• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Характеристика вольових якостей

Вольові якості – це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.

Перелік позитивних і негативних вольових якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них. Найчіткішу класифікацію вольових якостей зробив В.К. Калін. Він поділив всі вольові якості на дві великі групи:

І. Базальні (первинні) якості особистості. Функціональні прояви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля. До них належать:

1) енергійність - здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.

2) терплячість - уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, при втомі, поганому настрої, при незначних хворобливих проявах).

3) витримка – це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

4) сміливість – це здатність при виникненні небезпеки (для життя, здоров’я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Інакше кажучи, сміливість пов’язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

ІІ. Системні вольові якості являють собою певні сполучення односпрямованих проявів свідомості. Системність вольових якостей пов’язана з широким спектром функціональних проявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Вони включають в себе:

1) Цілеспрямованість полягає в умінні людини керуватися в своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, зумовленими її твердими переконаннями.

2) наполегливість – це вміння постійно і тривало добиватися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами. Наполеглива особливість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Така особистість здатна до тривалого і неослабленого напруження енергії, неухильного руху до наміченої мети.

Протилежними наполегливості проявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина відстоює свої хибні позиці, незважаючи на розумні доводи.

3) принциповість – це вміння особистості керуватись у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями в доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми.

4) самостійність – це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також уміння критично ставитись до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань.

5) ініціативність – це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність.

6) рішучість – це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх у життя. Нерішучість є проявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.

Воля особистості характеризується також її організованістю, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці твердо наміченим планом.

4. Виховання та самовиховання волі

Воля, як і весь психічний світ, не є надприродною силою, а виникає і розвивається в процесі життя та виховання. Розвиток вольової регуляції поведінки нерозривно пов'язаний з розвитком спонукань. Для дітей характерні нестійкість спонукань, залежність їх від безпосередньої ситуації, чим зумовлюється імпульсивність і безсистемність дій. На наступних вікових етапах ситуативні спонукання об’єднуються у більш стійкі утворення з поступовим переходом в єдину мотиваційну систему, що визначає спрямованість поведінки.

Разом з тим відбувається розвиток свідомої вольової саморегуляції поведінки і в цілому активності особистості. Людина набуває здатності оцінювати себе, щоб керуватись у своїй поведінці не випадковими потягами, а системою засвоєних і прийнятих для себе правил і норм моральної поведінки.

Активність вольового самоствердження розпочинається в підлітковому віці. Для підлітків виховання сильної волі часто виступає як самоціль. Це період складного і суперечливого становлення вольових якостей особистості. Цілеспрямованість, самостійність, рішучість, з яким підліток долає труднощі на шляху до здійснення мети, свідчать, що він з об’єкта волі інших людей поступово перетворюється на суб’єкт власної волі. Але те, чи набере цей процес позитивних форм або ж почнуть виникати збочення, залежить від виховання.

Для юнацького віку характерні подальший інтенсивний розвиток вольових якостей і відповідно відносна завершеність їх формування. Вольові якості стають компонентами й рисами характеру особистості. В поведінці старшокласників проявляється стійкість у розподілі вольових зусиль відповідно до домінуючих інтересів. Вольова активність уже відповідає суспільним вимогам. Але які вольові якості і на якій стадії завершеності включаються в структуру характеру особистості – це залежить від багатьох обставин, зокрема й від перебігу процесу підліткового самоствердження, від соціального вибору та самовизначення в юності, від самовиховання кожної особистості.

Виховання волі – це, власне, процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління є:

1) правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини;

2) забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточуючими, а також на її ставлення до самої себе;

3) поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.

Позитивне значення для виховання волі мають цілеспрямовані вправи, пов’язані зі свідомим прагненням особистості навчитися володіти собою, опановувати вольовий спосіб поведінки. Важливою умовою розвитку волі є інтерес до самовиховання волі.

Тема: Характер

1. Поняття про характер та його структуру.

2. Акцентуація рис характеру.

3. Природні та соціальні передумови характеру.

4. Формування характеру.

1.Поняття про характер та його структуру

Кожній людині крім динамічного боку дій, що виявляється в темпераменті, властиві істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці. Такі психологічні особливості особистості називаються рисами характеру. Ці риси характеризують цілі, до яких прагне людина, і способи досягнення цілей. Знати це вважливо, оскільки особистість характеризується не тільки тим, що вона робить, а й тим, як вона це робить. Сукупність таких стійких рис становить характер особистості.

Отже, характер – це сукупність індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, ставленні до інших людей, праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Термін «характер» введений для позначення цих властивостей людини другом Аристотеля Теофрастом, який у «Характеристиках» описав з позицій мораліста 31 тип людських характерів – людей хвалькуватих, базік, нещирих нудних у розмові, улесливих та ін. Пізніше філософи та психологи засадовими стосовно пояснень і класифікації людських характерів робили або особливості будови та функцій тіла, або морально-етичні особливості стосунків людей, або їхні розумові властивості та досвід.

Характер найбільше пов’язується з темпераментом, який, як відомо, визначає зовнішню, динамічну форму його вираження.

Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах.

Про характер людини судять і за тим, як вона мислить і поводить себе в різних обставинах, якої думки вона про інших і про саму себе, які манери їй властиві.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачати, як людина поводитиме себе за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення. Художня література дає прекрасні описи поведінки людей з різними характерами. Історія знає багато політичних, громадських і військових діячів, які завдяки силі позитивних рис свого характеру сприяли прогресу суспільства, натомість особи з негативними рисами характеру або слабохарактерні спричинили його занепад.

Структура характеру. Характер як одна із особливостей психічного складу особистості є цілісним утворенням, що характеризує людське «Я» як єдине ціле. Розуміння характеру як єдності його рис не виключає виокремлення в ньому окремих ланок з метою глибшого пізнання його сутності. І. Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, відстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів. Якщо ви аналізуєте особистість, писав він, - ви повинні сказати, що за такими ось рисами її можна характеризувати як тиху, спокійну, химерну, ніжну тощо. Але якщо окремі частини уявити відокремлено, без їх взаємозв’язку, то характеру людини, звичайно визначити не можна. Потрібно брати систему рис в цій і в цій системі аналізувати, які риси висуваються на перший план, а які – ледве виявляються, затираються.

Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються, але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій. У яких перебуває людина, і від особливостей її характеру, передусім темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

o спрямованість;

o переконання;

o розумові риси;

o емоції;

o волю;

o темперамент;

o повноту;

o цілісність;

o визначеність;

o силу.

