Економічні права та свободи людини і громадянина в Україні

Суттєве місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина посідають економічні права та свободи, які визначають можливість людини створювати матеріальні й особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську діяльність. До основних економічних прав і свобод людини і громадянина Конституція України відносить: право приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на користування об’єктами права держав¬ної та комунальної власності (ст. 41) та власністю Українського народу (ст. 13).

Отже, економічні права та свободи людини і громадянина - це нормативно визначена міра можливої поведінки або діяльності людини та громадянина в економічній сфері суспільних відносин, пов’язана з правовим режимом власності та господарської діяльності.

Конституція України містить порівняно незначну кількість основних економічних прав і свобод - право приватної власності; право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом; право користуватися об’єктами права державної та комунальної власності. Утім ці конституційні права отримали свій комплексний розвиток у чинному цивільному та господарському законодавстві України.

Первинним, базисним економічним правом, що визначає економічні основи суспільного і державного ладу України, є право приватної власності або ж право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами свої інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), що набуваеться в порядку, визначеному чинним законодавством України.

Цивільний кодекс України визначає право власності як право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. У чинному законодавстві України об’єктами права приватної власності визначаються матеріальні (рухоме та нерухоме майно) та особисті нематеріальні цінності (блага): твори науки, літератури і мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналістичні пропозиції, знаки для товарів і послуг тощо.

Суб’єктами власності в Україні є фізичні та юридичні особи, Українська держава, територіальні громади (комунальна власність) і, очевидно, АР Крим. Формою здійснення правовідносин, пов’язаних із реалізацією права приватної власності, є володіння, користування і розпорядження матеріальними й особистими нематеріальними цінностями (благами) з метою задоволення соціально-економічних потреб людини і громадянина.

Водночас Основний Закон застерігає, що власність зобов’язує не завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію та природні властивості землі. Тобто використання права приватної власності для завдання шкоди та збитків іншим особам та їх законним правам, а також на шкоду інтересам суспільстві та держави є неприпустимим.

Держава гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений власності, та декларує непорушність права приватної власності. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної потреби, на підставі й у порядку, встановленими законом, і за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Тож націоналізація та реприватизація об’єктів права при¬ватної власності є неконституційною.

Конфіскація як форма відчуження приватної власності може застосовуватися виключно за рішенням суду як додаткові санкції в адміністративній і кримінальній юридичній відповідальності.

Наступним важливим економічним правом є право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). За змістом це право дозволяє здійснювати на свій ризик діяльність, що передбачає отримання прибутку; за суб’єктами - це право належить всім громадянам України, іноземцям і особам без громадянства, за винятком депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, суддів та ін.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, упереджує зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. Зокрема, в Україні діє Антимонопольний комітет, який зобов’язаний забезпечувати конкурентність підприємницької діяльності в державі та запобігати утворенню штучних монополій.

Конституція України також покладає на державу обов’язок захищати права споживача, здійснювати контроль за якістю та безпечністю продукції й усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Тобто держава забезпечує соціальний характер підприємницької діяльності в Україні.

6. Похідним від права власності є й право громадян України користуватися об’єктами права державної та комунальної власності для задоволення своїх потреб (ч. З ст. 41) та власністю Українського народу (ст. 13), але це право є лише різновидом права власності та потребує свого законодавчого закріплення і належного теоретичного обґрунтування. 5.Соціальні права і свободи людини і громадянина в Україні

Питому вагу в системі основних конституційних прав і свобод людини і громадянина займають соціальні права і свободи, які дозволяють громадянам реалізовувати можливу поведінку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність передусім пов’язана з можливістю людини працювати та відпочивати, захищати свої соціально-економічні права, отримувати соціальний захист, мати право на достатній життєвий рівень, отримувати належну медичну допомогу та користуватися страховою медициною тощо. Реалізація соціальних прав і свобод сприяє формуванню соціальної держави, стабілізує суспільне життя. Водночас соціальні права і свободи, на жаль, залишаються найменш гарантованою групою конституційних прав і свобод.

Отже, соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту й охорони здоров’я.

Сутністю соціальних прав і свобод людини і громадянина в Україні є свобода виявлення волі, інтересів, можливості певної поведінки, діяльності, певних дій у соціальній сфері. їх змістом є трудові, житлові, медичні й інші блага, права на ці блага, права на їх одержання, захист, збереження, володіння, користування та розпорядження .

Джерелом законних матеріальних і соціальних цінностей, як відомо, є праця, тому Конституція України в ст. 43 визначає первинним соціальним правом людини і громадянина право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або на яку погоджується.

Держава бере на себе обов’язок створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, а також забезпечувати безпечні й здорові умови праці та гарантувати право на своєчасну і повну заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (прожитковий мінімум).

Конституція України забороняє використовувати примусову працю; працю жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах і незаконне звільнення працівників. Суспільні відносини, пов’язані з реалізацією права на працю, детально регулюються Кодексом законів про працю та іншими нормативними актами.

Кожен, хто працює, має право на страйк (ст. 44), тобто право колективно та публічно захищати свої економічні та соціальні права у формах, що не заборонені чинним законодавством. На страйках не можуть захищатися або відстоюватися політичні права, але на практиці страйки доволі часто трансформуються в такі політичні форми безпосередньої демократії, як мітинги, походи і демонстрації.

Отже, страйк - тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками у формах невиходу на роботу чи невиконання своїх трудових обов’язків, підприємства, установи, організації, незалежно від форми їх власності, з метою вирішення колективного трудового спору та задоволення нагальних соціально-економічних проблем страйкуючих.

Працівники також мають право на відпочинок (ст. 45), що передбачає надання їм днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. До часу відпочинку також належать святкові (державні світські свята) та неробочі дні (найбільші православні свята Великдень, Трійця, Різдво Христове).

