні ризики, що мають бути забезпечені у період пенсій­ного страхування, то отримуємо 18-20%, тобто той тариф, іцо на даний час використовується у більшості розвинених країн світу.

Порівняння двох охарактеризованих систем засвідчує значну перевагу накопичувального пенсійного страхування. У забезпечувальному контексті воно, з одного боку, є набагато дешевшим, а з іншого, формує дієспро- можну систему пенсійного забезпечення громадян, за умов якої відпадає потреба у соціальному захисті пенсіонерів через охарактеризовану перед цим систему державного субсидіювання. У регулювальному контексті на­копичувальна система формує відповідну систему інтересів у суспільстві, заставляючи кожного громадянина піклуватися про свою фінансово забез­печену старість. Натомість солідарна система веде до викривлення суспі­льної моралі. Як, наприклад, в Україні не намагаються боротися із неофі­ційною виплатою заробітної плати у конвертах поки що добитися відчутних зрушень не вдається.

Система соціального страхування в різних країнах суттєво різниться за своїми напрямами. В Україні вона наразі охоплює три фонди: на випа­док безробіття; від нещасних випадків на виробництві; на випадок тимча­сової страти працездатності та пологів. Законодавством передбачалося створення також фонду обов’язкового медичного страхування, але до реа­лізації цього завдання так і не наблизилися. У забезпечувальному контексті ці фонди відіграють важливу роль, формуючи систему страхового захисту ніл нкігіапіїх подій. Регулювальна роль даних фондів і виплат теж може бу- іи індчуі мою. Наприклад, виплати на народження дитини можуть позити­внії шііішшти на вирішення демографічних проблем.

Н;іжелями впливу в системі пенсійного та соціального страхування є поря док та умови призначення і виплати пенсій — пенсійний вік, трудовий стаж, від яких залежить розмір пенсії, пільги для певних катего­рій працівників тощо. Встановлюючи певні правила, держава може заохо­чуй,і ги перетік робочої сили у певні галузі економіки, сфери діяльності.

Враховуючи важливість пенсійного забезпечення для громадян, ці важелі впливу є досить потужними засобами фінансового нпшжу на суспільство.

Державні інвестиції спрямовуються на фінансування конкретних ін- інч пщійгшх проектів за рахунок бюджету чи цільових державних запозик і державні видатки носять, як правило, вибірковий характер — вони примішуються туди, куди залучити приватні інвестиції вкрай складно.

При цьому державні інвестиції є досить надійним, цілеспрямованим та пе­редбачуваним інструментом фінансового впливу. Вони засновуються на чітких і наперед визначених критеріях відбору інвестиційних проектів, умовах і порядку проведення тендерів з вибору виконавців.

Основною проблемою державного інвестування є забезпечення ефек- ішіпості використання коштів. Як відзначає Ш. Бланкарт, держава має проводити закупівлі товарів, робіт та послуг на максимально вигідних умовах, оскільки це відображає прагнення всіх платників податків до еко­номного витрачання державних коштів. Проте на практиці не рідким буває і марнотратство, і надання привілеїв певним групам інтересів, і корупція. При цьому недостатньо обмежуватись зобов’язанням державних службових парламентаріїв і членів уряду дотримуватись максимально вигідних умон необхідне запровадження правил, які б обмежували свободу їхніх дні, спрямованих на задоволення власних інтересів.

Нажслями впливу в системі державних інвестицій виступають крите­рії оцінки інвестиційних проектів, умови проведення тендерів та порядок фінансування. Змінюючи їх держава змінює напрями спрямування коштів, н відтак і свого впливу на соціально-економічний розвиток. При цьому, оскільки завдання і сфери державного інвестування відрізняються від при­нц ї ї и їх інвестицій, то вони й засновуються на дещо інших критеріях. Голо­шиїм п ссред них є вплив на економічну динаміку та вирішення окремих соціальних завдань, наприклад, створення додаткових робочих місць.

