Війна в Афганістані.

У результаті безкровного державного перевороту 17 липня 1973 р. в Афганістані було повалено монархію. Скориставшись зарубіжним візитом короля Мохаммеда Захір-Шаха, до влади в країн: прийшла група військових, очолена колишнім прем'єр-міністром генералом Мохаммедом Даудом Новий уряд орієнтувався на співпрацю із США, Саудівською Аравією та Іраном В очах населення М. Дауд був послідовним прихильником реформ, тому воно сприйняло зміну влади безболісно. Генерал М. Дауд швидко зосередив у своїх руках головні важелі влади, поєднавши пости президента, прем 'єр-міністра та головнокомандувача збройними силами. Прийнята в 1977 р. конституція закріплювала однопартійну систему, М. Дауда було переобрано на наступний 6-річний термін. Проти політичних противників режиму влада розгорнула таємну війну.

Невдалі спроби економічних реформ, що призвели до ще більшого зубожіння населення, викликали сплеск незадоволення неефективною діяльністю уряду. У квітні 1978 р. Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка була створена ще 1965 р., організувала державний переворот, у результаті якого до влади прийшов лідер однієї з партійних фракцій Нур Мохаммед Таракі. М. Дауда та членів його родини було вбито. Переворот підтримав Радянський Союз Революційний уряд відмінив конституцію 1977 р., змінив назву країни на Демократичну республіку Афганістан і підписав із СРСР угоду про дружбу та співробітництво. Отримавши фінансову та технічну допомогу від Радянського Союзу, Н. М. Таракі розпочав форсованими темпами здійснювати соціально-економічні реформи. Традиціоналістські родоплемінні структури країни чинили опір спробам революційними насильницькими методами запровадити соціальні перетворення Нерозважливо вдавшись до атеїстичної риторики, уряд налаштував проти себе духовенство.

Успішний переворот не зміг усунути суперечностей всередині НДПА, яка складалася з фракцій "Хальк" ("Народ") і "Парчам" ("Прапор"), причому на розбіжності в політичних поглядах накладалися кланові та національні інтереси. У своїй діяльності "Хальк" спирався переважно на пуштунів, що становили 54% населення країни, а "Парчам" — на таджиків, які становили 37% жителів Афганістану. Оскільки Н. М. Таракі був лідером "Хальку", невдовзі почалося безжалісне фізичне знищення політичних конкурентів з "Парчаму".

Політична боротьба досягнула свого піку на початку 1979 р. Після вбивста невідомими американського посла в Кабулі Адольфа Даббса, Хафізулла Амін організував черговий переворот. у результаті якого Н. М. Таракі усунуто від влади. Революційна рада Афганістану оголосила Х.Аміна президентом. Новий керівник Афганістану продовжив прорадянську політику свого попередника, разом з тим почавши здійснювати кроки в напрямку до політичного усамостійнення. X. Амін не довіряв радянським радникам, які були вислані Москвою ще під час правління Н. М. Таракі. Одна з причин охолодження стосунків полягала в тому, що серед радників було багато таджиків, у безсторонності яких сумнівався афганський уряд.

Відчувши загрозу власним інтересам, радянський уряд зважився на військову акцію в Афганістані. Радянським урядом до Кабула було вислано підрозділ спеціального призначення, який 27 грудня 1979 р. захопив президентський палац, знищивши X. Аміна та його найближче оточення. Владу передано діячеві "Парчаму" Бабраку Кармалеві, який, у свою чергу, звернувся до СРСР із офіційним проханням вислати до Афганістану військовий контингент. На рішення радянських лідерів ввести до Афганістану війська вплинула уявна загроза поширення на Афганістан ісламістських впливів з Ірану. Москва сподівалася, що Захід залишиться пасивним спостерігачем радянського втручання, як було двома роками раніше під час криз в Анголі та Ефіопії.