Право на відпочинок, як і право на працю, найбільш повно має враховувати Кодекс законів про працю, але він на сьогодні застарів і вимагає вдосконалення. Нині розробляється проект нового Трудового кодексу України, який має наповнити реальним змістом встановлені Конституцією України право на працю та право на відпочинок.

Важливим соціальним правом є право на соціальний захист (ст. 46), що передбачає можливість отримання пенсій, соціальних виплат і допомоги, які є основним джерелом існування і забезпечують прожитковий мінімум на випадок повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від людини обставин; старості та в інших випадках, передбачених чинним законодавством.

Окремі категорії державних службовців, військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів та ін., а також члени їхніх сімей мають право на соціальний захист, що визначається окремими законами України. Наприклад, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. та іншими законами.

У зв’язку із системним недофінансуванням Пенсійного фонду України та покриттям його фінансування шляхом зовнішніх запозичень України, а також через суттєве зменшення працюючого населення України по відношенню до пенсіонерів, в Україні в 2011 році передбачено проведення пенсійної реформи, що може вплинути на підвищення пенсійного віку жінок (з 55 до 60 років), чоловіків-держслужбовців (з 60 до 62 років), збільшення мінімального трудового стажу для нарахування пенсії тощо.

Конституція України в ст. 47 закріплює право на житло, що передбачає створення державою умов, за яких кожний громадянин України матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Надання житла в будинках державного та комунального фонду надається насамперед громадянам, які потребують соціального захисту (інваліди, ветерани війни і праці та ін.).

На жаль, у сучасних умовах це право залишається лише умовно гарантованим. Нині в Україні завершується розроблення проекту нового Житлового кодексу України, метою якого буде забезпечення реалізації конституційного права на житло, закріпленого Конституцією України.

Важливим соціальним правом, яке є інтегруючим по відношенню до інших соціальних прав і свобод, є право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48 Конституції України). Реалізація цього права передбачає, що будь-яка людина має реальну можливість забезпечувати себе і членів своєї сім’ї достатнім харчуванням, одягом і житлом. Інші соціальні права мають сприяти реалізації цього головного соціального права.

Очевидно, що законодавчо визначеними джерелами для існування громадян України є заробітна плата, пенсія, стипендія, соціальні виплати, гонорари тощо. Натомість на сьогодні законодавство не дає роз’яснення, що можна вважати «достатнім харчуванням, одягом і житлом». Але й без цього зрозуміло, що реалізація цього права є вельми далекою перспективою для більшості населення нашої держави.

Істотним соціальним правом є право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції). Конституція України також зобов’язує державу створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування та сприяти розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, а також встановлює, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.

Відповідно до ч. 4 ст. 49 Основного Закону держава також зобов’язана дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Окремі положення ст. 49 Основного Закону отримали своє офіційне тлумачення в рішеннях Конституційного Суду України 1998 і 2005 років. Так, у справі за конституційним поданням 66 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти» (справа про платні медичні послуги) Конституційний Суд України своїм Рішенням від 25 листопада 1998 року № 15-рп визнав неконституційними ряд положень відповідної Постанови Кабінету Міністрів України, які по суті звужували зміст конституційного права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Тим самим Конституційний Суд України юридично встановив своєрідні межі, «рамки» права на охорону здоров’я та медичну допомогу, котрі не можуть бути звужені шляхом нелегітимної «комерціалізації» медичних послуг.

Резулятивна частина Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року № 10-рп (справа про безоплатну медичну допомогу) визначила: «Положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам, незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Поняття медичної допомоги, умови запровадження медичного страхування, зокрема державного, формування та використання добровільних медичних фондів, а також порядок надання медичних послуг, які виходять за межі медичної допомоги, на платній основі у державних і комунальних закладах охорони здоров’я та перелік таких послуг мають бути визначені законом» .

Конституційне право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування отримало свій розвиток у системі чинного законодавства й інших нормативно-правових актах України, а саме: законах України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 6); «Про донорство крові та її компонентів»; «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»; «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»; «Про лікарські засоби»; «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»; «Про ратифікацію Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів № 159»; «Про заборону репродуктивного клонування людини»; «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»; «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про фізичну культуру і спорт» та ін.

Цільовий комплексний підхід до розв’язання проблем охорони здоров’я в Україні та гарантування відповідного конституційного права забезпечується відповідними соціально-економічними, медико-санітарними й оздоровчо-профілактичними програмами, які фінансуються державою. Такі загальнодержавні програми розробляються та реалізуються Кабінетом Міністрів України, а місцеві програми, що відображують специфічні проблеми охорони здоров’я населення, яке проживає на відповідних територіях, формуються Верховною Радою Автономної Республіки Крим і органами місцевого самоврядування.

У контексті унормування юридичних механізмів реалізації права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування слід звернути увагу й на судові рішення судів загальної юрисдикції, які поступово утверджуються як сучасні джерела конституційного права України, а також узагальнення цими судами практики застосування чинного законодавства. Так, Вищим адміністративним судом України здійснено вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами статей 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (довідка про результати вивчення та узагальнення судової практики за-стосування статей 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 23.08.2007).

Враховуючи важливість права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування та потребу його неухильного дотримання всіма учасниками правовідносин, законодавцем передбачена юридична (кримінальна, адміністративна, дисциплінарна) відповідальність. Зокрема кримінальним законом (Кримінальним кодексом України) встановлено юридичну відповідальність за низку злочинів, пов’язаних з порушенням конституційного права особи на охорону здоров’я: зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК); незаконне проведення аборту (ст. 134 КК); неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК); порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК); насильницьке донорство (ст. 144 КК) тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичні права і свободи громадян України	\|	Культурні права і свободи людини і громадянина

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.