Спрямованість є провідною в структурі характеру особистості. Вона виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності людей і самої себе.

Переконання - знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають окремими рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки поведінку. Переконання виявляються в принциповості, непідкупності та правдивості, вимогливості до себе.

Розумові риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості. Спостережливість і розсудливість сприяють швидкій орієнтації в обставинах.

Емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковатість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, всепрощення або брутальність, грубість, «товстошкірість», нечутливість до страждань інших, нездатність співпереживати.

Воля в структурі характеру зумовлює його силу, твердість. Отже, воля як вважають, є стрижневим компонентом сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, здатним досягати певної поставленої мети.

Темперамент у структурі характеру є динамічною формою його прояву. Характер – це єдність типологічного і набутого за життя досвіду. Особливості умов життя, навчання та виховання формують різноманітне за змістом індивідуальне ставлення, динаміка реакцій особистості визначаються ї темпераментом. Одні й ті самі переконання, погляди, знання люди з різним темпераментом виявляють своєрідно щодо сили, врівноваженості та рухливості дій.

Виокремлюючи в характері його структурні компоненти. Треба мати на увазі, що характер – це сукупність усіх його структурних компонентів. Характер як своєрідне стійке, цілісне ставлення особистості до різних аспектів дійсності і може бути стійким або нестійким, повним, цілісним, визначеним або невиразним.

Повнота характеру – це всебічний розвиток основних його структурних компонентів – розумових, моральних, емоційно-вольових. Розсудливість вчинків такої людини завжди узгоджена з емоційною врівноваженістю та самовладдям.

Внутрішня єдність рис характеру визначає його цілісність. Вона виявляється в єдності слова та діла або в її відсутності у вчинках. У безхарактерних людей помітно виявляються розбіжність у поглядах, відсутність цілеспрямованості рис характеру, випадковість їх виявлення, залежність їх проявів від ситуацій, а не від внутрішніх установок особистості.

Особливо важливою в характері є його визначеність. Твердість і незалежність особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей свідчать про визначеність її характеру. Визначеність характеру у людини як суб’єкта діяльності позначається на принциповості та сумлінності дій незалежно від важливості доручення.

Сила характеру виявляється в енергійних діях, боротьбі за доведення справи до кінця, незважаючи на жодні перешкоди. Такі люди не бояться труднощів, уміють їх подолати. Це новатори в праці, ентузіасти, ініціатори.

Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, інших людей, самого себе, предметів та явищ дійсності.

Ставлення до праці є однією з найістотніших рис характеру людини. Воно виявляється в повазі до праці, працелюбності або ж зневазі до праці та працівників. Важливі риси у ставленні до праці – акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість.

Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах і зумовлюються суспільними умовами життя. Які складаються історично і розкриваються в колективі. Рисам характеру, в яких виявляється ставлення особистості до інших людей, властиві значна варіативність за змістом і формою їх виявлення, залежність від рівня культурного розвитку народу та духовного багатства особистості. Ставлення до інших людей має оцінний характер, в якому інтелектуальне оцінювання залежить від емоційного ставлення до рис характеру, що виявляються в суспільних контактах.

Ставлення до інших виявляється залежно від обставин і характеру оцінювання вчинків і в позитивних, і в негативних рисах характеру. Позитивними рисами характеру культурної людини є справедливість, дотримування слова, щедрість, доброзичливість, чесність, принциповість. Засадові стосовно них – гуманістичні моральні якості людей, ідейні переконання, прогресивні прагнення.

До негативних рис характеру належать відчуженість, замкнутість, заздрість, скупість, зневага до інших, хвалькуватість, гординя, схильність до пустопорожніх суперечок, заперечення істини, дріб’язковість, мізантропія. Негативні риси характеру дуже шкодять позитивному спілкуванню людей, їхнім прагненням до спільної боротьби з несправедливістю, спілкування в праці.

Ставлення до самої себе – позитивне або негативне – залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Такі риси характеру, як скромність, почуття власної гідності, вимогливість до себе, відповідальність за справу, схильність віддавати себе, свої соли колективу, державі свідчить про високий рівень розвитку самосвідомості особистості.

Разом з тим деяким людям властиві негативні риси – нескромність, хвалькуватість, кар’єризм, гординя, самовпевненість тощо.

2.Акцентуація рис характеру

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються настільки яскраво і своєрідно, що це робить їх оригінальними. Загостреність таких рис виявляється спонтанно, як тільки людина потрапляє в адекватні цим рисам умови. Крайню інтенсивність певних рис людини називають їх акцентуацією. Хоча акцентуація якихось рис особистості своєю загостреністю та своєрідністю прояву виходить за межі звичайного, їх не можна відносити до патологічних. Проте надмірно складні умови, які викликають акцентуацію рис особистості, частота їх повторення можуть спричинити невротичні, істеричні та інші патологічні реакції.

Акцентуація рис характеру виявляється лише за певних умов. За інших умов люди з такими рисами діють спокійно, без напруження.

Акцентуація рис характеру виробляється за суспільних умов життя під впливом суспільної спрямованості інтересів, специфіки контактів у колективі, але, й як свідчать дослідження, засадовими стосовно них є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють грунт для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов.

Найхарактерніші прояви акцентуації.

Застрявання в стані збудження на впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди виявляють відповідальність і розсудливість при розгляді справ.

Педантизм виявляється в крайньому, нічим не виправданому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні «букви», хоча це й шкодить справі, у міркуванні типу «коли б чого не трапилося».

Демонстративні характери виявляють амбіційність, їм властиве хизування, зухвалість, де потрібно погодитися, вони заперечують очевидне: «це неможливо», «я цього не розумію». За звичайних умов такі особистості здатні погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються, вихваляють те, що на це не заслуговує, легко збуджуються в радощах або сумують аж до розпачу, їхні реакції на вчинки свої або інших людей є загострено емоційними, афективними.

Тривожні характери в усьому чекають небезпеку, виявляють підвищену боязливість, соромливість, розгубленість, здатні сховатися від небезпечного, поступитися навіть слабшому, втікти від нього, якщо він чимось погрожує.

Інтровертовані особистості замкнуті, свої думки та переживання спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уникають контактів з іншими, не пристосовані до обставин. Вважають, аутизм підлітків більше властивий інтровертованим особистостям.

Ектравертовані особистості прагнуть до спілкування, контактів з іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватися з усім, що їм пропонують.