Інструментарій монетарної політики. В основі монетарної (гро­шово-кредитної) політики держави лежить дуже важливий і дієвий інструмент — регулювання грошової маси. Здійснюючи емісію (чи вилучення грошей з обігу) та використовуючи засоби монетарної політики, вона впливає на наповнення економіки та фінансової системи платіжними засо­бами, врівноважує попит і пропозицію на них й тим самим стимулює чи/ стримує виробництво в залежності від фази економічного циклу. Але на відміну від інструментів фіскальної політики, дія яких може спрямовува­тися на вирішення конкретних завдань, вплив інструментів монетарної по­літики має досить узагальнюючий характер. Однак натомість засоби моне­тарної політики є досить мобільними, що пов’язано з особливим статусом центрального банку, який, як правило, самостійно приймає потрібні рі­шення. Як відмічають П. Самуельсон та В. Нордгауз, «монетарну політику можна швидко змінити», тоді як «впровадження податкових пропозицій звичайно потребує тривалого часу». Монетарна політика піддається коор­динації з іншими фінансовими інструментами. При цьому може бути про­рахований кореляційний зв’язок дії інших інструментів залежно від гро­шової емісії, та вплив інших інструментів на стан грошового ринку. Досить надійно і своєчасно можуть бути оцінені наслідки певної грошово-кредитної політики держави, що забезпечує надійність інструменту.

Таким чином можна зазначити, іцо в регулюванні обсягів грошової маси домінує забезпечувальний аспект, тоді як регулювальні властивості цього інструменту несуттєві. Однак він проявляється по іншому, ніж у ін­струментів фіскальної політики, де переважає націленість на максимізацію доходів та обсягів фінансування. Грошей в обороті має бути рівно стільки, скільки необхідно. На функціонуванні економіки однаково негативно впливає як нестача платіжних засобів та фінансових ресурсів, так і їх над­лишок. Нестача грошей в обігу обумовлює дороговизну ресурсів, а їх над­лишок провокує інфляційні процеси, які теж негативно позначаються мак- роекономічній стабільності та діяльності економічних агентів.

Важелі монетарної політики, що використовуються державою з метою регулювання грошової маси, досить різняться за можливостями використан­ня та ефективністю впливу. В сучасних умовах в розвинених країнах найва­жливішим інструментом монетарної політики є операції на відкритому рин­ку — взаємовідносини центрального банку з комерційними з приводу торгівлі державними цінними паперами. Купуючи їх у комерційних банків, центральний банк по суті збільшує обсяги грошової маси і, відповідно, ресу­рсів, що можуть бути спрямовані у реальний сектор економіки, а продаючи, навпаки, скорочує грошову масу. Однак, очевидно, що можливості викорис­тання цього важеля залежать від розвиненості та стабільності ринку держав­них цінних паперів. В Україні поки що цей важіль не використовується, ін'м.іп.кн ринок державних цінних паперів фактично тільки формується. Дру- і им їм значенням важелем монетарної політики є вплив на обсяги грошової мін и через облікову ставку. За допомогою цього важеля можна заохочувати іпііочичеппя комерційних банків у центрального, знижуючи цю ставку, чи пітиаки. Але це важіль непрямої дії. Третім важелем впливу на грошову ма­су норми формування резервів, які встановлюються центральним банком дня комерційних. Цей засіб дозволяє досить швидко впливати на пропозицію грошей, але на практиці використовується досить рідко.

Монетарна політика має на меті не тільки достатнє забезпечення економічної та фінансової системи платіжними засобами, але і забезпечення грошової одиниці. Водночас за певних умов і з метою досяг­нення відповідних результатів держава може бути зацікавлена чи у зни­женні курсу національної валюти (девальвація), чи, навпаки, у підвищенні Цн’іишьвація). Так, девальвація буде сприяти розвит


Читайте також:

  1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
  2. Абсолютні показники фінансової стійкості
  3. Абсолютні показники фінансової стійкості та її типи
  4. Аналіз руху грошових коштів у контексті нової фінансової звітності Важливим завданням аналізу фінансового стану підприємства є оцінка руху грошових коштів підприємства.
  5. Аналіз фінансової незалежності підприємства
  6. Аналіз фінансової стійкості підприємства
  7. АНАЛІЗ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА
  8. Аналіз фінансової стійкості підприємства
  9. Аналіз фінансової стійкості підприємства.
  10. Аналіз фінансової стійкості підприємства.
  11. Аналіз фінансової стійкості та ліквідності підприємства.
  12. Аналіз фінансової стійкості.




Переглядів: 3169

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Лекція 2.Функції та роль фінансів | Лекція 1. Генезіс фінансів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.029 сек.