Уведення іноземних військ та прихід до влади "таджицького" "Парчаму" ще більше загострили національні проблеми країни. Значно активізувалися мусульманські повстанці, які розпочали партизанські дії в пуштунських прикордонних з Пакистаном районах ще 1978. Тікаючи від репресій урядових та радянських військ, упродовж лише 1980 р. до Пакистану переселилося близько 800000 осіб. Афганістан виключено з впливової міжнародної організації Ісламська конференція. На вторгнення радянських військ до Афганістану, неочікувано гостро відреагували Сполучені Штати. Президент СШ А Джимі Картер наклав ембарго на додаткові поставки зерна до СРСР і закликав бойкотувати Олімпійські ігри в Москві влітку 1980 р. Щоправда, західноєвропейські країни не підтримали американських пропозицій про міжнародний економічний бойкот агресора, а невдовзі, після президентських виборів, Рональд Рейган скасував ембарго.

Отримавши значну військово-технічну допомогу від США, афганські партизани "моджахеди" ("бійці за віру") створили в Пакистані та Ірані низку військово-вишкільних таборів та баз забезпечення. Незважаючи на постійне збільшення чисельності "обмеженого контингенту військ", радянська армія могла контролювати лише найбільші міста та транспортні шляхи. У багатьох місцевостях гарнізони з року в рік знаходилися в оточенні, і зв'язок з ними утримувався виключно повітрям. Крім пуштунів, до партизанської боротьби швидко включилися й інші народи Афганістану: таджики, узбеки та ін.

Усвідомлюючи невдачі політичного курсу країни, Б. Кармаль вдавався до жорстоких репресій. У 1982 р. жорстока партійна чистка відбулася в "Хальку". Після приходу до влади в СРСР М. Горбачова та проголошення нового політичного курсу сталися зміни і в афганській політиці. Послаблено урядовий тиск на опозицію. На виборах до провінційних органів самоуправління у 1985 р. 60% місць отримали незалежні від НДПА кандидати. У наступному році Б. Кармаля усунено від влади керівником національної служби безпеки ХАД Мохаммедом Наджибулою, який став лідером країни. Новий уряд проголосив політику "національного примирення" та 6-місячне одностороннє припинення вогню, якого, щоправда, не дотримувалася жодна зі сторін. Уряд М. Наджибули почав відхід від практики жорсткого ортодоксального комуністичного будівництва. Наслідком лібералізації режиму стало створення в 1987 р. опозиційного Національного фронту. У 1988 р. відповідно до підписаної в Женеві угоди, почався вивід радянських військ.

У 1989 р. в Пешаварі (Пакистан) створено коаліційний уряд афганського руху опору. Своєрідним дипломатичним визнанням його повноважень стала акредитація при ньому офіційного представника США. Лідером об'єднання повстанських угруповань став Гульбеддін Хекматіяр. Падіння уряду М. Наджибули стало наслідком невдалого путчу 19-21 серпня 1991 р. в Москві та розпаду СРСР. Припинення поставок зброї та боєприпасів винесло вирок кабульському комуністичному режимові. У квітні 1992 р. 60-тисячна армія узбеків під командуванням Абдул Рашида Дустума, що раніше воював на боці М. Наджибули, перейшла на бік опозиції. Кабул зайняли таджицькі підрозділи Ахмед Шаха Масуда.

Незважаючи на ліквідацію прокомуністичного режиму, війна в Афганістані не припинилася. Влітку 1992 р. почався конфлікт між підрозділами А. Ш. Масуда та військами коаліції Г. Хекматіяра. Ситуація ускладнилася після того, як в жовтні 1994 р. в громадянську війну втрутилися підрозділи талібів — вишколених та озброєних в Пакистані учнів релігійних шкіл медресе. Відзначаючись фанатичною самопожертвою та залізною дисципліною, таліби зуміли переламати хід війни на свою користь та захопити в 1996 р. Кабул. Війська президента країни Бурхануддіна Раббані та сили союзного йому А. Р. Дустума відійшли в північні райони. Отримавши військову допомогу від Росії та Узбекистану, А. Р. Дустум закріпився на півночі Афганістану, звідки з перемінним успіхом вів активні бойові дії проти талібів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ірано-іракська війна.	\|	Розпад Османської імперії та встановлення на Близькому Сході мандатної системи.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.