3.Природні та соціальні передумови характеру

Психічні властивості людини – це особливий прояв нервової діяльності, підґрунтям якої є природжені особливості нервової системи, своєрідні сполучення яких (сила, врівноваженість, рухливість) виявляються в типах темпераменту. Але слід пам’ятати, що природжений тип нервової системи з перших днів життя перебуває під впливом суспільних умов життя, виховання, які накладають відбиток не їх функціонування.

У процесі життя у людини утворюються динамічні стереотипи, тобто система нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку, яка виникає під впливом різноманітних подразнень, що діють у певній послідовності та певній системі. Багаторазові повторення таких подразнень спричиняють утворення міцних нервових зв’язків, які потім виявляються дедалі легше та автоматичніше, без особливого нервового напруження. Утворення та перероблення динамічних стереотипів потребують значної, часом важкої роботи нервової системи. Динамічні стереотипи утворюють фундамент звичних дій, рис характеру, які, як уже зазначалося, здебільшого виявляються мимоволі.

Отже, характер особистості є складним синтезом типу нервової діяльності та життєвих вражень, умов життя, виховання. Жива істота, писав І.Павлов, з дня народження зазнає найрізноманітніших впливів навколишнього середовища, на які вона неминуче повинна відповідати певною діяльністю, що часто закріплюється на все життя і виявляється в певних рисах характеру. Отже, характер, вважав І Павлов, «є сплав з рис та змін, зумовлених середовищем».

У вченні про характер були спроби пов’язати характер людини з будовою тіла, з особливостями дії залоз внутрішньої секреції, проте ці спроби неспроможні були розкрити сутності характеру. Зазнали краху також теорії, що розглядали характер як природжену психічну властивість.

Люди народжуються з різними особливостями функціонування головного мозку, що зумовлюється типом нервової системи, але ці фізіологічні відмінності людей є лише передумовою для формування в процесі життя різних морально-психологічних якостей, зокрема і відмінностей у характері. Те, що в одній сімї за схожих умов виростають діти з різними рисами характеру, не може бути доказом природженості рис характеру. Адже однакових умов у вихованні дітей не буває. Багатогранність спілкування, обставин, в які потрапляють діти, їхніх переживань створює надзвичайно різноманітні умови життя та виховання дітей. Саме це, відбиваючись у мозку дитини, викликає найрізноманітніші індивідуальні способи реагування, які поступово стають у кожної дитини своїми властивими лише їй звичними рисами характеру. Саме те, що морально-етичні норми життя і вимоги до дітей у процесі їх виховання здебільшого бувають типовими, найбільше зумовлює прояви рис характеру, спільних для багатьох людей.

4.Формування характеру

Формування характеру – це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в результаті їх багаторазових повторень стають звичними й визначають типову модель її поведінки.

Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості, і передусім праця як середовище її суспільного буття, спілкування, як необхідна умова її самопізнання та самореалізації. В процесі праці виявляються моральні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості, що, закріплюючись під впливом певних умов життя, набувають рис характеру.

Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру, особлива роль належить вихованню.

Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується. Разом з тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає закріпленню небажаних звичок і рис її поведінки.

На певному, достатньо високому етапі розвитку особистості починають діяти самовихованню і саморегулювання процесу становлення характеру. Сформовані в процесі виховання потреби, ідеали, установки особистості стають підґрунтям її вимог як до зовнішніх умов життя, так і до самої себе. Вона сама починає організовувати своє життя і виховувати себе, керуючись при цьому як власними, так і суспільними ціннісними орієнтирами. Повною мірою здатність до самовиховання характеру виявляється тоді, коли особистість набуває життєвого досвіду, оволодіває засадами психологічної культури, коли у неї формується світогляд і остаточно складаються ідеали, відповідно до яких вона починає свідомо планувати своє життя і визначати в ньому своє місце.

Відмінності в характерах помітні вже у дітей молодшого дошкільного віку. Прояви рис характеру у цьому віці близько стосуються темпераменту.

Особливо важливе виховання характеру в підлітковому віці. Підліток уже не дитина, у нього гострий інтерес до навколишньої дійсності, дуже велика активність, прагнення до праці – фізичної та розумової. Потрібно навчатися організовувати цю активність, навчити підлітків діяти дружно, займатися громадською роботою, працювати організовано.

Юнаки та дівчата старшого шкільного віку вже досягають фізичної зрілості й здатні виявляти в поведінці, праці та навчанні достатньо сформовані риси характеру: відповідальність, дисциплінованість, цілеспрямовану наполегливість, принциповість, самостійність.

Дослідженнями формування характеру доведено, що особливо дієвими чинниками є самостійність і самодіяльність у праці, навчанні. При цьому необхідно поставити юнака чи дівчину в такі умови, за яких вони могли б виявити колективізм, мужність, витримку працьовитість. Але буде великою помилкою, якщо виховання в колективі нівелюватиме індивідуальні якості особистості. В колективу потрібно розкривати й зміцнювати кращі риси характеру кожного члена колективу, формувати яскраву індивідуальність.

Успішне формування рис характеру потребує єдності виховних заходів сімї, школи та соціального середовища, громадськості.

Тема: Темперамент

План:

1. Поняття про темперамент і його фізіологічні основи.

2. Проблема мінливості темпераменту.

3. Основні психічні властивості, які характеризують темперамент.

4. Типи темпераментів та їх психологічна характеристика.

5. Роль темпераменту в трудовій та навчальній діяльності.

1.Поняття про темперамент і його фізіологічні основи

На тлі загальнолюдських фізичних і психічних особливостей у кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини.

Індивідуальні особливості особистості найяскравіше виявляються в темпераменті, характері та здібностях, у пізнавальній, емоційно-вольовій діяльності, потребах та інтересах.

Темперамент характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразники кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а інші – спокійно, повільно, швидко забуваючи про те, що на них впливало. Темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.

При розляді проблеми фізіологічних основ темпераменту можна виділити такі основні підходи:

1. гуморальний – основою темпераменту вважається поєднання різних рідин тіла (крові, лімфи, жовчі);

2. морфологічний обґрунтовував залежність темпераменту від будову (конституції) тіла;

3. фізіологічний встановлював залежність темпераменту від типу нервової системи та вищої нервової діяльності.

