• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Попередники англійської класичної політекономії.

Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки.

Фінансова наука — дуже розгалужена і диференційована система наукових знань, видів і форм наукової діяльності. Кожна її структурна частина зумовле­на потребами пізнавальної і практичної фінансової діяльності та відображає багатоаспектне і багатоцільове призначення фінансів як науки.

У цілому зміст фінансової науки складають такі блоки наукових фінансо­вих знань:

Ø фундаментальні теоретичні й історичні основи фінансів;

Ø методологія фінансів (парадигми, методи побудови наукових знань, тео­ретичних та емпіричних досліджень);

Ø системи наукових фінансових знань галузевого і проблемного характеру; системи фінансових наукових знань прикладного характеру, що відобра­жають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів фінан­сової діяльності.

Зміст системи наукових фінансових знань складають теорії, фінансова на­ука, фінансова думка, вчення, доктрини, концепції, наукові закони, суджен­ня, умовиводи, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, наукові парадигми, методи, поняття та категорії, наукові факти, наукові результати.

Галузеві та прикладні системи фінансових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, мають містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких базуються висновки для прояснення або попередження специфічних фінансових явищ; сукупність логічних правил, що вводяться для оперування поняттями, термінами у ме­жах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дають мож­ливість передбачити специфічні фінансові факти тощо.

Охарактеризуємо складові системи наукових фінансових знань.

Теорія — система ідей, поглядів, положень, тверджень, логічних принци­пів, висунутих гіпотез, сформованих наукових концепцій та прийнятих посту­латів, за допомогою яких узагальнюється досвід, отримуються достовірні знання, відображається закономірний розвиток природи, суспільства, мислен­ня. Теорії спрямовані на тлумачення та пояснення будь-якого явища, включа­ючи фінансове. Це форма організації наукового знання, яка дає цілісне уяв­лення щодо закономірностей та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності. Теорія — система достовірних знань про діяльність, яка описує, пояснює, пе­редбачає явища конкретної предметної галузі.

Під фінансовою теорією розуміють об'єднаний єдиною внутрішньою пізна­вальною логікою, взаємопов'язаний у його частинах, закінчений на певний момент комплекс пояснень фактів і осмислень фінансової дійсності. Фінансова теорія вирізняється різносторонністю поглядів. Часто певні фінансові теорії є відірваними від реальної практики, а тому лише в ідеалізованому варіанті ві­дображають фінансову практику.

Фінансова наука — впорядкований процес одержання знань, їхньої органі­зації та систематизації у світлі певної парадигми, а також сума знань про яви­ща міжнародних, державних та приватних фінансів і достовірно встановлені закономірності їх функціонування. На відміну від теорії, фінансова наука ха­рактеризується доказовістю і достовірністю щодо змісту, систематизованістю щодо форми, обґрунтованістю положень і висновків.

Фінансова думка — інтелектуальний процес у будь-якій стадії пізнання фі­нансових явищ та з будь-яким результатом — від гіпотези до достовірного знання. Фінансова думка однаково працює на фінансову теорію і фінансову на­уку. Фінансова думка відображає сукупність наукових тем, порушених про­блем, відкритих істин та способів їхнього доведення.

Під вченням про фінанси розуміють сукупність теоретичних положень щодо фінансів, систему поглядів мислення на фінанси.

Фінансову доктрину трактують як систематизоване вчення про фінанси, цілісну концепцію, сукупність принципів. На відміну від майже тотожних по­нять вчення, концепція, теорія, частіше використовується для позначення фі­нансових поглядів з відтінком схоластичності та догматизму, тобто впливу суб'єктивного чинника на трактування об’єктивних понять.

Фінансова концепція — пешшй спосіб розуміння, тлумачення, інтерпрета­ції фінансових положень, ідей, явищ, процесів, головний погляд на них, су­купність ідей їх системного висвітлення. Отже, під концепцією розуміють сис­тему доказів певного положення або систему поглядів на те чи інше фінансове явище. Концепція може базуватися на загальноприйнятих теоріях певної нау­кової школи або бути й авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. В обох випадках викладені положення мають бути логічно обґрун­тованими, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень. З огляду на це концептуальність — це визначення змісту, сутності, смислу того, про що йде мова.

Наукові закони — внутрішні суттєві зв’язки фінансових ідей, явищ, що зумовлюють їхній закономірний розвиток. Закони характеризуються загальніс­тю, необхідністю і повторювальністю за певних умов. Наукові закони у фінан­совій сфері відтворюють істотні, необхідні зв’язки фінансових явищ і процесів у їхній суспільній обумовленості. Ці закони відрізняються за часом дії (постійні і тимчасові); за ступенем спільності (загальні і специфічні), за способом прояву (динамічні і статичні або схоластичні), за формою обумовлення (причинні і функ­ціональні), за формою зв’язків між суспільними і правовими явищами (наукові закони, що відображають незмінність цих зв’язків чи тенденцій розвитку, або встановлюють функціональну залежність чи фіксують причинний зв’язок).

Для доведення закону наука використовує судження. Судження — думка, у якій за допомогою зв’язку фінансових явищ, понятьчи процесів стверджуєть-ся або заперечується що-небудь. Судження про предмет, явище або процес можна отримати або безпосередньо за допомогою спостереження, або опосеред­ковано за допомогою умовиводу.

Умови трактують як розумову операцію, за допомогою якої з певної кіль­кості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним.

Постулати та аксіоми — вихідні, незалежні, несуперечливі і повні твер­дження або положення наукових теорій, які за аксіоматичної або дедуктивної побудови теорій сприймаються як істинні і з яких виводяться, за прийнятими у них правилами виводу, всі інші положення (основні абстракції). Отже, хоча правильність постулатів теоретично чи практично не доведена, вони прийма­ються науковою теорією як істинні.

Гіпотеза — наукове припущення або допущення, висунуте для пояснення фінансових явищ, процесів або їхніх причин, які зумовлюють певний наслі­док. Іншими словами, гіпотеза — таке наукове припущення, істинність якого не доведена і потребує експериментальної перевірки. Доведена гіпотеза стає істиною.

