• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Компоненти структури особистості

Особистість — це людина як носій свідомості, тобто суб’єкт пізнання, переживання, відношення і активного перетворення навколишнього світу. Суть особистості визначається її ставленням до навколишнього світу, суспільного буття, інших людей і самої себе. Способом існування особистості є її розвиток, а діяльність, у тому числі й трудова, — важливим фактором цього розвитку. Це означає, що особистість проявляється і розвивається в діяльності.

Особистість розглядається як інтегральна цілісність біогенних, соціогенних та психогенних елементів. Водночас особистість є індивідуальною сукупністю рис, які зумовлюють стиль мислення, переживань і поведінки кожної людини.

В основі особистості лежить її структура — зв’язок і взаємодія відносно стійких компонентів (сторін). Формування особистості здійснюється як розгортання цілісної органічної системи, в якій кожна сторона передбачає іншу і зумовлюється цілісною системою. У результаті формується особливий тип системних відносин всередині цілісної психологічної організації особистості. Однак структура особистості набуває гармонії не на основі пропорційного розвитку всіх її сторін, а в результаті максимального розвитку здібностей, які створюють домінуючу спрямованість людини в діяльності.

Під формуванням особистості розуміють сукупність прийомів і способів впливу на індивіда з метою створення у нього системи певних соціальних цінностей, світогляду, концепції життя, соціально-психологічних якостей і складу мислення. Особистість формується завдяки предметній діяльності і спілкуванню з іншими людьми. Тому соціальна сутність є її основним атрибутом.

Сутнісною характеристикою особистості є її комунікативна природа. Потреба у спілкуванні виступає як певне психологічне утворення, як явище внутрішнього суб’єктивного світу особистості. Входячи в систему потреб, воно стає внутрішнім фактором активності і розвитку людини. Потреба у спілкуванні, характер спілкування накладають відбиток на формування цілісних структур психологічної організації особистості, її ціннісних орієнтацій і форм діяльності.

Особистість людини розглядається як складна динамічна функціональна система. В її структурі виділяються чотири групи, або підструктури, властивостей, які знаходяться в певній ієрархічній залежності і різняться особливостями і способами формування.

Нижчий рівень — біологічно зумовлені властивості, які представлені темпераментом, задатками, властивостями нервових процесів та патологічними властивостями психіки. Ці властивості, будучи даними від природи, служать основою для розвитку здібностей і пізнавальних процесів, формування характеру і комунікативних особливостей. Другу групу властивостей особистості утворюють психічні процеси як форми відображення і пізнання навколишнього світу. Вони не тільки біологічно обумовлені, а й розвиваються в процесі активної діяльності індивіда, набуваючи індивідуальних особливостей.

Більш високий рівень властивостей особистості пов’язаний з її соціальним досвідом і представлений знаннями, навичками, вміннями. Ця група властивостей розвивається на основі пізнавальних процесів шляхом навчання. Четверта група властивостей особистості, які характеризують її вищий рівень, представлена соціально обумовленими властивостями (інтереси, ідеали, світогляд, ціннісні орієнтації, переконання тощо). Ці елементи структури особистості формуються в процесі виховання.

В межах системно-діяльнісного підходу К. К. Платонов виділяв у структурі особистості чотири підструктури:

1) соціально зумовлену підструктуру спрямованості особистості(переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання);

2) підструктуру досвіду (звички, уміння, навички, знання);

3) підструктуру психічних процесів (відчуття, сприймання, воля, почуття, емоції, мислення, пам'ять);

4) підструктуру біопсихічних властивостей особистості (темперамент, статеві ознаки, вікові властивості).

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему взаємопов'язаних компонентів: інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості. Оскільки ставлення є не тільки якістю особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого виявляється через переконання - свідомі потреби людини, які спонукають її діяти відповідно до ціннісних орієнтацій.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості. Однак К. К. Платонов вважав, що «типові для даного індивіда прояви, так само як і закріплені знання, навичка (на тільки розумова або вольова, але й моторна і сенсорна) і, тим більше, уміння і звичка, вже, безперечно, є властивістю особистості!». Справді, набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ, забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.

