Невербальні компоненти спілкування.

Звичайно, найуніверсальнішим і найефективнішим засобом інформаційного зв'язку між людьми є словесне (вербальне) мовлення. Але люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо. Психологами встановлено, що в процесі взаємодії людей від 60 до 80% комунікації здійснюється за рахунок невербальних засобів вираження, і тільки 20-40% інформації передається за допомогою вербальних. На думку фахівців, мова тіла більшого не усвідомлюється, і тому співрозмовникам важче прикидайсь і фальшивити, ніж у словесному мовленні. Більшість дослідників розділяють думку, що вербальний канал використовується для передачі інформації, тоді як невербальний канал вживається для вираження ставлення партнерів один до одного.

Невербальні засоби можуть викликати довіру співрозмовника, заохотити його до спілкування, до відкритості або навпаки. Американський автор Алан Піз радить виділяти кожного дня по 15 хвилин на освоєння невербальних засобів спілкування, завдяки чому в людини не буде проблем із тим, як сидіти під час розмови, куди подіти руки, який вибрати вираз обличчя. Водночас, набувається вміння читати цю мову в поведінці своїх комунікативних партнерів.

Зауважимо, що більшості невербальних засобів спілкування притаманна національна своєрідність, ідіоетнічність. Результативність комунікативного зв'язку з іноземними партнерами зумовлений, певною мірою, знанням ідіоетнічних особливостей невербальних компонентів спілкування.

Успіх спілкування певною мірою залежить від "комфортності дистанції", яку займають учасники комунікативного акту. Особливо це стосується розмов під час конференцій, зустрічей, дипломатичних прийомів. Відстань між співрозмовниками - це ідіоетнічна ознака: у різних народів вона не однакова. Різні культури розрізняються за нормами, які регулюють допустимий ступінь експресивності й розмір особистісного простору. З невідомих науці причин представники різних культур, у міру наближення до екватору, надають перевагу меншій відстані між учасниками комунікативного акту й більш контактному й тісному спілкуванню. На загал вважається, що в європейців особистий простір - це відстань простягнутої руки, у латиноамериканця - руки від ліктя до кінчиків пальців, в арабів - руки від кистьового суглоба - до кінчиків пальців. Етнопсихологи неодноразово описували факти нарікань арабів на європейців: "що трапилось, чому вони стоять від мене так далеко?" Латиноамериканці сприймають намагання північноамериканців відступити на звичну для них більшу відстань як неповагу до них. Не в останню чергу з тієї ж причини азійці, зокрема японці, відгукуються про американців і європейців, як про холодних, неприязних людей.

За цими ознаками розрізняються й культури Європи. Представник порівняно стриманої культури Північної Європи сприймає носія експресивної середземноморської культури як людину сердечну, привітну, але неділову, схильну втрачати час. Навпаки, вихідцю з узбережжя Середземного моря людина з Півночі Європи буде, можливо, видаватися діловою, холодною, надто пунктуальною. У Європі відстань між співрозмовниками зростає з півдня на північ: від 40 см в Італії до трохи не 2 м у Великобританії. Так, британці й скандинави тримаються на більшій відстані один від одного, ніж французи, а жителі південних регіонів Франції жестикулюють більше, ніж жителі північних регіонів. На Україні особиста відстань (під час розмов на конференціях, зустрічах, прийняттях) - від 0,4 до 1,5 м. Отже, для успішного спілкування з іноземцями варто враховувати ідіоетнічні особливості їхньої особистої дистанції, оскільки незручна для співрозмовника дистанція під час розмови може несвідомо сприйматися чи й свідомо трактуватися як вторгнення в особистий "життєвий простір" або ж як відчуженість, небажання йти на зближення тощо.

Етикетний сенс має не лише відстань між співрозмовниками, а й конфігурація, яку вони творять під час розмов. Коли двоє комунікантів стоять паралельно один до одного, то це означає, що вони не хотіли б, щоб хтось до них підходив. Коли ж їхні плечі творять кут - це невербальний знак, що третя особа може приєднатися до розмови. Якщо співрозмовників більше ніж двоє і вони утворюють закриту фігуру: трикутник, квадрат, коло, а при наближенні третьої особи повертають голови, не змінюючи позу, - це знак, що без запрошення підходити до них не бажано. Коли співрозмовники сидять, то їм доцільно розташовуватися під кутом один до одного, уникаючи позиції "прямо напроти партнера".