Наукові проблеми виникають тоді, коли визрівають необхідні для цього умови. Наукова проблема як суб’єктивне уявлення об’єктивної дійсності є ви­дом знання, яке виявляє межі незнання. Якщо проблема сформульована і по­ставлена правильно, то окреслені й сфери можливих наукових відповідей, варіанти и потенційного вирішення.

Наукова парадигма становить теоретико-методологічну основу фінансової науки і наукових досліджень. Парадигма — той чи інший приклад або пока­зовий випадок концепцій чи теоретичного підходу. Під парадигмою розу­міють:

Ø визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають мо­дель постановки проблем та їх вирішення науковому співтовариству;

Ø одну або декілька фундаментальних теорій, котрі користуються загаль­ним визнанням і впродовж певного часу спрямовують наукові дослідження;

Ø панівний для певного історичного періоду в науковому співтоваристві усталений взірець, еталон мислення або постановки та вирішення проблеми, який уможливлює достовірність результатів наукового пошуку;

Ø систему ідей і уявлень, здатних розв’язати суперечності, що виникли в науці, дати пояснення накопиченому емпіричному матеріалу і відкрити шлях до подальшого поглиблення знань.

Метод — спосіб відображення і відтворення у мисленні досліджуваного предмета. Уміле застосування методів є важливою передумовою одержання нових істинних наукових знань. Головні елементи методу: принципи, прави­ла, прийоми, способи і засоби. Наукові методи поділяються на: загальні мето­ди вищого (філософського) рівня, загальнонаукові методи, конкретно наукові методи, спеціальні методи.

Поняття та категорії, якими оперує фінансова наука, є логічним вира­женням знань про її об’єкт, предмет і мету. Фінансове наукове поняття — думка, відображена в узагальненій формі. Під цими поняттями розуміють зміс­товні, необхідні ознаки фінансових явищ і процесів, предметні уявлення, що відтворюють у мисленні об’єктивну суть таких явищ і процесів, існують у ній, виражають специфічну фінансову визначеність цих процесів і явищ. Якщо по­няття увійшло до наукового обігу, його виражають одним словом або викорис­товують сукупність слів, які називають термінами. Фінансова наука має влас­ну термінологію, котра виділяє її з сукупності інших наук, наприклад фонди грошових коштів, фінансові ресурси, фінансове планування, фінансове регу­лювання, фінансові резерви, фінансовий механізм, фінансовий контроль, гро­шові доходи, грошові нагромадження, видатки, бюджетне фінансування, кош­торисне фінансування, бюджетне інвестування, міжбюджетні трансферти тощо. Окремі терміни, які є граничними за рівнем узагальнення і відобража­ють об’єктивні фундаментальні абстрактні найсуттєвіші поняття фінансової теорії, називають фінансовими категоріями. До категорій фінансової науки належать бюджет, фінанси підприємств, податки, державний кредит, прибу­ток, основні фонди, оборотні кошти та ін.

Поняття та категорії, з одного боку, завершують процес наукового дослі­дження, закріплюють його результати, а з іншого — є інструментом наукових досліджень. Сукупність основних понять і категорій фінансової науки склада­ють її понятійний аппарат, який окремо не є ні теорією, ні практикою. Об’єктивна істина досягається тільки тоді, коли фінансовий понятійний апа­рат представлений у системі, тобто с взаємозалежним і формулює наукову сис­тему знань (фінансову теорію, концепцію тощо).

Науковий факт (науковий результат) — нове знання, здобуте у процесі фінансових наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформа­ції. Під науковим фактом розуміють відображену у висловлюванні об’єктивну реальність. Результат фінансової науки має багатовимірну (у гносеологічному значенні) структуру, у якій можна виділити чотири складові: об’єктивну (ре­альні фінансові явища, процеси, події, які є похідною основою для фіксації пізнавального результату, що називається фактом); інформаційну (інформа­ційні посередники, які забезпечують передачу фінансової інформації від дже­рела до адресата — засобу фіксації факту); практичну (зумовленість факту на­явними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання та експерименту); когнітивну детермінацію факту (залежність способів фікса­ції та інтерпретації фактів від системи похідних абстракцій фінансової теорії, теоретичних схем, психологічних установлень).

Таким чином, серед сукупності системи фінансових наукових знань цент ральне місце відводиться фінансовій теорії, яка не безпосередньо, а ідеалізо­вано відображає дійсність. Фінансову теорію розглядають як сукупність уза­гальнюючих положень, що утворюють фінансову науку або її розділ. Вона є формою синтетичного знання, у межах якої окремі поняття, гіпотези, закони та всі інші складові системи фінансових наукових знань втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи. Отже, за своєю побудовою фінансова теорія є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії сукупністю тверджень та понять за певними логіко-методологічними принципами і правилами.

Фінансовій теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві відповідні функції, основні з яких — пояснювальна, передбачувальна, синте­зуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція полягає у розкритті закономірностей розвитку об'єктів фінансової теорії, науковому обґрунтуванні цих закономірностей. По­яснення може здійснюватися багатьма методами, зокрема за допомогою су­джень, що містяться у структурі фінансової теорії. Це може стосуватися вихід­них і похідних положень, поданих як поняттєво-категорійний апарат фінансової теорії. У процесі реалізації пояснювальної функції розкриття зміс­ту фінансової теорії як сукупності взаємопов’язаних і взаємозалежних складо­вих дає можливість наукового передбачення.

Суть передбачу вальної функції виявляється у тому, що фінансова теорія дає змогу визначити тенденції розвитку фінансових явищ і процесів, передба­чити майбутні події. Передбачувальна функція тісно пов’язана з пояснюваль­ною, оскільки кожне пояснення містить у собі передбачення, а передбачення неможливе без пояснення. Використання на практиці цієї функції дає мож­ливість оптимізувати фінансові плани та прогнози, розробляти і коригувати стратегічні і тактичні засади фінансової політики.