Розглянуті чотири підструктури охоплюють майже всі відомі якості особистості. Однак слід враховувати, що поряд з ними можна назвати незліченну кількість якостей, котрі мають власну структуру і об'єднують декілька компонентів, що належать до різних однопорядкових підструктур особистості. Наприклад, переконаність віднесена до першої підструктури, а до неї самої входять воля, відповідні знання і особливості процесів мислення.

Серед перелічених підструктур та їх компонентів не названі такі важливі прояви особистості, як характер і здібності. Річ у тому, що ці дві підструктури особистості включають ті чи інші компоненти з усіх названих однопорядкових підструктур, і тому їх особливості і структура будуть розглянуті окремо.

Крім того, вчений розглядав і другий ряд - підструктури здібностей і характеру. Із застосуванням принципу "накладання" одного ряду підструктур на другий був зроблений крок до системної побудови двовимірної психологічної структури особистості.

Згідно з концепцією персоналізації А. В. Петровського в структурі особистості можна вирізнити три складові:

Рис. Структура особистості за А. В. Петровським

А. В. Петровський метафорично трактує справжню особистість як джерело могутньої радіації, що перетворює пов'язаних з нею людей (радіація, як відомо, може бути корисною і шкідливою, може лікувати і калічити, прискорювати й сповільнювати розвиток).

Існують і інші підходи до оцінки особистості як складної системи. Так, виділяють потенційну та актуальну, або таку що реалізується в діяльності, сфери особистості; базальні і програмовані властивості; психодинамічні і власне особистісні властивості. Між цими рівнями властивостей існує рівень психологічної організації особистості, тобто психологічний механізм формування, функціонування і розвитку особистих якостей індивіда. У процесі вирішення важливих соціально детермінованих завдань — пізнавальних, ціннісно-значущих, морально-етичних, комунікативних — відбувається постійний розвиток особистості як системи.

Характерною особливістю цього розвитку є його незавершеність, що виступає як одна з внутрішніх умов неперервного розвитку особистості. Якісні перетворення одних і тих самих властивостей особистості в процесі її розвитку називаються етапами. На кожному новому етапі раніше функціонуючі механізми входять до більш складних механізмів, зазнаючи суттєвих перетворень. На вищому рівні психологічної організації особистості досягається єдність, відповідність, погодженість між власне особистісними і психодинамічними, програмованими і базальними характеристиками індивіда.

Особистість кожної людини характеризується лише їй властивим поєднанням рис і особливостей, що визначає її індивідуальність.

Індивідуальність — це поєднання психологічних особливостей людини, які створюють її своєрідність і відмінність від інших людей. Вона виявляється в особливостях темпераменту, характеру, переважаючих інтересах, якостях пізнавальних процесів, здібностях, індивідуальному стилі діяльності, мотивації тощо.

3. Характеристика менеджера в категорії «Х»

Дуглас Мак-Грегор (1906-1964) - видатний американський фахівець у галузі психології менеджменту. Протягом декількох років він був президентом Астинського коледжу та описав як цей період роботи в якості вищого керівника сформував його погляди на функціонування організації. З 1954 року і до кінця життя він був професором менеджменту технологічного інституту в Масачусеці.

Дуглас Мак-Грегор розглядає поведінку людини в основі управлінської діяльності.

Традиційна концепція адміністрації (на прикладах робіт Файоля) основана на тому, що керівництво направляє та контролює роботу як всього підприємства так і його окремих представників.

Ця теорія описує типи та поведінку керівників організацій, тому в менеджменті її часто відносять до теорій влади та лідерства. Але у зв’язку з тим, що керівники – це також співробітники колективу, яким властива мотивація труда та певна поведінка в процесі труда, тому її відносять до процесуальних теорій мотивації.