І. Гуморальний підхід:

1.Вчення про темперамент започатковане славнозвісним давньогрецьким лікарем і філософом Гіппократом. Він та його послідовники обстоювали гуморальну теорію, згідно з якою темперамент спричинює перевага в організмі певної рідини. Гіппократ вважав, що життєдіяльність організму визначається співвідношенням між кров’ю, жовчю та слизом (лімфа, флегма). На основі цього погляду сформувалося вчення пор чотири типи темпераменту: сангвінічний (перевага в організмі крові), флегматичний (перевага в організмі слизу), холеричний (перевага в організмі жовчі) та меланхолійний (перевага в організмі чорної жовчі). Сьогодні це вчення цікаве тільки з історичного погляду. Але описані Гіппократом характерні риси темпераменту досить особливості окремих типів темпераменту. І.Павлов, розглядаючи проблему темпераменту, писав, що геніальний спостерігач людини – Гіппократ – у класифікації темпераментів підійшов до істини найближче.

2.Німецький філософ-ідеаліст І.Кант, поділяючи погляди на темперамент представників гуморальної теорії, уперше дав своєрідну психологічну характеристику темпераментів. Він вважав. Що флегматикам бракує моральних почуттів, меланхоліки – справжня доброчинність; У холериків найрозвиненіше почуття честі, а у сангвініків – почуття прекрасного. Але І.Кант у своєму розумінні темпераменту плутав його риси з характером.

3.Вітчизняний вчений, лікар і педагог П.Лесгафт пояснював темперамент особливостями кровообігу, які залежать від діаметра отвору та товщини й гнучкості стінок судин. Калібр судин і товщина їх стінок, на думку Лесгафта, зумовлюють швидкість і силу кровообігу, невеликому діаметру судин відповідає сангвінічний темперамент, а великому діаметру та товстим стінкам йог судин – меланхолійний; флегматичний темперамент зумовлюється великим діаметром і тонкими стінками судин.

ІІ. Морфологічний підхід:

Вчені Е.Кречмер та Шелдон обстоювали залежність психічного складу особистості від будови тіла. Вони запропонували класифікацію типів конституції (наприклад, Кречмер виділяв пікнічний, астенічний, атлетичний, дисплатичний) і вважали, що кожному з них властивий певний темперамент.

ІІІ. Фізіологічний підхід:

Вчення Павлова про типи нервової системи та вищої нервової діяльності внесло істотні зміни в наукове розуміння темпераменту. Поєднання різного ступеня сили, врівноваженості та рухливості процесів збудження та гальмування дало підставу виокремити чотири основні типи нервової системи.

1. Сильний, врівноважений, але рухливий – жвавий тип.

2. Сильний, врівноважений, але інертний – спокійний, але малорухливий тип.

3. Сильний, неврівноважений з переважанням збудження над гальмуванням – збудливий, нестриманий тип.

4. Слабкий тип.

Окреслену типологію нервової системи І.Павлов пов’язував з темпераментом. Користуючись термінологією темпераментів Гіппократа, він писав, що сангвінік – палкий врівноважений, продуктивний тип, але лише тоді, коли у нього є багато цікавих справ, які його збуджують. Флегматик – врівноважений, наполегливий, продуктивний працівник. Холерик – яскраво бойовий тип, задерикуватий, легко й швидко збуджується. Меланхолік – помітно гальмівний тип нервової системи, для представників якого кожне явище в житті стає гальмівним агентом, він недовірливий, в усьому бачить погане, небезпечне.

Холеричний і меланхолічний темпераменти І.Павлов розглядав як крайні, в яких несприятливі ситуації та умови життя можуть викликати психопатологічні прояви – неврастенію у холерика і істерію у меланхоліка. У золотій середині, за виразом І.Павлова, стоять сангвістичний та флегматичний темпераменти – їх врівноваженість є проявом зорової, по-справжньому життєздатної нервової системи.

3.Основні психічні властивості, які характеризують темперамент

Темперамент як динамічна характеристика психічної діяльності особистості має певні властивості, які позитивно або негативно позначаються на його проявах.

Розрізняють такі основні властивості характеру темпераменту:

1. активність;

2. сенситивність;

3. реактивність;

4. пластичність;

5. ригідність;

6. резистентність;

7. екстравертованість – інтровертованість;

8. темп психічних реакцій.

Активність – це здатність впливати на оточуючий світ.

Сензитивність - міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей викликають яскраві реакції, страждання, а інші ставляться до них спокійно, байдуже. Вважається, що існують не лише окремі різновиди чутливості як потенційні властивості окремих аналізаторів, а й загальний для певної людини спосіб чутливості, що є властивістю сенсорної організації людини загалом.

позитивних якостей.

Ригідність – особливість, протилежна пластичності, складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини. У пізнавальній діяльності ригідність виявляється в повільній зміні уявлень при зміні умов життя, діяльності; в емоційному житті – у закляклості, млявості нерухливості почуттів; у поведінці – у негнучкості, інертності мотивів поведінки та морально-етичних вчинків при цілковитій очевидності їх недоцільності.

Резистентність – міра здатності опиратися негативним або несприятливим обставинам. Досить яскраво ця особливість виявляється у стресових ситуаціях, при значному напруженні в діяльності. Одні люди здатні опиратися найскладнішим умовам діяльності або обставинам, що несподівано склалися, а інші розгублюються, легко здають позиції, стають нездатними продовжувати роботу, хоча за звичайних умов з ними цього не трапляється, незважаючи на втому, важкі умови праці.

Есктавертованість та інтровертованість– спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших (ектавертованість) або на саму себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення (інтовертованість). Вважають, що екстраверсія та інтроверсія як властивості темпераменту – це прояви динамічних, а не змістових сторін особистості. Екстравертованим типам властиві сила і рухливість нервових процесів і у зв’язку з ними імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність. В інтровертованого типу переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу, а тому йому властиві ускладнення соціальної адаптації.

Темп психічних реакцій – швидкість протікання психічних процесів.Реактивність – це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше – в емоційній вразливості, і відображуються на ставленні особистості до навколишньої дійсності та до самої себе.

Пластичністьвиявляється у швидкому пристосуванні до обставин, що змінюються. Завдяки пластичності певні сторони психічної діяльності перебудовуються або компенсуються завдяки пластичності вищої нервової діяльності. Слабкість, неврівноваженість або недостатня рухливість типу нервової системи за належних умов життя та виховання набирають

4.Типи темпераментів та їх психологічна характеристика

В сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією типів темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожному з цих типів властиві своєрідні психологічні особливості.

Сангвінікувластиві досить висока нервово-психічна активність, середня сенситивність, підвищена реактивність, висока пластичність, висока резистентність, екстравертованість, високий темп реакцій. Йому притаманне багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність, здатність швидко пристосовуватись до нових, змінюваних умов оточуючого середовища, висока опірність негативним та несприятливим зовнішнім впливам, зверненість на зовнішній світ, високо розвинена товариськість, схильність до постійного розширення соціальних контактів, наявність широкого кола знайомств, легкість переключення уваги.