Синтезуюча функція розкриває закономірні зв’язки між окремими части­нами та елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові інтеграційні якості, властиві фінансовій теорії як цілісній системі на про­тивагу окремим частинам та елементам або простій їхній сукупності. Одночас­но систематизація знань у фінансовій теорії забезпечує принципове їх спро­щення, усуває розрізненість (наприклад, теорія фінансів — теорія державних фінансів — теорія бюджету держави та ін.).

Зміст методологічної функції полягає у тому, що за певних умов фінансова теорія після відповідних змін перетворюється на метод пізнання, а окремі ме­тоди фінансового наукового дослідження набувають якостей фінансової теорії, теоретичного значення.

Практична функція свідчить про орієнтацію фінансової теорії на практи­ку, оскільки розроблення теорії не є самоціллю фінансової науки. Сама по собі теорія не мала б великого значення, якби не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою фінансової прак­тичної діяльності. З цього приводу поширеними є вислови, що найважливі­шим критерієм теорії є практика і немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

Інструментарій фінансової науки визначається її методологією як вчен­ням про принципи, форми і способи наукового пізнання. У науковій літера­турі розглядають багато концептуальних підходів до змісту методології, її трактування, які у цілому зводяться до того, що поняття методологія має два найважливіших значення: по-перше, це сукупність засобів, методів, прийо­мів, які застосовують у певній науці; по-друге, це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяль­ності людини.

За основу будемо брати визначення, згідно з яким методологія система наукових принципів, на основі яких базується фінансове дослідження, здійс­нюється вибір мети, змісту, сукупності пізнавальних засобів, методів, прийо­мів дослідження, котрі забезпечують отримання максимально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про фінансові процеси та явища.

Методологія фінансової науки виконує такі функції:

Ø визначає способи здобуття фінансових наукових знань, які відобража­ють динамічні фінансові процеси та явища;

Ø спрямовує, передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається мета фінансового дослідження;

Ø забезпечує всебічність отримання інформації щодо фінансових процесів і явищ, що досліджуються;

Ø допомагає введенню нової інформації до фонду теорії фінансової науки;

Ø забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у фінансовій науці;

Ø створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фак­тах, і логіко аналітичний інструмент фінансового наукового піанапня.

Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових принципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні — фундаментальні і загальнонаукові принципи, а третій і четвер­тий — конкретно-наукові і спеціальні методи і техніки.

Найвищим рівнем методології фінансової науки, який визначає загальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методологія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.

Сутність діалектичного методу полягає у використанні фінансовою на­укою категорій та законів діалектики. Під категоріями розуміють найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); вони фіксують якісні характеристики предмета пізнання, а тому у певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

Виявляючи три сфери проявів буття, філософська наука сформувала три розділи його категоріальних визначень:

Ø сфера буття (буття та якість): входять категорії буття і ніщо, кількість і якість; існує перехід однієї категорії в іншу; діє діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні;

Ø сфера сутності (буття як відношення): входять категорії сутність та яви­ще, необхідність та випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, при­чина та наслідки; діє закон єдності і боротьби протилежностей;

Ø сфера поняття (буття як поняття): входять категорії одиничного, особли­вого, всезагяльного; діє закон заперечення заперечення.

Діалектичний метод характеризується:

Ø орієнтацією процесу дослідження щодо пізнавальних завдань та можли­востей. Вказує, що саме слід виявляти у пізнаванні фінансових явищ і про­цесів та на які результати можна сподіватися;

Ø можливістю використовувати не всі, а лише частину діалектичної логіки;

Ø виконанням упорядкування, систематизації здобутих знань. Вказує, на­приклад, відмінності сутності та явища, змісту і форми і надає вказівки щодо їхнього розпізнання.

Використовуючи категорії сутності і явища у фінансовій науці, досліджую­чи категорію фінансів, можна зробити висновок, що сутність фінансів є скритою від нас і характеризується розподільчими відносинами, які бачити не можливо. Ця сутність виявляється за допомогою категорії явища, що вказує на видимі ознаки цих відносин: формування, розподіл доходів, грошових на­громаджень, прибутку, грошових фондів; оподаткування, фінансування, до­тування, субсидіювання тощо, які реалізуються за допомогою відповідних гро­шових потоків. Використовуючи категорію змісту як сукупності певних елементів можна зробити висновок, що змістом фінансів є грошові фонди і фі­нансові ресурси, а за категорією форми як способу зв'язку між окремими еле­ментами форма фінансів реалізується за допомогою фінансових планів.

За допомогою діалектичного методу можна обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки фінансових процесів і явищ, процеси диференціації та інте­грації, постійну суперечність між сутністю і явищем, формою і змістом, мож­ливістю і дійсністю, об’єктивно оцінити фінансову дійсність, обґрунтувати перспективи розвитку фінансових відносин і можливі наслідки прийняття певних фінансових рішень.

Загальнонаукова методологія передбачає використання таких принципів: історичний, порівняльний, логічний, герменевтичний, термінологічний, сис­темний, синергетичний, діяльнісний, інформаційний, поведінковий (біхевіо- ристський), гуманістичний, культурологічний, аксіологічний (ціннісний), пізнавальний (когнітивний), кібернетичний, інституціональний, структур­ний, функціональний, комплексний, системно-функціональний, функціо­нально-структурний та інші.

Загальні методи фінансового наукового дослідження об'єднуються у три групи:

Ø методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, вимірю­вання, експеримент, метод опису, експертних оцінок);

Ø методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, мо­делювання, аналогія та інші);

Ø методи, що використовуються на теоретичному рівні (сходження від кон­кретного до абстрактного і навпаки, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний та інші).

До конкретно наукових і спеціальних методів належать: теоретико-сне ціальний; конкретно-соціологічний; економіко-математичний; статистичні; власні спеціальні методи, які розроблені і використовуються тільки у певному дослідженні; спеціальні методи інших наук, які використовуються у фінансо­вих дослідженнях.

Лекція 2. Розвиток теорії фінансів

1. Розвиток фінансової науки у XV – XIX ст.

