Польсько-більшовицька війна 1920 р.

Польсько-українське протистояння у Галичині.

Польські правлячі кола завжди розглядали Східну Галичину як невід'ємну частину своєї території, що завжди призводило до конфронтації між Польщею та Західною Україною. Новий конфлікт виник 1918 р. у перебігу створення незалежної Польщі. Внаслідок збройної боротьби між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), що забрала життя 15 тис. українців і 10 тис поляків, Польща встановила контроль над територією Східної Галичини.

3. "Польське питання" на Паризькій мирній конференції

Польське питання на Паризькій конференції було надто важливим, бо воно перепліталося з питанням про відношення до Радянської Росії та Німеччини — двох фактично нових держав на карті Європи.

Питання про польсько-німецький кордон виявилося частиною проблеми, пов'язаної з тим, хто ж із держав-переможниць зуміє отримати найбільше зиску з поразки Німеччини. Зменшивши територіальні претензії Польщі, правлячі кола Великої Британії та США тим самим схилялися до підтримки Німеччини проти свого французького союзника. Внаслідок цього Польща отримала лише 45 тис. кв. км території замість бажаних 84 тис. Гданськ було перетворено на "вільне місто", що опинилося під опікою Ліги Націй; таким чином, найголовніший та єдиний польський морський порт, якого домагалися поляки, було відірвано від країни. Загалом Паризька мирна конференція при вирішенні польсько-німецьких питань відверто пішла шляхом ігнорування інтересів Польщі.

Версальський договір залишив відкритим питання про східні кордони Польщі. Водночас з укладенням цього договору відбулося підписання Польщею, Великою Британією, Францією, СІНА та іншими країнами особливого договору "Про захист прав національних меншин" у польській державі. Згідно з цим договором Польща зобов'язувалася забезпечити свободу й рівноправність національним меншинам, що мешкали на її території. Комісія Камбона встановила лінію, яка визначала кордон, за межами якого поляки не становили більшості населення. Згодом вона дістала найменування "лінія Керзона". На неодноразові вимоги польського уряду конференція послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла остаточне рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі за умови надання українському населенню автономії.

Польські правлячі кола прагнули відновити Річ Посполиту "від моря й до моря" (від Балтики до Чорного моря). До цієї держави передбачалося включити Литву, Білорусь та Україну. 1919 р. польські війська окупували Білорусь, Західну Волинь, райони Полісся.

Після розгрому денікінських військ почалася передислокація частин Червоної Армії на створений для боротьби з поляками Західний фронт. Польська армія за допомогою Антанти стала однією з найчисленніших в Європі й налічувала 738 тис. чоловік.

Не маючи виходу з важкої військової та політичної ситуації, Голова української Директорії Петлюра пішов на зближення з поляками. 21-23 квітня і920 р. між Польщею та УНР було підписано Варшавський договір. Польща визнавала Директорію на чолі з Петлюрою як головну владу УНР, оформлювався союз для боротьби з більшовиками, надалі вся Правобережна Україна мала відійти до Польщі. 24 квітня 1920 р. було укладено військову конвенцію між УНР і Польщею. Збройні Сили УНР переходили під польське командування. Залізницями в Україні опікувалася польська адміністрація, матеріальне забезпечення військ покладалося на Директорію, озброєння петлюровських військ — на польський уряд. Петлюра фактично жертвував територією ЗУНР, щоби відстояти УНР у боротьбі з більшовиками. Наступного дня розпочався спільний наступ військ Польщі та УНР з метою з'єднання з військами Врангеля.

7 травня 1920 р. поляки здобули Київ, однак обіцяне Петлюрою Пілсудському народне антибільшовицьке повстання не відбулося. Хоча в травні польсько-українські війська зайняли Житомир, Вінницю, Київ і Директорія переїхала до столиці, між поляками і УНР відносини почали загострюватися.

У цей час війська Радянської Росії розпочали наступ проти поляків у напрямі України та Білорусі. 12 червня було взято Київ. 13 червня вони зайняли Житомир, Вінницю, Коростень, а наприкінці місяця Західний фронт вийшов на варшавський напрям. Запеклі бої розгорнулися на підступах до Варшави і Львова. 15 серпня 1920 р. польські війська перейшли до контрнаступу під Варшавою й розгромили частини Червоної Армії. Радянська сторона була змушена укласти в жовтні 1920 р. перемир'я у Ризі. За його умовами припинялися бойові дії, встановлювався кордон між Польщею, Росією та Україною. Проте війська УНР не визнавали перемир'я і зайняли Вінницю. В жовтні 1920 р. петлюрівські дивізії вели запеклу боротьбу з переважаючими силами Червоної Армії. В листопаді війська УНР змушені були відступити за річку Збруч, на територію, зайняту поляками. Тут армію УНР було роззброєно, а її особистий склад інтерновано в польські табори. Західна Україна та Західна Білорусія залишились у складі польської держави за Ризьким мирним договором, що був підписаний 18 березня 1921 р. РСФСР, УРСР і Польщею. Польща визнала УРСР, а Східна Галичина перебувала в складі польської держави до 1939 р.

5. Режим "санації" ("оздоровлення")

У березні 1921 р. після тривалих дискусій сейм прийняв конституцію Польської республіки, що мала демократичний характер.

Пілсудський, незадоволений тим, що конституція обмежувала повноваження глави держави, відмовився балотуватися на пост президента. Більшістю голосів президентом було обрано підтриманого лівими партіями й партіями національних меншин професора Г. Нарутовича. Проте через тиждень після виборів його було вбито. Новим президентом було обрано С. Войцеховського, за молодих літ пов'язаного з ППС.