Сангвінічний тип темпераменту характеризується високою лабільністю. Умовні рефлекси утворюються легко і вирізняються точністю та міцністю. Сангвініки можуть легко збуджуватись, а також легко гальмувати свої бажання. Діяльність сангвініка характеризується продуктивністю, коли йому цікаво, коли він знаходить щось нове для себе. Якщо стає нецікаво, він починає нудьгувати і полишає розпочату справу, не доводячи її до кінця.

Сангвінік дуже рухливий, має високий темп психічних реакцій, легко засвоює новий матеріал, швидко знаходить контакт у стосунках з людьми, вільно та розкуто почуває себе у новому оточенні. У колі своїх друзів завжди веселий та життєрадісний. Настрій у нього здебільшого оптимістичний.

Для сангвініка характерна підвищена реактивність, він голосно сміється та бурхливо сердиться. Почуття виникають дуже легко і також легко змінюються, сангвінік може легко контролювати свої емоції відповідно до вимог середовища.

Надзвичайно легке та швидке утворення нових нервових зв’язків, легка їх перебудова сприяє тому, що сангвінік швидко схоплює все нове, легко переключає увагу, засвоює нові навички. У нього гнучкий розум, добре розвинуте почуття гумору.

Разом з тим емоційні переживання сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних впливах спричинює недостатню зосередженість, похапливість, а то й поверховість.

Холерику властиві високий рівень нервово-психічної активності, середня сенситивність, висока реактивність, досить висока пластичність, середня резистентність, екстравертованість, дуже високий темп психічних реакцій.

Для холеричного темпераменту характерна циклічність у діяльності та поведінці. Холерик може цілком віддатися справі, завзято працюючи, енергійно переборюючи труднощі на шляху досягнення мети, і раптом усе лишити. Непостійність його настрою та циклічність поведінки пояснюються неврівноваженістю вищої нервової діяльності та виявляються в переважанні збудження над гальмуванням. Тому інтенсивна діяльність підкірки не завжди достатньо регулюється корою. Це яскраво простежується під час виникнення складних обставин, коли люди цього типу не можуть знайти правильного рішення, та під час сильного емоційного збудження.

Холерик характеризується підвищеною збудливістю та емоційною реактивністю. Він буває нетерплячим, запальним та різким у стосунках, прямолінійнім. Його вольові дії дуже поривчасті, якщо йому цікаво, він здатний до високої концентрації уваги, але виявляє недостатню здатність до переключення уваги. За спрямованістю холерик екстраверт, любить бути в центрі уваги, але у спілкуванні незлагідний, любить, щоб усе було, як він того хоче, непоступливий, має організаторські здібності. У нього жива міміка, дуже виразна жестикуляція, дуже швидкий темп мовлення.

Йому притаманна енергія дій, різкість і поривчатість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися за відсутності належного виховання в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

Флегматикхарактеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, низькою сенситивністю та реактивністю, високою ригідністю, середньою резистентністю, інтровертованістю, дуже повільним темпом психічних реакцій.

Флегматик – спокійний, завжди врівноважений, наполегливий і завзятий трудівник життя (І.П.Павлов). Його реакції оптимально пристосовані до сили умовних подразників, а тому флегматики адекватно реагують на впливи зовнішнього середовища: якщо слабкі подразники, то й реакція слабка, якщо сильні – то сильна. Але властива їм інертність не дає змоги швидко реагувати на швидкі зміни середовища.

Умовні рефлекси у флегматиків утворюються повільніше, але виявляються досить стійкими. Вони вміють контролювати, затримувати та регулювати безумовні рефлекси та емоції. Тому у своїй поведінці, рухах, розмові вони повільні та спокійні. Міміка дуже бідна, голос тихий та невиразний.

Флегматики точно дотримуються виробленого розпорядку життя, і тому ніщо не може відвернути їх від основної праці. Вони працюють зосереджено, наполегливо, вирізняються посидючістю, стійкістю уваги. Але переключенняя уваги в них дещо уповільнене.

За спрямованістю флегматик інтроверт, тому важко сходиться з людьми, не має потреби у нових знайомствах. Разом з тим йому властиві товариськість, рівне ставлення до інших людей, він рідко «виходить із себе», не схильний до афектів.

Почуття у флегматиків виникають повільніше, ніж у сангвініків та холериків, але характеризуються силою, тривалістю і водночас стриманістю у зовнішніх проявах, слабкою виразністю.

Флегматики відрізняються ускладненням переключення, повільністю і спокійністю дій, міміки і мовлення, рівними, постійними та глибокими почуттями і настроями. Невдале виховання може сприяти формуванню у флегматика таких негативних рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхолікувластиві низький рівень нервово-психічної активності, дуже висока сенситивність та невисока реактивність, висока ригідність, мала резистентність, інтровертованість, повільний темп психічних реакцій.

Меланхолічному типу темпераменту властива слабкість як збудливого, так і гальмівного процесів. Тому умовні рефлекси у меланхоліків нестійкі і від зміни оточення легко гальмуються. У них особливо послаблене внутрішнє гальмування, звідси – низька комплексна реактивність, легке відволікання уваги, нетривале зосередження на об’єктах діяльності.

За спрямованістю меланхолік інтроверт, тому він важко переживає зміну життєвого оточення, потрапляючи в нові умови життя, дуже розгублюється. Він буває надмірно сором’язливим, замкненим, боязким та нерішучим. Не любить нових знайомств і галасливих компаній.

Меланхолік дуже вразлива людина, схильна до астенічних емоцій. Почуття його вирізняються повільністю перебігу та слабкою виразністю. Це люди з чутливою натурою.

Меланхоліку потрібне спокійне, звичайне оточення, де він може успішно працювати і впорається з будь-якими завданнями.

Меланхоліку притаманні стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. При недостатньому вихованні у меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як підвищена аж до хворобливості емоційна вразливість, схильність до тяжких внутрішніх переживань за таким життєвих обставин, які на це не заслуговують.

Зв’язок типів темпераменту та типів вищої нервової діяльності стисло наведено в таблиці.

Характеристика темпераментів

5.Роль темпераменту в трудовій та навчальній діяльності

Діяльність – трудова, навчальна, ігрова – висуває вимоги не лише до знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку особистості, а й до типологічних особливостей нервової системи, а отже, до темпераменту людини.