1.1. Попередники англійської класичної політекономії.

1.2. Фінансові концепції англійської класичної політекономіі. Адам Сміт і Давід Рікардо.

1.3. Фінансові теорії історичної школи Німеччини.

1. Розвиток фінансової науки у XV – XIX ст.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не існувало, хоча окремі її аспекти розглядались філософією, зокрема представниками ан­тичної науки Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та іншими. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення державних потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, податки і збори у грошовій формі. Став­лення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Фло­ренції і Венеції можна було спостеріг ати успішну організацію практичних фі­нансів.

XIV ст. пов’язане з появою великих монархій, необхідністю утримання ве­ликих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел доходів. Саме на цей час при­падає розквіт фінансової науки, налагодження її зв’язку із фінансовою прак­тикою.

У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю “Фінансові нерви держави”, яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З’являються цікаві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрар- ки та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуван­ням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення.

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткування ан­глійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомендували спростити чинну і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах. У цей час В. Петті опублікував працю “Трактат про податки і збори”, яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що стало підставою для присвоєння автору звання першого професійного економіста. Заслугою В. Пет­ті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю за­траченого на її виробництво часу. Він підкреслював, що праця — це батько ба­гатства, а земля — його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

У XVII—XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зробили ні­мецькі вчені — представники німецької школи камералістики Л. фон Се- кондорф. Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управ­ління фінансами, взаємозв’язку фінансів з економікою, залежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті “Система фінансового господарства”, у якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погля­ди на фінанси і фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії і практики у багатьох країнах.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера (“Про стан фінансів нації”) пов’язується створення нової самостійної галузі економічної науки — фінансової, яка виді­лилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фі­нансових наукових досліджень.

Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької револю­ції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. їхні ідеї про справедливе оподаткування, джерела доходів, розмір участі кожного, зокре­ма, у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фінансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його час­тину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіократів, зокрема Ф. Кене, є розроблення економічної таблиці, у якій чітко проглядаєть­ся схема взаємозв’язку фінансів, їхні ролі у процесі суспільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи полі­тичної економії.

Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політич­ної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосеред­ньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що держава зобов’язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утримання державного апарату і відобра­жають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у роботах А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загально­державні і місцеві, а також формулювання принципів оподаткування, напри­клад таких: податки повинні сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки повинні бути визначені завчасно; податок повинен сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків повинно бути дешевим. Ці по­ложення є актуальними і сьогодні. Цікавими з позиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприємницької діяльності держави, що від­повідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в еко­номіці.

Праці А. Сміта "Дослідження про багатство народів” та Д. Рікадо “Початок політичної економії і оподаткування” сприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії і практики, використовувалися у процесі прийняття важли­вих державних рішень у галузі фінансів.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн мо­нархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися ре­волюційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ держав­ного управління, включаючи фінансове право.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосе­редніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися ка­федри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецьким вченим К.Г. Рау був опублікований перший підручник з фі­нансів “Основні начала фінансової науки”, який майже півстоліття перевида­вався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні ви­датки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Е. Селігман (американець) та ін.

У Росії термін “фінанси” з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запози­чення з французької літератури. До цього використовувався термін “казна”.

Наукові і практичні фінансові проблеми розглядалися у працях І. Посошко- ва (“Книга о скудности и багатстве”, XVIII ст.), О. Радищева (“Записки о пода­тях”, XVIII ст.), М. Тургенєва (“Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капусті- на та ін.

Значний внесок у розвиток фінансової науки, у тому числі світової, зробив російський фінансист І. Озеров, підручник “Основи фінансової науки” якого і нині є суттєвим науковим доробком із детальним висвітленням фундаменталь­них положень фінансової теорії і практики.

Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викли­кає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця “Сила податкова Галичи­ни”, у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган*Ба- рановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткуван­ня, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

Концепції державних фінансів є невід’ємною частиною будь-якої фу­ндаментальної економічної доктрини, що визначається політичними, еко­номічними і соціальними умовами. Для розуміння фінансової теорії і і'исунаппя її практичного значення необхідно визначити основні теорети­чні положення тієї школи економічної думки, до якої вона належить.

Па думку російського економіста Г. Г. Фетісова, центральне економі­чні¹ питання, яке хвилювало людство впродовж його цивілізованої істо­рії, цс питання про причини «бідності й багатства» народів, про рушійні і 111111 господарського розвитку. Цієї самої точки зору дотримуються амери- іііиісі.кі економісти 3. Боді та Р. Мертон, вважаючи, що теорія заснована на дпн грипі, згідно з якою головна функція фінансової системи полягає в за- цитшеппі потреб людей. Суб’єкти економічної діяльності будь-якого виду (нк компанії, так і органи державної влади всіх рівнів) існують для того, шиї) сприяти цій основній функції.

Меркантилізм (іт. тегсапіе — купець), як економічна теорія розвива- гп.оі м Члхідній Європі у XV — на початку XVIII ст. з виникненням і зміц­ненням історично першої форми капіталу — торговельного. Розвитку тео­рії меркантилізму сприяла церковна Реформація XV 1-Х VII ст. Від піїїипицмсої церкви відокремлюється протестантизм. Його ідеологи — ні­мецький пас тор М. Лютер (1483-1546), швейцарський Ж. Кальвін (1509— і 'Ні-1) обгрунтували протестантську доктрину підприємництва як богоу­годну справу (па противагу католицькій, згідно з якою накопичення багат­шії! було гріхом), християнин не повинен прагнути до накопичення гро- іііі-іі і маііпа. Багатство може бути тільки в руках церкви, монарха або вищої аристократії. Економічні ідеї зростання багатства для накопичення міні і ііду отримали ідейну підтримку нової церкви.