Економічне становище Польщі характеризувалося значним зростанням цін і падінням вартості польської валюти. Інфляція призвела до падіння реальної заробітної плати, розгулу спекуляції. Пілсудський демонстративно пішов з поста начальника генерального штабу, але виношував плани приходу до влади.

12 травня 1926 р. війська, якими командували вірні Пілсудському генерали та офіцери (багато хто з них у роки світової війни служив під його керівництвом у легіонах), розпочали похід на Варшаву. У вуличних боях вони відрізали столицю від західних воєводств, де уряд мав великі сили. Проти уряду виступив робітничий клас. 14 травня страйк залізничників перетворився на загальний. Комуністи, що вважали тодішній уряд фашистським, підтримали Пілсудського.

Як Пілсудський, так і уряд не мали бажання перетворювати конфлікт на громадянську війну, побоюючись, що це може призвести до виступу народних мас з революційними гаслами. 14 травня президент Войцеховський та уряд Вітоса склали повноваження. ППС закликала до припинення загального страйку. Главою нового уряду за вказівкою Пілсудського було призначено професора К. Бартеля. Сам же Пілсудський абсолютною більшістю голосів депутатів сейму і сенату був обраний президентом, але демонстративно відмовився прийняти цей вибір, обійнявши пост військового міністра й головного інспектора армії. За вимогою Пілсудського президентом став професор Львівського політехнічного інституту Ігнаці Мосцицький.

Успіх перевороту зумовлювався масовою підтримкою офіцерства, робітників, лівих сил. Вельми невизначене гасло "санації" (оздоровлення), проголошене Пілсудським, його минуле соціаліста подавали надію на те, що прихід до влади останнього приведе до повного оздоровлення політичного й економічного життя. ППС висунула гасло: "Демократія з Пілсудським, Пілсудський з демократією". Однак Пілсудський, діставши перемогу за допомогою лівих сил, не збирався спиратися на них надалі, а тим більше, здійснювати їхні соціальні програми.

Отримавши владу, він підкреслював, що не належить до жодної партії, що стоїть поза класів і партій. Він не приховував своєї зневаги до парламентської демократії й, хоча зберіг парламент, значно обмежив його можливості контролювати діяльність уряду. Фактично він здійснював контроль за внутрішньою й зовнішньою політикою держави.

Прихід Пілсудського до влади збігся з частковою стабілізацією польської економіки. Стабілізацію було досягнуто не в останню чергу за допомогою іноземного капіталу. Польща 1927 р. отримала великі позики від англійських і американських банкірів. У лаві польських підприємств і банків значно зросла частка іноземного капіталовкладення: 1928 р. вона становила 33% загального капіталу акціонерних компаній у Польщі. У 1926-1929 рр. було створене 105 нових картелей. Підвищення рівня промислового виробництва привело до значного скорочення безробіття, сприяло послабленню соціальних конфліктів. Однак репресії санаційного режиму проти лівих сил, вбивства ряду супротивників Пілсудського спричинили незадоволення в країні. Напередодні виборів до сейму й сенату, призначених на березень 1928 р., Пілсудський створив Безпартійний блок співробітництва з урядом. Його підтримали і магнати польського капіталу, і католицька церква. Це було спробою об'єднання прибічників навколо свого "вождя" на основі соціальної солідарності всього народу. Проте Безпартійний блок отримав 25% голосів виборців до сейму і 31,7% до сенату. Ліві партії отримали таку ж кількість голосів. Новий парламент виявився неспроможним у боротьбі з урядом і змушений був надати йому можливість здійснювати політику, накреслену Пілсудським.

Проте вже 1926 р. у Польщі почали з'являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку 1928 р. Криза, що зачепила усі сфери економічного життя, була більш глибокою, ніж в багатьох європейських країнах, і тривала аж до 1935 р. 1931 р. кількість безробітних становила біля 700 тис. чоловік, а разом з родинами — 1,5 млн.

Криза охопила не тільки трудящі маси, а й буржуазію. У 1930-1935 рр. збанкрутувало 3 тис. промислових підприємств, серед них і багато великих фірм. Усі ці біди дуже загострили соціальне становище країни. Криза не обмежилася тільки промисловістю, а захопила також торгівлю, кредитну систему, валюту, сферу ділових зобов'язань тощо.

За умов економічної кризи й політичного терору народні маси вели боротьбу проти диктатури.

Загалом режим санації в першій половині 30-х років помітно еволюціонував праворуч. Головні положення нової конституції 1935 р. відбивали ідеї Пілсудського про державу як вищу інстанцію, якій повинно прислуговувати суспільство. За цією конституцією президент відповідав тільки перед Богом та історією: всі інші органи влади — уряд, сейм, сенат, суди, збройні сили — підкорялися президентові, що обирався вузькою колегією. Уряд ставав незалежним від парламенту. Конституція вводила таким чином авторитарний режим, що зберігав лише незначні залишки парламентської демократії.

Незабаром після прийняття конституції в травні 1935 р. Пілсудський помер. Після його смерті політична обстановка в країні погіршилася, соціальні протиріччя посилилися. Ліві сили Польщі, запобігаючи загрози фашизму в країні, намагалися у 1935-1937 рр. створити Народний фронт. Хоча ці спроби не мали успіху, головним чином через внутрішньопартійні суперечки, антифашистський рух, у якому взяли участь широкі народні маси, перешкодив перетворенню Польщі на державу, подібну до гітлерівської Німеччини або фашистської Італії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський	\|	Утворення Чехословаччини

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.