Дуглас Мак-Грегор проаналізував діяльність виконавця на робочому місці та виявив, що керівник може контролювати наступні параметри, які визначають дії виконавця:

1) завдання, які отримує підлеглий;

2) якість виконання завдання;

3) час отримання завдання;

4) очікуваний час виконання завдання;

5) засоби, наявні для виконання задачі;

6) колектив, в якому працює підлеглий;

7) інструкції, отримані підлеглим;

8) впевненість підлеглого в посильності завдання;

9) впевненість підлеглого у винагороді за вдалу роботу;

10) розмір винагороди за виконану роботу;

11) рівень залучення підлеглого в коло проблем, пов’язаних з роботою.

Всі ці фактори залежать від керівника та впливають на робітника, визначають якість та інтенсивність його праці. Дуглас Мак-Грегор прийшов до висновку, що на основі ціх факторів, можливо, застосувати два різних підходи до керування, які він назвав «Теорія X» и «Теорія Y».

Теорія "X": середній працівник не вирізняється особливим розумом, бажає уникнути праці, тому його необхідно постійно примушувати, спонукати, контролювати та спрямовувати. Лю­дина такого типу вважає, що ним повинні керувати, уникає відповідальності, турбується лише про свою безпеку.

В цій теорії керування припускається, що працівники від початку ледачіта будуть при можливості уникати роботи. Через це працівники повинні бути під пильним спостереженням, для чого розробляються комплексні системи контролю, необхідна ієрархічна структура із зниженою нормою керованості на кожному рівні. Відповідно до цієї теорії, працівники проявляють мало амбіції без привабливою програми заохочення і уникають відповідальності, якщо це можливо.

Менеджер по Теорії X, як правило, вважає, що все повинно закінчуватися покладанням відповідальності на когось. Він вважає, що всі передбачувані працівники шукають вигоди для себе. Як правило, такі керівники вважають, що єдина мета зацікавленості співробітників у роботі - це гроші. У більшості випадків вони звинувачують в першу чергу людину, не ставлячи питання про те, що потрібно винити систему, стратегію або відсутність підготовки.

Більше того, керівники Теорії X не можуть довіряти жодному співробітнику, і це постійно всіма засобами показується допоміжному персоналу. Менеджера Теорії X можна назвати перешкодою продуктивності і моральному духу співробітників.

Багато керівників (у 60-і роки), як правило, підтримували Теорію X в тому її аспекті, що вони досить песимістично оцінювали своїх працівників. Менеджер Теорії X вважає, що його співробітники не хочуть по-справжньому працювати, що вони скоріше будуть уникати обов'язків і що робота менеджера полягає в структуруванні діяльності та спонуканні працівників. Результатом такого мислення стало те, що керівники Теорії X природним чином приймають більш авторитарний стиль, заснований на загрозу покарання.

Один із серйозних недоліків цього стилю управління - те, що він має набагато більше шансів викликати негативний ефект масштабу у великих підприємствах. Теорія Y дозволяє розширювати бізнес за одночасного збільшення прибутку, оскільки заводські робітники мають свої власні обов'язки.

Теорія X утримувала позиції протягом довгого часу (хоча зазвичай не в такому чіткому формулюванні). Це було можливо, тому що теорія, без сумніву, давала пояснення деякого людської поведінки в організаціях. Є, однак, безліч легко спостережуваних фактів і зростання кількості дослідницьких знахідок, які не можуть бути пояснені цими припущеннями.

4. Характеристика менеджера в категорії « У»

"Теорія Y" відповідає демократичному стилю керування і припускає делегування повноважень, поліпшення взаємовідносин у колективі, обліку відповідної мотивації виконавців і їхніх психологічних потреб, збагачення утримання роботи.

Подання демократичного керівника про робітників відрізняються від уявлень автократичного керівника:

1. Праця - процес природний. Якщо умови сприятливі, люди не тільки візьмуть на себе відповідальність, вони будуть прагнути до неї.