Основною проблемою меркантилістської теорії було визначення ме­тодів збагачення нації з метою економічного розвитку. Меркантилісти вве­ли в науковий обіг макроекономічну категорію «національне багатство» як загальне благо, необхідне для держави. Предметом теоретичного дослі­дження стала сфера обігу (передусім зовнішня, а також внутрішня торгівля і грошовий оборот), методами дослідження — описовий, історичний і по­рівняльний. Ранній меркантилізм в економічній літературі називають та­кож монетаризмом. На думку його представників, джерелом зростання на­ціонального багатства було накопичення грошей у вигляді дорогоцінних металів, а самі гроші розглядалися як активний фактор економіки.

У працях раннього меркантиліста Ж. Бодена (1530-1596) обґрунтову­ється положення про те, що ціна товарів визначається попитом і пропози­цією. В економічній літературі його називають автором першої версії кіль­кісної теорії грошей. Пізніше меркантилісти виступили з критикою монетаристської теорії і практики і ввели поняття «капітал». Основою зро­стання національного багатства вони вважали зовнішню торгівлю із пере­важанням експорту над імпортом, а для досягнення цієї мети, на їхню дум­ку, необхідно було розвивати експортні галузі економіки.

Представник англійського меркантилізму Томас Мен (1571-1641) стверджував, що багатство Англії — в зовнішній торгівлі, а баланс зовні­шньої торгівлі є регулятором багатства. Успіхи накопичення багатства він пов’язував із розвитком промисловості, тобто з економічним розвитком.

Найвідомішим представником меркантилізму у Франції був Антуан Монкретьєн (1575-1621). У 1615 р. вийшов у світ його «Трактат з політич­ної економії», присвячений царюючим монархам: юному королю Людови- ку ХНІ (1610-1643) і регентші, королеві-матері Марії Медичі (1573-1642). Трактат був написаний у вірнопідданській і шанобливій манері. Автор не міг тоді передбачити, що дав назву.новій галузі науки, яка швидко розви­вається. На думку А. Монкретьєна, політична економія є мистецтвом керу­вання господарством у своїй державі, забезпечення, насамперед, приватно­го інтересу перед державним, управління розвитком суспільної допомоги приватній справі як основи ведення ефективної економічної діяльності. А. Монкретьєн поставив питання про справедливість оподаткування. Він вважав дуже важливим показувати свої доходи в декларації, віддаючи їх частину державі в формі податків. Декларації допоможуть ліквідувати ха­барництво офіцерів, чиновників і збирачів податків. При цьому, головна мета государя — справедливість. Таким чином, фактично було висунуто вимогу забезпечення прозорості державних податків, їхніх джерел і спосо­бів справляння.

Політика меркантилізму зміцнила економіку ряду європейських дер­жав у формі абсолютних монархій. Могутніми державами стали Австрія і Пруссія під час правління Фрідріха Великого (1740-1786). Теоретичні ідеї меркантилізму широко використовувалися в державній політиці Франції. 1 !рп Людовику XIV (1638-1715) політику розвитку промисловості прово­дим генеральний контролер фінансів Ж.Б. Кольбер (1661-1683), відомий в Іс горії здійсненням широких реформ державних доходів.

По-перше, система оподаткування, яка у Франції характеризувалася (ігшіччю податків і складністю їх справляння, була суттєво спрощена з ме­нші забезпечення контролю над державними доходами. Тягар податків був покнадепий на селян. Сільське господарство розглядалося як головне дже­рг по поповнення державних доходів, зростання яких привело до його ро­зорення і викликало селянські повстання.

По-друге, внутрішні митні збори, що справлялися з будь-яких товарів, ті всіх ринках й істотно утрудняли торгівлю, були скасовані. Це сприяло розвитку внутрішнього торговельного обороту.

По-третє, була введена єдина французька митна система. Для захисту національної промисловості проводилася протекціоністська митна політика.

По-четверте, створювалася інфраструктура, необхідна для розвитку ипутріїинього ринку: будувалися дороги, споруджувалися річкові й морсь­кі пишні, порти. Особлива увага приділялася розвитку військово-морських і и п для здійснення колоніальної політики і захисту торговельних шляхів по заморських територій.

По-п ’яте, заохочувалося створення приватної і великої державної ма­нуфактури для виробництва предметів розкоші, що вирізнялися високою яи ц-по, нишуканістю і високим художнім смаком. Франція в цій галузі не мала конкурентів.

Як теорія, так і економічна, фінансова політика меркантилізму була суперечлива. З одного боку, пізній меркантилізм виражав інтереси буржуа­зії, яка народжувалася (як промислової, так і торговельної). Це характери­стик) його як прогресивне економічне вчення, що розкривало реальний гти 11 економіки. Введення категорії «капітал» і обґрунтування необхідності ІІшії накопичення відповідало вимогам розвитку промисловості. З іншого Гшку, її умовах абсолютних монархій державна підтримка розвитку ману- фпкіури була спрямована не стільки на промисловий розвиток, скільки на зміціїепнм феодально-абсолютистських держав, забезпечення їхніх непро- дук гпічпїх витрат. У XVII ст. ідеї меркантилізму піддалися критиці еконо­містів іншого покоління, які виросли в роки буржуазних революцій, успад- купини від неї дух свободи і прогресу. Школа фізіократів (від давньогрец. рііузіз — природа і кгаіоз — вла­да, влада природи) як західноєвропейська течія економічної думки виникла н середині XVIII ст. Найбільш відомими представниками цього напряму (іуііп французькі дослідники та громадські діячі Франсуа Кене (1694-1774) і Ліні І'обер Жак Тюрго (1727-1781). Фізіократи пішли далі, порівняно з меркантилістами, у визначенні предмету і методу дослідження. Предметом дослідження у фізіократів було виробництво. Проте воно обмежене земле­робством. Ф. Кене здійснив прорив у методі дослідження. У своїй «Еконо­мічній таблиці» він застосував новий, раніше не відомий метод — побудо­ву економіко-математичних моделей. Фізіократи виступили з критикою теоретичних положень, а також* економічної і фінансової політики меркантилізму, що проводилася у Франції і призвела до погіршення стану економіки загалом і розорення сільського господарства. На підставі теорії природного порядку вони стве­рджували, що багатство створюється тільки в сільському господарстві. Концепція національного багатства, вираженого в грошах, піддалася гост­рій критиці. На думку фізіократів, багатство є продуктами землі і частково продуктами промисловості, але тією мірою, якою вони вже є результатом переробки того, що дала земля. Так само, як і меркантилісти, фізіократи підтримували протекціонізм для стимулювання розвитку власної промис­ловості і торгівлі.