За тим, яку позу займають співрозмовники під час комунікації, досвідчені мовці можуть угадувати настрій, визначати характер, читати думки співрозмовника. Наприклад, у ході успішних переговорів варто комусь нахилитися вперед - ближче до столу - всі інші учасники несвідомо приймають ту ж позу. Нормативність - ненормативність, етикетність - неетикетність поз певною мірою залежить від національних традицій. Американці та англійці розташовуються збоку від співрозмовника, тоді як шведи схильні уникати такого положення. Араби під час переговорів схиляють голови вперед. Якщо в Японії не заведено сидіти, заклавши ногу за ногу або схрестивши їх, то в американській культурі вважається припустимим під час розмови покласти ногу на ногу так, щоб черевик однієї ноги опинився на коліні іншої. Це нерідко дратує представників інших країн. Наприклад, в арабів демонстрація підошов - образа співрозмовника.

Під час розмови "без краваток" Б.Клінтона і Б.Єльцина, яка відбулась під час візиту російського президента до США, Клінтон "по-американськи" поклав ногу на ногу та ще й взявся руками за черевик. Таку позу Клінтон під час бесід з Єльциним займав неодноразово, що дуже дратувало російського президента, який під час переговорів тримався строго, починаючи від одягу й завершуючи позою. Єльцин раптово спитав: "Що, Білл, черевик тисне?" Клінтону переклали. Він посміхнувся, опустив ногу й більше ніколи, за свідченням шефа протокольної служби Єльцина В.Шевченка, на зустрічах з Єльциним таку позу не займав.

Погляд, як і інші невербальні комунікативні засоби, неоднаково трактується в різних етномовних спільнотах. Етнографи, які досліджували це питання, ділять етнокультури на "контактні" й "неконтактні". У "контактних культурах" погляд при розмові й спілкуванні має більше функціональне значення. Людина, яка мало дивиться на співрозмовника, здається представникам таких культур нещирою та холодною. А "неконтактному" співрозмовнику "контактний" здається дещо нав'язливим. До "контактних" умовно можна віднести в основному південні народи - іспанців, італійців, португальців, латиноамериканців, арабів. До "неконтактних" - народи, які населяють північ Європи, японців, індійців, пакистанців. Дослідження, проведені в США, показали, що навички використання погляду у спілкуванні, засвоєні в дитинстві, протягом життя майже не змінюються, навіть якщо людина потрапляє в інше національне середовище. Слов'янські народи відносять до "середньо контактних культур", у яких вважають за необхідне дивитися на співрозмовника.

Англійські психологи експериментально довели, що для встановлення партнерських стосунків треба дивитися прямо в очі комунікативному партнеру від ЗО до 60% (за американськими даними до 70%) часу розмови, контакт очей має періодично повторюватись, триваючи 1-7 секунд. Тим, що дивляться в очі менше третини тривалості розмови, рідко довіряють. Погляд убік, донизу часом виявляє недовіру, неправдивість, нещирість мовця. Під час розмови слід знімати сонцезахисні окуляри.

У Китаї, Японії, інших країнах Південно-Східної Азії, у деяких африканських народів співрозмовники здебільшого уникають прямого погляду. У Франції, Італії, Латинській Америці - навпаки. У японців - "людей зору", за словами К.Сьодзабуро: "око, будучи органом зору, одночасно є й органом мовлення; зустрівши погляд іншої людини, японець розуміє рух її душі, його почуття", для нього очі говорять тією ж мірою, що и язик .

В офіційній, діловій або подібній ситуаціях доцільно уникати позиції "прямо напроти партнера". Така позиція вимушує співрозмовників дивитися один одному у вічі або відводити їх убік, опускати донизу тощо. Розташування співрозмовників під кутом дає їм можливість вийти поглядом за межі цієї альтернативи, не порушивши правил етикету спілкування. Саме так під час бесід сидять політичні діячі.

Якщо досвідчені в переговорах люди і спроможні не виявляти свої емоції за допомогою жестів та рухів тіла, то вже ніхто не здатен контролювати рух своїх зіниць. Вони несвідомо розширюються або звужуються і тим самим адекватно передають інформацію про реакцію особи на пропозицію співрозмовника. Наприклад, китайські або турецькі купці визначають ціну товару, орієнтуючись на зіниці покупця: якщо той отримує бажане, зіниці його очей розширюються до 4 разів. Аналогічно чинником успіху гравців у покер є використання ними такого засобу отримання інформації про карти суперників: у гравців, яким випадає гарна карта, зіниці помітно розширюються, блефування, навпаки, супроводжується звуженням зіниць.