2. Якщо люди залучені до організаційних цілей, вони будуть використовувати самоврядування і самоконтроль.

3. Залучення є функцією винагороди, зв'язаного з досягненням мети.

4. Здатність до творчого рішення проблем зустрічається часто, а інтелектуальний потенціал середньої людини використовується лише частково.

Завдяки цим припущенням, демократичний керівник віддає перевагу таким механізмам впливу, які апелюють до потреб більш високого рівня: потреби в приналежності, високої мети, автономії і самовираженні. Справжній демократичний керівник уникає нав'язувати свою волю підлеглим.

Правління припускає, що працівники можуть бути амбітними, мати внутрішні стимули, прагне взяти на себе більше відповідальності і здійснювати самоконтроль і самоврядування. Вважається, що співробітники отримують задоволення від своїх обов'язків, пов'язаних як з розумовим, так і фізичною працею. Вважається також, що працівники відчувають бажання проявляти творчу і прогресивне мислення у виробництві, якщо представляється можливість. Існує шанс підвищити продуктивність, надаючи службовцям свободу працювати в міру своїх можливостей, не грузнучи в правилах.

Організації, де домінує демократичний стиль, характеризуються високим ступенем децентралізації повноважень. Підлеглі беруть активну участь у прийнятті рішень і користуються широкою свободою у виконанні завдань. Досить часто, пояснивши цілі організації, керівник дозволяє підлеглим визначити свої власні цілі у відповідності з тими, які він сформулював. Замість того, щоб здійснювати жорсткий контроль за підлеглими в процесі їхньої роботи, низовий керівник звичайно чекає, коли робота буде виконана до кінця, щоб провести її оцінку. Керівник діє як сполучна ланка, забезпечуючи відповідність мети виробничої групи цілям організації в цілому і піклуючись про те, щоб група одержувала необхідні їй ресурси.

Оскільки демократичний лідер припускає, що люди мотивовані потребами більш високого рівня - в ​​соціальній взаємодії, успіхах і самовираженні, - він намагається зробити обов'язки підлеглих більш привабливими. У певному сенсі він намагається створити ситуацію, в якій люди певною мірою самі мотивують себе, тому що їхня робота, по природі своєї, сама є винагородою. Він також сприяє тому, щоб підлеглі розуміли, що їм доведеться вирішувати більшу частину проблем, не шукаючи схвалення або допомоги. Але керівник вкладає багато зусиль в створення атмосфери відкритості і довіри з тим, що якщо підлеглим і знадобиться допомога, вони, не соромлячись, могли б звернутися до керівника. Щоб добитися цього, керівник організовує двостороннє спілкування і грає направляючу роль.

Різного роду дослідження дозволяють стверджувати, що керівники - прихильники як теорії X, так і теорії Y досягають значних успіхів у бізнесі.

Обидві теорії мають рівне право на існування, але, у силу своєї полярності, у чистому вигляді на практиці не зустрічаються. Як правило, в реальному житті має місце комбінація різних стилів керування.

Ці теорії зробили сильний вплив на розвиток управлінської теорії в цілому. Посилання на них сьогодні можна зустріти в багатьох практичних посібниках по керуванню персоналом підприємства, мотивації підлеглих.

Теорії Мак -Грегора були розроблені стосовно до окремо узятої людини. Подальше удосконалювання підходів до керування було зв'язано з таким розвитком організації як системи відкритого типу, а також була розглянута робота людини в колективі.

Читайте також:

1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
2. III.Цілі розвитку особистості
3. III.Цілі розвитку особистості
4. III.Цілі розвитку особистості
5. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
6. Адаптивні організаційні структури управління.
7. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
8. Активність особистості та самоуправління
9. АКЦЕНТУЙОВАНІ РИСИ ОСОБИСТОСТІ
10. Аналіз асортименту й структури випуску продукції.
11. Аналіз динаміки і структури валового нагромадження.
12. Аналіз динаміки і структури витрат підприємства

Переглядів: 8273