Ф. Кене, власне, визнавав три функції грошей: міра вартості, засіб обі­гу і засіб платежу. Водночас, він стверджував, що бути багатством нації гроші не можуть. У категоріях, які вирізняє для свого економічного аналізу Ф. Кене, на наш погляд, є вихідна категорія — «чистий продукт», під яким він розумів різницю між ціною і витратами, що використовуються на куль­турний обробіток землі. Чистий продукт привласнюється землевласником у вигляді ренти. На його думку, чистий продукт належить не лише власни­кові землі, а й державі. З цього положення він робить висновок, що пода­ток повинен справлятися безпосередньо з ренти, яку привласнює власник землі.

Найбільшим економічним винаходом Ф. Кене є його «Економічна таб-лиця». Відомий російський економіст, академік В. С. Немчинов назвав «Економічну таблицю» Ф. Кене геніальним злетом людської думки, першим дослідом макроєкономічного аналізу, в якому центральне місце посідає по­няття про національний продукт. «Економічна таблиця» є абстрактною сіт­кою товарних і грошових потоків, фактично, це перша економічна модель, в якій розвиток виробництва і обміну може відбуватися безперебійно лише за умови дотримання певних пропорцій. Пізніше К. Маркс на основі моделі Ф. Кене створив схему розширеного відтворення. Фізіократи висунули ідею економічної рівноваги, яку далі розвивають неокласики в XX ст.

Ф. Кене у своїх працях розглядав проблеми оподаткування, однозначно виступаючи проти податків на землевласників. Найсуттєвіше і найнепо­рушніше правило, яким повинне керуватися управління економікою, вважав він, полягає в тому, щоб не робити замах за допомогою податків на забезпе­ченість і успіхи землеробства. Він захищає новий клас, що з’явився у сіль­ському господарстві, — фермерів. На його думку, прибутки фермерів і за­робітки людей, які працюють на фермах, слід відрізняти від доході» землевласників. Фермери поліпшують землю, її обробіток потребує вели­ких витрат і чим вони більші, тим родючішою стає земля і тим більше вони дають заробітків сільськогосподарським робітникам, прибутків — ферме­рам і доходів — землевласникові. З цього положення він робить висновок, що не можна обкладати прибуток фермерів, оскільки це означало б руйну- іііішія джерела щорічного відтворення багатства країни. Він переконаний, що багатство землероба повинне бути під охороною держави, оскільки во­но початок усіх багатств. На його думку, найважливішим завданням мініс­терства фінансів є таке керівництво землеробством, яке забезпечувало б йому стійкий розвиток, створювало основу для економічного зростання. І Іодагки повинні справлятися з ренти землевласників, а також купців і ре­місників як «безплідних класів».

Ф. Кене зазначає, що для держави згубні не самі податки, а спосіб їх справляння. Він критикує відкупну систему збору податків: безліч людей зайнятих збором податків — саме по собі означає втрату для держави. Усіх цих людей оплачує нація, однак вони не створюють ніякого багатства. (>собливо не бажані, на думку Кене, непрямі податки, які викликають над­мірні витрати, пов’язані з їх збором. Непрямі податки, що накладаються на сільськогосподарські продукти, підвищують ціну товарів, утрудняють тор­сі мит, що завдає прямого збитку споживанню, пригнічує продаж, при цьо­му збирачі податків наживають собі колосальні статки.

І Іри визначенні методів формування державних доходів він пропонує уникати позик, доводить їх непродуктивний характер, вважаючи, що дже­рело для задоволення надзвичайних потреб держави слід бачити лише в процвітанні народу, а не в кредиті фінансистів, оскільки грошові накопи­чення є таємним багатством, що не знає ні государя, ні вітчизни. Позики породжують «всепожираючі борги», а за панування ліквідних паперів, їх дисконт збільшує грошові накопичення фінансистів. Як наслідок відбува­ється відвернення грошей від землеробства, село позбавляється коштів, які Йому необхідні для поліпшення культури земель.

Зршувачем фізіократичної теорії став Анн Р. Ж. Тюрго. Його дум­ки і мисновки були більш зрілі, ніж у попередників. Він рішучіше, ніж Ф. Кене, захищав свободу підприємця: не тільки сільськогосподарського фе­рмера, а й промисловця. На його думку, свобода торгівлі і цілковите звіль­нення від усякого роду мита були б найнадійнішим засобом для того, щоб підпитії всі галузі національної промисловості до найбільшої висоти, якої попи тільки здатні досягти. Фізіократи «останньої хвилі» в кінці XVII і на поча тку XVIII ст. рішуче вимагали обмежити державне втручання, що при­зводить до скорочення багатства нації. Зміни в технологічному устрої пот- рсоумалп інших підходів до управління економікою і фінансами.

Анн Р. Ж. Тюрго був генеральним контролером у правлінні Людовика XV. Він проводив економічну і фінансову політику, яка сприяла буржуаз­ному розвитку Франції і, передусім, ринкового господарства. По-перше, він відновив раніше знищений ринок зерна для заохочення сільського гос­подарства і розвинених у ньому ринкових відносин. По-друге, скасував це­хи і гільдії, що перешкоджали вільному розвитку промисловості і торгівлі. По-третє, скасував натуральну дорожню повинність. По-четверте, об­ґрунтував у своїх працях неможливість і шкідливість для економічного ро­звитку збільшення податків і необхідність скорочення державних витрат, особливо на утримання королівського двору. По-п ’яте, увів грошовий по­земельний податок і поширив його на дворянство. Останнє нововведення, що зачіпало інтереси феодальної аристократії, йому не пробачили, і він був змушений подати у відставку.