Залежно від змісту та умов діяльності сила, врівноваженість і рухливість нервової системи (темпераменту) особистості виявляються по-різному, відіграють позитивну або негативну роль. Там, де потрібна значна працездатність, витривалість, краще виявляє себе сильний тип нервової системи, а де слід виявити співчутливість, лагідність, краще виявляє себе слабкий тип нервової системи.

Неврівноваженість холерика шкодить там, де потрібно виявити витриманість, терплячість. Надто повільний темп рухів, повільне, монотонне мовлення флегматика не сприяє успішності діяльності, де потрібно виявити рухливість, швидкість впливу на інших. Слабкість збудливості та гальмівні дії, що властиві меланхоліку, спричинюють боязкість, нерішучість, перешкоджає встановленню контактів з іншими. Схильність сангвініка до захоплення новим. До нудьги при одноманітній, хоча й важливій діяльності знижує активність у діяльності, постійно викликає потяг до нового, модного.

Дослідженнями доведено, що на основі однакових властивостей вищої нервової діяльності можна сформувати істотно різні динамічні особливості особистості: у слабкого типу нервової діяльності – силу дій, у неврівноваженого – врівноваженість, у інертного – жвавість, рухливість. Такі зміни настають під впливом змістового боку діяльності. Шляхом вправляння можна досягти певного рівня гальмування, слабкості, інертності чи нестриманості рухів, але утворені в такий спосіб позитивні дії – сила, врівноваженість, рухливість – не усувають повністю природженої слабкості, неврівноваженості або інертності нервової діяльності. В екстремальних умовах звичне здебільшого втрачає силу, у дію вступають природні особливості типу нервової системи, властивої людині:: слабкість гальмівність, збудливість, які виявляються в розгубленості, ступорному стані, безпорадності, надмірній збудливості, втраті самовладання.

Стиль діяльності кожної людини значною мірою залежить від типу нервово діяльності, що входить до структури її темпераменту. Отже, у професійній орієнтації та підготовці до праці молоді потрібно зважати на особливості темпераменту

Лекція № 17

Тема: Здібності

План:

1. Поняття про здібності та їх структуру. Загальні та спеціальні здібності.

2. Кількісна і якісна характеристика здібностей.

3. Природні передумови здібностей.

4. Формування здібностей. Рівні розвитку здібностей.

5. Здібності та завдання профорієнтації учнів.

1.Поняття про здібності та їх структуру. Загальні та спеціальні здібності

Серед істотних властивостей людини є її здібності. Здібності та діяльність, особливо праця, органічно взаємопов’язані. Людські здібності виникли й розвинулись у процесі праці. І в діяльності, у праці вони й виявляються. Здібності як рушійна сила відіграли провідну роль у розвитку науки і техніки, створенні матеріальних і духовних багатств, суспільному прогресі.

Із розвитком праці та суспільного життя людські здібності розвивалися, змінювалися за змістом і структурою, виникли й розвинулися загальні та спеціальні здібності.

Здібності – це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху.

Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людина не може розпізнати, описати та охарактеризувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за її роботою та результатами діяльності.

Характеризуючи здібності людини, ми робимо висновки про них з погляду вимог, які висуває до людини навчальна., виробнича, наукова та будь-яка інша діяльність, оцінюємо її як активного діяча. творця матеріальних і духовних цінностей.

Кожна здібність людини – це її складна властивість, внутрішня можливість відповідати вимогам, які ставить перед нею діяльність, і спирається на низку інших властивостей, до яких насамперед належать життєвий досвід людини, здобуті нею знання, вміння та навички.

Істотну роль при цьому відіграє не тільки наявність самих знань, а й уміння користуватися ними, застосовувати їх для розв’язання нових навчальних. Практичних, наукових та інших завдань. Тому не можна розглядати здібності людини як властивості, що існують незалежно від її знань, умінь і навичок.

Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння та навички, на системи тимчасових нервових зв’язків, що є засадовими стосовно них, вони формуються й розвиваються у процесі набування людною нових знань, умінь і навичок.

Проте це не означає, що здібності зводяться до її вмінь, знань і навичок. Якби це було так. То за відповіддю біля дошки чи за вдало виконаною роботою ми робили б остаточний висновок пор здібності людини. А насправді, як свідчать дані спеціальних психологічних досліджень, можна помітити, що окремі люди, які спочатку не можуть виконувати якусь роботу, у результаті спеціального навчання починають оволодівати певними вміннями та навичками й навіть досягають високого рівня майстерності.

Отже, здібності та знання, вміння і навички не тотожні.

Здібності – це такі психологічні особливості людини, від яких залежить оволодіння знаннями, вміннями та навичками, але які самі по собі до знань, умінь і навичок не зводяться.

Щодо знань, умінь і навичок здібності постають як певна можливість. Здібності людини є лише можливістю для оволодіння знаннями, вміннями та навичками. А те, чи перетворяться ці можливості на дійсність, залежатиме від багатьох чинників: форм і методів навчання та виховання, сімейних умов тощо.

Психологія, заперечуючи тотожність здібностей та важливих компонентів діяльності – знань умінь і навичок підкреслює їх єдність.

Між здібностями та знаннями існує складний зв'язок. Здібності залежать від знань, але здібності визначають швидкість та якість оволодіння цими знаннями. Щодо знань, умінь і навичок здібності швидше виявляються не в їх наявності, а в динаміці оволодіння ними, тобто в тому, наскільки за однакових умов людина швидко, легко, і міцно опановує знання та вміння. Тому можна зробити більш точне визначення здібностей.

Здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності й визначають відмінності в оволодінні необхідними для неї знаннями, вміннями та навичками.

Структура здібностей. Кожна здібність – це синтетична властивість людини, яка охоплює цілу низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднанні.

Структура синтетичної сукупності психічних якостей, що постають як здібності, визначається конкретною діяльністю і різниться за видами діяльності. Стверджувати, що якась одна якість може постати як «еквівалент» здібностей, неправомірно.

До загальних властивостей особистості, які за умов діяльності постають як здібності, належать до індивідуально-психологічні якості, що характеризують належність людини до одного з трьох типів людей, визначених І.Павловим як «художній», «розумовий» та «середній». Ця типологія пов’язана з відносним переважанням першої чи другої сигнальної системи. Відносне переважання першої сигнальної системи в психічній діяльності характеризує «художній» тип, другої – «розумовий». Рівновага обох систем дає «середній» тип.

Для «художнього» типу властиві яскравість образів, жива вразливість, емоційність. Таким людям легше опанувати діяльність художника, скульптора, музиканта, актора тощо.

Для «розумового» типу характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичними залежностями.

