Розпад Османської імперії та встановлення на Близькому Сході мандатної системи.

Близький Схід під час Другої світової війни.

Об'єднання Аравії. Палестинська проблема.

Країни Близького Сходу під англійським та французьким управлінням.

Розпад Османської імперії та встановлення на Близькому Сході мандатної системи.

ТЕМА: Близький Схід у 1918-1945 роках

ЛЕКЦІЯ № 14.

У роки Першої світової війни Близький Схід став ареною бойових дій між Османською імперією та країнами Антанти. З метою забезпечення успіху в антитурецькій боротьбі західні країни змушені були звернутися за підтримкою до еміра Хіджазу та шерифа Мекки Хусейна—авторитетного серед арабського населення Близького Сходу глави роду хашемітів. Узамін за зобов'язання підняти антитурецьке повстання Англія обіцяла арабам визнати незалежність майбутньої арабської держави, створеної на звільнених від турків землях. Водночас із укладенням домовленостей з арабами Лондон провів низку консультацій щодо повоєнного майбутнього арабських володінь Туреччини з Францією. Результатом цих переговорів стали таємні угоди Сайкса-Піко від 16 травня 1916 р. Згідно з ними Франція додатково до обумовлених у попередніх угодах територій Турецької імперії отримувала сирійське та ліванське узбережжя, а Англія мала отримати під своє управління Месопотамію з Багдадом і два палестинські порти — Акку та Хайфу. Цими ж угодами передбачалося встановлення для Палестини міжнародного режиму управління.

Улітку 1916 року до дипломатичних заходів щодо визначення майбутнього статусу Палестини підключилися міжнародні єврейські організації. Між англійським урядом і головою Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) — майбутнім першим президентом Ізраїлю Хаїмом Вейцманом — відбулися переговори. Вейцман обіцяв Англії організувати лобіювання фінансово-промисловими колами США питання прискорення вступу Сполучених Штатів до війни взамін за сприяння в організації єврейської імміграції до Палестини.

Англійський міністр закордонних справ лорд А. Бальфур від імені кабінету міністрів 2 листопада 1917 року звернувся до почесного голови Сіоністської федерації Англії банкіра Ротшильда з листом-декларацією, в котрому, зокрема, було оголошено, що "уряд Його Величності прихильно ставиться до створення в Палестині національного осередку для єврейського народу". У лютому 1918 р. декларацію Бальфура підтримала Франція, а згодом і США.

Бойові дії проти турків на Близькому Сході розвивалися успішно. Спільно з англійськими підрозділами військові операції вели загони арабських повстанців під командуванням синів Хусейна — емірів Фейсала, Абдаллаха, Алі та Зейда. У вересні 1918 р. англійці прорвали фронт у Палестині, після чого розпочався безладний відступ німецько-турецьких військ. Випередивши на один день англійців, 30 вересня у Дамаск вступили загони сина Хусейна Фейсала. 8 жовтня англійські війська захопили Бейрут, 18 — Тріполі та Хомс, а 26 звільнили від турків Алеппо.

Відповідно до умов Мудроського перемир'я 30 жовтня 1918 р., турки ліквідували свою адміністрацію в Лівані, Сирії, Палестині, Іраці, Хіджазі, Асірі та Йємені. Верховну владу на окупованих арабських територіях було передано англійському фельдмаршалові Алленбі. Для створення нової цивільної влади Ліван та Західна Сирія ("синя зона") переходили до Франції, Східна Сирія та Зайордання були передані під управління еміра Фейсала, що діяв від імені свого батька Хусейна. На решті територій, включно з Палестиною ("коричнева зона"), цивільна влада перебувала в руках англійців. Хіджаз залишився під владою Хусейна.

Після закінчення війни значно активізувалася дипломатична боротьба навколо майбутнього Палестини. ВСО 3 лютого 1919р. передала на розгляд Верховної Ради Антанти на Паризькій мирній конференції проект створення "єврейського національного осередку" на Близькому Сході.

Територіально землі, на які претендували євреї, значно переважали Палестину: зокрема, вони охоплювали верхів'я р. Йордан у Сирії, південь Лівану до Сідона, південь долин Бекаа і Хауран, зону залізниці Дераа-Маан і узбережжя Акабської затоки.

Тим часом син еміра Хусейна Фейсал зробив спробу створити в Сирії цілком незалежну від колишніх союзників арабську державу. Влітку 1919 р. у Дамаску скликано Всезагальний конгрес сирійців, який як установчі збори 2 липня прийняв декларацію, шо визначала арабські плани повоєнного устрою країни. Було засуджено також єврейські претензії на Палестину. Араби висловлювали заперечення проти запропонованого обрання Франції (як надто прохристиянсько налаштованої) мандатором Сирії, але погоджувалися на встановлення мандату США або ж з певними умовами — Англії.

Для вивчення ситуації на місці в червні 1919 року на Близький Схід вирушила делегація представників президента США (комісія Кінга-Крейна). Доповідь з висновками комісії оприлюднено 28 серпня того ж року. Головні висновки комісії полягали в тому, що сіоністські плани є нереальними: "Неєврейське населення Палестини — 9/10 усього населення — виступає проти сіоністської програми. Антисіоністські настрої у Сирії та Палестині настільки інтенсивні, що ними не можна нехтувати". У той самий час комісія висловилася проти арабських претензій на Кілікію. У кінцевому результаті пропонувалося надати одній із великих держав мандат на цю територію. Згодом Англія добровільно відмовилася від пропозицій отримати мандат на управління Сирією.

У жовтні 1919 р. на території Сирії та Лівану почали висаджуватися французькі війська під командуванням генерала Гуро. Вони повинні були замінити нечисленні англійські гарнізони, що, будучи розкиданими по країні, особливо не втручалися в її внутрішнє життя. Фейсал наказав своїм загонам чинити опір, а в березні 1920 р. оголосив себе королем Сирії. Тоді ж його брата Абдаллаха формально проголосили королем Іраку.

Тим часом на конференції країн-переможниць у Сан-Ремо 25 квітня 1920 р. Верховна Рада Антанти надала Великобританії мандат на право управління Палестиною та Іраком. Ліга Націй затвердила цей мандат 24 липня 1922 р., а в дію він вступив від 29 серпня 1923 року. На тій же конференції Франція отримала мандати на Сирію та Ліван. У преамбулу тексту англійського мандату на Палестину було майже повністю включено декларацію Бальфура. Англія зобов'язувалася сприяти еміграції євреїв до Палестини і "оселенню їх на землі". Декларувалося, що створення "єврейського осередку" жодною мірою не може обмежувати національні та релігійні права інших груп місцевого населення. Емір Хусейн, котрий мав власні претензії на сусідні території, не визнав дії мандатів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Війна в Афганістані.	\|	Країни Близького Сходу під англійським та французьким управлінням.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.