• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Соціалістичні та соціал-демократичні партії. Соціаліс­тичний робітничий Інтернаціонал

Страйкова боротьба

Профспілковий рух розвивався на тлі безперервного страйкового руху. Хоча після бурхливого підйому перших повоєнних років, коли страйкувало багато мільйонів робітни­ків, кількість страйкарів почала різко скорочуватись. Якщо у 1919-1922 рр. середньорічна кількість учасників страйків у десятці найбільш розвинених країн (СІЛА, Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Голландії, Австрії, Швеції, Канаді) становила 7,8 млн, то в 1924-1926 рр. вона скороти­лася до 2,9 млн, а у 1927-1929 рр. — до 1,1 млн чоловік. Змінився й характер руху страйкарів: економічні вимоги його учасників тепер рипуче переважали над політичними.

У роки світової економічної кризи (1929-1933 рр.), коли кількість безробітних перевищила 26 млн й відбулося не лише відносне, але й абсолютне зубожіння трудящих, страй­ковий рух спалахнув з новою силою. Головна вимога страй­ків того часу — поліпшення економічного становища трудя­щих, збереження і розширення їхніх соціальних прав. У 15 провідних західних країнах відбулося біля 20 тис. страйків, у яких брало участь 10 млн чол. Найбільш активно страйко­вий рух розвивався у США, Німеччині, Франції, Великій Британії. В 20-30-ті рр. профспілки активно брали участь у боротьбі за соціальне забезпечення. У Німеччині, Франції, Італії, Швеції, Бельгії та інших країнах промислові робітники домоглися запровадження 8-годинного робочого дня. У Франції 1936 р. урядом Народного фронту було запровадже­но закон про 40-годинний робочий тиждень. У деяких краї­нах (США, Великій Британії та ін.) 8-годинний робочий день було запроваджено в окремих галузях промисловості за ко­лективними договорами. Закони й угоди про 8-годинний робочий день часто порушувалися, а в таких країнах як Італія і Німеччина були згодом, після приходу до влади фашистів, скасовані. Профспілки інколи домагалися збільшення зар­плати, що, однак, часто зводилося нанівець масовим безро­біттям, інфляцією, податками.

Після завершення світової війни соціал-демократи зро­били спробу відновити II Інтернаціонал. У лютому 1919 р. вони скликали з цією метою конференцію в Берні. На ній було підтримано плани перебудови світу на умовах країн Антанти, проголошених Паризькою конференцією. Єв­ропейські соціалісти вітали пролетарські революції в Росії, Австро-Угорщині, Німеччині, але більшістю голосів засу­дили вимогу встановлення диктатури пролетаріату і заяви­ли про можливість переходу до соціалізму шляхом реформ та парламентської демократії. Було навіть здійснено спро­бу направити до Радянської Росії делегацію, щоб на місці познайомитися з економічними й політичними умовами здійснення пролетарської диктатури. Проте в зв'язку з громадянською війною та іноземною інтервенцією поїздка не відбулася.

У червні 1920 р. на конгресі у Женеві було організацій­но оформлено Соціалістичний Інтернаціонал. Найбільший вплив у ньому мали англійські лейбористи та німецькі соціал-демократи. Головним протиріччям в існуючому су­спільстві члени Соцінтерну вважали протиріччя між де­мократією і диктатурою, виступали з вимогою захисту парламентської демократії.

У лютому 1921 р. на міжнародній конференції у Відні представники 11 центристських партій, яким "21 умова" фактично перекривала можливість вступу до Комінтерну, створили своє Міжнародне об'єднання соціалістичних партій. Ленін назвав це об'єднання "Двохполовинний Ін­тернаціонал", підкреслюючи цим, що центристи займають проміжну позицію між Комінтерном і Соцінтерном. На конференції члени Віденського Інтернаціоналу визнавали теоретичну необхідність соціалістичних революцій, але вважали, що у той час здійснити їх на Заході було практич­но неможливо.

1922 р. було здійснено спробу об'єднання трьох Інтер-націоналів. За пропозицією "Двохполовинного Інтернаціо­налу" в квітні відбулася конференція в Берліні, куди прибула й делегація від Комінтерну в складі К. Радека, М. Бухаріна, К. Цеткін та ін. Учасники зустрічі домовилися про деякі спільні виступи робітників і орієнтувалися на відновлення єдиного пролетарського фронту в усіх країнах у національ­ному і міжнародному масштабах. Було навіть створено трьохсторонній "комітет дев'яти". Щоправда, представимки II Інтернаціоналу вимагали від Комінтерну трьох зу­стрічних кроків: не виносити смертних вироків на су­довому процесі у справі 47 есерів; допустити на цей процес представників всіх трьох Інтернаціоналів; вивести Червону Армію з Грузії, де вона вела бої проти меншовицького уряду. Дві перших умови делегація Комінтерну прийняла. Однак через тиждень було опубліковано статтю Леніна "Ми заплатили надто дорого", де він, не закликаючи розір­вати досягнуту угоду, заявив, що єдиний фронт треба використати для переконання робітничого руху в непра­вильності реформістської і правильності більшовицької, революційної тактики. Після цього угода розпалася і чима­ло партій II і "Двохполовинного" Інтернаціоналів виріши­ли скликати всесвітній конгрес без участі комуністів.

Під час Гамбурзького конгресу в травні 1923 р., в якому взяли участь представники 43 партій з ЗО країн, відбулося офіційне об'єднання двох Інтернаціоналів, і на основі злиття Соцінтерну та "Двохполовинного Інтернаціоналу" утворився Соціалістичний робітничий Інтернаціонал. У програмних документах цієї організації було сформульовано ідею покра­щення існуючих порядків шляхом реформ. Так, відповідно до статуту Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, він об'єднував соціалістичні партії, які "вважали своєю метою заміну капіталістичного способу виробництва соціалістич­ним". Дане міжнародне об'єднання соціал-демократичних партій виступало послідовником політичної лінії II Інтернаціоналу і проіснувало весь міжвоєнний період. Партії, які входили до складу Соціалістичного робітничого Інтернаціоналу, користувалися підтримкою понад 25 млн виборців. У травні 1923 р. було створено й Соціалістичний робітничий Інтернаціонал молоді, який об'єднав 33 молодіж­них спілки загальною чисельністю 250 тис. членів.

Читайте також:

1. III. Українські ліберальні партії.
2. Глобалізація, як новий етап інтернаціоналізації світового господарства.
3. Економічна інтеграція та інтернаціоналізація
4. Інтернаціоналізація і глобалізація.
5. Інтернаціоналізація продуктивних сил та виробничих відносин
6. Інтернаціоналізми в складі української лексики
7. Ліберальні і соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова
8. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світового господарства
9. Міжнародний поділ праці та інтернаціоналізація економіки як основа формування світового господарства
10. Міжнародний поділ праці. Інтернаціоналізація господарського життя
11. Міжнародний робітничий рух 20-30-х років ХХ ст.
12. ОСОБЛИВОСТІ ЕТАПІВ ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ФІРМИ

Переглядів: 1478