До часткових властивостей людини, які, постаючи у певному поєднанні, входять до структури здібностей, належать:

o уважність, тобто здатність тривало і стійко зосереджуватися на завданні, об’єкті завдання;

o чутливість до зовнішніх вражень, спостережливість.

Особливо важливу роль у структурі здібностей відіграє здатність людини мислити, розкривати не дані безпосередньо зв’язки та відношення. Важливе значення тут мають такі якості мислення, як широта, глибина, якість, послідовність, самостійність, критичність, гнучкість.

Якості мислення та пов’язаної з ним мови посідають важливе місце у структурі здібностей.

Здібності охоплюють не тільки пізнавальні, а й емоційні властивості.

Існує тісний взаємозв’язок здібностей і вольових якостей – ініціативності, рішучості, наполегливості, вміння володіти собою, переборювати труднощі.

Здібності не можна розглядати просто як властивість. Це своєрідне й відносно стійке поєднання психічних властивостей людини, що зумовлює можливість успішного виконання нею певної діяльності. Недостатнє розвинення окремих властивостей може компенсуватися. Наприклад, люди, які не мають слуху чи зору, компенсують їх підвищеною дотиковою, нюховою, вібраційною чутливістю.

Різновиди здібностей. Здібності виявляються в усіх сферах діяльності людини. Вони поділяються на певні види за змістом і характером діяльності. Так, виокремлюють здібності до навчання, малювання, музики, спорту, науки, організаційні, артистичні, конструкторські, педагогічні тощо.

В усіх без винятку галузях діяльності здібності мають багато спільного і разом з тим різняться. Залежно від цього розрізняють здібності загальні і спеціальні.

Загальними називають здібності, які певною мірою виявляються в усіх видах діяльності – навчанні, праці, грі, розумовій діяльності тощо. Завдяки загальним здібностям люди успішно оволодівають різними видами діяльності, легко переходять від однієї діяльності до іншої. В учнів загальні здібності виявляються в успішному засвоєнні навчальних дисциплін.

Спеціальні здібності виявляються у спеціальних видах діяльності. Наявність певних властивостей є підґрунтям спеціальних здібностей. Так, уява – важлива ознака літературних здібностей, абсолютний музичний слух – пігрунтя музичних здібностей.

Загальні та спеціальні здібності взаємопов’язані й доповнюють одні одних. Серед видатних діячів було багато людей, у діяльності яких поєднувався високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей (М.Ломоносов, Т.Шевченко, М.Бородін та ін.).

2. Кількісна і якісна характеристика здібностей

Розглядаючи зі сторони їх якісних особливостей, здібності виступають як складний комплекс психологічних властивостей людини, забезпечуючи успішність діяльності, як набір «змінний величин», який дозволяє йди до мети різними шляхами.

В цілому якісна характеристика здібностей дозволяє відповісти на питання, в якій сфері трудової діяльності (конструкторської, педагогічної, економічної, спортивної та ін.) людині легше знайти себе, виявити великі успіхи та досягнення. Тим самим якісна характеристика здібностей нерозривно пов’язана з кількісною характеристику. Дослідивши, які конкретно-психологічні якості відповідають вимогам даної діяльності, можна відповісти на питання, в якій мірі вони розвинені в людині: в більшій або меншій ступені в порівнянні з його товаришами по роботі чи навчанню.

Проблема кількісного виміру здібностей має велику історію в психології. Ще в кінці ХІХ – на початку ХХ с. ряд буржуазних психологів (Кеттел, Термен, Спірмен та ін..) під впливом вимог, які викликані необхідністю здійснювати професійний відбір для масових спеціальностей, виступили з пропозицією виявляти рівень здібностей учнів. Тим самим передбачалося, що буде встановлено рангове місце особистості та її придатність до тієї чи іншої трудової діяльності, до навчання у ВНЗ, до отримання командних постів у виробництві, армії чи суспільному житті.

В якості способу виміру здібностей використовуються тести розумової обдарованості. З їхньою допомогою в ряді країн (США, Великобританія та ін.) здійснюється визначення здібностей та відбувається розподіл учнів в школах, заміщення офіцерських постів в армії, керівних посад а промисловості та т.п. В Великобританії, наприклад, за результатами тестування відбувається зарахування в так звані граматичні школи, які дають право на вступ в університет.

За змістом тести розумової обдарованості представляють собою низку питань чи задач, успішне виконання яких (з врахуванням витраченого часу) підраховується в сумі балів чи очок.

Після того, як діти завершили вирішувати батарею тестів, результати підраховуються стандартизованим шляхом, тобто підраховують кількість балів, які набрав кожний досліджуваний. Це дає можливість визначити так званий коефіцієнт розумової обдарованості (ІQ).

Коефіцієнт розумової обдарованості обчислюється за формулою:

розумовий вік*100

ІQ=

фактичний вік дитини

Науковий психологічний аналіз виявляє, що цей коефіцієнт розумової обдарованості є функцією. В дійсності описана вище сума прийомів виявляє не інтелектуальні здібності людини, а наявність у неї тих чи інших відомостей, умінь та навичок, з якими не слід змішувати здібності. Динаміка набуття знань та навичок, яка складає сутність здібностей, залишається при цьому нез’ясованою.

Здібності не існують поза конкретної діяльності людини, а формування їх відбувається в процесі навчання та виховання. Отже, найправильніший шлях визначення здібностей – це виявлення динаміки успіхів дитини в процесі навчання. Спостерігаючи за тим, як за допомогою дорослих дитина набуває знання та уміння, як по-різному приймають цю допомогу (одні, отримавши її, тим не менше просуваються вельми повільно, інші в таких же умовах демонструють помітні успіхи), можна робити обґрунтовані висновки про величину, силі та слабкості здібностей. Якщо в психологічних тестах, які укладені у відповідності із суровими науковими вимогами, вдасться змоделювати важливі умови розвитку людини та вловити динаміку набуття знань та умінь, то такі випробування дозволять достатньо швидко вимірювати та виражати кількісно рівень здібностей людини і тим самим надавати допомогу практиці. Але тести завжди слід використовувати у поєднанні з іншими методами дослідження особистості.

3. Природні передумови здібностей

Спостереження за діяльністю людей показує, що у їхніх здібностях є певні відмінності. Здібності – це загальнолюдські властивості. Людина може те, чого не зможе найбільш організована тварина. Разом із тим у здібностях виявляється й індивідуальна своєрідність кожної людини.