Міміка (рухи м'язів обличчя) -показник почуттів, емоцій, настроїв людини - оцінюється співрозмовником на рівні підсвідомості. Наприклад, стиснуті губи співрозмовника можуть бути розцінені як спроба словесної атаки, насуплені брови - як вираз незадоволення. Міміка належить до ідіоетнічних ознак. Якщо, наприклад, французам притаманна рухлива міміка, то фіни обличчям реагують значно стриманіше, а серед японців і донині поширене обличчя-маска, що не дає проникнути в душу й дізнатися, що в ній діється.

Важливим невербальним знаком етикетного спілкування є усмішка. На думку чеського соціолога Іржі Томана, дружня усмішка усуває настороженість, долає перешкоди в спілкуванні з людьми. Фахівці говорять про так звані "етикетні усмішки", які віддзеркалюють культурно-специфічні нормативи виявлення емоцій і відносин у процесі спілкування. Наприклад, японці усміхаються часто, навіть в таких ситуаціях, у яких посмішка здалася б європейцю недоречною. Вияв особливості японської культури - небажання нав'язати партнеру власні негативні емоції, турботи. Або відома американська посмішка, яка може неоднозначно сприйматися європейцями. В американському суспільстві вже не одне десятиліття поширене гасло "Усміхайтесь".

Жести - виражальні рухи рук, які мають комунікативну спрямованість. Інтенсивність і норми жестикуляції, прийняті в різних народів, суттєво розрізняються. За даними досліджень, у середньому впродовж годинної розмови мексиканець жестикулює 180 разів, француз - 120, італієць -80, фін - 1 раз. Для українців характерна середня інтенсивність жестикуляції. Звичайно чим вищий ступінь "етикетності" ситуації, тим необхіднішою є стриманість у жестах. Важливо навчитися читати "мову жестів". Наприклад, трохи нахилена убік голова співрозмовника може свідчити про його зацікавленість у розмові. Руки, повернуті долонями догори, - знак, що мовець говорить щиро.

Особливо стриманим і обачним щодо жестикуляції треба бути в спілкуванні з іноземцями, оскільки доволі часто в різних народів однакові жести мають неоднакове значення. Потирання брови кінчиком пальців у слов'янських народів не є усвідомлюваним, тобто комунікативним знаком, отже, цей природний порух не має етикетного сенсу. У японців він сприймається як знак обдурювання, шахрайства. Натякаючи, що від довгої розмови "вже виросла щетина", італійці погладжують щоку, але їхнім співрозмовникам - неіталійцям цей знак ні про що не говорить, і вони, зрозуміло, на нього не зреагують.

Найобразливіший для грека жест-долоня, спрямована в бік його обличчя. Цей жест, який зветься "муце", залишився від старого візантійського звичаю, згідно з яким обличчя засуджених мастили брудом, доки закутих у кайдани вели містом. У Греції неможливий навіть знак перемоги "V", вигаданий Черчіллем, оскільки він має вигляд як половина "муце". Ось чому, коли мешканець Афін замовляє дві кави, він передбачливо схиляє долоню пальцями донизу.

Африканці частіше, ніж європейці, можуть під час ділових зустрічей торкати обличчя руками або прикривати очі, що зовсім не означає втрати інтересу до теми бесіди або втому.

Приймати подарунок, візитну картку від японця треба обома руками. Цей жест демонструє, що людина приймає подарунок від щирого серця. Напроти, в простягнутій одній руці в даній комунікативній ситуації японець побачить холодну ввічливу байдужість.

Отже, як різні народи розмовляють різними мовами, так немає і універсальної невербально!' мови спілкування. Для успішного спілкування з іноземцем треба обов'язково враховувати ідіоетнічні особливості невер-бальних компонентів комунікації. Розуміння невербальних сигналів допоможе слухачеві вірно інтерпретувати і слова співрозмовника, що дозволить підвищити результативність спілкування.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Види, типи і форми професійного спілкування. Основні закони спілкування. Стратегії спілкування.	\|	Гендерні аспекти спілкування.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.