Відставка А. Тюрго істотно ослабила вплив фізіократів. На цей період припадає розпад школи фізіократів. Вони не виправдали ні сподівань дво­рянства щодо захисту їхньої власності, ні прагнень буржуазії, що народжу­валася, до розвитку внутрішнього ринку. Можна погодитися з точкою зору відомого російського дослідника економічної думки А. В. Анікіна, який вважає, що буржуазна сутність фізіократичної теорії ховалася під феодаль­ною оболонкою. І саме в цьому полягає одна з її специфічних рис. Водно­час, варто зазначити, що дослідження внутрішнього ринку у фізіократів під­готувало певний ґрунт для появи і розвитку англійської класичної політекономії. А. Сміт був знайомий із Ф. Кене і А. Р. Ж. Тюрго. Перебу­ваючи в Парижі у 1766 р., він відвідував зібрання економістів (так вони на­зивали себе), що проводилися під керівництвом Ф. Кене. Згодом, А. Сміт написав, що присвятив би свою роботу «Багатство народів» Ф. Кене, якби останній був живий.

Вільям Петті — предтеча англійської класичної політекономії пише свої праці в період первісного нагромадження капіталу і формування буржуазного суспільства в Англії. Як і фізіократи, він також критикував меркантилізм і доводив, що джерелом багатства є не торгівля (для Анг­лії— переважно зовнішня), а сфера матеріального виробництва. Багатст­вом є не гроші, а продукти праці. Предметом дослідження у В. Петті є промисловий капітал, необхідність його накопичення і державна політика сприяння його зростанню. У своїй праці «Політична арифметика» він за­стосовує економіко-статистичний метод дослідження, який дозволив йому дати в кількісній формі оцінку економічного становища Англії в 60-70-х роках XVII ст.

Усі теоретичні дослідження В. Петті були направлені на пошук шля­хів для розвитку ринкових відносин. У своїх працях «Трактат про податки і збори» (1662), (Слово мудрим) (1664), «Політична ари­фметика» (1676) В. Петті викладає широку програглу економічної і фінан­сової політики держави, спрямовану на стимулювання розвитку промисло­вості. Він називає основну мету — прискорення нагромадження капіталу.

Держава, на його думку, повинна активно сприяти цьому пппгтесу. Він ви­магає проведення найсуворішої економії при витрачанні державних кош­ми, здешевлення державного аппарату, скасування дорогих і зайвих державних посад, збільшення кількості зайнятих у сфері матеріального виробництва. Проте запропоновані ним програми розвитку відкидалися, оскільки всі вони були сміливо направлені на розвиток капіталістичного господарства, ринкових відносин на шкоду феодальним.

У працях В. Петті ми знаходимо теоретичні положення, які згодом ро- ичіпає класична політична економія.

По-перше, визначення економічних законів як масових процесів, що повторюються, в економіці.

По-друге, дослідження економічних відносин у процесі виробництва.

По-третє, спроби визначення закону ціноутворення. В економічній літературі висловлюється думка, що Петті, власне, сформулював закон ва­ртості, доводячи при цьому, що він діє украй складно, лише як загальна тенденція. В. Петті робить перші кроки на шляху аналізу праці, що ство­рює вартість.

По-четверте, розглядає ренту як чистий дохід з землі, як загальну форму додаткової вартості, тобто він продовжив розвиток ідей фізіократів.

По-п ’яте, розглядав гроші не як багатство нації, а як особливий товар, які їй протистоїть іншим товарам.

Новаторська суть В. Петті як видатного теоретика виявилася дуже яс­краво в дослідженні податків. У літературі його називають першим англій- сі,ним науковим дослідником податків. У праці «Трактат про податки і іЬорн» В. Петті як ідеолог промислової буржуазії виступає проти податків і їм капітал та їх перекладення на ренту землевласника. Він зазначає, що оподаткування капіталу скорочує можливості його накопичення і стримує розширення виробництва. На його думку, якщо кошти капіталіста скоро­чуються і потім «передаються людям, які нічого не роблять, то багатство суеііі-ііі.сі ва зменшується».

Парто зазначити, що при дослідженні впливу податків на виробництво і не тільки звертає увагу на негативний бік справи, а й виявляє певні явища. На його думку, багатство країни зростає тоді, коли податок змушує виробляти товари, що раніше імпортувалися. Крім того, податки сприяють скороченню «надмірного виробництва». До нього належить ви­робництво товарів для паразитичного споживання духовенства, дворянства. Скорочспня такого споживання, вважає В. Петті, дозволить використо- нуніпті отримані кошти на поліпшення потрібного виробництва. Як зазначав американський історик економічної думки Дж. Белл, в податках И. Петті бачив засіб збагачення й удосконалення держави: зібрані гроші могли бути спрямовані на стимулювання торгівлі і промисловості, а отже, ііп економічне зростання країни. В. Петті неодноразово наголошував на необхідності державної підтримки економіки. У другій половині XVII ст., зазначав він, економічні сили промислової буржуазії ще слабкі. Але до по­чатку XVIII ст. вони настільки зміцніють, що державна підтримка їм лише шкодитиме. Але ці ідеї розвиватиме вже інша школа — англійська класич­на політекономія.

В. Петті показує вплив податків на грошовий обіг. У своєму аналізі він виходить з кількісної теорії меркантилістів. На його думку, якщо в кра­їні багато грошей, то для неї і для її короля було б вигідно і де не завдало б шкоди приватним особам, якби весь надлишок перебував у королівських скринях. Далі він зазначає, що коли обсяг вилучених коштів буде таким, що грошей стане менше, ніж потрібно для ведення торгівлі, то наслідки цього можуть негативно відбитися на виробництві. Скорочення виробниц­тва може спричинити зменшення кількості жителів, зниження їх старанно­сті і творчості. В. Петті наводить абстрактний підрахунок: 100 ф. ст. про­ходять через 100 рук у вигляді заробітної плати і дають поштовх до виробництва товарів на 10 тис. ф. ст. Ці самі руки залишаться незайняти­ми, порожніми, якщо не буде постійного стимулу до їх використання.