Наявність індивідуальних відмінностей у здібностях людини є незаперечним фактом. Вони виявляються у тому, до чого особливо здатна певна людина і якою мірою виявляються у неї здібності Тут може виявитись якісна характеристика здібності, рівень її розвитку у людини. Так, одна людина здібна до музики, інша – до техніки, третя – до наукової роботи, четверта – до малювання тощо.

У межах однієї здібності люди можуть виявляти різний рівень здібностей – низький, посередній, високий. Чим зумовлюються такі відмінності? Вони не є природженими, хоча ми іноді чуємо, наприклад, що «ця дитина здібна» чи «не здібна» від природи.

Як і всі інші індивідуально-психологічні особливості, здібності не даються людині в готовому вигляді як щось властиве їй від природи. Здібності кожної людини, її індивідуальні особливості є результатом її розвитку. Обстоювати такий погляд необхідно, оскільки існували різні тлумачення ролі спадкового у здібностях людей.

Так, ще Платон стверджував, що здібності є природженими, і всі знання, якими користується людина, - це її спомини про перебування в ідеальному світі «абсолютних знань». У Р.Декарта є вчення про природженість здібностей, відоме як вчення про природжені ідеї.

На думку Ф.Галля, рівень розвитку психічних якостей пов'язаний з розміром окремих частин мозку, і якщо кістки черепа повністю відповідають вигинам та западинам у мозку, то за черепом людини можна визначити її здібності. Ф.Галль склав навіть так звану френологічну карту, де поверхня черепа була поділена на 27 частин, і кожна з цих частин відповідала певним психічним здібностям.

Неправомірною виявилася гіпотеза пор залежність здібностей від маси мозку. Відомо, що маса мозку дорослої людини становить приблизно 1400-1600 г. Мозок І.Тургенєва важив 2012 г, А.Франса – 1017 г. Але всі вони були видатними людьми з високим рівнем розвитку здібностей.

Найбільш правомірною є гіпотеза про зв'язок задатків з мікроструктурою мозку та органів чуття, залежно від якої і відбувається функціонування клітин, а також з диференційними особливостями нервових процесів (сила, врівноваженість, рухливість нервової системи, а також її тип). Розвитку здібностей сприяє спадковість соціальних умов життя.

Заперечуючи фатальну природженість здібностей, сучасні психологи не заперечують природжені диференційні особливості, що закладені в мозку й можуть стати передумовою успішного виконання будь-якої діяльності.

Природжені передумови до розвитку здібностей називаються задатками. Під задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним її підґрунтям є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та її функціональні властивості. Ці відмінності зумовлені не тільки спадковою природою організму, а й утробним і позаутробним розвитком.

Таким чином, задатки – це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей. Всі люди мають задатки до оволодіння мовою, але не всі оволодівають однаковою кількістю мов і не однаково володіють рідною мовою, натомість тварина, не маючи задатків до мовного спілкування, ніколи не навчається говорити.

Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і задатками існує не однозначний, а багатозначний зв'язок. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На ґрунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності.

Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетворюються на здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і залишаються нерозвиненими. Від задатків не залежить зміст психічних властивостей, які входять до кожної здібності. Ці властивості формуються у взаємодії індивіда із зовнішнім світом.

Одним із показників наявності природних даних, сприятливих для розвитку здібностей, є їх раннє виявлення.

4.Формування здібностей. Рівні розвитку здібностей

У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вмінням, досвідом. Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називають талантом, а самих людей – талановитими. Такі здібності виявляються у творчій діяльності, творчому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найбільший щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності. Результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва називають геніальністю.

Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв’язує. Геній виражає найпередовіші тенденції свого часу.

Індивідуальні особливості здібностей виявляються в різнобічності чи однобічності їх розвитку. Різнобічні здібності мали М.Ломоносов, Д.Менделєєв, М.Бородін, Т.Шевченко та ін.

Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активність особистості в діяльності.

Велику роль у розвитку здібностей відіграє праця. П.Чайковський писав, що натхнення не любить лінивих. По 16 годин на добу працював Т.Едісон, який на запитання про причину його геніальності відповідав, що вона є результатом 99 % поту та 1% таланту.

Розглянуте співвідношення задатків і здібностей показую, що, хоч розвиток здібностей залежить від природних передумов, які далеко не однакові у різних людей, проте здібності не стільки дар природи, скільки продукт людської історії. Оволодіваючи світом історичних досягнень, люди формують свої здібності. Прояв здібностей знаходиться в прямій залежності від конкретних прийомів (методики) формування відповідних знань та умінь, які історично виробляються людьми в ході задоволення потреб суспільства.

Є підстави вважати, що чи не вирішальним фактором, від якого залежить, чи виявить людина здібності до даної діяльності чи ні, є методика навчання.

Суттєво важливий фактор розвитку здібностей людини – стійкі спеціальні інтереси. Спеціальні інтереси – це інтереси до змісту певної області людської діяльності, які переростають в схильність професійно займатися цим видом діяльності. Пізнавальний інтерес стимулює дієве оволодіння прийомами та способами діяльності. Встановлено, що виникнення інтересу до тої чи іншої трудової чи навчальної діяльності тісно пов’язане з пробудженням здібностей до неї і служить відправною крапкою до їх розвитку.

Властиві підлітковому та юнацькому віку різноманітність та нерідко згасаючі інтереси відіграють важливу роль у виявленні здібностей особистості, яка розвивається. Педагогічно важливим є таке відношення вихователів до сфери інтересів підлітків чи юнаків, яке передбачає поглиблення та розширення їх пізнавальних потреб.

5.Здібності та завдання профорієнтації учнів.

Профорієнтаційна робота зі старшокласниками передбачає розв’язання 2 основних завдань:

1. Ознайомлення учнів з якомога більшою кількістю професій, причому не лише з їхніми позитивними сторонами, але й з тими труднощами, які пов’язані з відповідним видом професійної діяльності.

2. Визначення ступеня відповідності індивідуально-психологічних особливостей старшокласників і, насамперед, їхніх здібностей вимогам професії. Це завдання педагог розв’язує у тісній єдності із шкільним психологом, який здійснює психологічні дослідження, спрямовані на виявлення якісної і кількісної характеристики здібностей. Якісна

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
3. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
4. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
5. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
6. Автокореляційна характеристика системи
7. Амплітудно-частотна характеристика, смуга пропускання і загасання
8. Аплікація як вид образотворчої діяльності дошкільнят, його характеристика.
9. Архітектура СЕП та характеристика АРМ-1, АРМ-2, АРМ-3
10. Афіксальні морфеми. Загальна характеристика
11. Банківська система України і її характеристика
12. Банківські ризики та їх характеристика

Переглядів: 7885