На думку В. Петті, в Англії спостерігається нерівномірність у розпо­ділі податків. Цей процес відбивається в тому, що: виплачувані грошима податки становлять незначну частку всього багатства королівства; тягар податків визначається результатами минулого року та ігноруються ниніш­ні результати; будинки, що належать церкві і дворянам, податками не об­кладаються; існує удавана (несправжня) турбота про бідних. З цього ро­биться висновок, що четверта частина всього населення сплачує в 4 рази більше того, що вона повинна була б платити.

В. Петті розглядає можливості введення непрямих податків. Ідея роз­витку непрямого оподаткування в Англії виникла у В. Петті не випадково. Новий клас найманих робітників не мав ні землі, ні будинків, його дохо­ди— заробітна плата — були надто низькими для введення будь-якого прямого податку. Проте, з погляду представника буржуазного класу, необ­хідно було знайти такі податки, які платила б наймана робоча сила. В. Пет­ті звернувся до голландської системи акцизів. Він вважав, що кращий спо­сіб обкладання податком споживчих продуктів полягає у введенні специфічних акцизів, тобто в оподаткуванні кожного споживчого товару окремо, на відміну від універсального акцизу, яким оподатковують това­рообіг у роздрібній або оптовій торгівлі. На його думку, треба обкладати кінцевий продукт, а не сировину: не слід оподатковувати зерно до того, як воно перетвориться на хліб, а вовна — у сукно.

Аналізуючи податкову систему Голландії, країни, яка в ті часи випе­реджала Англію в промисловому розвитку, В. Петті дійшов висновку, що можна оподатковувати не дохід платника податків, а його споживання. Крім того, непрямі податки мали масовий характер, майже покладалися на представників усіх верств, але перекладені в товарні ціни вони погіршува­нії матеріальне становище передусім отримувачів низьких доходів. На дум­ку І. Петті, податки повинні покладатися на все населення, кожен повинен (ірити участь у фінансуванні державних видатків відповідно до того, що він перо собі і насправді споживає. Таким чином, акцизи були саме тими пода­тками, яких так не вистачало в Англії з погляду представника нової проми- і пової буржуазії.

У 1676 р. у книзі «Політична арифметика» В. Петті вводить в еконо­мічний аналіз кількісний метод. Як зазначено в «Трактаті про податки і июри», перше, що необхідно зробити — це підрахувати. «Політична ари­фметика» була деяким прообразом статистики, а її автор поставив питання про необхідність створення державної статистичної служби. В. Петті пер­шим розрахував національне багатство і національний дохід Англії. Таким чином, були визначені потенційні джерела державних доходів.

За підрахунками В. Петті, у 1664 р. національне багатство Англії ста­новило 250 млн ф. ст., із них 144 млн ф. ст. — земля. Національний дохід оув оцінений у 40 млн ф. ст. Державні доходи становили 1 млн ф. ст., у то­му числі 700 тис. — податки, державні витрати — 1 мдн ф. ст., у тому чис- ііі 550 тис. — військові. За всієї умовності підрахунку (порівняно з сьогоднішніми статистичними методами) головних економічних показників, можемо визначити частку національного доходу, що використовувалася на державні потреби; у 1664 р. вона дорівнювала 2,5%, при цьому понад половину коштів становили військові витрати. Характерною рисою підрахунку національного багатства було введення до нього не тільки вартості ма іеріальпого багатства на суму 250 млн ф. ст, а й грошової оцінки населення: 26 млн людей оцінювалися сумою 417 млц ф. ст.

Для В. Петті такий підхід не був дивним, оскільки населення він вва­лиш багатством: чим більша кількість населення, тим заможгііша країна, мана чисельність населення — справжнє джерело бідності. При розрахунку і ротової оцінки населення (417 млн ф. ст.) В. Петті враховував трудові навички, досвід, справність, здатність оволодівати новими машинами. Таким чішом, ще в XVII ст. він визначив важливість людського фактора в економічному розвитку країни. У своїх працях В. Петті обгрунтовує ідею, яка в XIX і XX ст. розвиватиметься іншими школами: про необхідність підви­щення якості людської праці, інвестицій у людину, у людський капітал. Він наголошує на необхідності значного розширення народної освіти, виявлен­ня і навчання за рахунок держави осіб, здібних до науки, яка є найважливі­шим чинником розвитку виробництва. В. Петті робив спроби розрахунку кваліфікованих спеціалістів: зокрема, скільки має бути лікарів і адвокатів, скільки студентів потрібно приймати щороку в університети.

Показово, що В. Петті відзначав деякі вигоди від податків з погляду «політичної арифметики»: митні збори дають можливість вести облік у зовнішній торгівлі і складати торговельний баланс країни; простий і загальний подушний податок допомагає вести облік населення; обкладенім будинків за кількістю димарів (реальний податок за зовнішніми ознаками) добре відбиває поліпшення і руйнування житлового майна; акцизи показують внутрішні витрати на споживання і дають загальні відомості про надмірності; поземельний податок робить платежі за податками пропорційними всій вартості, а не річній ренті; податки на рухоме майно вносять певну ясність про це майно. Таким чином, у В. Петті викладені всеосяжні проблеми оподаткування в період первісного накопичення капіталу.

Читайте також:

1. А .Маршалл - основоположник неокласичної теорії.
2. Виникнення класичної політичної економії в Англії. В Петті.
3. Виникнення класичної політичної економії у Франції.
4. Виникнення та характерні особливості класичної школи політичної економії.
5. Вплив розвитку ринкової економіки на європейську економічну думку. Зародження класичної політичної економії
6. Вплив розвитку ринкової економіки на європейську економічну думку. Зародження класичної політичної економії
7. Г. Сковорода – родоначальник української класичної філософії
8. Еволюція неокласичної теорії на початку XX століття
9. Еволюція неокласичної теорії на початку ХХ ст.
10. Економічні погляди меркантелістів та фізіократів, їх роль у виникненні класичної політичної економії
11. Завершальний етап розвитку класичної школи
12. Загальна характеристика класичної соціології. Протосоціологія

Переглядів: 1269